Жити чекаючи

У мами Стефанії син зник безвісти на фронті. І в мами Галини, і в мами Людмили. Чоловік в Ірини, чоловік в Олени. Понад 26 тисяч людей в Україні із 2022 року вважаються зниклими безвісти. Стільки ж сімей живуть в очікуванні, переживаючи те, що психологи називають невизначеною втратою. У Червонограді та ще двох громадах Львівщини сім’ї зниклих військових об’єднуються у спільноти самопідтримки та самодопомоги — «Жити чекаючи». Їхній досвід  цінний і для інших громад, бо його вже зараз можна використовувати.

Галина й Людмила — мами

Галині п’ятдесят дев’ять, у неї троє синів — і всі пішли на фронт. Найменший син писав щодня. І з навчань у Великій Британії, і коли вперше йшов на позиції. Жінка передивляється отримані знімки й бачить тепер, що у нього сумні очі. Хоч він писав їй із гумором: мамо, не переживай, я виспаний, ситий, сильний і розумний.

Її син зник безвісти в боях на Донеччині, скоро після того, як прибув. Галина не тямила себе і казала: «Хай би серце розірвалося і я все забула». Тоді бачила очі чоловіка, очі, як у побитого собаки.

— Галю, а я? А мені тоді як самому?

Галина просила у нього вибачення. Він мав рацію. Як би вона могла його залишити? Вони мають чекати.

Її чоловік, пенсіонер уже не з міцним здоров’ям, сів тоді у волонтерський бус і поїхав до села, де зник безвісти син. І це він привів Галину на зустріч з іншими сім’ями. Хоч на першій вона просто намагалася тримати себе в руках і навіть не чула, про що там говорять.

Людмилі п’ятдесят років. Понад рік тому її син зник безвісти на Луганщині. Він добрий хлопець, каже мама. Коли хтось на вулиці впаде, він тої ж миті кинеться допомогти. Син обожнює котів і собак. З Людмилою тепер живе його кіт. Син навіть носив його із собою в магазин під курткою. Казав: «Левчику, вибирай, який йогурт їстимемо».

Коли почалася повномасштабна війна, Людмила просила не залишати її. Син обіцяв бути поруч, доки його не прикличуть. Наприкінці березня 2022 року принесли повістку. «Це я відчинила двері. І я довгий час звинувачувала себе, бо не розуміла, що в тому немає моєї вини». Тому Людмила захотіла допомогти іншим.

Це короткі історії лише двох сімей з Червонограда, із сімдесяти семи тих, які беруть участь у проєкті «Жити чекаючи».

Глибоко, боляче, надовго

Анастасія Жидкова працює у проєкті «Психічне здоров’я для України» за підтримки Швейцарії. Його розпочали чотири роки тому одночасно зі стартом медичної реформи, аби підтримати її в питаннях охорони психічного здоров’я на рівні країни, областей і громад. Настя координує напрям із підтримки людей, на яких вплинула війна. Навесні 2023 року проєкт розпочав супровід родин зниклих безвісти.

— Деякі громади вже намагалися працювати із цим викликом, але не знали напевно, як це робити. Йдеться про невизначену втрату, а на той момент майже не було організацій і фахівців, які би працювали із цією темою глибоко у громадах. Зрештою, Україна ще ніколи не зіштовхувалася з такою кількістю зниклих безвісти. І це глибоко, боляче й надовго, — каже Анастасія.

Команда проєкту знайшла партнерів — львівську громадську організацію «Metta», яка працює з військовими та їхніми сім’ями із 2014 року. Разом вони створили  план підтримки родин у Дрогобицькій, Миколаївській та Червоноградській громадах Львівщини. Проєкт назвали «Жити чекаючи», де обидва слова однаково важливі.

— Ми хотіли створити групи самопідтримки, де сім’ї зможуть спілкуватися, проводити час, підтримувати одне одного — коли їм треба і стільки, скільки треба. З-поміж цих сімей ми сформували команди рівних помічниць. У травні 2023 року вони приїхали до Львова на навчання, опісля повернулися у громади й почали спілкування з родинами. 

