23 Квітня 2022
Двічі переміщені
Документальний фотограф Сергій Коровайний родом із Харцизька у Донецькій області. Із 2014-го його рідне місто перебуває під окупаційною владою терористів. Із 24-го лютого під загрозою опинився його другий дім — у столиці.
Таких, як Сергій, багато: станом на 2016-ий рік лише офіційний статус внутрішньо переміщених осіб отримали майже 1,8 мільйона українців з Донбасу і Криму. Більшість з них не знали, що додому вже не повернуться, — їхали на кілька тижнів, перечекати бурю, взявши лише найнеобхідніше. Тепер велика кількість цих людей мусить знову кидати своє наново відбудоване за останні роки життя — у Києві, Харкові, Маріуполі та інших містах, яких дісталася велика війна.
Як переживають втрату дому ті, хто вже його втрачав, — дивіться у проєкті Сергія.
«Донецьк ми цінували вже постфактум. Тому у новий маріупольський дім вклали усю любов»
«Ми, як і всі переселенці, з великою любовʼю відбудовували свій побут на новому місці. Вдома залишилося усе життя, мистецтво, рідні люди, які не виходили на звʼязок. Донецьк ми цінували вже постфактум. Тому у новий дім у Маріуполі вкладали всю свою любов: завели котів, купували гірлянди у квартири з виглядом на театр, які облаштовували з нуля. Тепер втрата дому болить навіть дужче: якщо в Донецьк ми хоч іноді могли виїжджати, то повертатись у Маріуполі наразі просто нема куди. Але прийняти це ми поки що не готові. Уже знаємо, що біль і апатія, які зараз накривають, — нормальні і кінечні, тому не поспішаємо з побудовою нового життя. Треба трошки перечекати. Найбільше користі ми принесемо Україні, якщо будемо жити, якщо будемо робити своє. Про відкриття нового закладу у Львові поки що не думаємо: це би означало, що ми вже готові поставити хрест на всьому, що мали у Маріуполі».
«Дружина щоночі прокидається і плаче: її дім там, де могили її батьків»
«Мені загалом легко адаптуватися до будь-яких умов: більшість життя я прожив в інтернатах через стан здоровʼя. Дружині набагато складніше, вона часто прокидається о третій ночі і плаче. Вона з Бахчисараю. Там померли її батьки, і вона не змогла бути на похороні. Це величезний біль. Її дім там, де могили її батьків».
«Відчуття тривоги не полишало мене вісім років»
За ці роки на новому місці Анастасія багато чого встигла: працювала у місцевому університеті, отримала другу вищу освіту і влаштувалася редакторкою на радіо, купила квартиру, де й жила з донькою і мамою. І всі ці роки її не залишало відчуття тривожного очікування. «У 2018-му помер мій батько, не витримав всього цього. Він був таким патріотом — його ховали з прапором. Він завжди казав мені бути пильною. “Рускій мір”, мовляв, рано чи пізно попре далі. І я цього дуже боялася».
Зараз Анастасія у Дрогобичі. Думає, що робити далі. Свій новий дім бачить там, де вдасться знайти якусь роботу.
«Думав, ну так, у мене забрали дім, але ж вдруге такого не буде. А тоді стягнули війська»
«Звичайно, весь цей час я мав фоновий сум, але я справлявся: ну так, в моєї сім’ї забрали будинок, але вдруге такого точно не може бути. А потім росіяни стягнули війська — і я перестав бути таким упевненим. Привів документи в порядок, пройшов медкомісію у військкоматі і з грудня то збирав, то розбирав рюкзак. Тепер живу у тітки, яка сама виїхала до Німеччини».
На питання, де його дім, Артур відповідає: «Україна».
«Я вмовляла людей їхати з Києва: казала, якщо почнеться, ви не уявляєте, як це важко»
«24-го рано-вранці їхала на роботу, і вже було чути вибухи. Кажу подрузі з Дебальцевого: “Люба, мабуть, почалася війна”. Багато хто не хотів їхати. А я вмовляла: казала, якщо почнеться, ви не уявляєте, як це важко».
