Найбільше тремтіла М.

Марія — вчителька од Бога. Маловідома загалу вчителька. Вона одна з тих, через кого у вересні 1965-го на прем’єрі фільму Параджанова в Києві піднявся Іван Дзюба. З букетом він вийшов на сцену.

— У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді, — заявив він. Завила сирена, щоби заглушити голоси. 

У застінках луцького КДБ сиділа юна і вродлива буквально вчорашня студентка педінституту, а кілька днів уже класний керівник 5-Б Марія і думала: 

— Яка то доба минула: друга? третя?.. Я вже арештована чи ще тільки затримана? 

Про те, що тим часом відбувається в Києві, ніхто з луцьких студентів та викладачів не знав. Дехто зв’яже події в одну вервечку дисидентського опору тільки через літ 20-ть.

***

Марія Мельничук дуже давно не говорила про пережите вголос. Життя винесло її на задвірки в село Затурці на Волині з усіма її високими мріями та почуттями. Лишило хіба, каже,  «спогади про великих людей». Щупальця КДБ так міцно проникали в кожну секунду таких, як вона, що життя ставало нестерпним. Вони лізли в дірки через стелю у квартирах, в листи коханим та друзям, у подружнє життя і робили все, аби ти божеволіла й ні на мить не позбулася відчуття, що хтось незримо продовжує ламати твій світ. 

Бо ти — та, яка колись зазіхнула на те, щоб зламати їхній. 

Кожен наступний спогад, кожну деталь вона витискатиме з себе. То в одній розмові, то в другій, то в третій. Потім якось скаже, що наші розмови схожі на допити, а тоді хутко перепросить, тепло всміхнеться: 

— Ні-ні, Олено, не образьтеся, мені велике щастя вас бачити. 

Марія воліє мовчати про багато що з тієї луцької справи 1965-го і луцького суду 1966-го. Той суд був першим судом над інтелігенцією 60-х в Україні. Посміли посадити двох, але зазіхали на всіх сімох. 

Семеро

Луцьк на початку 60-х був невеликим: вулиця Леніна перетікала у Радянську. Та ж виходила на майдан Лесі Українки і далі вела на Ковель, а звідти ген на той самий «загниваючий Захід». Педінститут стояв з іншого краю довжелезної Радянської, а за трохи вже й — залізничне полотно, станція  «Луцьк» і околиця.

На Леніна вже звели сірий і громіздкий у своєму сталінському ампірі обком КПУ, навпроти заклали парк, а між парком та обкомом, посеред вулиці, проводили партійні паради.

Утім, то був час, коли молодь ловила у повітрі подихи українства. Коли до Луцька дивом діставалися вірші молодих Миколи Вінграновського, Ліни Костенко чи Василя Симоненка, їх читали так спрагло, що нині складно уявити. Коли була якась нереальна мода на літературу і на слово в принципі. Вільнолюбство знайшло свою нішу — літгуртки, літстудії на кожному кроці, де тільки є небайдужий вчитель. Так у юне покоління закладали особливе шляхецтво духу, яке зовсім скоро дасться взнаки.

— Нас було семеро,  — зітхне суха, сивоволоса й змучена 80-літня Марія.

Малою вона жила на Гнідаві, на околиці Луцька. Школяркою якийсь час бігала через усе місто в першу луцьку ізостудію (так тоді називали фактично художню школу, студію «ізобразітєльних іскусств») вчитися й малювати, бо дуже те любила. Там вперше побачила Костю Шишка. На кілька літ старший і малював краще за всіх. Потім молодий луцький поет і художник Шишко, який навіть трохи працював інструктором в обкомі КПУ, теж стане одним із семи. 

— Сьогодні кажуть, що в Луцьку йому стоїть пам’ятник, так? З філіжанкою кави в руках? — спитає Марія, яка давно не була в місті, від якого живе за кілометрів 40. 

Семеро молодих людей, серед них двоє викладачів, четверо студентів та один недавній студент, згуртувалися у товариство. Читали вірші, обговорювали новинки в літературі. Задля цього збиралися в обумовленому місці. Найперше їх об’єднали інститутська літстудія і спраглість до поезії. Згодом теми для обговорення серйознішали. Розмови і завдання теж. Молодь активно розповсюджувала антирадянську літературу та публіцистику. Але себе вони, каже нині Марія, не називали ні студією, ні клубом, ні гуртком, ні, тим паче, дисидентським гуртком — ніяк. Просто, пояснює, хотілося такого спілкування, як чисте повітря. 

