Чорне місто

Вугледар звучить зовсім інакше, ніж мирні міста. Найцікавіше слухати його у вітряний час: місто скрипить горілим та рваним залізяччям, сичить повітрям, що продувається крізь розбиті шиби та порожні кімнати багатоповерхівок.

Вугледар шелестить гіллям дерев, іноді гавкає, а то й гарчить собачими голосами. Фуркає та воркує зграями голубів.

У безвітряний день тут гудуть безпілотники, що пролітають над містом.

Та хай там що погода, у Вугледарі щодня гримить артилерія. Звуки пострілу та вибуху снаряда жителі міста навчилися розрізняти на слух. Також вони знають, що коли в повітрі чутно свист, то треба падати, бо зараз прилетить геть близько.

Пильно слухати тут життєво необхідно.

Чорні будинки

Людину почути у Вугледарі непросто. Із 15 тисяч жителів міста в лютому 2024 року залишилося близько 150. Їх треба шукати під землею або на долішніх поверхах будинків: що нижче, то менший ризик влучання снарядів. Натомість мобільний зв’язок знайти можна хіба що вище п’ятого поверху. 

Люди стараються проводити на вулиці якомога менше часу, адже кожна хвилина просто неба — ризик загинути. Здебільшого досі обжиті квартири виходять вікнами на північну сторону міста, тобто спиною до фронту.

Осередки життя можна визначити за трубами буржуйок, що стирчать зі стін і випускають дим. Їх сюди привезли волонтери минулої зими. Палять дровами — пиляють стовбури в міських дворах і парках. Іноді після обстрілів надворі з’являються готові дрова.

На буржуйці смажать і варять. Завдяки волонтерам, які щотижня доставляють продукти, у Вугледарі можна з’їсти борщу з курятиною та сметаною або поласувати мандаринами. Втім, переважно трапеза прозаїчніша: на щодень люди їдять ковбасу з хлібом та консерви.

До раціону місцевих додалися й такі незвичні страви, як м’ясо голуба. Біля однієї зі шкіл облаштували велику пастку для цих пташок: вони злітаються на крихти хліба, розсипані просто неба, а тоді їх накриває цупка сітка.

У Вугледарі немає де взяти питної води: та, що в колодязях, надається хіба до прання та миття посуду. Мешканці повністю залежать від води, яку привозять волонтери.

Більшість людей живе спільно у великих підвалах. Старшиною одного з таких просторів є 42-річна Марина. Під її опікою у трьох широких залах — близько 30 людей. У кожній — по буржуйці, всі мешканці мають по ліжку, є туалет.

Журналістів, яких Марина впускає до сховища, просить вимикати фотоапарати, бо мешканці простору почуваються перед камерами, як у звіринці.

Жінка каже: аби нагріти таку велику локацію, забезпечити всіх технічною водою та їжею, треба щодня тяжко працювати.

— Два роки в таких умовах. Довго це. І це умови, що постійно погіршуються, — каже Марина.

У грудні 2023 року біля будівлі, де розташований їхній прихисток, упав снаряд і розвалив стіну.

Російські військові обстрілюють Вугледар майже щодня. Місто вже півтора року перебуває всього за два кілометри від лінії зіткнення. Примножуються вирви, трупи, руїни. Часто будинки займаються і горять поверх за поверхом так, що залишаються тільки обвуглені стіни.

Чорна троянда

Я побачив, як старий чоловік різьбить із вугілля квітку троянди. Він разом із дружиною живе в підземеллі торгового центру. Чоловік не захотів говорити ім’я й просив не фотографувати виріб.

— Я цю троянду ще не доробив. Приїжджайте наступного разу — дороблю і сфотографуєте (переклад із рос. — авт.).

Натомість дістав кнопковий телефон і показав на дрібному екрані фотографії інших скульптур, які виготовляв на замовлення вугледарської шахти, де й пропрацював життя. Доводиться різьбити ножем, бо інших інструментів нема. А це значно довше. Втім, чи хтось ще у Вугледарі кудись поспішає?

