Марта стоїть, хоча вже не може стояти

У перші кілька тижнів від початку великої війни Росії проти України мільйони українських жінок із дітьми змушені були вихати за кордон. Дехто з них вже повернувся, хтось лишається у безпеці до перемоги. І хоч історія кожної — особлива, усіх їх об’єднує страх і повна невідомість тих перших днів. Авторка цього репортажу зафіксувала ці почуття і внутрішні переживання у тексті.

Жінки горнулися одна до одної. Годі було збагнути, чи їм і справді гуртом тепліше, а чи так просто легше пильнувати свою чергу.

Марта не знала скільки людей перед нею. Не змогла відшукати й того, за ким піде. Між двома прикордонниками зібралося надто багато людей, і все те видиво нагадувало безкінечно витягнуту хмару. Поміж голів подекуди виднілися спини й сумки, що висіли на плечах. Малі діти, собаки і валізи лишали западини у щільному натовпі.

— Цій групі пощастило. Сьогодні тепло. Нуль? — кричить один прикордонник іншому.

Вони стоять обабіч хмари, перегукуючись над головами розгублених жінок, немов через паркан.

— Мінус два зранку було, — гукає той, що стоїть праворуч від хмари, біля намету.

— Зараз тепліше, — веде далі перший, занурюючи носак берців у рідку калюжу. — Кажу ж, пощастило.

Між прикордонниками натягнута невидима нитка. Вона перетинає стару й побиту асфальтовану дорогу між двома пропускними пунктами, стримуючи чергу. Один із прикордонників стоїть посеред дороги, пильнуючи, аби крива людська хмара не виповзала на зустрічну смугу. Час від часу чергу минають автівки.

Марта стоїть, хоча вже не може стояти. Цілий день вона кориться. Мовчить. Збирає речі. Сідає в автобус. Тепер ось стоїть. І ненавидить себе за цю непритаманну їй покору. Не розуміє її. Силкується виправдати. Наприклад, власним страхом, якого насправді не відчуває. Або любов’ю до чоловіка, який змусив їх із донькою виїжджати. Любити його сьогодні вдається гірше, ніж вірити у страх. Марта стоїть, хоча вже не може стояти, і відчуває відразу до всіх без винятку.

— З дітьми до року — вийдіть уперед, — командує прикордонник.

Марта садить доньку на валізу й закутує їй ковдрою захололі ноги. 

Її це не стосується. Все це її не стосується.

На мить жінки замовкають. Дивляться на прикордонників дворовими псами, яким випадковий перехожий пропонує їжу. Принюхуються. Пильнують усі рухи їхніх вуст: чи не зароджується там посмішка? Чи не зарегочуть ці чоловіки у формі, глузуючи із їхньої довірливості.

— Ну?

Загорнута у білу колючу хустку жінка зі сплячим у слінгу малюком втискає голову у плечі й тараном проштовхується з серця хмари. Поштовхи від неї розбігаються натовпом, ніби хтось жбурнув камінь у спокійну воду: побудив водомірок, позганяв жаб з латаття і колод. Інші жінки випинають лікті, розставляють ширше ноги, набирають у груди повітря. Напиндючуються, як ті півні. Але мовчать. Усі мовчать.

Двох наступних — тонку й маленьку маму зі щокастою дівчинкою — виштовхують із хмари. Немов хтось вивертає нутрощі з цього огидного Марті звіра, зшитого з різних шматків строкатої ковдри.

А от брюнетці з сином пощастило. Недарма вони мерзли скраю хмари. Вони легко відокремлюються від натовпу, як непотрібний вже ступінь ракети. Відпрацьований. Зайвий. Марта відчуває, що теж зайва, втім, вона й далі стоїть у хмарі, гріючи спиною інших і затуляючи їх від лютого.

— Тепер — з дітьми до двох років.

Згодом прикордонники рахують щойно викликаних жінок і відходять до намету. Один пірнає всередину, і єдиним спогадом по ньому лишається мокрий слід біля калюжі. Інший сходить з дороги і стає на варту при наметі. Враз стрункішає, бо влада не тягне до підлоги, вона витягує догори. Він розвертається боком, щоби чути побратима і водночас пильнувати натовп.

Жінки, що відділилися від хмари, спершу тремтять, мов першачки біля дошки. Розтирають долоні. Знімають каптури, щоб усе чути. Нічого не пропустити. Гріються шаленим серцебиттям, а тоді раптом починають сіпатися від холоду. Знову кутають голови. Громада, яка тепер витріщається на них, більше не гріє. За невидимою ниткою ніщо не гріє.