Літстудію при історико-філологічному факультеті Луцького педінституту вів тоді ледь більше як 40-річний викладач-філолог Дмитро Іващенко. Перший авторитет серед студентства. Пройшов Другу світову, опинився на Волині, вчителював, віршував і підтримував творчу молодь. У школі №3, де вчилася Марія, створив літгурток, який вела його дружина Віра, теж вчителька української і депутатка Луцькради на ту пору. Гуртківці опікувалися кімнаткою-музеєм Лесі Українки в будинку, де жили Косачі. Її створення добився Іващенко. Та після арешту луцьких дисидентів на всьому цьому поставили хрест.

Ще один викладач педінституту Валентин Мороз — усього років на десять старший за студентів і швидко знаходив з молоддю мову.  Їм викладав новітню історію, а не історію України, бо, згадує Марія, «ту йому не давали». Лекції читав бездоганно. Горів. Приходив в аудиторію, клав папку на кафедру і запитував: «Про що будемо сьогодні говорити? А може, ви послухали б про…». А тоді розповідав те, чого вони ніколи не прочитають у радянських підручниках.

Мороз був неабияким інтелектуалом. І якщо в Іващенку студенти цінували романтичність та закоханість у слово, вміння це передати іншим, благородність і делікатність, то в Морозі — ерудованість і вогонь, сміливість думки, каже Марія.

— … А ще — Толя Панас, Леся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Костя Шишко і я — ось і сім, — рахує Марія усіх, кого згуртувала спраглість до «чистого повітря» в радянському Луцьку.

Марія Мельничук закінчувала інститут у 1965-му. Активна літстудійка і редакторка факультетської, а потім й інститутської стінгазети. Вона щоперерви бігала між студентами і випрошувала, що хто написав. Часто ген до ночі робили стіннівку. Газету вішали на другому поверсі інституту (колишньої луцької гімназії), і вона збирала навколо себе рій читачів.

Десь тоді Мороз приносить в інститутські стіни звістки про рухи з Києва та Львова, про те, як інтелігенція закладає розколини у підвалини режиму. Надворі — хрущовська відлига. І здається, Союз має всі шанси дати тріщину. Розмови про це не можуть бути аж дуже публічними — і з часом найсвідоміші й талановиті збираються не в інституті, а за іншими адресами. 

Так виростає товариство, яке згодом КДБ назве злочинною організацією, юних студенток — розпусницями, а їхніх викладачів — такими, що їх спокусили на антирадянщину. Усі разом вони — вороги народу.

«І що зі мною не станеться…»

У цій немічній жінці в домашньому одязі, яка варить на плиті улюблені пельмені й сипле в них приправу «Ролтон», яка проводить зими у кімнаті без опалення, фактично втратила власне житло і не почувається господинею в домі, в якому живе серед убогості, важко впізнати одну зі студенток з великими перспективами, талановиту улюблену вчительку для луцьких та затурцівських учнів. 

Але це доки вона не починає говорити. Або читати вірші.

Тоді спина Марії випрямляється, глибокий голос ріже слова так, наче хто точить ножа. В очах — вогонь, і то не відбиток від горіння газової плити. 

— Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться… — чеканить Марія. 

Та щойно стихає вірш Ліни Костенко, через усі її мільйони зморшок пробігає такий сум і така недоказаність, що ти розумієш: ніколи не знатимеш, яку насправді долю вона собі вибрала. Чи — їй вибрали. Бо їй таки вибирали. І, може, то і є найвища форма КДБістського катування.

Про те, що в Затурцях живе шістдесятниця, свідок тієї самої першої розправи над інтелігенцією в Україні, безпосередня учасниця подій зі зламаною долею, знає не так багато людей. 

Вона ще тут, а світ уже забув про її існування, про гучну справу, суд за драмтеатром, допити, теплі листи з Мордовії — про все. Бо спочатку (2 вересня) її повели в КДБ (і всіх їхніх), а тільки потім (4 вересня) у кінотеатрі на перегляді фільму Параджанова піднявся Дзюба. І то був рішучий протест, викликаний арештами і в Луцьку, де жив Іващенко і всі студенти, і у Франківську, де застали Мороза. 

