Докази російського тероризму має бачити світ

— Найстрьомніше було під ФАБом-1000. Це радянська некерована бомба вагою в тонну. Коли їх скидають російські літаки, чуєш такий бабах, наче знесло пів країни. Я під неї попала весною у Охтирці на Сумщині: щойно вийшла з машини, і яааааак в’їбало! Неприємно, блін, — трохи з сумом усміхається й дивиться мені у вічі. 

На строкатому дивані, придбаному, певно, ще у 1970-х, у сільській хаті на Харківщині навпроти мене сидить 37-річна прес-офіцерка 93-ої ОМБр «Холодний Яр» Ірина Рибакова. Через прізвище вона має позивний «Риба», служить у ЗСУ п’ятий рік і так звикла до постійних обстрілів, що зовсім не реагує на «прильоти» за вікном.  

Професійна журналістка та комунікаційниця, Іра потрапила у військо в період великих реформ, коли старий армійський статус почали ламати реалії великої війни. Разом зі зміною військової підготовки, оновленням озброєння, харчового та речового забезпечення змінилася і військова прес-служба. 

Замість кабінетної роботи, підготовки рудиментарної армійської газети і безкінечних зйомок «урочистих нагороджень особового складу», зараз прес-служба працює безпосередньо на фронті, допомагає медійникам, розповідає в соціальних мережах про успіхи та будні військових і може бути навіть рекрутинговою агенцією та невеликим продакшеном. Зрештою, прес-служба також веде власну, інформаційну, війну. 

Бути там, де бути не можна

Траншея в людський зріст забризкана кров’ю. Червона, ще недавно гаряча, вона контрастує зі снігом. Учора ввечері, 1 грудня 2021-го, на цьому місці загинув 22-річний боєць 93-ої бригади Валерій Геровкін із позивним «Гера». Під час бою, коли «Гера» гасив ворога з кулемета, його застрелив російський снайпер. 

— Хлопці, я розумію, що це непросто, але треба ще раз розповісти. Маємо нагадувати, що війна досі триває, — Рибакова хекає на «спостережнику» на свої змерзлі руки й вмовляє військових дати коментар про трагедію ще одній знімальній групі. 

— Та кому воно треба, — суворо каже командир позиції. — Хіба оце тобі, нам, близьким «Гериним». А більшості ж похуй ця війна… Але давай. Де там ті журналісти? Хай підходять, раз доїхали аж сюди.  

Останні кілька років до повномасштабного вторгнення Рибакова й інші прес-офіцери возили журналістів, як правило, щоб відзняти щось загальне про ситуацію або щоб, як у випадку з «Герою», розповісти історії загиблих бійців. Після 24 лютого фокус тем змістився: загиблих стало надто багато, значно зросла інтенсивність боїв, раніше цілком зафіксована лінія фронту почала рухатися чи не щогодини, а ще зникли обжиті позиції — бійцям доводиться постійно рухатися й змінювати розташування. Все це ускладнило роботу медійників та прес-служби і збільшило для них ризик загинути під час відрядження.

У хаті на Харківщині, де ми зараз сидимо з «Рибою», вогко й пахне пилом. До того, як сюди заїхала прес-служба 93-ої бригади, будинок із трьома невеликими кімнатами у селі в Барвінківському районі Харківської області пустував. 

Попри те, що сюди відносно рідко долітають російські снаряди, принаймні половина місцевих виїхала. Насправді Харківщина вже п’ять місяців майже  порожня: важко сказати точно, але, за відчуттями, в районах, де йдуть бої, залишилися тільки ті, кому немає як і куди їхати, працівники критичної інфраструктури на кшталт пожежників і власне військові. 

— Раніше, — каже Іра, — робота прес-служби була чимось середнім між самою прес-службою і рекрутингом, коли сторінка підрозділу має мотивувати людей підписувати з нами контракт. Ось заходить майбутній солдат на наш фейсбук, а там професійні фотки, звитяжні історії про бійців і одразу ж телефони на банері — «служба за контрактом». А зараз це, найперше, інформаційна війна. Ми робимо все, щоб підняти бойовий дух своїх і знизити його у противника. 

93-тя бригада, в якій служить Рибакова, — одна з найбільш бойових. «Холодноярівці» звільнили цьогоріч Сумщину. Якщо не рахувати Київської області, у лютому й березні безліч фото з розбитими колонами російської техніки зробила саме «Риба». Вони розліталися світом та країною: від перегляду знімків українцям хотілося тільки одного — щоб спалених колон окупантів було ще більше. 

Попри те, що є військовою, на початку повномасштабного вторгнення Іра, як і цивільні журналісти, по кілька днів чекала доступу на місце подій. З одного боку, за неї переживали командири «в полях», з іншого — часто не було фізичної можливості дістатись: авіація, піхота і артилерія противника, здавалося, били цілодобово. 

