Тіло невідомого під номером 55

«Дорога на Донбас» та «панівна висота» — цим нині деокупований Ізюм був важливим для російських військових, а тому вони трималися за нього до останнього. 

«7 місяців пекла» — так місцеві називають життя з «визволителями» під дулом російських автоматів, постійним страхом та в очікуванні на звільнення. 

Журналістка Вікторія Рощина, яка спеціалізується на темах криміналу, правозахисної діяльності та судової системи, побувала у звільненому українськими військами Ізюмі, дізналася, як просуваються пошуки безвісти зниклих та ексгумація тіл убитих, а також записала свідчення місцевих мешканців про нелюдські дії російських військових із живими та мертвими.

Пошуки

9-та година. Ранок у деокупованому Ізюмі. Черга біля відділення СБУ. Ще влітку тут базувалися представники ФСБ Росії. 

«Росіяни заходили в місто трьома групами», — розповідає місцевий чоловік Владислав, якого зустрічаю неподалік. Він проживає на околиці міста і добре бачив рух російських військ у перші дні вторгнення росіян. 

«Спочатку штурмова бригада зайшла з червоними пов’язками. Потім білі пов’язки — це “ЛНР”, а через місяць десь з’явилися ще зі срібними — це Росгвардія, ФСБ», — пригадує чоловік і додає, що у місті були також невеликі групи чеченських підрозділів, які базувались окремо, та «казачества». 

Наразі ж тут місце дислокації ізюмських полісменів, оскільки їхню будівлю окупанти перетворили на катівню і, зрештою, тепер там неможливо працювати через значні руйнування. 

До відділення прибула слідча група з Харкова для збору ДНК-зразків родичів загиблих та зниклих безвісти під час окупації. Процедуру ініціювали самі правоохоронці, оскільки із 450 тіл на місці масового поховання у лісі — близько 200 не ідентифіковано. 

«Проблема в тому, що ми отримали журнал, який вели ті, хто ховав людей в Ізюмі під час окупації, — каже речник прокуратури Харківської області Дмитро Чубенко. — Але ця інформація неточна. Вже мали ситуацію, коли згідно із записами в могилі мала бути жінка, а там похований чоловік. Мала бути одна особа, а там — дві, три. Тому ми ініціювали збір ДНК родичів, аби вже мати юридичні факти й чітку інформацію в кримінальних провадженнях щодо загиблих». 

Процес відбору ДНК відбувається так: спочатку місцевих скеровують на опитування до прокурорів, де вони показують документи, розповідають історію загибелі чи зникнення рідних, показують фотографії. Після цього — йдуть до автомобіля-лабораторії, де в них беруть зразки слини. 

Таких авто, які передав українським слідчим уряд Франції, в Україні лише два — на Харківщині й Київщині. 

Вони цінні своєю мобільністю, що дає можливість слідчим працювати на виїздах. Час очікування результатів — кілька місяців.

«Ми збираємо зразки ДНК у живих людей, судово-медичні експерти — з тіл загиблих. Потім усе це передається слідчим, які порівнюють результати», — розповідає експертка Вікторія Булавіна. 

За її словами, точність таких досліджень — майже 99,9 відсотка. Усі аналізи потрапляють до загальноукраїнської бази ДНК. 

Через помилки у журналі поховання відкопували й тіла тих, чиї родичі точно  були певні, кого ховали.

***

«Ракета влучила, дім розбомбило. Тіло матері відкопував у завалах, — розповідає Сергій, якого зустрічаю в черзі. — Забрали, замовив гріб, поховали. А тепер-от викопали, прийшов здавати ДНК».

Але більшість у черзі — саме ті, хто шукає рідних або місце їхнього поховання. 

Інна Купріянова, яку також зустрічаю в черзі, точно знає, що її батька Анатолія Матюшка вбило снарядом. Однак вона досі розшукує його тіло. 

«Було чітке влучання у дім. Залишились тільки стіни, — розповідає жінка. — Батьків друг завернув його тіло в покривало та поховав у нас у городі. Там є могила. Зі слів знайомих, потім приїхала група й забрала в Харків на експертизу. Але коли мої рідні доїхали, то у дворі знайшли ще одне тіло. Треба здати ДНК, бо ми не знаємо, кого ховати». 