— Ми всі дуже любили поезію. Відчувалася хрущовська відлига. Здавалося, тоталітарний режим іде в минуле. І всі, мабуть, розслабилися.  Це ж тоді почалося: «Я — формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам не фігурально: — Якщо народ мій числиться формально, тоді я дійсно — дійсний формаліст», правда? Це Вінграновський. Він і актор тоді, і поет. У «Повісті полум’яних літ» Довженка як гарно він зіграв Івана Орлюка, бачили? Ми захоплювалися Драчем, Павличком, Дзюбою. У нас були особливі викладачі — як-от Володимир Покальчук, чи перекладачі Василь та Борис Луцкевичі. Дмитро Полікарпович стежив за новинками журналів та книжок. Хоч і на відстані, але був Євген Сверстюк і В’ячеслав Чорновіл, тримали з ними контакти і знали, що відбувається у Києві чи у Львові, — згадує Марія.

У той час було модно писати листи. Тому студентство (зокрема найактивніші Леся Ковальчук і Толя Панас)  активно листується з Валентином Морозом, навіть коли той не в Луцьку, а в Івано-Франківську, де жив. Через викладачів отримують та розповсюджують заборонену на той час і крамольну для СРСР літературу.

— Дмитро Іващенко ніколи не ходив без фотоапарата. Він засвітлив усе моє дитинство, — згадуватиме племінниця шістдесятника Леся Обухович, яка вважає його своїм другим татом, провела багато часу в його квартирі і зве тепло «дядя». 

Саме він часто робив фотокопії антирадянських книжок та матеріалів, які потім розходилися в різні куточки Волині.

Було кілька луцьких адрес, де збиралися усі семеро. Найперше то квартира Іващенка на Леніна, але там було небезпечно, каже Марія, бо вона прослуховувалася. Тому іноді молодь ішла у кімнату до Мороза в центрі, поруч із собором, в гуртожиток, де жили семінаристи. Тоді на зібраннях була присутня і дружина Мороза Рая, і його малий син Валентин. Або ж на вулицю Березну на околиці, додому до студентки Мирослави Герасимович.

Деколи студенти приходили і в «дядіну кімнату», яку той мав у хаті батьків Лесі Обухович, теж на околиці. Тут  він сам клав підлогу і поставив англійський замок. Її тому й звали «дядіною», часом там працював наодинці, а бувало, там збиралися студенти: відкрити двері зовні без ключа було неможливо. 

Улітку 1965-го лише одна із семи все ще була студенткою інституту — Леся Ковальчук. Мирослава Герасимович учителювала в селі на Волині. Толя Панас —  в Криму. Костя Шишко працював в обкомі. А Марія завершила навчання і збиралася на роботу.

Людина в сірому

— Мені пощастило з людьми. У школі в мене були особливі вчителі, а в університеті я одразу втрапила в теплі обійми Дмитра Іващенка, — скаже вона. — У переносному, звісно, сенсі. Він дуже мною опікувався. Навіть коли складала державний іспит — не відходив.

…Їй 22. Того ранку прокинулася дуже натхненною. Дмитро Іващенко, якого вона досі зве Дмитром Полікарповичем, поклопотав їй про роботу недалеко від Луцька, десь треба було відпрацювати два роки в селі — такі були норми. Пропонували Бірки ген під Білорусь. Але вдома лежала прикута до ліжка мама: Марії треба бути ближче. І от Затурці. Яка вона піднесена! Вже планувала, як вестиме таку ж літстудію, як тут читатимуть вірші, як писатимуть їх. Як він вестиме її життям і надалі й буде їй найсправжнішим методистом у світі. Вона не припиняє мріяти.

Відбула 1-ше вересня. Вже бачила своїх учнів: світлих, чудесних «чубчиків», яких вона навчить любити пізнавати світ так, як любить це сама. А 2-го вдягнула чорну завужену спідницю ледь нижче коліна, светр, бо прохолодно, туфлі, взяла новенький портфель із матеріалами, темне волосся красиво виклала високо-високо і полетіла до школи. Сьогодні — чотири уроки.

