Жінки обрізають волосся

— Думаю, сантиметрів 20 можна спокійно відрізати.

— Та ну — треба мінімум 35.

— Ну гаразд. Якщо в мене вистачає…

Перукарка Аня відмірює лінійкою 35 сантиметрів. Вже за декілька хвилин шість довгих хвостиків темно-русявого волосся лежать на столі, запаковані в папір. Чекають на організаторок «HairforShare».

Це благодійна всеукраїнська ініціатива, в рамках якої створюють перуки з натурального волосся для онкохворих дітей. Ідея з’явилася ще у 2007 році. Організаторки — тодішні студентки УКУ — приходили в гематологічне відділення  «чорнобильської» лікарні у Львові, де проводили креативні заняття. Вони бачили, якою психологічною трагедією для дітей є втрата волосся. Тоді у волонтерок не було можливості створювати перуки — вони боролися, щоб діти взагалі могли жити. Адже щороку приблизно тисячі дітей в Україні ставлять онкодіагноз та призначають курс хіміотерапії.

Торік у грудні дівчата таки втілили свій намір. Шестеро українок запустили великий соціальний проект — аби забезпечувати онкохворих перуками зі справжнього волосся.

Справа життя

Наталя Ліпська висипає на стіл саморобні глиняні іграшки з солом’яними крильцями. Вона — директорка благодійного фонду «Крила надії» та одна з ініціаторок проекту «HairForShare». Має за спиною 14 років волонтерської діяльності задля порятунку онкохворих. Через фонд «Крила надії» пройшли тисячі дітей із найскладнішими випадками. Вісімдесят відсотків із них одужують.

У Наталі двоє дорослих доньок, чоловік, освіта в IT та самоосвіта медика. А ще — бажання змінювати світ і допомагати тим, хто цього потребує.

Сидимо за столом її кабінету. Тут є полиці з малюнками та фотографіями,  саморобні статуетки, ящики з матеріалами для майстер-класів. Поруч — ящик із волоссям. Його незабаром надішлють до Києва для виготовлення перук.

Із перших хвилин знайомства зрозуміло — заради мети ця жінка здатна на божевільні речі і ніколи не опустить рук. «Ліпська не плаче», — каже вона, хоч на її очах з’являються сльози, коли говорить про тих, кого не вдалося врятувати. Наталя розуміє, що є невідворотні речі — рак не завжди можна подолати. Але прагне знайти вихід із, здавалося б, безвихідних ситуацій.

Розглядаю ляльку ніжного тілесного кольору в сукенці та червоних черевичках. Вона лиса.

Всі діти насправді красиві. Але коли в них випадає волосся і брови, не можуть себе прийняти. Починають вважати себе негарними, не такими, як усі. І ховаються під банданами та капюшонами. Для дітей-підлітків це справжня трагедія. Хочемо підтримати їх

Наталя пригадує ніч, коли ліпила глиняні частинки для майбутнього творчого заняття: окремо голівки, з волоссям і без, ніжки з дротиків, сукенки з виколотим текстильним орнаментом. На годиннику — перша ночі. На кухні — творчий безлад. Зранку всі деталі будуть готові. І вона піде з ними до дітей у лікарню, щоб разом збирати іграшки докупи.

Ті, які зараз тримаю в руках, вибираючи одну на пам’ять.

Говоримо про малюків та підлітків, які борються з хворобою у місцевих лікарнях, дітей, які втрачають волосся внаслідок хіміотерапії. Про дітей, які долають рак.

— Ми хочемо, щоб вони не плакали, щоб могли забути про хворобу. Ми, волонтери, розважаємося з ними, жартуємо, ми — на їхньому боці. Їм не треба думати про гроші, препарати та лікування — це наше завдання. Робимо якомога більше, щоб вони були життєрадісними.

Втратити волосся через хіміотерапію особливо болісно для дівчаток. У голові кричить: я буду лиса! Тоді до них і приходить глибинне усвідомлення своєї недуги. Дівчата, для яких ми створюємо перуки, не хочуть розголошувати своїх імен у медіа. А хто б хотів, аби про них дізнались через хворобу?

