Mana saule

У липні 2021 року Миколі Матусевичу, відомому українському правозахисникові та співзасновнику Української Гельсінської групи, виповнилося 75 років. 12-ть із них він відбув у брежнєвських таборах та в засланні. Позаминулої весни соцмережами розійшлась інформація про нинішні умови життя Матусевича та відмову йому в одноразовій фінансовій допомозі у Васильківському відділенні соціального захисту. Країна побачила, як постать із підручників історії зводить кінці з кінцями у літній кухні край лісу — без води, вбиральні та повноцінного опалення.

У 1970-х Матусевич зустрів у пермських таборах Паруйра Айрікяна — багаторічного радянського політв’язня, згодом — вірменського політика і двічі кандидата у президенти своєї країни. На балансі Айрікяна — 17 років неволі — за «антирадянську агітацію і пропаганду», як і в Матусевича. Сьогодні 72-річний Айрікян і досі займається політикою, зокрема конституційними проблемами Вірменії, має власну політичну партію «Національне самовизначення».

19 липня 2021 року Паруйр Айрікян прилетів до Києва на ювілей давнього табірного друга. Я зустрічаю його на виході з міжнародного терміналу «Борисполя», і ми починаємо довгу подорож тривалістю в чотири десятиліття, щоб віднайти опори дружби й свободи попри майже 30 років неволі на двох. Матусевич і гадки не має, кого я до нього везу. 

Степовий вовк

Ми їдемо в село Шевченківка на Київщині. Матусевич живе у Василькові, а сюди приїжджає влітку, до брата з родиною. Порається на городі, але постійно тут мешкати відмовляється. Гордий.

Дорогою пригадую холодну весну 2016-го, коли вперше приїхала до нього у Васильків, заінтригована тим, хто ж такий той загадковий чоловік, якого називали душею дисидентського руху, викрадачем жіночих сердець, дотепним і безкомпромісним правозахисником. Як він опинився в маленькій прибудові на околиці міста, яку робив для курей?

Матусевич, у латаній камізелі й потертих хатніх штанях, пригостив мене кавою з найбільшого горнятка, яке мав.

— У цій кури мали б спати, а в цій — їсти, — пояснював призначення кімнат, де вже зо два десятки років живе сам.

Там було тісно від речей та книжок. Усі нехитрі меблі зроблено його руками. Від дров’яної пічки віяло теплом і тріскотіло затишком. На ній кавалер ордена «За заслуги» І ступеня — де тризуб розіп’ято на хресті — готує собі їжу. Одяг пере вручну, а воду носить від сусідів відрами. Водопостачання давно вимкнули за несплату, втім, до курника води ніколи й не підводили. 

Колишній в’язень сумління взявся споруджувати будинок мрії на цьому клаптику землі невдовзі після повернення із заслання у 1990 році. Землю за місцем прописки виділила Васильківська міська влада. 

Він сам спроєктував двоповерховий особняк при сосновому борі — з червоної цегли, з сімома кімнатами й тренажерним залом. Прагнув спокійного життя — без переїздів, поневірянь, переслідувань і суспільного осуду, постійних супутників його родини за радянських часів. Мріяв жити там із мамою та сестрою.

Заощаджень за роки праці різноробом у засланні вистачило на самий лише фундамент. Зо десять років Матусевич разом із братом їздив на Забайкалля вирощувати лікувальну рослину «золотий корінь», яку потім пересилали в Україну поштою та продавали на Васильківському ринку. Шукав іншу роботу — в Інституті філософії, у численних громадських організаціях, де працювали знайомі, — та марно: десь його відверто цуралися через характер, деякі самі до нього зверталися, але були йому нецікаві, а хтось запізнювався на призначені робочі зустрічі і Матусевич не чекав. 

— Мене трохи шокувало, що дисиденти, вийшовши на волю, почали моститися: той — у президенти, той — в ідеологи, той — у герої. На зоні наче всі були зеками-робітниками. Працювали в кочегарці, лопатами кидали вугілля, і воно горіло. А тут взялися боротися один з одним. Мені це просто етично не підходило: боротися зі своїми, підсиджувати, конкурувати. Бийтеся! Мені то байдуже.

На початку 2000-х давній приятель дисидент Сергій Набока запросив Матусевича на Радіо Свобода робити програму про права людини. Але в ефірі, як і в житті, Микола завжди був різким і впертим. Відмовлявся змінюватись під редакційні правила — та й загалом під будь-які чужі. 

