Хлопчик із табуретом 

Ті, що живуть нижче, — підтоплені. Ті, що зверху, — дякують небесам. Ті, що внизу, тимчасово перейшли жити до тих, хто зверху. З містечка Білозерка на Херсонщині, де нещодавно під час російського артилерійського обстрілу вбило священника, після потопу внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС нарешті відходить вода. 

Ось три паралельні вулиці — Приозерна, Медведєва і Калинова. А ось будинки, частина з яких розвалилася на очах у власників: до декого під вікна запливли лебеді, а ще дехто розклав у дворі сушити фотографії. Навколо сморід, бруд, шурхотіння мітел та лопат. На деревах перестиглі вишні. 

У Білозерці також усе ще лишається історія жахливої окупації, яка досі звідусіль нагадує про себе. 

Вул. Медведєва

Наприкінці вулиці видно вантажівку і трактор, який штовхає рештки дому — купу дерева, глини, шиферу. Видніється перевернута шафа, з якої визирає складена постіль. Побіля проходить біловолосий сіроокий малий у синій футболці.

— Чия це хата? 

— Наша, — каже не по-дитячому сумирно. 

Горло судомить. Біля трактора хлопчиків батько Михайло та їхній сусід. Толі десять років, підходять його на три роки старший брат Женя і собака Каштан. Толя бере вцілілий табурет і носиться з ним: 

— Реально все погано. Нічого нема.

— Компʼютерів нема, ноутбуків нема, нічого нема, один тільки шнур від комп’ютера зостався, — затягуючись димом сигарети, додає Михайло. — Діти й дружина зараз живуть у куми. Коли валилася хата, я тут спав. Ледь встиг утекти. Одного нашого собачку придавило — бідний він, мій відданий друг.

Місцева влада пообіцяла цій родині мобільний будиночок. 

— Отам на площадці поставим, — каже без будь-якого драматизму Михайло, востаннє затягуючись, і показує в бік місця, де була їхня хата.

***

Подвірʼя, ніби великий палац, застелене килимами. На одному з них під виноградом, важко дихаючи, стоїть Галина:

— Нас затопило. Тут плавало все. Ми збирали курчат на дах. У мене курочки були — і одразу їх туди на сарай. А коли вода була до пояса, ми витягували тих курчат на мопед і вивозили. Вивозили собак, котів. Страх… Усе плавало. Тут лебеді припливли до нас! 

Галина дивиться на якусь понищену річ, а потім різко відвертається:

— Хату треба викидати. Бо дуже смердить. Тут черви подохли! …Стріляють кожен день. Учора вбило нашого священника. Поранено жінку. Вночі стріляють, удень стріляють. 

Вул. Приозерна 

Посеред вулиці — матрац. Удалині — причіп, навантажений залишками від дивану і кількох тумб. 

— От де матрац — вода доходила, — не спиняючись каже Наталія Миколаївна. — Сусід собак на ньому вивозив — отой чоловік, що зараз із тачкою їде. Тут на човнах плавали. Отут вода стояла, труб не було видно оцих, і тих не було видно. Ідімо, ідімо, зараз подивитесь, що у мене вдома.

Назустріч із дому виходять кілька замурзаних чоловіків із будівельними інструментами:

— У грудні в мене був прильот. Бачите, бесідки нема. І половини хати нема. Після прильоту люди допомогли накрити брезентом, старим шифером — як могли. Позабивали вікна. А тепер затопило. Від води повідпадала глина. Отут від обстрілу всі стіни покоцані. Нічого там не залишилося. Отут — теж нічого не залишилося. 

Вдалині кімната з обваленими стінами персикової барви та вцілілий мокрий диван. В арці у стіні — ікона під рушником.

— Ой, це ікона Богоматері якоїсь там, — каже жінка. — Вона мамі дісталася від бабусі. Мама мені її віддала. Ця ікона дуже старовинна. А в дворі у мене, он, дивіться, теж був прильот. Ми город засипали недавно перед затопленням. Посадили огірки і картоплю. Огірки вже посходили — по два листочки було. Але нічого не залишилося. 

***

Це його матрац угорі вулиці. І це біля його дому після деокупації першим зʼявився синьо-жовтий прапор. Ренат відчиняє двері в сарай — там уже рояться мухи над залишками глиняно-соломʼяних стін. 

— Я заледве зміг собаку вивезти, — зітхає. — Він кусається, злякався. Іншого собаку я на руках виніс. 

— А кота через пʼять діб знайшли, — каже Ренатова дружина. — Він отам на даху сидів. Добре, що миші також там сиділи. 

У 1990-му Ренат із Наталею та дитиною втекли з Душанбе під час міжнаціональних заворушень, що переросли у громадянську війну в Таджикистані. Приїхали на Херсонщину, купили тут дім. 

— Молодший син 25 лютого одразу пішов у Херсонську тероборону. Коли вони все захопили, він уночі городами прийшов додому. Його одразу хотіли забрати в автозак на перехресті, десять людей з автоматами стояли. Я кажу біля хвіртки: «Хоч убий, він нікуди не піде», а потім: «Навіщо ви забираєте?». — «Поговорити». — «Говоріть тут!». Не знаю, чому вони відпустили. Мабуть, думали, що сусіди вийдуть і скандал буде. Всю окупацію син тут пробув. Потім працював електриком, а далі пішов у військкомат. Зараз служить…

Чоловік відвертається в бік сараю із синіми дверима і беззвучно плаче. Пані Наталя показує інші споруди біля дому, жартує, що через прапор росіяни й далі бомбитимуть їх, хоча — у цей дім та на подвір’я вже тричі «прилітало». 

