Хлопче, ти вертаєшся додому

На задній двір моргу у Слов’янську під’їжджають два буси-рефрижератори з чорними військовими номерами. На одному з них напис «На щиті» — це символічна назва гуманітарної місії ЗСУ, що займається пошуком та перевезенням полеглих у боях. 

Одноповерхова будівля, зовні облицьована кахлями, бачила немало горя. Та з 24 лютого, відколи Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, страшного тут стало ще більше. У цивільний морг почали звозити тіла загиблих українських військових. Із часом тут також з’явились пакети з тілами загарбників.

Полеглих захисників України та ліквідованих росіян у моргу сортують за принципом «свій/чужий» і складають у різних кутках «приймальні». Ще зовсім юна медсестра, єдина з працівників установи, яка за понад вісім місяців великої війни не виїхала зі Слов’янська, позначає мішки з росіянами трьома буквами «орк», але описує їхні тіла для патологоанатома так само ретельно, як і в медичних висновках наших загиблих солдатів. 

Армійці з гуманітарної місії кілька разів на тиждень приїздять сюди — тіла своїх та ворогів вони буквально руками забирають із місць запеклих боїв. Далі загиблих захисників України, чиї особи вдалося встановити, доставляють у морг у Дніпро чи й зразу на поховання. А от для росіян шлях додому виявляється значно довшим — їхні тіла тижнями й місяцями очікують у вагонах-рефрижераторах, зокрема під Харковом та Києвом. 

Систему повернення загиблих та сам факт пошуків ліквідованих окупантів у гуманітарній місії називають повагою до смерті, хоча навіть досвідченим офіцерам важко зберігати людяність стосовно тих, хто прийшов нас убивати. 

Рефрижератори на коліях 

Осіннє сонце пробивається поміж хвої, а маківки сосен ніби лоскочуть небесну блакить. На вогкій після дощу землі з-під ґрунту пробиваються білі гриби на товстих ніжках, а пісок поруч з дорогою рясніє цілою родиною лисичок. У цьому лісі четверо українських військових, на шевронах яких написано «Пошук загиблих», починають чергову місію. 

Сили оборони України звільнили Лиман та Ямпіль на Донеччині кілька днів тому. Зокрема десантники та нацгвардійці зачищали ці міста з боями, поступовий штурм разом з підготовкою тривав щонайменше місяць. Росіяни спочатку чинили опір, а коли зрозуміли, що не втримають окупованих населених пунктів, — почали відходити під прикриттям власної артилерії. Втім, із Лиману та Ямполя вдалося вийти далеко не всім із них: одна частина окупантів була розбита разом із технікою на переправах, інша — загинула від осколків українських мін та снарядів тут-таки, в лісі. 

— Трохи далі між деревами двоє лежать. І ще є один прикопаний над дорогою, — каже один із пошуковців. 

36-річний полковник Олег Нещадим — начальник пошукової групи СІМІС (англійська абревіатура для організації, що українською зветься цивільно-військове співробітництва – R.), куди входить місія «На щиті».

До повномасштабного вторгнення офіцер бачив на полі бою здебільшого полеглих українських армійців і ліквідованих терористів із псевдореспублік, а з 24 лютого, як сам каже, «зіткнувся також із потоком кадрових російських військових». 

За даними Генштабу ЗСУ на 26 листопада, втрати окупантів в Україні сягнули майже 87 тисяч осіб. Частина з них назавжди залишиться лежати у нашому чорноземі, але більшість рано чи пізно все-таки повернеться додому. 

— Повага до смерті, — каже Нещадим, запалюючи цигарку, — одне з того, що відрізняє нас від росіян. Мені неприємно торкатися тіл ворогів навіть у двох парах рукавичок, але я розумію, що їх також треба буде по-людськи поховати.

Після смерті ми і наших, і росіян проводимо за однаковою процедурою: спочатку всіх оглядаємо, щоб не були заміновані, далі шукаємо документи, вантажимо і перевозимо в морг.

— А далі? — запитую. 

— Додому їде. 

— Але ж, — примружуюся від сонця, — це може бути дуже нешвидко. 

— Може, — ледь помітно всміхається. 

— І тоді як?

— Ну як-як?! Чекає на повернення, в межах процедури репатріації. Йому ж уже немає куди спішити, правда? Є спеціальні вагони-рефрижератори, де зберігають тіла окупантів. Такі свого часу були на коліях під Києвом, зараз вони є в Харківський області. За власне репатріацію відповідають інші служби та групи. Все це, звісно, на офіційному рівні між двома сторонами. Наше завдання — знайти полеглих, забрати їх та перевезти. 

За словами Нещадима, локації, де залишилися тіла загиблих, сімікам підказують місцеві мешканці, військові, що брали участь у зачистках, або армійці, що закріплюються в містах і селах уже після деокупації. Крім цього, групи, як ця у лісі на Донеччині, мають власні пошукові операції: виїжджають на місця великих битв та проводять кропіткі розкопки, аби переконатися, що не пропустили жодної з могил. 