Якось в Охтирці на Сумщині «Риба» потрапила під авіаналіт — щойно заїхала у місто, росіяни вдарили по ньому радянською ФАБ-1000. Некерована бомба розвалила місцевий гуртожиток. Загинули десятки людей, включно з цивільними. Загроза додаткових ударів лишалася ще кілька днів, але Іра ризикувала — приїздила в місто, бо ж хотіла відзняти наслідки удару й відправити ці фото та відео журналістам. Сварилася тоді з командирами і щораз повторювала: «Докази російського тероризму має побачити весь світ. Я повинна бути на місці».  

За кожним фото — історія

Кілька місяців тому така завзятість та професіоналізм Рибакової втягнули прес-офіцерку у міжнародний медійний скандал. 

Всесвітньо відомий британський тижневик The Economist використав фото Рибакової на обкладинці, не вказавши при цьому авторства. На знімку, яке видання мало б купити, була зображена згоріла башта російського танка, її зафіксувала камера Іриного квадрокоптера. За кілька тижнів, так само не спитавши дозволу, це ж фото використав на принтах своїх футболок український бренд «Авіація Галичини». І, поки колеги Рибакової сварилися з виданням та виробником одягу у соцмережах, сама прес-офіцерка зробила неочікувану заяву.

«Я рада, — написала вона на своєму фейсбуці, — що журнал використав це фото для обкладинки. І не хочу зчиняти скандал і вимагати роялті тільки через те, що фото “вистрілило”. Бо воно також є колективним: якби мій водій Макс Бондаренко не вмовив мене підняти дрон, його б не було. Так само як я одразу не помітила, що рештки танка схожі на череп, і мені підказали перевернути фото». 

Замість судитися з The Economist, які все ж визнали свою помилку, «Риба» попросила видання та всіх, хто бачитиме обкладинку, знати, що на знімку зображена башта від російського танка, який 93-тя бригада розбила у Гусарівці на Харківщині 8 березня:

— Тоді ми не змогли звільнити село, загинули мої товариші, бійці, з якими співпрацювала, багато фотографувала. Загинула медик Наталія, розвідники, серед яких Володимир Остапенко, молодий офіцер Юліан Ступак, який став Героєм України.

Ми звільнили село пізніше, і смерті цих людей не були даремні. Дивіться на це фото і на цю обкладинку з думками про них.

Як спецпризначенці 

Уперше прес-офіцерка Рибакова потрапила на війну у лютому 2015-го. Тоді тривали, зокрема, бої за Дебальцеве: наші військові з втратами виходили з оточення, а цивільні ще більше гуртувалися й примножували волонтерський рух.  «Риба» щойно звільнилася з новинного видання з майже цілодобовою роботою і, як сама каже, просто хотіла бути корисною — шукала, де б згодилися її охочі до роботи руки. 

— Тоді, — пригадує Іра, — на війні була моя подруга, теж журналістка, Валерія Бурлакова. Вона воювала в батальйоні «Карпатська Січ» і покликала мене в Курахове — райцентр на Донеччині, де розгорнувся волонтерський склад батальйону. Я їхала туди навмання.

«Риба» тягнеться рукою вперед і прикручує вентилятор: у хаті на Харківщині, де ми сидимо, страшенно спекотно. 

За побутом життя прес-служби на фронті дещо нагадує життя, наприклад, груп розвідників чи снайперів. Без необхідності постійно перебувати в бліндажі, прес-офіцери мешкають, як правило, на «другій лінії» — винаймають у місцевих житло за кілька кілометрів від передової. На позиції, як і спецпризначенці, вони їздять за потреби — коли слід вивезти туди групи цивільних журналістів або ж щоб зробити власний контент для бригадних соцмереж. Зараз така потреба є буквально щодня. 

Минулої ротації Ірі чи не вперше за всі роки служби пощастило орендувати не похилу хатку-мазанку, а повноцінну квартиру-«трійку» — у Волновасі під Маріуполем, де сусіди лаялися, що «військові знову нанесли у під’їзд землі на своїх берцях», зате був швидкісний інтернет і вільна кімната на випадок, якщо журналістам треба буде десь зупинитися. 

— У 2015-му в Кураховому, — веде далі, — мене таки залучили до волонтерського складу. З одного боку, туди привозили чимало корисних речей, з іншого — траплявся відвертий треш. Військовим передавали, наприклад, літні дитячі речі та жіночу білизну. Ми те все перебирали й сортували. Користь із мене для батальйону була, але я постійно казала, що можу ще щось. «Ось, — показувала камеру, — мій фотоапарат. Я ж професійна журналістка. Давайте допоможу з комунікаціями». 

Зрештою військові запропонували Рибаковій зробити зйомку на позиціях у селищі Піски, що поблизу Донецького аеропорту. У ніч перед погодженою датою «Риба» не могла заснути — все прокручувала, про кого напише, які там будуть умови і що можна буде побачити. Зрештою її портрети армійців із Пісків, зокрема дівчат, які воювали в «Карпатській Січі», розлетілися мережею: фото опублікували в десятках медіа, з них зробили календарі, листівки й навіть використовували у рекламі. 

