Тиха

Цим текстом ми розпочинаємо спільний проєкт Українського ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародного благодійного фонду ІЗОЛЯЦІЯ. «Я тут — за тебе» — це серія есеїв українських письменниць, які поруч з нинішнім контекстом війни описують емоції й почуття українок, що змагаються за наше майбутнє. Ця боротьба може бути непублічною й непомітною, а може мати значно більше за медійний фасад. Вибір на користь майбутнього з увагою до минулого чутливо показує література, а голоси авторок запрошують стати гостями в історіях жінок з усієї країни.

Ця історія реальна, але настільки болісна, що я зміню в ній імена. Нехай мою героїню зовуть Олею. Оля — моя університетська подруга, дитина з київської української родини. Її мама — вчителька англійської, а батько — письменник. Вони жили в Ірпені, недалеко від письменницького Будинку творчості, і Олине дитинство було повне письменницьких байок, історій і драм. Батько товаришував із Григором Тютюнником, так само, як моя мама. В радянські часи українськомовні інтелігентські діти мали спеціальні антенки, якими безпомильно ідентифікували одне одного в будь-якому середовищі. А історія з Тютюнником, Ірпенем і Будинком творчості відразу зріднила нас з Олею ще більше. Оля писала вірші і малювала. Взагалі вона мріяла стати мистецтвознавицею, навіть вступала в Художній інститут, але не пройшла конкурсу і вступила на журналістику в Університет.

Кращого часу для юності, ніж кінець 80-х в Україні, не уявити. Ми прожили, вдихнули на повні груди всю енергію і українську стихію того часу. Спалення комсомольських квитків у парку Шевченка, підняття синьо-жовтого прапора і кийки тоді ще радянського ОМОНу біля Поштамту, пісні УПА, стотисячні мітинги, «Палімпсести» Стуса, Лавріненкове «Розстріляне Відродження», «а ми тую червону калину підіймемо», хрипкий голос Чорновола, «м’ятежний» Хвильовий, азійський ренесанс і психологічна Європа, молодий Тичина, перший фестиваль «Червона рута», Гадюкіни, молодий Лишега читає Шекспіра англійською, Студентське голодування і ще багато чого, що можна описати словом «щастя».

Мені було важливо, щоб Оля була поруч. Ми були настільки близькі, що я розрізняла навіть її мовчання. Мені була потрібна її лагідність і всерозуміння. Їй — моя сміливість. Драйвером була я. А Оля описувала себе так: «Я тиха». Проблема в тому, що ця її тихість іноді виглядала як слабкість чи безхарактерність. На зустріч з Олею можна було спізнитись на годину, і вона покірно чекала на Андріївському узвозі. Можна було сказати щось спересердя — і вона ніколи не огризалась. У голосних компаніях вона губилась, ставала невидимою і непоміченою. 

Якось на другому курсі ми фотографували морське узбережжя в Бердянську для студентського проєкту з фотожурналістики. Я зробила один кадр на пляжі, де Оля у купальнику стрибає з якогось пагорба. Вона була настільки красивою в цьому польоті, наскільки граційно, довершено виглядало її тіло, що це, напевне, був найкрасивіший знімок у її житті. Ми проявляли ці фотографії в університетській фотолабораторії, і обидві захоплено ахнули, коли її зображення почало з’являтися на фотопапері. Після цього фотографії потрібно було висушити, приклеївши до спеціальної металевої сушки. Ми висушили всі, що були потрібні для здачі проєкту, а цю приватну, в купальнику, сушили останньою. Я кудись поспішала, нервувалась і, щоб пришвидшити процес, почала силою віддирати фото від сушки. Недосушений кут відірвався. Фактично я зіпсувала її найкращу фотографію. Я бачила, як вона страшенно засмутилась, поникла, але, як завжди, стрималась і не дорікнула мені й півсловом. 