Вся команда «HairForShare» прагне підтримати маленьких героїнь, подарувавши їм перуки, які створюють індивідуально, зважаючи на побажання та розміри. А побажання переважно однакові: хочеться такої ж зачіски, яка була раніше. Це важливий аспект прийняття себе минулої, каже Наталя. Хлопчикам набагато легше попрощатися з волоссям. Але бувають випадки, коли і для них ця мить — жахлива. Ініціаторки «HairForShare» планують незабаром виготовляти і чоловічі перуки.

— Всі діти насправді красиві. Але коли в них випадає волосся і брови, не можуть себе прийняти. Починають вважати себе негарними, не такими, як усі. І ховаються під банданами та капюшонами. Не виходять за стіни лікарні. Для дітей-підлітків це справжня трагедія. Хочемо підтримати їх, — говорить Наталя.

Як діляться діти

Під пісню Led Zeppelin перукарка Аня робить класичне каре, розповідаючи історії про інших учасниць. Вона любить свою роботу. Часто агітує довговолосих клієнток взяти участь у проекті. Переконана, що зовсім скоро вони таки повернуться і віддадуть свої хвостики на перуки.

— Одного разу приходить до мене мала з татом, — розповідає. — Беззуба, кумедна, сідає вся така поважна у крісло. Я її розпитую, чи не шкода волосся, чия була ідея поділитися? А вона обертається до мене і каже: «А можна мнє журнальчік?». Всі розсміялись. Дівчинка сиділа спокійно і гортала журнал, поки я відстригала її хвостики, які вона жертвує одноліткам.

Зараз на перукарському кріслі сидить Марічка, помітно нервує та частенько ховає погляд подалі від дзеркал. Вона стрижеться коротко вперше в житті. Каже, що «тато приб’є, чоловік мусить змиритись, а донечка Софійка звикне». Світловолосій Софійці зо три роки. Вона їсть пряник і голосно сміється, заграючи до мене, до перукарки — до будь-кого, хто заходить у салон краси «Гримерка». Софійка уважно спостерігає, як з довгого волосся її мами вимальовується коротка зачіска. Слухає, як мама розповідає про маленький крок, її першу благодійність.

Останні штрихи — сушіння та укладання, а потім — фотосесія учасниці та волосся. «Гримерка», яка стала партнером проекту завдяки фонду «Таблеточки», завжди публікує фото та звітність.

Візьми і зроби

Дружня бойова команда «HairForShare» — це шестеро жінок, троє з яких першими віддали своє волосся. Результати були б неможливими без майстрині з виготовлення перук, яка погодилася працювати за мінімальну оплату — 4000 гривень (середня зарплатня на ринку — 10-15 тисяч гривень), та учасників, які щодня віддають волосся та гроші.

Олена та Людмила Крижановські — сестри, які працюють у Львівській бізнес-школі УКУ. В обох є сім’я та робота, але час на благодійність знаходять завжди.

— Шкода, що не можна вирішувати організаційних питань вночі, це значно все спростило б, — сміється Олена.

Вона згадує, як запускали в мережі проект, ще не передбачаючи, якого резонансу він набуде. Їхні телефони розривались, на пошту приходили десятки листів, медіа одразу ж поширили інформацію. Дотепер люди щодня зголошуються підтримати.

— Спочатку ми думали виготовити десять перук, але менш як за місяць наша ініціатива з локальної переросла у всеукраїнську, — розповідає Люда. — Ми твердо та свідомо вирішили, що це не флешмоб чи одноразова акція — а безстроковий проект, завдяки якому маленькі принцеси комфортніше боротимуться з хворобою. Ми не зустрічаємось із ними, не змушуємо їх давати інтерв’ю чи фотографуватись. Наша мета зовсім інша: просто допомагати. Не комусь особисто, а всім, хто цього потребує.

Благодійні фонди «Таблеточки» та «Крила надії» зголосилися співпрацювати з дівчатами. Та головними донорами є учасники, які жертвують власне волосся або гроші, ― без них нічого б не вдалося.