У черзі зустрічаю і Анатолія Степановича. Він ізюмець, колишній військовий. Під час захоплення міста Росією — з дружиною ховався у погребі будинку, а як обстріли трохи стихли й місто окупували — зрозумів, що його сорокарічний син Андрій Дегтярьов, який служив у місцевій теробороні, — зник. 

«Він міг опинитися в полоні. Але друзі кажуть, що його вбили і вони бачили тіло. Можливо, й обстріли, адже тут осколки, як мухи, літали, — розповідає Анатолій. — Я знайшов команду, що ховала того чоловіка, який нібито схожий на Андрія, і він був похований як невідомий під номером 55. А зараз же всіх вирили, і от я прийшов здати ДНК, щоби з’ясувати, чи то син».

Свідки розповіли, що бачили тіло хлопця, схожого на Андрія, у камуфляжній формі в одному з дворів. Згодом, аби тіло не розтягли собаки, його прикопали й накрили шинами. 

«В мене тут у дворі був похований батько, — розповідає нам інший Андрій, свідок. — Він помер своєю смертю, але через сильні обстріли людей ховали у дворах. Тоді тут уже лежав той чоловік у камуфляжній формі, а потім іще два тіла було — місцевих жінок».

Ритуальники, які працювали в часи окупації, показали мені фото тіла, яке поховали під номером 55. Проте обличчя сильно побите і навіть батьки не можуть упевнено підтвердити або спростувати, чи Андрій це. 

«Ніби щось є, але ж тут неможливо впізнати», — каже батько та додає, що в сина було татуювання на правій руці — кажан, оскільки він раніше служив у розвідці. Але на посмертному фото рук не видно. 

Офіційно в 113-й бригаді територіальної оборони мені повідомили, що знають про зникнення бійця та передали усю наявну в них інформацію правоохоронним органам. 

«Це наш борг як батьків, — каже мені Анатолій Степанович. — Поховати, якщо його дійсно вбили. І якщо держава не розбереться — я сам проведу розслідування, знайду та вб’ю тих, хто до цього причетний… А якщо він, дай Боже, живий — треба його знайти. Хоча я дуже сумніваюсь у цьому…»

***

Убитих та зниклих безвісти представників тероборони Ізюму під час окупації було чимало. Більшість загинула під час спроби відходу, розповідають місцеві представники ТрО Ізюму.

«Троє в полоні, одного точно вбили, ми знаємо, але не знаємо, де поховали, — кажуть вони. — Одного дуже побили, і де він зник — невідомо. Один загинув на дамбі, тоді був сильний обстріл. Але де він зараз — теж невідомо. Мама одного полоненого виходила на нас, казала, що він телефонував і сказав, що не в Україні».

Усіма цими випадками займаються представники спецслужб та поліції.

«Таких зниклих дуже багато, — каже поліціянт карного розшуку, якого зустрічаю в Ізюмі. — Ми не відкидаємо, що багато з них можуть бути в полоні, що їх вивозили на Бєлгород через Куп’янськ та Сватове».

Працівниця місцевої ритуальної служби Тамара, яка лишалась у місті під час окупації, розповіла, що на її працівників також чинили тиск. 

«Зупиняли на блокпостах і погрожували автоматами, — розповідає Тамара. — В нашої колишньої співробітниці обстріляли машину, і там загинув її єдиний син». 

Також, за словами жінки, окупанти намагалися ховати тіла вбитих і закатованих самостійно: «Десь вивезти, щоб приховати сліди. Трьох місцевих біля лісу розстріляли, намагалися спалити, але потім прикопали. І оскільки земля була ще мерзлою — знайшли їх уже влітку».

***

На місці масового поховання в Ізюмі захоронено 450 тіл, однак поліцейські досі знаходять та ексгумують нові. 