Помічниці, Настя називає їх фасилітаторками, формують і підтримують спільноту. 

— Спочатку вони допомагають сім’ям пройти шлях після отримання сповіщення про зникнення — куди треба звернутися, яку заяву написати, хто й за що відповідає, — пояснює Настя. — Інколи навіть заповнити заяву. І не лише тому, що вони це пройшли, а ще й тому, що в малих громадах старші люди можуть не мати соцмереж, електронної пошти, тож їм ніяк дізнатися, як  діяти.

Водночас  групи підтримки стають  безпечним місцем, де сім’ї можуть висловити свій біль, гнів, образу, де їх можуть нарешті послухати, пояснює психологиня проєкту Юлія Стадницька. Бо рідні зниклих  тепер ходять у ТЦК, поліцію, де на них часто немає часу, де з ними можуть говорити грубо.

— Після першого контакт уфасилітаторки продовжують спілкування з тими, хто не проти. Вони запрошують їх на спільні заходи: спекти піцу, помалювати, послухати концерт чи поїхати разом у гори. Так вони здобувають новий  досвід, знаходять спільності й отримують дрібку позитивних емоцій.

Уся суть в об’єднанні, від якого на якийсь час може стати краще. Після цього помічниці починають проводити групи взаємопідтримки «рівний — рівному».

Усього в проєкті «Жити чекаючи» на Львівщині 142 родини. Сьогодні «Психічне здоров’я для України» та «Metta» готують рекомендації для громад, які так само шукають відповіді — що вони можуть зробити, аби допомогти сім’ям, які проживають невизначену втрату.

Якщо спростити, найперше громади мають бачити цю проблему, каже Настя Жидкова. Тобто перший крок — вивчити потребу, скільки родин із таким статусом живуть у громаді. Далі — створити локальні дорожні карти  про те, як цим сім’ям діяти, де і яку допомогу вони можуть отримати. Потрібно також залучити партнерів, які навчать фахівців, котрі першими контактують із родинами (працівників поліції, соціальних служб, ТЦК, священнослужителів), психологічних особливостей проживання невизначеної втрати.

— За тим — зібрати активних представників із родин і спитати в них — як вони хотіли б, аби цю підтримку організували. А далі діяти, враховуючи принцип «рівний — рівному». Саме громади  мають звернути увагу на сім’ї зниклих безвісти й розбудовувати для них послуги, — говорить Анастасія Жидкова. Їм точно не варто чекати, наприклад, вказівок від держави. На місцях  краще знають свої родини, бачать потреби та ресурси.

«Можна я прийду?» Групи

Оксана Гончарук — одна із рівних помічниць, фасилітаторок «Жити чекаючи» в Червонограді, невеликому шахтарському містечку на півночі Львівської області. Вона дружина ветерана АТО й чинного військовослужбовця. Її двоюрідний брат, з яким вони дуже близькі, — зниклий безвісти. Оксана мріє, як колись вони знову зберуться сім’ями й поїдуть на риболовлю.

Перша зустріч із проєктом «Психічне здоров’я для України» і ГО «Metta» минула напружено. Це навіть якщо сказати м’яко, пригадує Оксана.

— Все кипіло, дехто кричав, дехто виходив. Міська влада дала оголошення про цю зустріч для охочих, люди подумали, що дадуть якусь інформація про наших рідних. А тут — психологічна допомога.

— До неї поставилися скептично. Як ви можете допомогти нам, коли не знаєте нашого болю? — пригадує Оксана. — Усе змінилося тої миті, коли сім’ям розповіли, що схожий досвід мають і ті, хто ці групи хоче організувати.

Після зустрічі тридцять три родини залишили на аркушах свої телефони.

У проєкту «Жити чекаючи» тепер є кабінет у Будинку воїна в Червонограді. Влада оплатила автобус та бензин для першої спільної екскурсії для сімей.