— Жодної зі своїх та чужих, — уточнює, затягуючись цигаркою на повні груди. 

За понад вісім місяців великої війни полковник Нещадим та його підлеглі мали загалом більше як сотню пошукових та логістичних місій, в яких знайшли, перевезли і буквально руками забрали приблизно 900 тіл: 200 з них належали українським солдатам, решта — росіянам. 

— Певно, найбільше убитих ворогів, — пригадує, прокручуючи в руці пачку цигарок, — було на Київщині. Бачили знімок, де на тельняшці російського десантника, що пішов «на концерт Кобзона», викладена купа ювелірних прикрас? Жіночі каблучки, сережки, браслети. Це ми фоткали. Вони взагалі багато чого тягнуть: мені траплялися тіла з двома годинниками на руці, з купою крадених гривень, кредитних карток українських банків, з баулами одягу, включно зі спіднім. А пральні машинки, фени, телефони… Ну сарана ж: приходять, щоб убивати і грабувати, а врешті самі тут гинуть. 

Поки ми говоримо, троє інших сіміків оглядають перше на сьогодні тіло вбитого росіянина. Ворог лежить горілиць на галявині серед лісу: його руки розкидані в сторони, одна нога витягнута, інша — вивернута вбік. Помітно спухле синьо-зелене тіло окупанта уже розкладається.

— Тепленький, — ворога торкається один із підлеглих полковника. — Думаю, підгниває тут десь тиждень-півтора. 

— А чого ж теплий тоді? — дивуюся. 

— Він просто готовий до риболовлі, — військовий у піксельній панамці розпливається в усмішці.

— До чого?..

— Та опариші його жеруть, — змінює тон на серйозний. — Не знала про таке? Черв’яки з’їдають тіло, від того і тепло йде. Он, глянь, скільки їх, — трохи припіднімає на мертвому тілі бушлат. — Можна прям зараз брати вудку і йти на ставок. 

46-річний Леонід Бондар, який легко змішує сумне та веселе, — найдосвідченіший тут сімік. У 2014-му, ще на самому початку російсько-української війни, він допомагав пошуковим місіям як волонтер: спільно з Міноборони збирав та вивозив загиблих українських бійців, зокрема з Іловайська. 

Понад вісім років тому Бондар обрав для себе пошук полеглих не випадково: до того чоловік пів життя присвятив професійним реконструкціям Другої світової війни, і вже мав досвід пошукових місій стосовно тих, хто загинув у 1939-1945 роках. 

Леонід добровільно мобілізувався у ЗСУ вже після повномасштабного вторгнення. І хоч зараз займає посаду простого водія, серед інших військових у групі саме Бондар зазвичай першим оглядає полеглих. 

— Ух, важкий… Пацани, а поможіть мені, бо не подужаю, — гукає Леонід, пробуючи перевернути тіло.

Полковник і решта військових хутко стають до діла. Четверо живих українців обережно тягнуть одного мертвого росіянина. 

— Оп, тихо, поволі, поволі, — з-під піксельної панамки Бондаря стікає піт. — Ти що, — суворо дивиться на ворога, — не хочеш додому, чи як? Давай піддавайся. В нас купа роботи крім тебе. Он іще один твій дружок біля сосни лежить, бачиш? І над дорогою прикопані є. Всім треба додому. Давай вже, давааааай!

Окупант іще кілька секунд ніби пручається, але таки здається. Синьо-зелене тіло опиняється на білій цупкій клейонці: її закривають з усіх сторін і перетворюють на спеціальний мішок для транспортування загиблих. Під вечір ворога перевезуть у морг у Слов’янську для попередньої експертизи, на ранок переправлять для фінального висновку до патологоанатомічного бюро в Дніпрі, і вже після того передадуть на зберігання у вагон-рефрижератор під Харковом. 

Оскільки сіміки не знайшли в окупанта документів чи іменного нагрудного жетона, цей росіянин іще не скоро дістанеться дому. Для того, щоб передати загиблого по той бік кордону, хтось має його шукати — й або впізнати за фотографією, або пройти ДНК-експертизу. Якщо протягом часу ніхто так і не вийде на зв’язок — ворога, як є, передадуть на тимчасово окуповану територію Україну.

Могили без хрестів

Під скрученою віком сосною видніються два невеликі пагорби, обнесені довкола біло-червоною стрічкою, як у кіно про криміналістів. Поки більшість бійців пошукової групи відкопують поблизу третього, останнього на сьогодні, загиблого росіянина, 46-річний сімік Леонід серед хвойного лісу сперся на одне коліно. Він тримає в руках маленьку лопатку, схожу на розкладну автомобільну або саперну, і кілька секунд медитативно розглядає найближчий до себе пригір. 

— Там наші? — втручаюся у його думки. 

— Так, — навіть не дивиться у мій бік. — Місцеві їх власноруч прикопали. Кажуть, бачили форму, нашивки з прапором України. Словом, там точно наші. 