Дворами розглядала людські жоржини. Може, колись вона матиме тут свій двір і в неї теж цвістимуть айстри із жоржинами, а поруч буде хтось найрідніший? Але ні — вона буде в Луцьку, в рідному Луцьку, де знає кожен закуток і де кожен закуток щемить. От тільки відпрацює чуть.

На порозі старої школи стояв директор. Він часто так робив: зустрічав учителів та учнів. Але цього ранку В’ячеслав Йосипович не усміхався. Марія трохи смикнулася і, може, на секунду щось запідозрила. Подумала: раптом що з мамою? Зрештою, всі семеро знали, що режим може кинути їх за ґрати. Ну але ні: школа, жоржини, тихо.

— Маріє Павлівно, зайдіть до мене в кабінет, — глухим голосом сказав директор. 

У кабінеті сиділа людина в сірому.

— Я вже не пригадаю, чи то був мій слідчий Ковтун, чи хто інший. І тільки там я подумала, що справді ж: у дворі школи стояв їхній бобік.

Сірі стіни КДБ — біля старого цвинтаря в Луцьку і під самим інститутом. Коридор довгий і темний. У кабінеті слідчого Ковтуна Марію спершу тримали більш як добу і без упину вели допит. Вона розуміла, що вони багато знають, фактично — все. Навіть про хвору матір, про стосунки з Іващенком, про лекції на квартирах  і вірші. 

— От вам ваша хрущовська відлига! — казатиме у ті дні слідчий з прізвищем Кольчик арештованому Іващенку. 

Кадебісти біснувалися через хрущовські реформи і те, що їхні віжки слабшали. Конче треба було довести свою потрібність державі. Усю луцьку групу, всіх сімох, затримали у перші дні вересня 1965-го. З Морозом — те саме в Івано-Франківську. В кінці серпня — на початку осені Україною прокотилася хвиля арештів патріотичної інтелігенції. Відлига закінчилася. 

— Мій слідчий Ковтун був (думає, — авт.) …чемний. А в  Дмитра Полікарповича — Кольчик. Моєму і 40-ка ще не було, а Кольчику — більше. Старшим у них в КДБ тоді був такий собі Васілевський, моорда протівна… — згадує Марія. 

Після доби допитів її завезли додому, давши підписати папір, що нікуди не їхатиме зі своєї хати на Гнідаві і прийде в КДБ знов. Удома — налякана хвора матір: з Березної на Гнідавську прибігала мама Мирослави Герасимович і розповіла про арешти їхніх дітей та викладачів. Дівчина взялася заспокоювати неньку і з усіх сил показувати, що тримається.

Якогось дня приїхали з обшуком і сюди, не цуралися засунути руку навіть у грубку: шукали книжки серед попелу. 

Обшуки провели і на квартирі в Затурцях, де мешкала Марія Мельничук. Господиня оселі стояла біля одвірка і плакала. А Марію вкотре везли в бобіку до Луцька. 

— До побачення, — тихо сказала вона жінці, прощалася. 

Тоді до Луцька їхала не тільки Марія, а й вилучені у неї матеріали дисидентів. Це праця «З приводу процесу над Погружальським» (стаття Євгена Сверстюка, відредагована Іваном Світличним, яку масово розповсюджували у самвидаві після того, як у травні 1964-го вчинив підпал в українській бібліотеці АН УРСР її працівник Віктор Погружальський, спопеливши унікальний книжковий спадок України) і «Лист письменниці Ірини Вільде її землякам, які не бояться правди».  У самого ж Іващенка знайшли книжки «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця та «Україна і українська політика Москви» Мирослава Прокопа. У спогадах той писатиме, що отримав їх  через викладача інституту Степана Забужка. Позаяк вони стали ключовим доказом у справі, а свідок Забужко не з’явився на суд, бо захворів, а потім виїхав з родиною до Києва, Іващенко звинувачував Забужка, що колега підставив їх, рятуючи себе. 

— Продав, — відріже Марія, яка так і не відпустила цих думок.

«Зайшла і повернулася, як у школі»

Справа тривала менше як рік. Марія поміж допитами викладала у школі й іноді на зборах колективу хтось кидав їй у спину, що знає, чим вона займалася. 

У місцевих газетах від серпня 1965-го до кінця січня 1966-го, в період слідства і аж до вироку, — жодного слова про події. Лишень партійні вісті, ідеологічні зведення з війни у В’єтнамі, що нині дуже нагадують російські новини, і колгоспні звитяги на кшталт «кожному бидлу своє стійло».