З того, що я пам’ятаю цей момент 30 років, виходить, що я відчувала провину тоді. Але ні, не зовсім так. Ми йшли коридором жовтого корпусу універу, вона несла ту надірвану фотографію. Я відчувала страшну досаду. На себе, так, але й на її покірність. На це вселенське смиренство, безхарактерність, яке вона, як мені здавалось тоді, маскувала словом «тихість».

Мені хотілося струсити її сильно і сказати: «Олько, не можна бути настільки слабкою, потульною, слухняною!» Але навіть коли б я сказала це вголос, Оля і далі мовчала б. 

18-річна Оля писала підліткові вірші. Я пам’ятаю деякі її рядки. Ось такі, наприклад, схожі на неї. 

Тепер я маю сказати кілька слів про Олин шлюб. А це означає, що в кількох абзацах треба пояснити, чому для мене її життя — одна з найдраматичніших жіночих доль, які знаю. 

Її шлюб збігся з моєю еміграцією. Я поїхала в Америку, вона лишилась у Києві сама, без наших компаній, гульок, авантюр і залицяльників. І тут, як чорт із табакерки, намалювався жених, наш знайомий з Полтави на прізвисько Полтава. Хамуватий, недалекий, але досить позерський хлопчина. Із сопілкою в наплечнику. Блокнотиком із власними віршами, цитатами Шопенгауера напоготові. І з особливою, ледь вловимою агресією, провінційною готовністю до здачі, удару у відповідь, шпильки, замаскованої під простодушність і народне почуття гумору. 

Не знаю, чи Оля любила Полтаву. Писала мені, що з ним «весело і легко». Я була приголомшена, коли дізналась про їхні заручини, написала їй дуже істеричного листа на 18 сторінок. Писала, як пишуть у 22 роки, про прекрасну квітку і бездарного графомана, принцесу і свинопаса. Плакала над листом, благала Олю.

Полтава якимось чином дізнався про ці мої умовляння або вловив Олині вагання — і раптово написав мені до Вашингтону листа. На папірці в клітину він кругленьким акуратним почерком вивів, що радить мені «не впадати у розпач», бо, дослівно, «чотирирічне перебування у Києві дало свої плоди. Я уже начисто атрофував колишню провінційну ментальність і вжився у шкурі абсолютного киянина… Знай, що у відносинах із твоєю подругою мною рухали не якісь там кон’юнктурні міркування. Єдине, чим я можу виправдатись, — це палке кохання». І далі весь лист — подібне самовикриття і самоприниження. 

За місяць вони одружились і Оля прислала весільні фотографії. На них у першому ряду — молодята в оточенні родини Полтави, пузатих тіток із короваями. Олині батьки загубились у задньому ряду. Обличчя мами видно лише наполовину, батька не видно взагалі, Олин брат виглядав збоку. На його обличчі був розпач, як і в мене на серці. 

Олин шлюб тривав майже десять років. Коли я повернулась в Україну, застала її іншою.

Виглядало так, що вона прийняла все, що потрібно було прийняти в цьому шлюбі. Оля клеїла шпалери в орендованих квартирах, мила підлоги з лінолеуму, ростила двох дітей, відпустки проводила в Полтаві, у квартирі свекрухи. І, щоб свекруху не образити, вішала на стіні київської квартири жахливий килим, який та подарувала. Оля перестала малювати і більше не писала віршів. Її великі прекрасні карі очі дивились втомлено.

Ми вдавали, що все гаразд, що все, як має бути. Я робила вигляд, що не помічаю Полтавиної агресії, Оля переводила на жарт. Але в останні роки Олиного шлюбу я дізналась, що Полтава їй зраджує. Живе в іншої жінки і додому приходить лише зрідка. Але головне — він Олю б’є. Б’є при дітях, вибиває нею двері на балкон, погрожує убити. Діє, як справжній психопат. Тоді Оля тікає до сусідів і переховується там, доки він не піде. Якось зранку їхня 7-річна донька стояла на кухні і розповідала подружці: «Я не прийшла до школи, бо тато побив маму і вона через синці на обличчі не змогла мене сьогодні завезти». На цих словах заскочив Полтава, вихопив телефон, розбив його об стіну і холоднокровно сказав: «Наступною буде твоя голова!» Оля не чула тієї розмови, вона дізналася про неї лише за п’ятнадцять років, коли дочка почала проговорювати це з психотерапевтом. 