Та перша зйомка, як каже «Риба», показала їй, що на війні все досить швидко змінюється: «сьогодні ти фоткаєш вулицю Миру в Пісках, а наступного разу приїздиш і бачиш, що цієї вулиці більше немає — все зрівняли з землею».

Комунікаційний ефект від знімків, своєю чергою, показав батальйону, що всім підрозділам, включно з добровольцями, потрібна тямуща прес-служба. За рік після цього відрядження Рибакова підписала із ЗСУ свій перший контракт. Зараз має вже третій. 

Аби робота нікому не нашкодила 

— Зараз нові міни з’явилися — малі, з пластику. Росіяни  закидають їх на дороги дистанційно — чули, може, бачили? Гадость рєдка. На днях у нас військова на такій підірвалася: їй пощастило — кінцівки на місці, — каже засмаглий військовий за кермом старенького позашляховика везе нас на позиції. 

Його звуть Макс. Як і Рибакова, за документами він служить у медроті, а по факту — допомагає Ірі, зокрема, возити журналістів фронтом. Без машини та водія прес-службі вкрай складно працювати: некамуфльованими, легковими автівками медійників часто неможливо проїхати по бездоріжжю передової. Цей позашляховик, що був у ДТП, прес-служба 93-ої бригади придбала власним коштом. 

— А це не ПОМ-2? — питаю, — Ну, протипіхотні міни, що їх кілька років тому вже дистанційно використовували? 

— Та нє-нє, — Макс і далі вдивляється в дорогу. — Це щось новеньке — бійці кажуть, раніше такого не бачили. Словом, треба бути уважними: і на дорозі, і на самих позиціях. Зараз доїдемо — слухайте все, що каже Іра й інші військові. Робіть усе як накажуть. 

— Та я навчена, — сміюся, — з 2014-го «у справі». 

— О, то вже ветеранка! Зараз мало вас, бувалих, лишилося. Але й у досвідчених бувають проколи, погодься. Війна зараз дуже інтенсивна, нічого не пробачає.  

Разом з інтенсивністю боїв побільшала й кількість цивільних журналістів, охочих працювати на фронті. Щоб, як ми зараз, їхати разом з Максом, «Риба» просить домовлятися за кілька днів. Фізично, та й з огляду на безпеку, вона не може вивозити на позиції одночасно по 3-5 знімальних груп. 

Щоб мати доступ до фронту, акредитацію від Міністерства оборони офіційно отримали понад дев’ять тисяч осіб. На Харківщині, де оборону тримає 93-тя бригада, дозвіл на роботу з військовими мають приблизно дві тисячі місцевих кореспондентів. Раніше ж на передовій постійно працювало не більше двох десятків медійників, левова частка яких — репортери новинних телеканалів. 

Село Грушуваха Ізюмського району, де будемо працювати, щодня обстрілюють росіяни. За шквалом вогню із землі й повітря вони пробують прорвати нашу лінію оборони: хочуть висунутися піхотою вперед і зайняти спочатку села, а потім місто Барвінкове. 

Вузькі вулиці Грушувахи, де колись мешкали понад 800 осіб, сьогодні геть пусті. В населеному пункті лишився з десяток цивільних, які виживають завдяки допомозі армійців. Тут давно немає світла, води і газу. Єдиний спосіб приготувати їжу — на вогнищі.

— Бігом заходимо під тент, швидше. Ніде на вулицях надовго не спиняємося, тут працюють російські безпілотники: один збили, раз — і вже інший летить. Вони шукають наші позиції та контрольно-спостережні пункти: якщо бачать більше двох людей, які стоять на місці, зразу передають координати й лупашать туди. Важливо, щоб після нашого приїзду у бійців тут не було проблем, — «Риба» інструктує нас. 

Щоб прес-служба, а з нею і цивільні журналісти, працювали на передовій, насправді недостатньо самих лише акредитацій. Дозвіл на роботу на місці видає комбат, перед тим візит медійників має підтвердити командир бригади, а ще до того прес-служба військового командування, що стоїть над Рибаковою, повинна затвердити маршрут, за яким планує курсувати група. З міркувань безпеки зараз чимало зйомок скасовують просто на місці, і це інколи стає причиною обурення журналістів та фіксерів. 

Розуміючи, що прес-служба — це, найчастіше, єдине, що може пов’язати цивільних журналістів і військових, Рибакова робить усе можливе, щоб допомогти медійникам зібрати матеріал. Вмовляє військових на зйомки, самотужки пробирається в самісіньке пекло і каже, що єдине, чим за жодних обставин не готова гребувати, — людські життя.

— От ми зараз попрацюємо тут, у Грушувасі, — підсумовує. — Ви зробите історію про місцевих, інша група — про військових. І ми поїдемо. А люди ці, цивільні і армійці, залишаться тут. Крім вигравати на інформаційному фронті, я дуже хочу, щоб наша робота нікому не шкодила. Щоб журналісти й фіксери були з військовими як один злагоджений механізм: чули одне одного і завжди пам’ятали, що за кожною новиною з фронту, як і за моїм знімком на обкладинці The Economist, стоять чиїсь життя.