20 січня. Одразу після свят. Двоє викладачів на лаві підсудних, п’ятеро молодих людей — свідки. У судову залу приміщення за драмтеатром у центрі міста набивається багато глядачів. На засідання навмисно приводять студентів-активістів із комуністичними поглядами, аби ті нтка зашеймили патріотів.

Марія страшенно боялася. Вона не може пригадати, у що була вдягнена того дня, як ішла чи їхала на той суд. 

— Зайшла і повернулася, як у школі — обличчям до людей. Наче в класі. А тут мені підказують: треба навпаки — до суду, — сумно всміхається. —  Дмитро Полікарпович сидів згорблений, розбитий, похнюплений, розчавлений. Я потім хотіла йому сказати: та треба було сидіти собі спокійно і все, чого вже… А Мороз то був енергійний, він борець.  

Мороз того дня за антирадянську агітацію та пропаганду отримав чотири роки, Іващенко — два. Адвокатка Іващенка виголосила таку промову, що йому, згадує Марія, треба було нагороду давати, а не садити. Згадала всі його фронти та медалі, всі заслуги. Військові відзнаки взяли до уваги. Дехто виходив із зали зі словами: «Мало дали».

— Вам треба його щоденник знайти. У тому щоденнику він пише про мене під грифом М. Там є, казали мені, слова: «М. стояла і вся тремтіла», — справді тремтітиме голос Марії.

Щоденник

«Новий синедріон засідає. Є на ньому пілат. Є багато книжників і ще більше фарисеїв. Іду на Голгофу з хрестом. І чую гучне: “Розіпни його! Розіпни!”. 

Проходжу через зал суду. Більше сотні пар очей, знайомих і незнайомих, пронизують наскрізь. Більшість зі злобою. Публіка вдало підібрана. Думаю, що ніхто сюди не проник із співчуваючих. Бачу й знайомі обличчя студентів. Уже “одшліфованих”. 

Але ні! Є й співчуваючі. Бачу по очах. Але це вже потім помітив».

*

«Милі, гарні юнаки і юнки! Як вам важко говорити! Та ніхто з вас не сказав жодного слова неправди. 

Тих, що писали доноси, і хто повинен був свідчити тут, на суді, не було. “Раптом” похворіли. Не було і Забужка. Теж виявився “хворий”. Чомусь думається мені, що основна провокаторська роль саме його. А може, помиляюсь! Час покаже!

Мабуть, найважче було М. Стояла перед трибуною і не могла промовити жодного слова, вся тремтіла».

*

«Все йшло на суді за зарані складеним планом (…) Суд мене дечому навчив. Вірніше, розкрив очі на деякі речі. Не знаю, чи вдасться мені коли-небудь викреслити із серця ці дні. 

Я просто був романтиком. Вірив у те, що тверезий глузд мусить бути основою нашого буття. Тепер переконався, що глузд — це “пережиток”. Треба в житті керуватися не глуздом, а барометром партійної політики».

*

«30 листопада виконано обіцянку Миколи Михайловича. З Ігорем Юрійовичем проїхалися по місту. Якщо не враховувати 6 листопада, то це вперше рівно за три місяці — на вулицях Луцька. Коли їхали повз інститут, серце в лещата затиснув. Воно ж калатало як підкошена перепілка. По вулиці Радянській скрізь бачив знайомих. Так хотілось всіх і все бачити! Але погляд никнув. 

Нарешті поворот на Ковельську. Майдан ім. Лесі Українки ще здалеку очима вп’явся в постать поетеси. Скульптура легка, ажурна і ніби в рухові. Пустинний майдан одразу оживає. Ось вона — смілива орлиця(…) Луцьк таки вшанував свою землячку. Не кожне місто може гордитися таким ім’ям. 

Невелике розчарування. Скульптура не Гончарева. Автор скульптури заслужений діяч мистецтв УРСР Л. Муравін. Відчув велику прикрість за своє профанство в цій галузі мистецтва: я зовсім нічого не знаю про Муравіна, навіть не знаю, хто він такий. 

Жаль, що погода похмура. До того ж скрізь розкидані клапті снігу, перемішаного з піском. Майдан ще майже не впорядковано. Фон жалюгідний — напівзруйновані старі будинки. Та знаю, що він швидко зміниться. Напевне, скоріше, ніж я потраплю в Луцьк. Та чи й потраплю?

