Щоденник із підвалу

Два роки тому росіяни, зайшовши у Чернігівську область України, окупували село Ягідне. Вони наказали усім мешканцям — чоловікам, літнім людям, жінкам, дітям — покинути свої будинки і насильно утримували їх у підвалі школи. Упродовж місяця в тісному приміщенні перебували 360 людей. Сиділи, бо лягти не можна було. Недостатньо їжі, відро замість туалету, нестача кисню. Люди спершу божеволіли, а потім помирали.  

52-річна мешканка Ягідного Чернігівської області Ольга Меняйло протягом усіх днів окупації вела щоденник. Вона вхопила його з дому, щоб залишити записи для дітей на випадок, якщо всі загинуть. Попри те, що у підвалі майже не було світла, Ольга напотемки щодня вишкрябувала на папері кілька речень. 

Колись ці свідчення відіграють свою роль у притягненні росіян до відповідальності за скоєні злочини проти людяності. Повну версію щоденника Ольги Меняйло, а також інші документальні матеріали незабаром опублікує видавництво «Лабораторія» (детальніше тут) . Зараз записи зі щоденника та додаткових інтервʼю подані у скороченому вигляді. 

***

Коли я з чоловіком 24 лютого вперше почула вибухи і звуки літаків, попри шок, були переконана, що в селі буде безпечно. Ягідне розташоване за 50 кілометрів до білорусько-українського кордону, але туди навпаки зʼїжджалися родичі, діти і друзі з думкою: «Кому ж це село треба?»

Ми за річкою Десною, а це вже велика перешкода. Ми думали, що не пропадемо. Мали тушонку, консервації, картоплі повний погріб.

3 березня в Ягідне зайшли росіяни. Перестрілка була настільки сильна, що ми та наші сусіди з будинку, які сховалися у погребі дитячого садочку, звідти не вилазили. 

Ми там облаштували бомбосховище: підключили лампу, обігрівач та електричну духовку, стягнули туди матраци й пледи.

***

5 березня ми з чоловіком вийшли з погреба дитячого садочку, щоб приготували їсти — картошку в мундірах.

Поки та картопля варилася, ми побачили, як росіяни заганяють свої бронетранспортери у подвірʼя. Виставляють міномети. 

Біля машини стояли військова і солдати з автоматами, з червоними пов’язками на ногах і передпліччях. Того дня усі вікна вже були прострелені, тобто мали кругленькі дірочки. Було чутно, що кричать росіяни. 

«Всем нужно идти в школу!» — кричали росіяни. 

Ми запитали, що це робиться? Куди це нас зібралися везти? Жінка відповіла, щоб ми сідали в машину і нас відвезуть до школи. 

Ми знали, що в жодному разі не можна сідати у військову техніку росіян, тому я сказала: «Ми в машину не сядемо». І пішла разом із рідними пішки. 

Лєна, моя невістка, несла на руках чотиримісячного малого, а ми з чоловіком, сином і внучкою з сумками і пледами в руках по боках. До школи нам від дому іти 5 хвилин, але ті 5 хвилин закарбувалися в памʼяті назавжди. Росіяни витягували з хат і звозили до підвалу усіх, навіть лежачих.

***

Знайшли місце на лавочці в коридорі.  Хотіли нас поселити з дитям в кімнаті, але ми відмовилися,  бо там душно. Всі шоковані.  

Діждалися ранку. Все тіло болить від сидіння. Туалетні відра кругом повні. Усім мешканцям сказали вимкнути свої мобільні телефони, бо за них карають. 

Невістка Лєна тримала малого Олексія на руках. Як доглянути чотирьохмісячну дитину у погребі, де немає світла, води, туалету?

Площа підвалу — 170 квадратних метрів. Одна кімната більша та пʼять маленьких з вузеньким коридором.

Коли я заглянула в спортзал, мене охопив жах. Сумнівів не було — я заглядала в саме пекло. Світла не було. В темноті перше, що відчуваєш, — жара, духота, запах людського тіла і поту, змішаний з чадом від кількох свічок і керосинової лампи, що освітлювали це приміщення.  Люди сиділи на стільцях і на підлозі, впритул один до одного і їхні силуети мерехтіли в темноті, точнісінько як на старовинних іконах, що зображали пекло. Це було нестерпно.