Наразі виготовлено 17 перук вартістю 72 тисячі гривень. Частина вже знайшла своїх власниць у Києві та Львові. Переважно дітям годяться перуки лише з натурального волосся, оскільки синтетичні матеріали можуть викликати сильну алергію.

— Тільки тепер розуміємо, що виготовляти перуки — це справжнє ювелірне мистецтво, — наголошує Олена.

Найбільша теперішня потреба — це майстри перук, які готові працювати за скромну платню.

— Постійно моніторимо ринок, пишемо та звертаємось, розповідаємо про наш проект. Необхідно залучити ще кількох майстринь, а це не так просто, — розповідають сестри Крижановські.

— Мрію відкрити майстерню просто в офісі «Крил надії». Бо, скажу вам по секрету, девіз «Візьми і зроби» Андрій Іванович (Садовий, мер Львова, — R.) у нас вкрав, — жартує Наталя.

На початку двохтисячних багатьом українцям здавалося, що онкологія — це смерть, а гроші на лікування летять у безодню. Зараз люди повірили, що рак можна побороти. Потрібні лише гроші та сміливість. З коштами допомагають донори та держава, а сміливість та натхнення дарують волонтери

Спільними зусиллями

— Незабаром зможемо зробити книжку з історіями про добрих людей, — сміється Людмила. — Одного разу до нас звернулася жінка, в якої син саме проходив хіміотерапію. Без вагань віддала нам своє волосся. А ще бувають вперті діти та підлітки, які самостійно вирішують підстригтись, щоб допомогти одноліткам, навіть якщо їх відмовляють батьки. Декілька українок, які живуть за кордоном, також приєднались до ініціативи та надіслали свої хвостики. Такі історії повертають віру в людство.

Наталя Ліпська розповідає про те, що ідея ділитися волоссям виникла ще 12 років тому. Але час для її реалізації настав саме зараз.

— На початку двохтисячних багатьом українцям здавалося, що онкологія — це смерть, а гроші на лікування летять у безодню. Постійно помічала цю «приреченість». Медіа не хотіли публікувати історій, допомагати в зборах коштів, писати про потреби онкологічних відділень в лікарнях, бо такі «трешові теми» не влаштовували редакцій. Тоді ми боролися за те, щоб у хворих було достатньо медикаментів і щоб вони могли лікуватися в Україні.

Зараз люди повірили, що рак можна побороти. Лікарі, влада, донори, журналісти — всі допомагають. На це пішло багато сил усієї системи благодійних фондів. Волонтери витратили десять років, аби достукатись до свідомості людей. Потрібні лише гроші та сміливість. З коштами допомагають донори та держава, а сміливість та натхнення дарують ті ж волонтери, які ліплять фігурки з глини, привертають увагу суспільства, влаштовують «дні щастя» у клініках, надають психологічну допомогу в костюмах клоунів і, зрештою, роблять перуки для дітей.

— Ми більше не бігаємо і не благаємо, — резюмує Наталя, відкидаючись на спинку крісла, — бо, по суті, є все. Наші клініки у Львові забезпечені ліками майже на сто відсотків (держава виділяє кошти). Спільними зусиллями створили налагоджений процес, який треба підтримувати та розвивати.

Так, частина наших дітей все ж помирає. Цього не змінити, але можемо хоча б робити тих, хто лікується, щасливішими. Тішусь, що маємо час та можливість на такі проекти, як «HairForShare».

***

Марічка щойно віддала 35 сантиметрів свого волосся. Виходить зі салону краси, тримаючи донечку за руку. На вулиці зимно й людно: метушня, маршрутки, галас міста. Вона сяє і, вочевидь, досі не може повірити, що зробила це. Відчуває, наче віддала частинку себе. Вона подала заявку ще у грудні, одразу ж після запуску проекту. Не знайшлося підстав засумніватися в ініціативі, хоча, до прикладу, її батьки ― не довіряють.

Марічка з маленькою Софійкою на руках, новою зачіскою під шарфом та сльозами радості на очах дякує усім, хто підтримує «HairForShare»:

— Вірю, що такі вчинки роблять світ кращим.

[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]