— Перш ніж почати, ми поїхали за місто по історичних місцях, — згадує Оксана Гончарук. — Пам’ятаю, коли ми заходили в автобус, було дуже тихо, усі сідали порізно, а вже назад ми їхали в розмовах. Минуло пів року, я бачу, як ми змінюємося. На початках усі лише плакали. Тепер з’явилися усмішки.

Дехто прийшов до групи одразу. Як-от пані Стефанія. Їй 86 років, зник безвісти її єдиний син. Вона перша мовила: «Можна я прийду?» Потім сказала, що разом з іншими жінками їй стає легше. Водночас була Галина, у якої зник наймолодший син. Спершу жінка не хотіла ходити на ці зустрічі, чоловік її буквально вмовляв.

Усіх трьох синів Галина народжувала нелегко, особливо наймолодшого. Він був великим, каже, як гарне рожеве поросятко. Щойно хлопчик уперше закричав, Галина зомліла.

Сьогодні жінка видається на дрібку спокійнішою, бо їй вдалося, вона так і каже, повернути собі двох інших синів із війни — за законом, який дозволив демобілізувати тих, у кого близькі родичі зникли безвісти.

Коли родина Галини отримала сповіщення, чоловік одразу кинувся в Будинок воїна, де він і зустрів дівчат із «Жити чекаючи». Вони допомагали їм із першими кроками і запросили до спільноти. На перших зустрічах Галина не мала сил не те що на слово — на вдих.

— Я не хотіла ні бачити когось, ні чути. Думала, про що вони взагалі розказують, що обговорюють? Така біда, а хтось навіть усміхається.

— Мені не стало легше. Я не зрозуміла нічого, окрім того, що все ж хочу прийти ще раз. І тепер я тут завжди. Бо тут не питають — як тобі, боляче чи ні, чи багато ти плачеш ночами. Вони просто мене розуміють.

Галині запам’яталася перша спільна поїздка в гори. А особливо — хресна дорога, яку вони разом ішли.

— Так, там я йшла й переживала весь той біль знову і знову, але переживала його з такою повагою.

Якийсь час Галина крутила в голові: син отримав повістку на риболовлі. Перед тим він зайшов до неї, вона була на городі біля дому — копала. Він привіз їй пачку кави, знаючи, що мама її дуже любить. Галина часто думала: якби вона тоді кинула лопату, можливо, зробила б кави, він не поїхав би на риболовлю й, може, все було б інакше? Вона відчувала провину. Психологиня з групи сказала, що так не можна. І розповіла, як написати про це почуття. Хто винен у тому, що так сталося? Жінка написала: ТЦК, війна, Росія. Найперше Росія.

У п’ятдесятирічної Людмили  теж троє дітей. У проєкті Людмила — фасилітаторка. Шістнадцять місяців тому її син зник безвісти на Луганщині. Одного дня він мав піти на позиції, але не дійшов. Як кажуть, почався сильний обстріл. У той самий день зранку Людмила говорила з ним. Син мав отримати посилку, яку вона йому перед тим спакувала — продукти, футболки. Посилка дійшла, але він не встиг забрати. Її повернули Людмилі.

— Я вирішила стати фасилітаторкою. Адже поступово набуваєш якогось досвіду, уже знаєш, куди дзвонити, з ким і як говорити. А коли я тільки починала пошуки, мені у ТЦК сказали — сядьте й нічого не робіть. Навіть не сказали, що треба написати заяву в поліцію. Я пройшла весь той шлях і відчуваю, що можу допомогти іншим. І в такий спосіб я допомагаю й собі.

На першій зустрічі, згадує Людмила, усі, хто хотів, розповіли свої історії.

— Говорили по колу, плакали. А тоді ми кажемо: «На цьому стоп, тепер ми говоритимемо про нас». Як нам вижити в цій ситуації, як нам вчиняти, як підтримати себе для того, щоб дочекатися. Ми мали почати вчитися допомагати одна одній, а не прокручувати цей біль до нескінченності.