— Реакція на ту програму була неоднозначною через мої різкі висловлювання. Врешті-решт вона навіть року не протривала, — пояснював Матусевич.

— Розумієш, я мов «степовий вовк» у романі Гессе. Сам по собі. Чи то мені Бог підказав, бо навряд чи я прочитав десь, що в цьому житті найкраще грати роль самого себе. Це найважча роль. Бо грати будь-кого іншого легше.

Я єхидний був і не прощав нікому промахів — ні інтелектуальних, ні моральних. Це зараз я став добрий і лагідний, хоч до рани прикладай. Правда, не до своєї, а до чужої.

У 2003-му він нарешті добудував свою мрію при сосновому борі, поруч посадив сад із шовковицею, яблунями та вишнями. Втім, омріяного життя він так ніколи й не розпочав: оздоблювати й утримувати великий будинок йому було вже несила —після втрати роботи на радіо Матусевич залишився з мінімальною пенсією. Зараз поруч з обжитим курником стоїть поросла травою й плющем двоповерхова недобудова, яку сам він жартівливо називає «пам’ятником Україні».

— Отакий я пацан, — на мить опустивши очі, скаже мені на прощання у 2016-му. А тоді швидко зиркне й додасть, — Ти ще влюбися в мене! 

І хрипко розсміється, забираючи в мене порожнє горнятко.

Перм-35

До обрію зусібіч — жовті соняхи. Попереду пуста васильківська траса. До Шевченківки лишилося пів години їзди, і нашу розмову з Айрікяном пронизує тривога від передчуття моменту. Чи впізнає Микола Паруйра? Що відчує «степовий вовк», побачивши давнього табірного друга? Чи зрадіє?

Таксі, наче машина часу, переносить нас у ще радянську Вірменію — республіку з одним з найактивніших дисидентських рухів у СРСР. Із 1963-го по 1988 рік тут відбулися 34 гучні політичні судові процеси, під час яких ув’язнили майже сотню людей, зокрема Айрікяна. 

У 17 років юнак очолив молодіжну структуру «Шант» [вірменською «блискавка», — R.] Національної об’єднаної партії, яку вважають однією з перших в СРСР відкритих опозиційних партій. Її метою було здобуття незалежності Вірменії ненасильницьким шляхом, через референдум і під контролем ООН. У 1960-му в радянській Україні подібну ідею висунув багаторічний політв’язень Левко Лук’яненко, створивши «Українську робітничо-селянську спілку», за що мало не поплатився життям: розстрільний вирок в останній момент замінили 15 роками позбавлення волі.

Після арештів лідерів НОП у 1968-му студент Єреванського політехнічного інституту 19-річний Паруйр Айрікян стає одним із лідерів опозиційної партії. Невдовзі його арештовують і починається 17-річна історія репресій. Під час другого ув’язнення він зустрічає Матусевича.

Перм-35, 36 і 37 — так називали три виправно-трудових табори, розташовані неподалік один від одного біля річки Чусової на Уралі. У Пермі-35, де зустрілись майбутні друзі, сиділо близько сімдесяти людей. «Небезпечних державних злочинців, які не стали на шлях виправлення», на кшталт Матусевича та Айрікяна, особливо пильнували. Підйом о 6-й ранку. П’ять хвилин на вмивання, потім — загальна перевірка. Запізнення на шикування чи погано застелене ліжко — привід для покарання. 

У колонії в’язням видавали темно-сірі роби та шапочки, які ті прозвали «кардинальськими». На зиму — бушлати й зимові вушанки зі штучного хутра. На грудній бірці було вишито прізвище в’язня.

— Матусевич обвів білі букви зеленим, щоб відрізнятись від інших, — пригадує Айрікян.

О пів на восьму — на збори до воріт, звідки ув’язнені вирушали до робочої зони на кочегарку, де годинами лопатили вугілля, обігріваючи зону та сусіднє поселення наглядачів.

— Коли я приїхав на ту зону в 1978-му, адміністрація чомусь не водила мене на роботи, — розповідає Паруйр. — Це був якийсь трюк КДБ, якого я не міг збагнути. Сидіти без роботи було нудно, тому я взявся самотужки висушувати болото навколо нашого бараку, аби в’язням менше допікала мошкара. По 3-4 години на день копав ями й рови, і одного дня наша зона стала сухою. 