«Чоловік казав, що я сама себе б’ю»

Як у Шелтері святої Ольги рятують жінок і дітей, потерпілих від домашнього насильства

Їхній старший син мав аутистичний розлад. Пізно і неправильно діагностований, хоча Оля пройшла десятки консультацій у лікарів. Малий мав проблеми у спілкуванні в школі, страждав від булінгу ровесників, все було складно. Для Полтави аутизм дитини був розчаруванням. В один із приїздів він сказав синові: «Ти ніяка не “людина дощу”, ти — шизофренік. У тебе вселилась нечиста сила». Після цього дитина пройшла пекло: психіатрії, попів УПЦ МП, які брались «нечисту силу» вигнати, депресій, антидепресантів, тривалої безуспішної психотерапії. Врешті хлопець вийшов на четвертий поверх будинку і викинувся з вікна. Його рятували пів року, збирали розтрощені кістки на металеві стрижні, зрощували тріщини у щелепах, черепі, вживлювали металеві пластини в поламані руки і ноги, ставили імплантати замість вибитих зубів, заново вчили рухатись, жувати, ходити.

Врешті Полтава і Оля розлучились. І Полтава зник, розчинився у новому шлюбі, випарувався, згубився, щезнув, відступив, як відступає жорстокий циклон, лишивши руїни і рани. Ні допомоги, ні аліментів, ні каяття — нічого. Оля влаштувалась працювати сценаристкою, днями і ночами писала сценарії серіалів, щоб заробити і прожити з двома дітьми. Якось вона розповідала мені, що таке нічні галюцинації від втоми і безсоння, якщо працювати чотири ночі поспіль. І так 20 років. Безперервних тяжких заробітків, безпросвітності і самозречення. 

Здавалось, у ній остаточно згасли всі вогні, але в якийсь момент крізь морок почали з’являтись обриси чогось іншого. Вперше я помітила це з 10-го на 11 грудня 2013 року. Це була та ніч, коли беркутівці почали штурмувати Майдан. Я пам’ятаю, як десь після півночі соцмережами блискавично поширилась новина: «Беркут» оточує Майдан. Як почали бити дзвони Михайлівського, як машини їздили центром міста і сигналили, як люди збігалися на Хрещатик. Це були переважно чоловіки, ніхто тоді не уявляв, чим це може закінчитись. 

Тої ночі Оля накинула на себе синьо-жовтий прапор, вибігла у темряву на Позняках і стала на проспекті Бажана ловити машину. Довго стояла серед нічного міста абсолютно сама, аж доки не зупинився якийсь водій і не підкинув її ближче до центру міста. Оля провела цілу ніч на Інститутській, у натовпі, який тіснив «Беркут». Я дізналась про це пізніше, і мене шокувала ця її відчайдушність. Я б не наважилась, точно побоялася б. Вийти в ніч, одягти державний прапор у віддаленому глухому районі в ті часи, коли місто було наводнене завезеними бандитами, сісти у невідому машину і простояти цілу ніч при мінус 15 навпроти озброєних людей! Тоді я вперше відчула, що в Олі є невидимий стрижень сили. 

24 лютого Оля, як і всі кияни, прокинулась від вибухів. Розбудила дітей. Вирішили їхати в Ірпінь, до Олиної мами, подалі від вибухів і обстрілів. 