«В Ізюмському районі ми вже знайшли 650 тіл, — пояснює начальник слідчого управління поліції Ізюму Тимур Олександрович. — Люди звертаються щодо знаходження могил, туди виїздить слідчо-оперативна група, криміналістична лабораторія. Оглядають місце, викопують тіла,  судово-медичний експерт проводить обстеження, встановлює причину смерті, збираємо зразки ДНК рідних». 

Це дає можливість юридично задокументувати злочин і надати можливість рідним загиблих належно їх поховати.

«Це рутинна, але відповідальна робота, яку має хтось виконувати», — каже полісмен В’ячеслав, який займається ексгумацією тіл в Ізюмі та Ізюмському районі.

«От до нас надходить інформація, що знайшли місця поховання. Ми їдемо туди з нашими саперами, обстежуємо на наявність мін і потім уже їдемо викопувати. Тримаємо зв’язок із рідними, аби зрозуміти, хто є хто, наприклад, якщо тіл у ямі кілька», — каже В’ячеслав. 

У прямому сенсі, брудна робота лягає на плечі працівників ритуальної служби та моргу. 

«Я за цей час стільки могил викопав, скільки за всі роки не копав», — каже працівник ритуальної служби, який допомагає поліцейським ексгумувати тіла. Він працював і під час масового поховання. 

Зізнається, що діставати тіла загиблих, які пролежали місяці у землі, — непросто. Деякі вже згнили й доводиться власноруч збирати кістки. «Я намагаюсь робити все на автоматі і при цьому багато жартувати на інші теми, — каже чоловік та додає: — Аби не з’їхати з глузду». 

Кулі

16 квітня 2022 року окупанти зі стрілецької зброї розстріляли колону мирних мешканців, які намагались евакуюватися з Ізюму. В результаті троє людей загинуло, кілька були тяжко поранені. 

Одну з поранених тоді — Ганну Обушенкову — я зустрічаю біля місцевого моргу в Ізюмі, куди вона прийшла по тіла загиблих друзів-волонтерів. Її лікарі фактично витягли з того світу. У її тілі було три кулі. 

«Ми вивозили людей через село Співаківка в Дніпро. Нашу колону обстріляли російські війська», — пригадує жінка. Серед загиблих її друзі — Артем Пересунько та Ігор Боцман. 

«В Артема було 40 куль… Від машини нічого не залишилось. Я була поранена. Першу допомогу надавали в Ізюмі російські військові. Потім забрали в Росію, де прооперували. Далі 10 днів була в Росії, і потім уже мої мене звідти витягували і прооперували ще раз у Харкові», — каже Ганна й показує зашиту спину. 

«Росіяни ніби нас прийняли за українських військових. Хоча до цього ми місяць вивозили людей», — каже жінка. Зараз вона не припиняє волонтерити й допомагає Ізюму повертатися до життя, зокрема спільно з міжнародними організаціями влаштовує для місцевих гарячі обіди. На питання про мотивацію знову згадує про загиблого друга. «У мене двоє дітей, в Артема, який загинув, — двоє і ще один має народитися скоро. Треба піднімати нове покоління…»

Наразі поліція відкрила кримінальне провадження за фактом розстрілу цивільних. 

***

Улітку в місцеву Аллу Діденко стріляли представники «ЛНР». Вона доглядала будинок сусідів і годувала їхнього пса. Того дня зустріла там непроханих гостей. 

«Зварила кашу на вогнищі для собаки та пішла її годувати. Я ще не встигла підійти до будинку, а мені кажуть сусіди — вам далі вже краще не йти, бо там цілу ніч були постріли у дворі й собака скавучав», — розповідає Алла. 

«Двері будинку були зачинені зсередини. А вони розбили вікна на другому поверсі, залізли з вулиці та повністю захопили будинок. Я пішла за двір, щоб знайти зв’язок і зателефонувати синові, запитати, кого можна взяти на підмогу. Бачу, йдуть двоє російських військових і кажуть: “Ідіть звідси, тут буде обстріл”. То я кажу до одного з них, що там військові ваші грабують будинок, а він не повірив ніби. Кажу — ходіть подивіться», — розповідає жінка. 