Якщо зазирнути у двір — чіткий слід від води на зелених стінах, здута підлога, розсунуті меблі. 

— У дім краще не заходьте, — каже Ренат.

— Чому?

— Він може впасти.

— Дах?

— Ні, дім. 

***

— Коли цей бардак прибереться? — кучерява жінка в калошах і халаті з яблуками веде до свого будинку. 

У подвірʼї — все заставлене мокрими фотографіями, які доводиться переступати. Вусатий чоловік у військовому кашкеті. Двоє хлопців на вицвілій світлині. Жінка в шапці-таблетці. Овальне фото молодят. Кольорове фото дитини з ранніх двотисячних — в капелюсі й купі цяцьок. Шкільні віньєтки, групові чорно-білі й кольорові світлини різних років. 

— Оце моя внучка. 

Фото десь 15-річної дівчини. Потім бере ще одне — чорно-біле, ще старшокласниці-дочки. 

— Ходімо в дім. Тільки не лякайтеся.

Минуле розмокло. Навіть висохши, воно буде деформоване.

***

Великі стиглі вишні скоро почнуть опадати. Деякі гілки чорні від того, що довго були у воді. Володя, зашістдесятирічний вусатий чоловік у червоній футболці, відчиняє хвіртку. Веде подвірʼям, заставленим меблями, бутлями, килимами. Поряд трояндовий кущ, тачка й іграшкова конячка.

Відчиняє двері в гараж. Навколо зеленуватого део-ланоса інструменти, порожні пляшки, дроти. На багажнику — сліди тваринних лап.

— То коти лазили по машині. Вони на даху все це пережили. 

У домі — вже звична картина. Відклеєні шпалери, промоклі дивани, розкидані книжки. Великий красивий дім. Одна з кімнат уся в дитячих іграшках. 

— Внучка з нами окупацію пережила. Ми практично її на вулицю не показували.

Володя стає під червоною брамою:

— З гарної хати получилася негарна. А баба квіти все садила, щоб було красиво…

Вул. Калинова

Вулиця Калинова у Білозерці донедавна була вулицею Калініна. В одному з будинків тут лікарі надають допомогу лежачому чоловікові. Біля брами спілкуються місцеві.

Анна Василівна згадує, як до них приїздив Кучма. Каже, пив тільки самогон, який спеціально для цього варили: мали кілька варіантів, дегустували, обирали для другого президента найкращий. Самогон із цукру, хоч місцеві його варять і з буряка, і з помідорів. А ще потім шукали Кучмі варену кукурудзу, яку він дуже любив… 

Розказують, що двоє тутешніх фермерів недавно підірвалися на мінах, один із них хотів уже починати щось сіяти, але відірвало ногу. 

— Я жодну «серію» Чорнобаївки не проґавила, — каже Анна, показуючи в бік того самого аеропорту. Звідси до нього по прямій кілометрів п’ять. — У вікно дивилася, як у телевізор. 

— Коли зайшли сюди росіяни, — підхоплює водій, що привіз лікарів, — то перемісили всі городи. Ніхто не дивився на паркани: танк їде, а вони пʼяні. Зупинили мене раз. І один стоїть з автоматом, затвором клацає. Перевіряють мій паспорт. А цей клацає і клацає. І от бере паспорт, дивиться на мене, і знов — клац. 

— Та-а-ак, —  гукає Анна. — Вони любили клацати. А раз до мене зайшли якути. То хотіли собаку, алабая, застрелити, бо він на них гавкав. Каже мені якут: «Одійди». А я: «Ні». І потягла собаку в загорожу до кролів. Ой… А на рибному господарстві власники вирішили роздати всю форель місцевим, щоб оркам не дісталася. То вони прийшли й повижирали всіх мальків. Говорять мені: «Не переживайте, до 9 травня все буде наше». 

— Один мені: «Як же по-багатому ви тут живете!», — говорить водій, — А я йому: «Бо ми піздячим усе життя, блядь».

— Отак ми жили, — зітхає Анна. — А тепер нас ще й затопили. 

З двору виходять медпрацівники:

— Чекаємо епідемію холери. А ще буде спалах ботулізму, сальмонельоз, дизентерія, вірусний гепатит.

***

Росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС у ніч проти 6 червня. Внаслідок цього була затоплена частина Херсону, а ще містечка і села обабіч Дніпра — звільнені й ті, що досі лишаються в окупації. Зараз, у 20-х числах місяця, вода майже повністю відійшла, залишивши по собі тисячі відкритих ран: люди на Херсонщині втратили у потопі свої домівки, городи, тварин і речі, які їм були дорогі. Внаслідок підриву Дніпро повернувся в русло, у якому був 70 років тому. Втім, коли і як повернеться старе життя на три вулиці Білозерки та інших тутешніх населених пунктів, ніхто поки не знає.