За кілька днів Ірпінь опинився в епіцентрі бойових дій. В місто зайшли росіяни, цілі колони танків із позначкою V. Міст між Ірпенем і Бучею підірвали. Оля з мамою і двома дітьми пересиджували мінометні обстріли у ванній, бачили у вікно, як російські літаки випускають ракети по Гостомелю. Вибухало і палало зовсім близько. Оля подзвонила мені у перших числах березня, коли ще був зв’язок. Після того, як росіяни обстріляли евакуаційні колони, ніхто не брався вивозити її з дітьми і мамою з Ірпеня. Я шукала волонтерів, запитувала знайомих водіїв, написала пост-прохання у фейсбуку. З моторошної мовчанки у відповідь з’ясувала, що ситуація страшна. 

Оля розуміла дві речі: що вона відповідальна за всіх і що усіх разом евакуювати не вдасться. Сина призовного віку не беруть в евакуаційну електричку, мама фізично не дійде ні до електрички, ні до переправи через зруйнований міст, дочка ще фактично дитина і налякана настільки, що не зможе евакуюватись самостійно. 

Я часто пробую уявити, як це, коли ти одна-єдина у світі відповідаєш за трьох найрідніших у смертельній небезпеці. Коли ти повинна зробити страшний вибір, кого під обстрілами рятувати першого, а кого лишати у будинку, по якому стріляють із танків. Оля вирішила, що першою буде дочка. Думка про те, що її можуть зґвалтувати, була вбивчою.

На той час Оля вже розуміла, що мирних жителів, які самостійно намагаються вибратися з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, росіяни розстрілюють просто в машинах. Обрала евакуаційний поїзд. Він виявиться останнім, але 4 березня ніхто цього ще не знав. 

Люди рухались до станції перебіжками, між обстрілами і боями. Усі стояли на пероні щільним натовпом, таким щільним, що тяжко було продихнути. В цей момент просто над платформою з’явився російський вертоліт і тої ж миті на інший бік колії упала ракета, а за нею ще одна, на базар поруч. Від вибухів натовп сахнувся, але ніхто навіть не міг присісти чи впасти на землю, настільки тісно всі стояли. Люди кинулись у підземний перехід. Оля бачила, як від вибухової хвилі захитались кіоски, електричні стовпи і дроти, піднімався стовп диму і куряви, над ними щось іскрило. Військові повідомили, що лінія знеструмлена і електрички не буде. Оля з донькою хотіла повернутися додому через місто, але виявилось, що шлях відрізаний, біля них уже йшов бій. 

І тут я знову пробую уявити себе на її місці. Коли ти стоїш у підземному переході станції, яку обстрілюють ракетами, не можеш повернутися додому, бо в місті бої, коли твоя дитина у ступорі, а ти мусиш вирішити: лишатись тут чи бігти разом з усіма до зруйнованого мосту, де є шанс (лише шанс!) вибратися з міста, проскочивши між мінометними обстрілами. І в цей час таки приходить електричка. І тобі щастить разом з сотнями інших людей потрапити до одного з купейних вагонів, ти протискаєшся до одного з купе, де окрім тебе вже набилось чотирнадцять людей, і повільно рушаєш зі свого рідного міста, яке димить і гуркоче вибухами. І де лишаються твої син і мама.  

Вони добралися до Києва, і потім, стоячи у переповненому вагоні всю ніч, доїхали до Івано-Франківська, до родичів. Того ж дня, 5 березня, Оля вирушила назад, до Києва, щоб рятувати сина і маму. Я дзвонила їй двічі і вмовляла не повертатись, бо в Ірпені пекло, казала, що росіяни вже за кілометр від будинку її мами, що вони стріляють в цивільних, що пертись під танки — це дурна смерть. Оля все це знала, вона слухала мене і йшла в протитечії до тисяч людей, які тікали зі сходу на захід від війни, дивилась в обличчя жінок і дітей, яких чоловіки, батьки вивозили подалі від війни, у безпечне місце. Оля проштовхувалась крізь цей густий потік, щоб сісти у поїзд до Києва.