Просила лише почекати, поки закриє собаку. А як зайшла у двір і роззирнулася, то побачила, що той військовий стріляє — спершу в пса, тоді у неї саму. «Я відчула гаряче на руках — кров була і в мене. В ліктьовому та кульшовому суглобах лишились осколки», — розповідає Алла. 

Вона із собакою почала бігти та впала в кущі. Окупант і далі стріляв. «Ми спочатку лежали, не рухались, а коли сильно стріляли — почали повзти. Вдома сусіди й чоловік надали нам першу допомогу та відвезли в лікарню». Туди ж по неї приїхали представники «прокуратури», однак лікар Юрій Кузнєцов урятував жінку. 

«Він вийшов і сказав: “Хвора важка, я лікар і відповідаю за її стан. Тому не відпущу її”». Так він мене врятував, а потім сказав, що вдома мені лишатись не можна, як і в лікарні, тому я мешкала в подруги», — каже жінка. 

«Знаєте, дуже страшно було. Адже було грабування, стрілянина… Могли зробити що завгодно». Уламки з жінчиної руки дістати так і не вдалося через ризик ускладнень. Згадка про жорстокість окупантів залишилась із нею тепер, імовірно, назавжди. 

Катування

Окрім убивств і мародерств, окупанти також викрадали й катували місцевих. Одна з катівень була у місцевому відділенні поліції, інша — на місцевому Ізюмському приладобудівному заводі, третя — у залізничній поліклініці. Окрім цього, полонених вивозили для знущань до лісу, до річки Сіверський Донець та утримували у підвалах шкіл. 

Михайло Шевченко — колишній поліціянт з Ізюму. Під час окупації він не встиг виїхати й долучився до місцевої тероборони. За наводкою колишнього колеги Богдана Бурлачки, який перейшов на бік окупантів у «народну міліцію», по нього приїхали російські військові й забрали в катівню, розташовану в будівлі залізничної поліклініки. 

«Він сказав їм, що я досі працюю на Україну, що був у теробороні, — пригадує чоловік. — Одразу прикладом ударили, далі мішок на голову, в багажник. Тут провів 14 днів. Їх цікавило, де зброя тероборони, де зброя райвідділу, де техніка райвідділу, хто ще передає інформацію в Україну, де ще є ТрОвці, АТОвці і родини чинних військовослужбовців».

За словами Михайла, спочатку він мовчав, потім — надавав неправдиву інформацію, але після її перевірки його били сильніше. «Потім сказав: “У мене цієї інформації немає, але дайте час, щоби знайти”. Мене на 14-15-й день вивезли до річки, вдали, що розстрілюють, а потім викинули й дали кілька днів. За цей час мені вдалось виїхати», — розповідає чоловік. 

Але, каже він, були й ті, хто через пережитий стрес вчиняв самогубство. «Двох чоловіків — точно я знаю — так само відпустили, дали пару днів, а коли приїхали — вони були повішені, — розповідає Михайло. — Не витримували люди просто…»

Чоловік каже, не бачив тих, хто його затримував і бив, знає лише кількість — 5-6 осіб. Окупанти постійно були в балаклавах та одягали йому на голову мішок. «Якось, коли мене тут буцали, впав мішок з голови і я побачив, що в одного була футболка з написом “Спецназ ВИТЯЗЬ”». Потім чоловік також знайшов у місті нашивку — «Спецназ Росгвардии центрального округа».

За словами чоловіка, на території заводу базувався обслуговуючий персонал та охорона. Жінок та чоловіків тримали в окремих боксах. На катування заводили до окремого приміщення. В кімнаті, де тримали чоловіків, Михайло показує наручний годинник, який досі лишився, — завдяки йому ув’язнені орієнтувалися в часі. «Забирати не хочу, бо згадки погані. Але й прибирати теж — нехай лежить…» — каже Михайло. 

«У цих двох приміщеннях була рота обслуговування. Їхні головні жили у ДК. Рота охорони — то в них були луганчани, тому що вони нас спочатку змушували кричати “Да здравствует 8 рота! Слався, Россия!” і з мови було чути суржик, якого не сплутаєш і нікуди не подінеш. Частина займалася тим, що привозила людей, а катувала окрема група. Часто вони були п’яними, ми чули перегар».