Запасний вихід був закритий і заблокований знадвору гімнастичним конем. Російські солдати час від часу підходили до нього і перевіряли, чи ми там нічого не розблокували, і наказали навіть близько до нього не підходити.

Я вийшла надвір. Від шоку в усіх землисто-блідий колір обличчя. Виявилося, тут люди з Четвертої вулиці вже два дні, когось привели вчора, когось сьогодні. Всі дуже залякані. Виявляється, нам дуже пощастило, що нас не обшукували і не били перед цим. Більшість людей обшукували, забирали в них мобільні телефони і цінності.

Ми розуміли, що виходу у нас не було. Хто протестував — був розстріляний. У перший же день вони розстріляли трьох людей. 

***

Невже ми дозволимо тримати нас тут як скотину? Я була дуже збуджена, хотілося росіянам висказати все. Але наш знайомий Петро, який працював в ДСНС, мене осадив. Його дружина прошепотіла: «Нашу доньку Лілю двічі виводили на розстріл».

— Мы должны  освободить вас от нациков. И мы это сделаем  в ближайшие дни, — сказав мені російський солдат, коли я таки звернулася до нього. — Мы уже взяли Херсон, Николаев, Одессу. Наши уже в Киеве. Мы без единого выстрела взяли вашу Ивановку.  Осталось  только,  чтобы ваш Зеленский  подписал договор.

— Это все вранье.  Ничего  вы не взяли.

— Откуда ты знаешь? Военные сводки не врут. Это самые правильные данные.

— Ничего  там не правильно. У меня  знакомые,  родные в этих городах живут, они врать не будут. А вы зачем нас сюда всех согнали? Чтоб прикрываться нами? Почему  вы выгнали нас из наших домов? Почему  их разрушаете? Нам не нужно, чтобы вы нас освобождали.

— А кто ты такая? Ты почему здесь  панику разводишь? Иди отсюда! Иди куда хочешь!

Я повернулася в погріб. Була майже сьома вечора, а о сьомій починалася комендантська година. В погребі знайшла свою куму в одній з маленьких кімнат. Вона була в дуже пригніченому стані. Вони вже тут третій день. Голодні, страшенно залякані. 

Вона мене попередила, щоб я телефон надійно заховала, бо за телефони вони вбивають. Я не могла повірити. І вона мені розказала, що її брат ішов по вулиці і говорив по телефону, росіяни побачили, забрали його, зв’язали — і тепер ніхто не знає, де він. Оля Сизоненко, яка біля нас сиділа, розповіла, що на розі Третьої вулиці лежить убитий Грищенко Леонід, який вийшов проти них зі звичайною гвинтівкою, а їхню хату спалили. Що вбили Янюка Толю за те, що він не хотів виконувати їхні накази. Розказала, що в погребі її свекрухи лежать двоє розстріляних хлопців зі зв’язаними  руками. 

Сьома година вечора. Вхідні двері закрили і підперли знадвору. Ми в пастці. В погребі гуде, як у вулику. Всі між собою переговорюються. Стільки емоцій, що  душа не витримує.

***

Нервова система в усіх напружена як струна. Діти плачуть або всі хором, або по черзі. Наш Олексійко плаче найбільше. Заколихати його дуже важко. Невістка змушена або тримати його біля грудей, або колихати його з максимальною амплітудою, заодно поплескуючи його по попці. На це важко навіть дивитися.

В коридорі тоді було досить холодно. Ми вкуталися як могли в ті пледи, що взяли з собою. 

Поспати не вдалося. За винятком, можливо, кількох хвилин забуття, якого вимагав стомлений організм. 

Постійний крик дітей, чийсь надривний кашель, чиїсь крики обурення, бо на них наступили, проходячи до туалету, хтось розмовляє крізь сон, вибухи — все це не дозволяло розслабитися. Думки постійно роїлися в голові, як набридливі мухи. Рятувало і трохи заспокоювало те, що я бачу своїх рідних живими і здоровими. А ще молитва.

Треба якось вижити. Щоб цей підвал не став для нас братньою могилою.