Марта дивиться на жінок, вишукуючи ознаки переходу. Пригадує фільм, де посеред балу на кораблі присутніх розрізає навпіл металевою мотузкою. Марта впевнена, що невидима нитка також розрізає навпіл. От тільки непевна, чи тіло.

Жінки тупотять на місці. Щохвилини все гучніше. Ніби хочуть нагадати прикордонникам про себе. Сьогодні легко повірити у те, що про тебе ніхто не пам’ятає. Марті вони нагадують биків з родео, яким вже несила чекати й миті до початку. Тільки люті й рішучості в очах жінок немає.

Вони притискають до себе дітей. Спираються на валізи. Дихають. Дивляться то вдалечінь, то знову на хмару з тих, хто не має дітей до двох років. На намет. Одна на одну. Кліпають так часто, аби інші не помітили їхнього страху. Аби ні про що не спитали. Аби тільки не заговорили з ними.

— Гаразд. Давайте ще з дітьми до трьох років. Щось вас мало сьогодні. Хоча й погода тепла. Пощастило вам.

Марта слухняно бере доньку на руки і, мружачись від фантомного болю, уявляючи, як нитка розрізає її навпіл, перетинає невидиму межу. Вона не знає, чи ця вже остання. За сьогодні вона минула три, і щоразу здавалося, що більше не витримає жодної.

Донька просовує ручку під мамин рюкзак — так Марта навчила її гріти пальці. Опускає голову на мамине плече. Просить ще один бублик і воду. Тільки теплу. Ту, яку Марта ховає у внутрішній кишені пуховика.

Марта садить малу на валізу, знімає рюкзак. Помічає, як до кордону під’їжджає ще один автобус. Як нові жінки магнітяться до хмари. Як стають навшпиньки, шукаючи початок черги. Як озираються, перевіряючи, скільки вже встигло набігти за їхніми спинами — здається, що більше їх позаду, то ближче ти до голови. 

Марта згадує свій восьмий клас. Вона так само стояла на асфальті, оточена іншими дівчатами. Стояла біля межі. Чекала на команду тренера. Також людини у формі.

Кілька місяців він готував її до обласних змагань із легкої атлетики. Відпрошував з уроків географії та біології. Поки розминалася, розповідав їй про свого друга, що бігає десь у Франції, щоразу додаючи:

— Але я у школі був швидший за нього. Просто з дому їхати не захотів.

Марта любить стрибки у висоту. Любить швидкість коротких дистанцій і перемогу за кілька секунд. Ненавидить лише довгі марафони. Їй завжди бракувало дихання тримати темп усю дистанцію. Їй набридало дивитися під ноги. У неї паморочилася голова і починало боліти у правому боці.

Тому щоразу, коли доводилося бігти три кілометри, Марта подумки повторювала собі: «Її треба врятувати, вона просто помре, якщо ти не добіжиш! Тому біжи, Марто! Кому кажу, біжи!». Вона уявляла найдорожчу натоді людину — свою єдину подругу. І бігла, втискаючи біль у боці кудись глибше, голосно хекаючи пересохлим ротом. 

Марта завжди добігала. Тримаючись за цю дитячу гру у супергероя, змагаючись передусім із собою, а вже потім — із дівчатами з інших шкіл.

— Мамо, нам ще довго стояти? — питає з теперішнього донька.

Марта знизує плечима і хитає головою. За сутінками все виразніше помітно ніч. 

Марта думає про подругу. Вперше після Ліниної смерті думає про неї, згадуючи свою дитячу гру. Чи дійсно тоді, у восьмому класі, Марта відчувала, що подругу потрібно рятувати? Чи могла, сама того не розуміючи, передчувати, що за рік Ліна загине? Чи дійсно Марта могла її врятувати?

Вона знову стоїть на стадіоні. Розминає стопи і ставить праву ногу за сантиметр від лінії. Товстої, намальованої свіжою фарбою. Тоді нахиляється та опускає руки так само під лінію. Широко розставляє вказівні й великі пальці. Дихає повільно і глибоко, силкуючись угамувати серце. Чекає на коротке «Руш!». Натомість чує:

— Ходімо. Не відставайте.

Рух спричиняє зміщення тектонічних плит її спогадів. Змагання меркнуть. Тренер перетворюється на прикордонника, і Марта знічено зітхає. Йти цією дорогою їй нестерпніше, ніж бігти на довгу дистанцію.

Відібрані жінки з дітьми зриваються з місця. Менших несуть у слінгах або везуть у завалених речами візках. Трирічок переважно тягнуть на руках, хіба декотрі тупотять біля мам. Стає надто гучно. Ніби десь на виробництві запустили важкі іржаві верстати. Оживили те, що здавалося мертвим і давно непридатним для руху. 