Адміністрація була здивована і несподівано подякувала Айрікяну, вручивши «заохочувальну посилку». 

— Звісно, всі отримані продукти я розділив із рештою політв’язнів. У зонах суворого режиму продуктову посилку можна було отримувати лише після половини терміну, раз на рік і вагою не більше як 5 кг.

Пригостившись із «подарунка», Матусевич здивовано розсміявся:

— Чоловіче, я про тебе чув як про людину, що найбільше просиділа у карцерах, ізоляторах і ПКТ [приміщеннях камерного типу — R.]. А тут, хто б міг подумати, один із найнепокірніших в’язнів отримує подарунок від чекістів!

— Так ми тоді й познайомилися, — усміхається Айрікян. — Він був старшим за мене, але знав, що я — «зі стажем». Тож попервах звертався підкреслено на ви: «пане Паруйре».

«Поганий хлопець»

На подвір’ї Матусевича у Шевченківці, за його словами, стоїть пам’ятник йому самому: дерев’яний кілок у чорному потертому капелюсі, що колись належав другові Сергію Набоці. 

Коло хати — клумба з квітами і город. Кущі малини, ідеально рівні грядки з овочами. Матусевич вирощує томати, які здалися мені найсмачнішими з-поміж усіх, які я куштувала. 

У куті за грядками — дерев’яний туалет, де висить портрет Леніна, а на полиці, як сувеніри, складено кілька радянських пропагандистських газет.

Матусевич виходить до нас із хати по пояс голий, на ходу вдягаючи вишиванку.

— Привіт! Ти сьогодні перша завітала! Ти не сама? — не впізнає мого супутника.

— Доброго дня, Миколо, — вітається Айрікян українською.

— Доброго дня, — збентежено вдивляється в обличчя гостя Матусевич, тиснучи йому руку. За мить його зіниці помітно розширюються. — Твою мать, Паруйре! Я не впізнав тебе! Багатий будеш!

Не вірячи власним очам, він міцно обіймає друга і розчулено перезирається зі мною. Вони сідають на веранді і довго гомонять між собою. А я нарізаю овочі на стіл, пригадуючи наші з ювіляром розмови про буремне його життя.

«Краще потрапити тигру в зуби, аніж Миколі на язик», — сміються ті, хто знає Матусевича.

У 1960-70-х він мав вигляд типового «поганого хлопця» з тодішніх популярних фільмів: довге світле волосся, джинси кльош, ризиковий, запальний, з блискавичним почуттям гумору. Він глузував із кадебешників, підбурював колег переходити на українську, нищівно критикував їхній конформізм і страх перед радянською системою.

У Василькові Микола вчився у російській школі. І хоча вдома Матусевичі розмовляли українською, з однолітками він спілкувався російською. У старших класах закохався в однокласницю Ірину — зустрічалися, планували майбутнє, мати звала її невісткою. Одного разу на якомусь святкуванні Ірина зневажливо пожартувала про «смешной украинский язык». Матусевича немов пересмикнуло, він умить змінивсь на лиці й покинув зібрання.

— Вона гукала: «Коля, вернись!», але я не вернувся. Не зміг. Я тоді зрозумів, що українець. Зрозумів, що ми чужі люди, — розповідав мені потім Матусевич.

Після того випадку він повністю перейшов на українську. І більше не плив за течією, розмовляючи «як усі».

Якось у 1970-му, коли Матусевич вчився на першому курсі історичного факультету Київського державного педагогічного інституту, в автобусі з Василькова почув чисту українську мову дівчини поруч. Згодом через цю випадкову супутницю він виходить на публіцистку, шістдесятницю Надію Світличну, відвідує стихійні зібрання хору «Гомін», розігнаного за «буржуазний націоналізм», знайомиться з іншими українськими дисидентами, дізнається про відому діячку правозахисного руху 60-х художницю Аллу Горську.

— Якщо тій жінці не страшно виступати проти системи, то і я зможу, — думав Матусевич.

У 1973-му Матусевича відраховують з інституту. Студент підкреслено розмовляв лише українською, вимагав того самого від викладачів на лекціях, відкрито критикував радянський лад серед одногрупників — і вилетів через «неуспішність».