Коли приїздять волонтери або журналісти, молодші жінки фарбують губи помадою, на вії наносять туш, одягають найкращі речі. Люди заповнюють дозвілля звичками, характерними для мирного життя, хоч і зовсім не потрібними за тяжких умов виживання.

Марина у вільну пору читає книжки. До повномасштабної війни жінка працювала викладачкою у вугледарському коледжі. У неї велика бібліотека, а серед літератури багато свіжих українськомовних видань про сторітелінг, психологію та комунікації.

Час від часу жінка проводить ігри для людей, разом з якими живе у просторі:

— Треба назвати одну свою характеристику на першу літеру вашого імені. Наприклад, Марина — мудра. І так по черзі.

Інша схожа гра — «Хто чим куди їде». Наприклад, Марина — машиною в Маріуполь.

Грають лише в такі словесні вправи. Для настільних ігор немає достатньо світла, для рухливих — простору. Але жінка каже, що навіть такі прості розваги значно допомагають розслабитися і перемикати увагу.

Люди продовжують із повагою ставитися до свят та ритуальної культури.

На Великдень не вдалося приготувати паски, позаяк немає печей, але святковий хліб вугледарцям привезли волонтери. 

На Новий рік у кожній залі, розповідає Марина, поставили по ялинці, вбрали простір святковим «дощиком». Для вугледарців це — другий Новий рік під обстрілами.

Один чоловік виставив велику пластикову ялинку на порозі свого під’їзду, прикрасив її різнобарвними лискучими іграшками, одягнув зірку.

— Кофе, чай. Сіли. Колбаски взяли, хлєбушка. Консерву открили, — так 64-річний Сергій разом із дружиною зустрів новорічну ніч. На вході у під’їзд повісив кольоровий «дощик».

Поруч із під’їздом із землі стирчать дерев’яні хрести. Тут спочивають жителі міста, які загинули від російських обстрілів. Дід Сергій пригадує, як хоронив сусіда в листопаді 2022 року:

— Як я вийшов під під’їзд покурити, бах — в ногу і голову ранило. А сусіду зразу печень вирвало і селезьонку. Пішли, ямку викопали за домом, заховали.

Вугледар наповнений могилами, як вуличними ліхтарями. Цвинтар розташований за містом, і ходити туди довго й небезпечно. Тож уже півтора року померлих хоронять у дворах будинків.

Хрести різні: комусь привозили на замовлення, хтось робив їх із підручних матеріалів. Деякі могили без надгробків — на поховання вказує  хіба маленький насип землі, з кожним дощем дедалі менш виразний. Зрештою, й не всі тіла мають могили.

Чорна шкіра

На десятому поверсі однієї з багатоповерхівок на вулиці Молодіжній лежить людське тіло. Шкіра його повністю почорніла, й лише трохи, як одеколон, відчувається трупний запах. Місцеві кажуть, що небіжчик лежить так уже близько року.

Чоловік був на вигляд років п’ятдесяти. Ніхто з сусідів його сильно не знав. Кажуть, що спершу родичі хотіли вивезти тіло, але пошкодували грошей перевізнику. Поки думали, труп почав гнити. Так його й зоставили.

Що змушує людей залишатися в цьому місці, яке виглядає, мов декорація серіалу про постапокаліпсис?

Кожного ранку, виходячи на вулицю, вони бачать випалені дотла та розвалені будинки і стикаються з мертвою тишею, яку порушують лише знаряддя війни, тварини і вітер. Щомісяця хтось із них гине від російських обстрілів.

Марина лише в грудні 2023 року переконала батьків виїхати з Вугледару. У тата загострилися проблеми зі спиною, тож завдяки волонтерам він із дружиною тепер у Черкасах в лікарні.

54-річний капелан Олег Ткаченко, який щотижня привозить до міста воду та їжу, евакуював звідси кілька сотень людей. Зосталися найупертіші.

Вугледар було засновано лише в другій половині XX століття. Більшість жителів — вихідці з інших сіл та міст Донеччини, яким вдалося влаштуватися на одну з двох шахт, що розташовані на місці вугільних родовищ.