Прикордонників троє: позаду, попереду і збоку. Вони задають темп, підсвічують ліхтарями, попередливо махають машинам, які їх минають. Намагаються тримати нову маленьку хмару з трьох десятків жінок докупи, але час від часу — чи то від утоми, чи від неуважності — самі губляться у ній, втрачаючи контроль.

— Мамо, я втомилася, — каже донька. 

Марта трохи сповільнюється. Інші обходять її.

Жінки з візочками, ніби лучники на колісницях, вириваються вперед. Діти будяться від човгання і стукотіння валізних коліщат. Жінки й досі мовчать, але галас огортає всіх. Іноді валізи перехиляються, вивертаючи руку тим, хто їх тягне, змушуючи на мить зупинитися й поправити. Змушуючи відстати.

Ніхто ні на кого не чекає. Ті, хто відстав, мусять бігом наздоганяти групу. Марті здається, що вона перетворилася на важкий камінь, який легко обтікає стрімка річка. Донька тягне її назад. Вони все ще тримаються групи, але щокроку лише наближаються до прикордонника в кінці колони. Наче плентаються увімкненою на біг підтюпцем біговою доріжкою.

Марта дивиться прикордонникові за спину. Вдивляється у темряву, як у щось неминуче. Бігова доріжка пришвидшується і Марта починає повільно з’їжджати униз.

Доньчине пхинькання виростає у ридання і Марта бере її на руки. Ноги важчають, ніби пробираються крізь снігові замети. Марта впевнена, що не дійде. Як доведеться, вона падатиме на спину, аби не придавити доньку.

Рука, що тягне валізу, німіє. Серце барабанить у голові та починає боліти новим підвидом болю. Марта мріє про сльози. Понад усе вона хотіла би заплакати від безсилля. Довести собі, що вона й досі людина. Що вона відчуває усе це. Але безсилля настільки міцно вчепилося в неї, що сльози не проступають. Немає нічого.

Марті здається, ніби вона йде під струменем вогнемета. Відчуває, як у ній вигоряє щось важливе. Як плавиться її любов і проступає колюча ненависть навіть до тих, хто вчора був найближчим. Жорстка й вогнестійка. Марта озирається, бо бачить, як усе людське попелом летить із неї у темряву позаду. Щокроку прості сльози стають все недосяжнішою втіхою.

— Я маю йти, щоб її врятувати. Якщо я не дійду, вона помре, — шепоче до себе Марта, випробовуючи дитячу гру.

Але її пересмикує від цих слів. Смерть уже не раз лякала її, відбираючи важливих людей. Марта ніби розвіртуалилася з нею, і та стала чимось конкретним і надто близьким. Страшно говорити про неї — це тепер як, розповідаючи про смертельні хвороби, показувати їх на собі.

Попереду теж темно. Немає кінця. А позаду вже давно розчинився початок. Марта хоче зупинитися. Залишитися тут, між двома пунктами. Вона думала, що перетин межі одразу щось змінить, натомість тепер Марта затиснута між двома світами. В уявному коридорі, який забирає в неї все, за що вона любила життя. Він шепоче їй на вухо майстерно виписану промову. Таку міг написати тільки справжній диявол, бо, здається, від кожного слова Марті сантиметр за сантиметром знімають шкіру.

Дорога завертає, а разом із нею і вервечка її супутниць. Попереду видніються ліхтарі. Жінки підходять до дверей наступного пункту пропуску й відхекуються, чекаючи на запрошення увійти. Марта підходить останньою. Вона не опускає із затерплих рук доньку. Цілує її в маківку, ніби прощаючись.

Марта хоче просто зникнути. Щоб усе скінчилося — байдуже, як. Впасти на землю від утоми. Від зневіри. Від холоду. Від образи на чоловіка. Від того, що вона лише людина.

Прикордонники розвертаються і вирушають назад супроводжувати наступних. Марта опускає доньку на асфальт. Розминає руки. Озирається, подумки просить темряву її забрати. Не дати їй зробити останні кілька кроків. 

Ідучи між пропускними пунктами, вона швидко стиралася, мов олівець під засильним тиском, лишаючи по собі дивний, чужий слід. Стрижень кришився, і Мартині крихти падали долі. У тому олівці залишився останній міліметр. Можливо, він ще міг би зберегти її — останній міліметр справжньої живої Марти.

Вона дістає із внутрішньої кишені документи.

— Witamy w Polsce. Czy wy jesteście głodni? Czy woli Państwo herbatę? Czy może soku dla dziecka? [Вітаємо вас у Польщі. Ви голодні? Хочете чаю? Може, дитині сік?—R.]

— Ні, дякую.