— Я був доволі опришкуватий, мене не хотіли терпіти, тому створили умови, за яких я не зміг перескласти залік, — пригадував дисидент. — Невдовзі я натрапив на декана нашого факультету біля пам’ятника Леніну на Бесарабці. Впізнавши мене, він ще здалеку весело кинув: «О, Матусевич! А я думав, вас уже посадили!».

У 1970-х хлопець уже активно поширював самвидав і тримався у дисидентських колах. КДБ створював йому проблеми з працевлаштуванням, всюди «рекомендуючи» не брати його на роботу. До свого арешту у 1977-му Микола працював то різником паперу, то охоронцем архіву, то літредактором. Через нонконформізм ніде не затримувався надовго.

Коли у листопаді 1976-го письменник Микола Руденко очолив у Києві Українську Гельсінську групу, серед десятка засновників, більшість яких уже відсиділа терміни у радянських тюрмах, опиняються і двоє молодиків — найкращі друзі Мирослав Маринович і Микола Матусевич. Розправа системи з новоспеченими українськими правозахисниками стає лише питанням часу. У квітні 1977 року Матусевича заарештували й засудили до максимального терміну — 7 років ув’язнення та 5 років заслання, а влітку 1978-го етапували до станції Всехсвятська у Пермській області, де він і зустрів Паруйра Айрікяна.

— Жодної трагедії: тюрма то тюрма. Я вдячний долі за ув’язнення, бо саме там зустрів таких світлих людей і друзів, — каже тепер Матусевич.

Брати

Години за дві з’їжджаються гості. Через резонанс у соціальних мережах чимало людей захотіли підтримати й привітати Матусевича — журналісти, блогери, народні депутати і просто добрі друзі. Святкуємо на траві — постеливши серед подвір’я кілька стареньких скатертин, розкладаємо  нехитру закуску і по-спартанськи всідаємося довкола. Єдині три стільці в голові «стола» займають найповажніші: у центрі — ювіляр, ліворуч — Айрікян, праворуч — дисидент Мирослав Маринович.

— Панове, увага! — радісний Матусевич дзеленчить ложкою по келиху (за табірною звичкою, він дотепер їсть лише ложкою). — На жаль, вірмени не порозумнішали, бо так і не обрали Паруйра президентом. Ну що ти вдієш?! І нам не повезло, і вірменам теж, — сміється, передаючи Айрікянові слово.

— Я дуже радий бути тут сьогодні, Миколо. Ти був моїм братом! Не забуду, як ти і Плумпа [литовський дисидент Петрас Плумпа, — R.] врятували мене на зоні. Кожна радянська зона мала власну внутрішню тюрму — так зване приміщення камерного типу. За «погану поведінку» політв’язнів  відправляли туди на місяці. Якось укотре відправили й нас із Миколою.

— За те, що не стали на «путь исправления», — сміється Матусевич.

— Ми відмовлялися ходити на примусові заходи, наприклад, на щоденні ідіотські політзаняття після роботи або на безглузді перевірки, не марширували строєм у їдальню, — уточнює Паруйр. 

Усередині ПКТ був дворик для прогулянок, 3 на 4 метри, куди в’язнів щодня випускали на пів години. 

— Зробивши з якоїсь шматини м’яч для футболу, ми дуркували там, — веде далі Айрікян. — І я головою вдарився об огорожу. Нас дуже погано годували, за вартість того денного корму можна було купити десь півтора яйця, щоб ви розуміли. Може, це далося взнаки, але зі мною трапилося щось дивне. 

«Хлопці, де ми?» — лежу й питаю.

«Ми в Мордовії!» — сміються. 

«Та ні, — думаю, — в мордовському таборі не було такої труби». 

«Що з тобою?» — запитує Микола.

«Не знаю, треба лікаря».

«Ні, не треба», — відрізає.

Тут заходить наглядач:

«Айрікяне, вам зле? Покликати лікаря?»

«Ні-ні, не треба», — відповідають хлопці замість мене. А я не розумію, чому вони так кажуть, коли мені паморочиться в голові, я не можу стояти й марю. Кілька днів вони доглядали мене самі, особливо Микола. Прикладали до голови мокру ганчірку. Пояснювали: якби я поскаржився на запаморочення і провали в пам’яті, мене б спровадили у дурдом. Це Микола їх попередив. Так мої брати врятували мене від репресивної психіатрії.