Невеличка зупинка на майдані. Подорож продовжується повз мебльовий магазин по вулиці Карла Лібкнехта, потім Глушецька. Ніхто ніколи не взнає, що творилось у моїй душі, коли проїжджали цими вулицями. Та й кому до того? Адже ніколи не повернуться ті чарівні вечори і ночі, ніколи вже не торкнеться рука дівочого лона, ніколи не слухатиму тих щирих дитячо-дівочих слів-пісень. Найтяжче те, що винен у всьому сам».

*

«Майже дві години лежав на нарах. Безнадія? Ні. Я ж нічого кращого і не сподівався, слідчий ще на початку слідства сказав: “За це Мордовії не уникнути”. 

Треба буде попросити В. Л., щоб розшукала якого-небудь довідника про Мордовію. Не випадає ж туди потрапити повним невігласом. Тим більше, що кілька днів тому почув по радіо, що Мордовія твердо стоїть на шляху утвердження розвинутого соціалізму. Що ж! Буду допомагати мордвинам повністю завершити цей “розвинутий”.

…Знову потягнуться одноманітні дні, нудні та сірі, табірне життя. 598 днів. Так тобі й треба, романтику. Не хотів іти в ногу з життям, не хотів вірити своїй “найбільшій захисниці інтересів народу” — “своїй славній комуністичній партії”, почав “збочуватися”. Та й дозбочувався».

*

«Я безсилий передати словами те почуття, яке сповнило мене, коли на ліжко поруч ліг лист, написаний таким знайомим і дорогим мені почерком. Ще не відкрив його, а навколо мене все одразу змінилось, посвітлішало, засяяло-заграло веселковими барвами. Здалось, ніби саме Сонце вкотилось у похмуру секцію, залоскотало мій зір золотистим промінням і заволало: пий мою красу!  пий!

Я не читав Твого листа, ні, я пив його. Я пив його як келих доброго п’янкого трунку, і чим більше пив, тим сильніша сповнювала мене спрага!».

(Зі щоденника Дмитра Іващенка, до якого він робив записи під час ув’язнення в Луцьку  у 1965-му і відбування покарання за ст. 68 КК СРСР у селищі Явас Мордовської АРСР у 1966 році. Копії надала племінниця Леся Обухович)

Прийшла до дерев

Про роль М. у житті Іващенка знає його родина. Їй справді багато місця у його спогадах. Але КДБ проникне і в цю історію. Ще на допитах студенткам дорікатимуть, що спілкуються вільно з викладачами. У Марії з Іващенком, в якого не ладиться сімейне життя, складаються теплі взаємини, щире кохання. Її цим добивають. 

Нікого із п’яти режим не відпускає навіть після суду і аж до скону (режиму). КДБ йде слідами гуртківців роками. Хтось спивається, як Шишко. Хтось їде працювати в нетрі Полісся, бо не може влаштуватися деінде. Навіть якщо хтось працює в Луцьку, його таки вибивають з колії.  Тоді, в 1965-му, ув’язнення молоді вдається уникнути, думає Марія, тільки через те, що хтось нагорі прагне зменшити резонанс, що шириться світом після арештів.

Марія працює в Затурцях, веде літстудію. Увесь цей час вона отримує листи з Мордовії. 

— Це були такі товсті листи. Писав про все: про тих, хто був з ним там поруч, про роботу свою там, давав мені методичні поради щодо уроків. Я ж йому розповідала про себе: як діти, що в школі… А ті листи оформляв у такі красиві палітурки, — згадує вона. 

Коли Іващенко повертається з Мордовії, просить Марію, аби вийшла його зустріти. Але стається так, що того дня та мусить везти дітей на екскурсію до Львова. Зустріч на автостанції не відбулася. Змінилися обставини, телеграми не надішлеш, не подзвониш… Чоловік сприймає то за її вибір, а Марія приходить сюди, як тільки повертається, і весь день чекає. Згодом знову домовляються, і вона знову мусить спізнитися через обставини, що від неї не залежать, а він знову йде. 

Нині припускає, що ті «незустрічі» були підлаштовані спецслужбами, щоби розвести однодумців і не дати спілкуватися. Вони ніколи більше не проговорять цих взаємних образ. 