До обіду, розповідає Михайло, окупанти їздили містом і збирали людей, а після цього — починали катування. Тривало це до заходу сонця, оскільки світла там не було. «Нас шикували під стінкою, починали бити. Тих, хто падав, одразу на катування забирали, — пригадує Михайло. — Мені в перший день тут пробили грудну клітку, душили кульком. Наступного дня — 40 хвилин у мене були “електропроцедури”. Кричав так… Мені й протигаз на голову одягали, зав’язували шланг, тому що кричав дуже голосно», — розповідає чоловік. 

За словами Михайла, люди в полоні постійно змінювались — одних відпускали раніше, когось просто забирали в невідомому напрямку, не надавали жодної медичної допомоги. «Ніхто не викликав лікарів — завели, кинули в куток. У мене першого разу після побиття ні руки не працювали, нічого. Руки були опухлі, м’ясо звисало. Один з окупантів мене раз відвів і каже: “Я сам колишній мент з Луганська, мені шкода дивитися на те, що вони з тобою тут зробили”. І дав мені кілька таблеток знеболювального. Але це була його власна воля. Це дійсно тоді мені трохи допомогло…» — пригадує чоловік. 

Жінок, за словами Михайла, теж катували і ґвалтували. «Якось я чув за стінкою таку розмову: “Цій мразоті більше не давати їсти — вона в рот не бере”», — говорить із прикрістю. 

У кімнаті, де утримували жінок, досі є написи на стіні: «Больно», «Алла» та кількість днів перебування в ув’язненні. 

«Тут зі мною ще було два тероборонівці та один АТОвець Женя. В останнього вже пішло зараження через рани від кайданків. Руки опухли, плюс у нього були переламані ребра. Його просто вивезли, і що було далі — не знаю. Інші були цивільні — колишні судимі, ті, хто потрапляли сюди за доносами».

Михайло розповідає, що їм забороняли голосно говорити, якщо чули голоси — залітали та без розбору всіх били.

«Годували слабо — або раз на день, або забували, могли пропустити. Води давали мало. Коли я сюди потрапив, мав 105 кілограмів, вийшов — 86. Для туалету було одне відро в кутку на 16 чоловіків — воно постійно переповнювалось. А спали ми на підлозі, тому ви самі розумієте, які умови», — розповідає чоловік. 

Михайло каже, що наразі відновлюється і планує повернутися на службу в поліцію. На питання про те, як мають покарати катів, каже, що не збирається мстити, «але й пробачати таке не можна».

***

Напередодні звільнення Ізюму Збройними Силами України в місті була обстріляна школа, в якій базувалися росіяни і де був їхній шпиталь. 

Окупанти почали вишукувати нібито коригувальників і прийшли з обшуком до місцевого Михайла Чендея, який того дня тільки приїхав із Полтави. Його одразу відвезли у підвал поліції. 

«Казали, що я терорист. Казали, щоб зізнався у тому, що підірвав школу, навів на неї. Мололи різне, — каже Михайло. — Це була четверта вечора. Мішок одягли на голову та повезли. Тримали 10 діб. Руку переламали, струмом били, робили, що хотіли. Потім я втратив свідомість, у мене пішла кровотеча, забрали в лікарню. Я був три дні в комі, мене трохи підлікували, а потім зайшли українці і мене відправили до Харкова»,— розповідає чоловік. 

Пригадує, що в камері їх було троє, але чули вони й інших. Усіх катували, ймовірно, представники ФСБ Росії. «Чоловік п’ять мене лупили дві з половиною години. І струмом били, і шпицю вставляли у спину. Я тільки бачив, як виймали і кров крапала. Але вони так били, що я цього вже не відчував. Я весь був опухлий», — пригадує чоловік. 