Дід Сергій, який розповідав про похорон сусіда, родом із села Володимирівка, що за десять кілометрів від Вугледару. Вся його родина живе під Волновахою, що окупована Росією з березня 2022 року. Чоловік говорить із ними по інтернет-зв’язку, коли волонтери привозять старлінк. Їхня рідна Володимирівка теж окупована.

Сергій чекає, поки війна закінчиться, а місто відбудують. Щоправда, з кожним місяцем вірити в це дедалі складніше. А чий прапор висітиме на флагштоках у повоєнному Вугледарі, його не обходить.

У багатьох вугледарців, як у Сергія, вся рідня живе під окупацією або в Росії. І дехто щиро вірить у благі наміри Росії та сподівається на возз’єднання з рідними, якщо місто потрапить під контроль росіян.

Двоє чоловіків, Микола та Віктор, живуть окремо від інших в одній із багатоповерхівок. Товаришують, бо разом працювали на шахті. Нещодавно Микола мав конфлікт із військовими, які перебувають у місті, бо зачинив двері в один із під’їздів. Він не хоче, щоб солдати заходили в покинуті квартири.

Обоє чоловіків сумують за Радянським Союзом і кажуть, що ця війна є братовбивством. Повторюють кліше з російського телевізора.

— Найбільші вороги світу — це Америка і Велика Британія, — каже Віктор, покурюючи сигарету. Микола підтримує.

Певно, переконати їх евакуюватися капеланові Олегу буде чи не найскладніше. Оскільки Вугледар розташований на узвишші, то в ясну погоду з міста можна побачити фронт та окуповану територію. А Віктор і Микола кожного дня виглядають звідти «визволителів».

Є у місті зовсім старі та немічні, яким простіше дожити віку тут. Вони навіть не виходять на вулицю. Є молоді хлопці, які, ймовірно, бояться мобілізації до війська. Частина людей симпатизує українським військовим. Один чоловік розказував, що допомагає солдатам шукати у місті загублені дрони.

Кожен має свою відповідь, чому залишається тут. Або не має її взагалі.

— Марино, ви стільки всього знаєте, вмієте. Могли б знайти собі місце. Чому ви не виїжджаєте? — запитую я, коли п’ємо каву.

— Знаєте, поки тут є наші хлопці… Мені іноді здається, що ми віримо в них більше, ніж вони в себе.

Чорні Запорожці

Під час наступу на Вугледар у січні та лютому 2023 року Росія втратила близько 130 танків та бронемашин. Невеликій групі штурмовиків вдалося висадитися на околиці міста, але їх швидко перебили. У New York Times назвали цю битву найбільшою танковою поразкою РФ.

Після неї росіяни вже понад рік не намагалися штурмувати Вугледар.

Місто обороняє 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. Спершу цей підрозділ розбив ворога в битві за Київ, а в серпні 2022 року зайняв позиції на вугледарському напрямку. Відтоді «чорні запорожці» не мали жодної ротації.

— Ми знаємо вже кожен кущ, під яким можуть бути росіяни, — каже 37-річний боєць Павло. Чоловік уже понад рік живе у Вугледарі.

Здебільшого цивільні намагаються триматися подалі від будинків, зайнятих військовими. Іноді солдати діляться з місцевими жителями продуктами і просять не вештатися вулицями.

За день до нашого приїзду у Вугледарі дістав поранення один військовий: російський дрон скинув на нього снаряд. Попри те, що штурмів тут не буває, ворог намагається знищувати «чорних запорожців» за допомогою безпілотників та артилерії. Українські військові відповідають так само.

Окрім Вугледару, «чорні запорожці» утримують дві вугледарські шахти та лінію окопів на південь від міста. Бійці в доброму гуморі, кажуть, що не втрачають пильності й готові до нових вказівок.

***

Який вигляд може мати карта Вугледару сьогодні? Багато колись актуальних позначок доведеться стерти. Усі попередні в’їзди в місто не актуальні, тож варто нанести нову дорогу — ґрунтівкою через поля. Замість магазинів та державних установ — позначити місця найбільших прихистків, де живуть місцеві. Іншим кольором — контрольно-спостережні пункти військових. Хрестиками — місця поховань. Напевне, все. Більше у Вугледарі нічого не залишилося.