— Думаєте, тут був бій? Всі ж на одному квадраті…

— Та ні, — зітхає. — Троє росіян загинули ось зараз, під час зачистки, а наші хлопці, думаю, ще до окупації Лиману та Ямполя. Весна плюс-мінус.

До Леоніда підходить на вигляд наймолодший з групи військовий. В однотонній зеленій формі, зі свіжовиголеними скронями для модної зараз зачіски, він уважно слухає все, що каже старший колега. 

— Давай, певно, друже, удвох копати. Тягни сюди одразу мішок. Зараз швидко впораємося, — Бондар починає працювати лопаткою, сидячи вже на обох колінах.

Пухка після дощу, змішана з глиною земля піддається йому не одразу. Та сімік мовчки закочує на своєму армійському флісі рукави й завзято перекидає ґрунт. 

Тим часом до бусів-рефрижераторів, де вже лежать тіла росіян, під’їжджає військовий позашляховик. З авта виходять бійці одного з батальйонів ТрО, що закріпилися на щойно звільнених землях. Військові вітаються з усіма і вже за хвилину доволі емоційно говорять із полковником Нещадимом. Двоє ТрОвців в один голос розповідають, що недалеко звідси виявили ще з десяток тіл, імовірно, наших армійців. І, хоч зараз у небі над тим місцем триває гучна артилерійська дуель, просять полковника якомога швидше забрати полеглих. 

— Та звісно, — Нещадим анітрохи не вагається. — Поїдемо, глянемо, заберемо. Дякую вам, хлопці. 

Зона фронту, де ми перебуваємо, — зараз одна з найгарячіших точок російсько-української війни. Після звільнення Лиману та Ямполя Сили оборони України продовжили рух уперед на Луганщину, щоб за кожним деокупованим кілометром, крім сліз радості місцевих мешканців, бачити ще й сльози горя: у лісах, лісосмугах і просто попри дороги тут спочивають наші бійці, які полягли ще навесні, коли тутешні населені пункти не знали окупації. 

Одна частина таких могил має збиті з дощок хрести, а інколи навіть містить імена полеглих. Інша — є просто пагорбами, як ці два у хвойному лісі. Та найгірше, коли пошуковцям доводиться збирати лише кістки, розтягнуті навсібіч дикими звірами. За останнього, найжахливішого, сценарію значно менше шансів швидко встановити особу: якщо документів або натільних жетонів немає, відбувається тривала ДНК-експертиза, яку найкраще робити, якщо після загибелі минуло небагато часу.

Уже сильно спітнілий та помітно втомлений, сімік Леонід не відволікається на колег з іншого підрозділу. Він щосили працює маленькою лопаткою і вперше спиняється, коли з-під ґрунту нарешті з’являються скелетовані рештки. 

— Допоможи мені, рідненький, — говорить, стоячи просто в могилі, — давай, хороший, — умовляє, — прошу тебе, давай. Допоможи. 

Спочатку Леонід знімає з полеглого бронежилет та шолом. Далі промацує руками кишені бушлата і звертає мою увагу на кілька чималих на ньому дірок. 

— Певно, був обстріл, — каже, — і цей хлопець загинув від втрати крові. Його вбило шрапнеллю. Судячи із зубів, був молодий — до 40 років, думаю. 

У цей момент я вже не бачу ані безкрайої блакиті, ані сосен. Ноги від нервів м’якшають, а серце починає відбивати у скронях. Бондар обережно виймає череп загиблого, потім на білу клейонку, що стане спеціальним мішком, викладає нижню частину тіла і кістки рук. Якоїсь миті військовий знаходить у землі ніготь — здуває з нього ґрунт, вловлює, як я відводжу від жаху погляд, і кладе ніготь до інших решток. 

Одяг загиблого бійця майже весь зогнив, та Бондар не втрачає надії знайти у ньому документи. Вже на клейонці по третьому колу ретельно перевіряє кишені й голосно, з помітним полегшенням, викрикує: «Є! Тут є паспорт! Все! Дякую, рідненький. Хлопче, ти вертаєшся додому».

***

За той один із найважчих у моєму житті днів група полковника Нещадима зібрала загалом 11 тіл: трьох росіян та вісьмох наших. Двоє загиблих захисників України, які чекали повернення додому в могилах під соснами, мали при собі і документи, і натільні металеві жетони. Ще шістьох сіміки кілька годин збирали руками у місці, на яке вказали бійці ТрО. Судячи з вигорілих довкола дерев, наші бійці, найімовірніше, одномоментно загинули під час масованого обстрілу. Лише один із них мав натільний жетон, тож решту будуть встановлювати за допомогою ДНК-експертизи. 

Весь час, поки військові руками й лопатами розкопували місце масового захоронення, над нашими головами точилася артилерійська дуель. Земля вібрувала, а ліс гучним ехом розносив між соснами звуки вибухів. За кожним звільненим населеним пунктом лишатимуться ті, хто загинув, аби кожна з наших перемог була можливою.