— Ти диви, я такого вже й не пам’ятаю, — замислюється Матусевич. 

— На зоні було три способи поведінки, — додає Айрікян. — Український журналіст Валерій Марченко вважав, що найголовнішим завданням у таборі є писати історію таборів. І він записував, кого привозили, кого вивозили, кого й за що покарано, немов готувався передати ті записи на волю. В мене була інша позиція: наша головна справа — робити, а не писати історію. Наприклад, тримати голодівки протесту. І була третя позиція — зберегти себе, щоб, вийшовши на волю, продовжувати діяльність. Микола себе не беріг, поки не потрапив до карцеру.

У «Пермі-36» існувало правило: вставати, коли приходить контролер, навіть найнижчого рангу. Якщо не підвестись — покарають. У таких випадках Айрікян зазвичай хитрував: вставав завчасно, поки контролер наближався, вдаючи, що його застукали на ногах випадково. Натомість Матусевич якось навмисно сів.

— Матусевич, ви чому не встаєте? — спитав заскочений його нахабністю наглядач.

— Шляхтич перед холуєм не встає! — випалив Микола.

І загримів до карцеру.

— Миколо, в нас з тобою стільки планів і справ! Що ти робиш? Через дрібниці йти до карцеру, замість за щось серйозне! — бідкався Паруйр.

— Ні, я не можу. Ми шляхтичі, а вони плебеї і комуністичні раби, — відрубав Матусевич. 

Утім, після 15 діб карцеру він несподівано радісно звернувся до Айрікяна, потиснув йому руку й сказав: 

— Знаєш, я там багато думав. І зрозумів, що твоя позиція щодо поведінки тут — правильна. Якщо не проти, давай будемо на ти?

Так вони стали ближчими. Знаючи, що Паруйр вивчав латвійську мову, Микола його запитав: 

— Як латвійською буде «моє сонце»? 

— Mana saule. 

Відтоді Микола полюбив вітати Паруйра «mana saule» — чи то жартома, а чи від розуміння, що другове тепло пом’якшувало його гостроту.

***

У Шевченківці смеркає. Гості неохоче роз’їжджаються. Пересідаємо з Миколою і Паруйром за дерев’яний стіл під вербою, гілки затишно закривають нас зусібіч.

Питаю в обох, що давало їм сили — Бог, кохана людина на волі, що?

— Я знаю, що Бог є. Який він там — з борідкою, як його малюють, чи якийсь інший, — мені це байдуже. Я не малюю собі Бога, я відчуваю, що він є. Не заглиблююся у філософські чи теософські речі, це пустомеління, — роздумує Матусевич. — Лише активно виступаю проти формулювання «раб Божий». Для мене Бог — приятель, колега, але який я йому раб? Це неприйнятно.

— До першого чотирирічного ув’язнення я вважав, що найвища цінність — нація, — каже Айрікян. — Потім зрозумів, що нація — це група людей, а найвища цінність — права людини, людина понад усе. Але коли мене запитали, як я не зламався після 17 років таборів, раптом зрозумів, що мені допомагала любов. Любов — найцінніше, що ти маєш у карцерах. Якщо маєш любов до людей, до світу — ти маєш усе.

На відміну від Матусевича та Айрікяна, про дружбу між їхніми країнами говорити марно. Вірменія визнає окупований Крим російським, Україна підтримує Азербайджан у війні в Нагірному Карабасі. Втім, чоловіки цих тем не торкаються.

— Люди називають нас дисидентами, але я з цим не згоден. Тоді українців скільки було? 50 мільйонів? — перепитує в нас Матусевич. От більшість із них були дисидентами — проти правди, проти справедливості, проти честі. Нічого не вдієш, така історія нашої нації: всі служили тому режиму, який був. Бо всі люблять носити лаврові вінки, а коли доводиться тернові вдягати, то охочих небагато лишається.

На подвір’ї вже геть темно. Тишу навкруги порушує хіба польовий цвіркун. Ми замислюємось кожен про своє. І поки міркую, як двох табірних друзів, що заплатили високу ціну за свободу своїх країн, по-різному вело життя: одного — у велику політику, іншого — на околицю васильківського лісу, Матусевич піднімає чарку «на коня»:

— За нас, mana saule!

— За нас, друже!