***

Ранок був тихий і погожий. Невеликий морозець. Вибухи чутно лише десь далеко. 

Чого ж нас тримати тут, якщо це для нашої безпеки? Ми в своїх погребах он яке пересиділи! А тут — тиша. Може, можна іти нам додому? Досить знущатися? 

В усіх ці питання в голові і на вустах. Підходимо до російських солдат. Відповідь одна: «Домой нельзя!».

І тут уже зрозуміло, що вибухи вже не несуть такої небезпеки, як їхні солдати. Бо це п’яні мавпи з гранатами і автоматами в руках. 

Один вихід і спасіння  для нас, це якщо вони підуть звідси назавжди. Тільки коли? Скільки нам тут мучитися? Ця ніч видалась нестерпною, здавалось, що ще одної такої ми не переживемо.

***

Все більше людей божеволіли. Здала Нікуліна. Все говорила зі своїм мертвим сином як з маленьким. Свєта Сорокопуд уявила, що вона власниця фабрики, і наводила порядки, звільняла всіх. Ми в коридорі чули, як хтось кричав і матюкався. Довелося його звʼязати і закрити рота кляпом. У Мольченка стався напад епілепсії. Діти плакали.

***

Сьогодні ввечері вмерла Поля Макатер. Її одразу винесли в кочегарку.

***

Померла баба Музика. 

Майже весь час сидимо в підвалі.

***

В котельні лежить баба Музичиха мертва. 

Люди там гріють воду, переодягаються, миються, вже ніхто не звертає на це увагу.

Я зайшла туди перевдягатися. Там нема нікого, тільки баба мертва. 

Скинула штани. І чую якийсь шурхіт. Дивлюся на бабу — не ворушиться. Моторошно. Тут з-за котла вийшов собака. 

***

Хоронили Музику, Індила і Нікуліну в одній могилі, а Луданого і Толю, внука Янючки, в іншій. Трьох трохи прикидали землею, а двох не встигли. Батюшка Ярема встиг відспівати, аж тут рашисти почали обстрілювати кладовище. Вибухало в кількох метрах від могил. Поранило Юру Предка в ногу навиліт. Анжелу в спину черконуло. Інші попадали в могилу до Толіків. 

Поранених на тачці привезли до школи.

***

На шістнадцятий день приблизно в 19.30 помер Доценко. Відразу в котельню не винесли, бо закрито, поклали на сходах з приходу.

***

Сьогодні в обід закрили нас в погребі, поки вони розвантажували машини з усім. Тоді, коли ми вийшли, то в дворі стояла повна тачка хліба. Всі побігли його розгрібати, хто 4–5 кусочків, хто повні руки.

***

Аня з моєю невісткою Лєною пішли мити голови. Почалася стрілянина. Всі забігли в підвал, а вони лишилися в кочегарці. Вибравши перерву, я збігала взнати, що там. Всі живі, миють голови, треба ще рушник. 

Принесла рушник, і знов пішла сильна стрілянина. Відключили газ, вже в кочегарці води не нагрієш. Зараз води повно, то ми з Володею взялися мити голови, поливаючи один на одного воду, під сильними обстрілами. Вікон в кочегарці вже не було, забиті клейонкою, але від вибухів О 09.00 дзеленчали залишки скла і відкривалися двері. Коли трохи притихло, повернулися в підвал. Нас зачинили.

У селі пожежа. Знову. Сказали, що це горить клуб, Яреми і Олійнички хата, Борисовни хата. 

Пів сьомої вечора росіяни відчинили підвал і дозволили винести відро з фекаліями. Хто скоріше підскочив, той встиг, мій Володя трохи затримався. Вже не випустили.  Фашисти відпочивають. 

Вечір, довго гуло, як у вулику, в підвалі. Всі обурювалися, кляли, матюкалися. 

Вночі гупало звідси щось схоже на танк і самоходку. Кілька раз гради, ще щось типу цього. 

До Тітовни не пустили. Її не могли ні погодувати, ні доглянути. 

Померла Тітовна. 

Діхтяр просився додому, казав, що не може тут залишатися, в нього рак і потрібні ліки і нормально лягти. Вони сказали, що не можна: «Не можеш терпіти, іди вішайся».