Увесь цей час Михайлова жінка була в Полтаві і розуміла, що з ним щось сталось, оскільки не виходив на зв’язок. «Я в інтернеті читаю, що комендантська година, комендантська година. Але він би все одно знайшов час зателефонувати, — пригадує Галина. — А потім уже синові подзвонили й сказали, що Михайло без свідомості, у дуже важкому стані і треба сподіватися лише на Бога», — каже жінка. Як тільки місто звільнили — рідні одразу поїхали до лікарні. Чоловіка перевезли до Харкова. «Звісно, важко ще і психологічно, і фізично. Але відновлюється».

***

На підвал до окупантів потрапляв і місцевий Владислав Жилін. За час окупації у нього проводили вісім обшуків. За його словами, він не мав стосунку до ТрО чи правоохоронних органів, військових, але на нього навів хтось із місцевих. Затримання відбулось у квітні. Його відвезли на завод ІПЗ. 

«Цілеспрямовано приїхали додому двома броньованими “Уралами” представники Росгвардії — це ж ФСБ. Вже нібито по заяві когось із місцевих, — розповідає Владислав. — Вони зайшли, обшукували будинок, а потім кажуть: “Владиславе Ігоровичу, нам потрібно з вами провести бесіду. Ми ввечері вас привеземо”. Я був у жилетці, вони одягають мені капюшон на очі, замотують скотчем, садять в “Урал”. Я добре знаю тутешні дороги і зрозумів, куди мене повезли». Владиславу закидали службу в теробороні та вимагали віддати зброю. 

«Давай автомат і дві гранати». Привезли мене на завод в окрему камеру. Змерз уночі дуже, пінопластом накривався. Наступного дня чую голоси: “Котел не вдався. Треба підготувати кімнату, завтра буде два КамАЗи”. Я так зрозумів — двохсотих два КамАЗи. Вони ж тоді хотіли нам котел зробити у районі Слов’янська. Потім відчиняють двері, а тут я. Вони вивели, поставили мене на коліна, пістолет до голови. “Ти хто і що тут робиш?”. Я кажу, що вони ж самі мене затримали», — пригадує чоловік. Затим його перевели до іншої камери, де було ще п’ятеро місцевих. 

«Одному діду взагалі 71 рік — він торгував на ринку, в нього син військовий. Його тримали вже десятий день тоді. Потім місцевий фотограф — робив альбоми для дітей у школах та садочках. Йому за 50. Хтось написав, нібито він виготовляв вибухівку. Мене за три дні жодного разу не викликали. А їх допитували по кілька разів на день і вони повертались побиті. Телефон підключали, ручку крутили — били струмом — це в них називалось “дзвінок Путіну”. Своїх за гріхи вони також сильно били до втрати свідомості», — розповідає Владислав. За його словами, в камері не можна було розмовляти. 

На початку травня почався обстріл заводу, на якому утримували полонених. «Нас зібрали з усіх камер та висадили кого де у місті. Потім жив у постійному страху». 

За словами місцевих мешканців, катували людей також і в лісі, де також ховали значну кількість техніки. Тут досі видніються ями. 

Діти 

Діти на війні — мій особистий тригер болю. Їхні розповіді часто такі короткі та беземоційні. Очі — сумні та не за роками дорослі. 

В одному з районів міста бачу лише фундамент на місці, де колись височів будинок. Поруч — жінку, яка порається в городі, та дітей. «Це все, що в мене лишилось», — каже вона.  Місцева мешканка Вікторія, сама виховує чотирьох дітей. «Що тут розповідати? Наприкінці квітня прилетів хороший такий снаряд. Ми виходимо — ні гаража, ні погребу немає, половини будинку теж», — розповідає жінка. 

Її діти — Віолета і Святослав — ведуть мене руїнами й показують місце колишньої дитячої кімнати. «Вони дуже сумні», — кажу я жінці, дивлячись на її дітей, які не усміхаються і майже не говорять. «Звісно, вони таке пережили…» — відповідає Вікторія. Діти показують мені залишки від велосипеда і снаряд поруч. «Було дуже страшно», — коротко промовляють. Віолета тягнеться до кота і весь час нашої розмови обіймає його. Кіт ніби допомагає їй забути про весь той жах.