Марія втрачає матір, а за тим і батька. Працює у Затурцях три роки і постійно бачить, як за нею стежать. Їде до Луцька, якийсь час вчителює на декретному місці, влаштуватися на постійне не може: «Может, хоть кандідат в члєни?». Потім вчителює ще у двох школах. Виходить заміж за художника, який неочікувано з’являється у її житті. Тепер думає, що він з’явився неспроста, бо у перший рік спільного життя Марію відвідує Мороз (як тільки звільняється з ув’язнення), про це одразу стає відомо КДБ — і Марія починає підозрювати у тому, що «продав», свого ж чоловіка. Життя не складається, звісно. Вона зривається. Важко хворіє і більше не повертається на роботу. Зрештою їде з міста назавше.

Номер телефону в квартирі Іващенка пам’ятає дотепер. Хотіла сказати, щоб себе не картав. І ще, може, що. 

— 25933,  — каже глухо. —Набирала згодом: або ніхто не бере, або дружина. Тепер розумієте, чому я тут? Я сюди втекла, прийшла до дерев. Тут мені спокійно і добре. А там було дуже важко.

Легенди

— Кажуть, що лікар і вчитель до смерті лишаються у професіях. Чули таке? — запитує Марія, поки на своїй сірій кухні знову варить пельмені на чорній плиті й сипле в них приправу, щоб вийшов бульйон і «два в одному».

Їй ледве вистачає сили доглядати за собою та 95-річним Харитоном, з яким ділить хату. Але про школу вона знаходить сили говорити безкінечно і натхненно. Здолала рак. Кохається у своїх затурцівських учнях, і коли має щастя дочекатися дзвінка когось із них — не чує під ногами землі.

Уже геть старшою Марія Мельничук стала жити з самотнім Харитоном Сегейдою, вчителем історії із затурцівської школи, який створив у селі місцевий музей та заклав дендропарк, бо захоплювався лісівництвом.

Вона не хотіла нікого поруч із собою. Але на 15 літ старший Харитон Пилипович став їздити до Луцька, наполягав на спілкуванні й у самотній Марії розгледів супутницю. Разом ходили слухати рухівців на початку 90-х, разом стояли на площах і дивилися, як летить у прірву Радянський Союз. Марія раділа до щему, до тремтіння. Аплодувала виступам. І бачила, що трохи радів і він.

Нині здається, що в одній хаті в селі на Волині, вифарбуваній колись у синє і жовте, живе дві самотні легенди. 

— Не вмію себе любити. Я так розумію, що людину мусить любити хтось інший і про неї дбати. Правда ж?  — Марія піднімає на мене глибокі очі, вражені кон’юнктивітом.

У Затурцях вона найбільше любить місце під хатою у квітнику, тут же стоїть і маленький ослінчик — аби сісти. Рівно такий малий, щоб вмістити дрібну Марію та її кота. Звідси вона дивиться на квіти, дерева і каже, що то — її солярій, як в Лесі Українки у «білому будиночку» в маєтку Косачів на Волині. 

— Легенди? Не знаю, чи ми легенди… Але зовсім різні. От я сніг розкидаю. Я колись малювала: у мене все має бути гарно, рівненько… А він — туди-сюди і пішов.  Патріотом себе вважає, і я думаю, що він ним є, інакше ми не жили б. Але той патріотизм — «празнична одежина, а мій — то труд важкий, гарячка невдержима». Як у Франка.  Він з тих, хто найперш думає про себе. Я ніколи не задумуюся про користь: усе через оце, — показує рукою на жовтий светр десь у районі серця.

Її учні часто вмовляють немічну вчительку перебратися до Луцька. Обіцяють допомагати і з житлом, і з побутом, і просто відстояти себе. 

Вони досі, зі слів учениці Наталії Гатальської,  пам’ятають її саме такою: стрункою, вродливою, у чорному чи зеленому светрі з гудзиками і в чорній вузькій спідниці, строгою, але легкою на підйом — гасати лісом, їхати в музей… Безмежно відданою мові та літературі. 

Їм шкода 80-літню неймовірну жінку, яку зламали обставини і яка духом лишилася на висоті, а в побуті — майже на дні й не має сили з ним справитися. 

— Може, колись я наважуся, — каже та. Але стає зрозуміло: ніколи.