***

Зранку всі набрати води і сходити в туалет не змогли. Нова форма знущань. Росіяни крикнули, що десятеро людей можуть сходити в туалет. Десять чоловік підбігли, але рашисти завернули їх назад і закрили підвал.

Після обіду знову сказали, що пускатимуть в туалет по десять людей. Ми зайняли чергу на третій десяток. 

Потім прийшли росіяни і сказали, що випускатимуть тільки по троє. 

Тут стало погано Мойсеєвній. Їй поміряли тиск тонометром, який хтось взяв з собою. Тиск був супернизький. Люди почали гупати у двері й кричати, що людині погано. Покликали медиків російських. Ті зайшли і обімліли від спеки й задухи: «Виносьте її на свіже повітря». Дозволили вийти всім. Медики оглянули її й сказали, що їй вже не допоможеш, що вона все одно помре. Винесли у кочегарку й поклали поряд з мертвою Тітовною. 

***

Вдень до їхнього командира Клена підійшла Свєта Міненко, просила не закривати людей вдень, бо дуже душно в погребі і маленьке дитя задихається. Він сказав: «Хай задихається».

Сьогодні були відкриті двері аж до сьомої години. Ми аж трохи піднялися духом. Менше сварилися, навіть жартували і сміялися. 

Діти грали в слова. 

Ніч пройшла тихо. 

Стріляли небагато. 

Тільки наш малий Олексійко не хотів спати вночі: або гуляв, або плакав. 

***

Люба ходила до Мойсеєвни. Вона жива, але в поганому стані, не може ворушити ні ногами, ні руками. 

Солдати організували прибирання біля школи. Знайшли шкрябалки, замели все на купу. Під парканом школи вирили яму і там підпалили. Навели порядок. 

Хтось сказав, що в 12.00 організовується поховання померлих. 

На кожного покійника мав бути один представник, який копатиме яму. 

Мали поховати таких людей:

Бойко Марія

Доценко Павло

Цимбаліста Марія

Музика Марія

Радченко Владислав

Пізніше вирішили хоронити лише трьох. Бо сильні обстріли.

***

Мойсеєвна жива, але дуже слаба. Вона лежить в кочегарці. Там холодно, зате свіже повітря. Лежить нерухомо. П’є і трохи поїла.

Вночі гупало довгенько, але далеко. У нас ніч спокійна. 

Олексійко довго не міг заснути, заснув о 4 ранку. З’явилися нові звуки: бу-бу і пр-р-р.

***

Сьогодні Олексійкові 5 місяців. Ранок звичайний.

П’ятьом жінкам з нашої вулиці дозволили вийти додому. Дали 25 хвилин. Те, що ми побачили, нагадало мені гру «Сталкер».  

На вулиці валяється бите скло, шифер, осколки снарядів. Один снаряд стирчить в асфальті напроти гуртожитку. В нашому дворі два бронетранспортери. Вікон нема ні в кого. В хаті повне жахіття.

Мій кіт Мась вибіг до мене. Річі кликала теж, але не вийшов. Шукати нема коли. Кинулася збирати все по списку. Знайшла лише свої старі кросівки і татові тапочки. Дещо з одягу знайшла. Все побите. З вішалок весь одяг на землі, зі стінки все на землі. Поки щось знайшла, минув час. 

У туалеті завалено їхнім гівном. Я ще зверху кинула котячого. 

Посуду наготувала і через поспіх забула. В свій погріб бігла бігом. Вхопила кілька банок з собою. Назад всю дорогу  бігла бігом. Встигла. 

В роті пересохло, руки трусяться. Це великий стрес. Радує, що кіт Мась живий. 

***

Рано пів восьмої години пішли мужики копати могилу для Мойсеєвни. 

Росіяни випустили з погреба. Всі взялися прати, стригтися, купатися. Погода гарна. Тепло і світить сонечко. Вітру нема. Пахне весною. 

Кажуть, що наші вже в Красному і навіть ближче. Кажуть, що всі дороги заміновані. Кажуть, що вони передали списки всіх людей нашим, щоб нами прикриватися.

Сьогодні Альоні солдат Глухой приніс на листочку гімн Росії і сказав учити. А коли люди почали проситися додому, сказав, що хто вивчив гімн Росії, можуть іти додому і співати гімн. Ніхто нікуди не пішов. 