Наразі місцеві допомогли цій сім’ї з житлом, але тимчасовим. «Усі живі, але залишились ні з чим», — каже жінка і додає, що виживає завдяки пенсії з утрати годувальника, соцвиплат, а також — частини городу, вцілілого біля будинку.

Вона написала заяву про втрату житла до місцевої адміністрації, але займатися цим питанням повноцінно будуть уже по завершенню війни. Наразі допомагають лише будівельними матеріалами, яких не вистачає на всіх. 

«Страшно було, зараз трохи відходимо. Сподіваюся, більше такого не буде. Хочемо жити спокійно і відновлюватися», — каже Вікторія. 

Ще в одному з районів міста, біля згорілих танків, зустрічаю хлопчика й дівчинку. Вони граються та збирають «іграшки» — патрони та осколки. 

«Зараз дітей трохи адаптуємо, а тоді були залякані. Ми намагалися пояснити, що це ненадовго, що скоро повернемося до нормального життя», — розповідає їхня бабуся Галина. 

Вони пробули в Ізюмі весь час окупації. «Дуже страшно було, коли “касетки” летять і снаряди рвуться у двох метрах від тебе. Не дуже це весело. Освободітєлі… Нагадили, напартачили…» — каже жінка.

Її хату росіяни не чіпали, але вона бачила, як грабували інші. «Грабували ті хати, які вважали заможними. Одну хату, я знаю, вони вивозили три дні. Забрали все, залишились голі стіни», — розповідає Галина. 

Асфальтові дороги в Ізюмі майже всі зруйновані російськими танками. «Ленд-ліз» окупантів тривалий час після звільнення збирали містом українські військові

«Де цей лапоть вонючий не ступив — він сіє горе та смерть, і в нас — ненависть до них», — каже один з військових, якого зустрічаю у місті. 

«Війна показує, хто є хто, і ця війна показала, що ми таки нація, не дивлячись на різні політичні погляди».

Він каже, що найбільше його вразили розбиті кладовища. «Що їм мертві зробили?» — обурюється чоловік. «Рови на могилах, посічені, побиті надгробки. Мене це більше вразило, ніж побите село, наприклад. Могили — це пам’ять. І якщо будинки можна відновити, то кладовище… Це дійсно геноцид українського народу — щоб і пам’яті про нас не було».

Значну кількість техніки окупанти ховали у лісі. Тут досі видніються ями від них.  На деяких танках та будівлях, де мешкали окупанти, є від руки написані позначки — «35 РУС», «25 РУС», що, відповідно, вказує на Волгоградську область та Приморський край РФ. 

«Аби не повернулись»

В Ізюмі розташована найвища точка Харківської області — гора Крем’янець — 218 метрів.

Тому місто було стратегічно важливим для окупантів, адже звідси проглядається Донбас. «Ми були на тому боці річки, вони на цьому і прямим наведенням по нас били танками, артилерією, плюс авіація. Тому що панівна висота», — розповідає місцевий представник ТрО, не називаючи свого імені.

«Ізюм завжди був стратегічним, — каже міський голова Валерій Марченко. — У Другу світову тут дуже сильні бої були, загинуло майже два з половиною мільйони людей. Тому що Ізюм — це “ворота на Донбас” і Росія хотіла з цієї сторони оточити наші війська на Донбасі, тому вони й місто так розбили. В них тут був як логістичний центр — тисячі одиниць техніки, особового складу окупантів. Стратегічне місто». 

«Все відновимо. Лише, дай Боже, щоб не повернулися, — каже місцева мешканка Тетяна. — Ми лише співчуваємо зараз тим людям, які переживають те, що пережили ми. Коли над головами літає. Наша воля як була безмежна, так і залишиться. І те, що вони залякують, — лише проти них грає».

«Я пригадую перші дні звільнення, — розповідає інший місцевий мешканець Ігор. — Незвична тиша, навіть цвіркунів було чути. А потім там десь далеко чути — “Слааааавааааа Україні!” і “Героям слава!” В жінки істерика, а я, хоч і не сентиментальний, але і в мене клубок у горлі, — пригадує чоловік. — Так ми цього чекали, і так сподіваємось, що це вже назавжди…»