Невизначена втрата й сила групи

Те, що переживають сім’ї зниклих безвісти, називають невизначеною втратою, пояснює Іванна Адамчук, місцева психологиня червоноградської групи. Це страждання, у якому важко поставити крапку. Воно має свій початок, але невідомо, коли матиме кінець. У такому стані люди живуть  місяцями, а іноді роками.

— Мета наших спільнот — аби сім’ї оволоділи собою і своїм життям знову.

— Країна ще не знала цієї невизначеної втрати в такому масштабі, тому і громадам, і психологам треба вчитися з цим працювати. У наших групах  люди зі спільним досвідом, спільним горем об’єднуються для  допомоги одне одному. Подібне можна  побачити в групах анонімних залежних. Існує таке поняття, як сила груп. Нехай кожен переживає своє горе по-різному, але загалом створюється простір, у якому тебе розуміють, де дозволені будь-які емоції, де тебе не засудять і не змусять почуватися незручно.

Іванна Адамчук не бере прямої участі в групах самопідтримки. Вона була присутня лише на початку. Нині вона консультує та підтримує ведучих груп — здійснює супервізію. Також надає індивідуальні консультації, втім сім’ї просять про них не так часто. Здебільшого їм вистачає оцих спільних зустрічей одне з одним.

Через пів року роботи «Жити чекаючи» психологиня  помічає зміни в родинах.

— Одна наша жінка сьогодні йшла до церкви, й сусіди сказали їй, що вона має гарний вигляд. І вона прийняла цей комплімент. Бо раніше вона опустила б очі від провини, що її чоловік зник безвісти, а вона — гарна. Вона пропрацювала цю провину. Вона шукає в собі сили. Все частіше жінки самі пропонують теми для зустрічей. Вони хочуть поговорити про ресурси, гнів, стрес. Ми вивчаємо ці поняття й починаємо їх контролювати. Те, що ми контролюємо, більше не лякає нас так сильно.

Олена й Ірина — дружини

Чоловік п’ятдесятирічної Олени одразу пішов у ТЦК. Потім пояснював їй — хтось мусить. А він — людина, яка прожила шмат життя, побудувала дім, посадила дерево, виростила дітей. Ще якийсь час його лишали в Червонограді, а в травні мали вже їхати на схід. Олена каже, що вони прожили тридцять років у цілковитій любові, у великій повазі, щасті, маючи не більше від того, чого хотіли.

Олені написали з ТЦК в телеграм: ваш чоловік пропав, приходьте по сповіщення. Олена прочитала це й вийшла до колег. Усі дивилися, а вона не могла вимовити й слова, як у казці Андерсена, коли Еліза, давши обіцянку мовчанки, шила братам сорочки, аби врятувати їх від прокляття. Олена знала: коли сказала би хоч слово, не дожила би до вечора.

Ірина з чоловіком і двома малими дітьми виїхала з Криму одразу ж після так званого референдуму. Чоловік знав, що лишатися не можна, казав, що буде війна. Другий день народження сина святкували в селі біля Червонограда, куди й перебралися. У тому ж чотирнадцятому році чоловік пішов на фронт. Перед повномасштабною війною він служив за контрактом і саме мав їхати додому на ротацію, уже надіслав речі поштою. Востаннє сім’я бачилася, коли його на трохи пустили з Бахмуту — у січні.

Чоловік подзвонив Ірині перед Великоднем. Сказав, що йде на завдання. Як завжди, не буде зв’язку — може, днів три. Останнє повідомлення від чоловіка отримала в неділю, а у вівторок прийшло сповіщення: під час виконання бойового завдання втратили зв’язок з усією групою.

У травні «Вагнер» виклав фото його військового квитка. Але ні слова ані про загибель, ані про полон. Ірина довго не могла вийти з дому. Чи навіть засміятися. Бо якось засміялася про себе, а одинадцятирічний син забіг до кімнати й спитав: «Тато знайшовся?».

Пізніше Ірина приєдналася до зустрічей з іншими жінками. Вона почала їздити з ними на екскурсії. Їй не стало легше. Але цього року вона хотіла би поспівати з ними колядки в день, коли народився Христос.