День минув спокійно. Лише трохи чутно вибухи. 

Люди повеселішали. Пішли чутки про скоре визволення. Всі вже знов заговорили про плани на майбутнє, про життя після війни.

Мріяли, як ми наваримо велику каструлю борщу і насмажимо велику сковороду картоплі на весь дім.

***

Луплять вони активно і постійно, ми не знаємо куди. Всі марять свободою.  

Там повністю розбите і розграбоване житло. Холодно, нема на чому варити їсти, нема ні газу, ні електрики. Але все одно дуже чекаємо, коли нас звідси випустять.

Десь близько одинадцятої години нас закрили в погребі і ми почули сильний рух. Їхали машини, бронетранспортери. Вимкнулось світло. 

Ми сиділи і боялися повірити в своє щастя. Через пару годин гул стишився, але почалася сильна стрілянина.

Коли вщухло, хлопці з кухні вийшли і побачили, що рашистів більше немає. 

Ми вийшли і обережно зайшли за школу — наче ніде не видно росіян. Після стількох днів мук в погребі ми не вірили в своє щастя. 

Серце калатало неймовірно, але зовні ми не показували ні радості, ні веселощів. Ми боялися навіть радіти. 

Хто поховав телефони, пішли по них. Вирішили сходити додому і ми з Володьою і Васьою Прокопчуком.  

Я відрила з землі телефон. У нього навіть залишилось трохи заряду. 

Ввечері дзвонили своїм рідним. Зв’язок був дуже поганий. Заряду лише кілька процентів. Яся Руденкова дала павербанк, але він зарядив лише до 7 процентів.

Подзвонила Аллі (сестрі — прим. ред.), обрадувала, що ми всі живі, попросила, щоб передала всім рідним. Ще багато хто з села просив подзвонити. Дзвонили. 

Вдома неможливо було ночувати, та й ми боялися, що вони не всі поїхали, тому повернулися ночувати в школу. Так зробили майже всі. 

Частина хлопців залишилась ночувати на дворі біля вогнища, щоб сторожувати.  

Ніч минула тихо. 

Але я не спала. Багато людей казали, що не могли спати.

***

31 березня. Перший ранок на свободі. 

Ще не було шостої ранку, як усі почали вставати і потихеньку виходити. 

Було холодно і сиро, моросило. Вирішили, що додому підемо втрьох з чоловіком та сином. Щоб трохи навести порядок.

У малій кімнаті ми почали затуляти плівкою вікно, але прийшов Серьожа й сказав, що приїхали наші солдати і записують усіх на евакуацію.  

Коли ми йшли до школи, здоровалися з нашими солдатами й казали «Слава Україні! Героям слава!». Хотілося кожного з них міцно обняти. Записалися на евакуацію на Вінницю. 

Там було кілька машин з нашими солдатами з голубими пов’язками. До тої, де оглядали хворих, була черга. Я не підходила, а невістка Лєна носила Олексійка слухати, бо той кашляє.

Вбиті:

Шевченко Вітя  — 03-5.03.2022 р.

Янюк Толя — 03.03.2022 р.

Грищенко Льоня  — 03.03.2022 р.

Нежиборець Роман — 03.03.2022 р.

Панайота Роман — 03.03.2022 р.

Радченко Слава   — 19.03.2022 р.

Биковець Микола — 03-06.03.2022 р.

Помилуймо Іван — 02.03.2022 р.

Белькевич Віктор — 23.03.2022 р.

Донець Генадій — 19-22.03.2022 р. 

Двоє Коваленків —  05.03.2022 р.   

Двоє чоловіків з Золотинки

Померли: 

09.03.2022 р. — Музика Дмитро

10.03.2022 р. — Індило Анатолій

11.03.2022 р. — Нікуліна Наталія

11.03.2022 р. — Луданий Анатолій

13.03.2022 р. — Макатер Палагея

17.03. 2022 р. — Музика Марія 

19.03. 2022 р. — Цимбаліста Марія

20.03. 2022 р. — Доценко Павло

23.03. 2022 р. — Бойко Марія 

28.03. 2022 р. — Будченко Марія