Того дня зв’язок з Ірпенем уже зник.  Олин син в паузі між обстрілами забіг на 9-ий поверх ірпінської багатоповерхівки, дивом спіймав зв’язок і встиг сказати Олі, що води, електрики, газу і зв’язку в Ірпені вже нема. І що він зранку буде вибиратися сам, пішки, через ліс. 

Поїзд Франківськ-Київ прибув опівночі. Була комендантська година і треба було чекати до ранку на вокзалі. Тієї другої безсонної ночі Олі вдалося сконтактувати з ірпінськими волонтерами і дізнатись відносно безпечний маршрут.

На світанку її син почав вибиратися з Ірпеня з кліткою з котом. Знову з’явилась мить мобільного зв’язку, всього хвилина за цілу ніч безперервних спроб пробитися. За цю хвилину Оля встигла прокричати цей маршрут синові: в жодному разі не 4-та лінія, там уже росіяни, йти лише по 6-ій лінії, потім через греблю до лісу, потім бігом вздовж лісу, за лісом — праворуч. Того дня на 4-ій лінії справді розстріляли двох людей, які хотіли вибратися самостійно і натрапили на російський блокпост.

Оля чекала сина у Києві і думала про таке: якщо його перестрінуть росіяни, шансів вижити у її дитини нема. Він не дивиться в очі, не говорить російською і має дуже українське ім’я. Надвечір син дійшов до Коцюбинського, у зону, де працював мобільний зв’язок. За кілька годин вони зустрілись. 

Лишалась мама. Мама вже кілька діб сиділа у ванній, без зв’язку, тепла і світла. Сусідні будинки вигоріли дотла. Їх час від часу обстрілювали російські танки. 

10 березня росіяни підійшли ще ближче до них, зайняли Ірпінський військовий госпіталь. Я перепитала усіх знайомих волонтерів, водіїв і врешті переконалась, що до Ірпеня на вірну загибель ніхто ні за які гроші не поїде. Оля продовжувала дзвонити — і нарешті, якимось чудом, натрапила на хлопця з ірпінської ТРО. Він погодився довезти її до зруйнованого Романівського мосту, потім, іншою машиною, проскочити між мінометними обстрілами від мосту до маминого будинку і назад.  Я не могла повірити, просто не могла повірити, що це вдалося. В ті дні це було фантастичним і неймовірним. Оля маму витягла! Буквально за кілька днів їхній будинок запалав і вигорів практично з першого по дев’ятий поверх. Вижити у цьому вогні й диму в Олиної мами не було б жодного шансу. 

Ми побачились лише у червні. Оля, як завжди, чогось соромилась. Того разу — своїх поранених стертих пальців: Оля шиє шеврони на форми різних підрозділів ЗСУ і робить обкладинки на документи для військових. Ми їли полуниці у мене на подвір’ї. Оля розповідала мені про те, як її син, «людина дощу», квантовий фізик, пояснює переважання матерії над антиматерією у видимій частині Всесвіту. Про те, як її мама попросила востаннє подивитись на їхній зруйнований будинок в Ірпені. Як вони з мамою зайшли до напівспаленої квартири, як побачили на підвіконнях барикади з книжок і меблів, які робили росіяни, і калюжі їхньої крові. І як вона забрала з шафи старі фотографії, батькові рукописи, свої малюнки і навіть кілька моїх листів з Америки. 

Я разів чотири за той день повторила: «Олю, ти велика! Яка ти велика жінка!» Це, мабуть, виглядало трохи незграбно. Дуже незвично і дивно для неї. Видно було, що вона навіть не розуміє, що для мене тепер означає оця її «тихість».

Проєкт «Я тут — за тебе» реалізується Українським ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародним благодійним фондом ІЗОЛЯЦІЯ підтримки The New Democracy Fund у рамках співпраці з Danish Cultural Institute.