Зараз, зізнається подружжя, навіть важче: мабуть, через вік. Коли обстріли Києва порідшали, засумнівалися, чи правильно вчинили, що виїхали. Вже думають про те, аби якомога скоріше повернутися до дому — свого остаточного.
«Своїми спогадами про війну я трохи перегнув палицю — син аж розплакався»
«Коли ми на кухні обговорювали можливе вторгнення, діти цікавились. І я перегнув палицю, мабуть, у своїх розповідях — син аж розплакався. Вони тоді були геть малими і нічого не розуміли. А сьогодні синові вже 9, дочці — 11. В одну з перших ночей у Львові, куди змушені були виїхати тепер, Нікіта уві сні повторював підсвідомо: «Я — українець, я українець!».
Та що не змінилося з 2014-го, каже Данило, — це болісне питання відносин між тими, хто біжить від війни у мирні регіони, та тими, хто на цих мирних землях живе. «Я не очікував, що кияни зіштовхнуться з тим же, з чим зіштовхнувся свого часу схід: проблеми з орендою квартир, плітки про бидло на крутих тачках, мовне питання — все це уже було з донецькими у Києві. Болить те, що люди не готові приймати одне одного. Та все одно відчуваю: що далі, то більше ми обʼєднуємось».
«Я вісім років радив знайомим не купувати нерухомість. На мене дивилися, як на ідіота»
На момент окупації Луганська Сергію було 24. І йому не було чого втрачати. Усе, що відбувалося, сприймалося як пригода і виклик. Коли Луганськ став столицею так званої «ЛНР», Сергій з друзями жартував, мовляв, коли ще вони мали б можливість пожити у столиці. Коли стало не до жартів — таки перебрався до Києва. Якщо тоді спати на підлозі було своєрідною романтикою, то тепер, коли уже із сімʼєю живе так само у Львові, це відчувається, ніби місяць ночівель у потязі. Нині Сергій, окрім себе, несе відповідальність за сімʼю і власну справу. Врешті, має дім, у який хоче якнайшвидше повернутися. «Ми орендуємо тут квартиру, але мій дім тепер у Києві, на Татарці. Туди я приходив ввечері, аби зарядитися і рухатись далі. А тепер просто весь час розряджаєшся, і все».
До війни Сергій готувався останні кілька місяців, а передбачав і очікував — усі вісім років. «Мабуть, це травма, яка залишилася з 14-го. Я всім знайомим вісім років радив не купувати нерухомість. На мене дивилися, як на ідіота, називали панікером. Краще б, звісно, правими виявилися вони, а не я. Два місяці до війни я прожив у параної: оптимізували бюджети компанії і ухвалити інші важливі рішення. Нещодавно я прочитав книжку про людей, які пережили Голокост і передали цю травму своїм дітям — наприклад, радили їм мати стільки майна, аби все воно вмістилося в маленький пакунок. Думаю, я відчуваю щось подібне».
«Мій дім там, де син, невістка і чотирирічна онучка»
Цього разу Любов бігла від війни з Дніпра. Вісім років тому — із Дебальцевого. Із травня 2014-го має два найяскравіші спогади: перший — коли думала, чи йти на референдум. Син відмовляв. Казав: «Мамо, ти ж народилася в Україні. Кому, крім неї, ми потрібні? Подивись, як люди на Уралі живуть, їм же самим потрібна допомога. Росія нічого тобі не дасть». І Любов послухалася.
Другий — коли перечікувала обстріли у підвалі будинку. «Двір дому завжди був зелений-зелений, там такі високі дерева. А як вийшли після обстрілів — було так світло, аж очі боліли. Так стріляли, що жодного листочка не лишилося».
Тепер Любов не знає, де географічно розташований її дім. Знає лише, що він там, де син, невістка і чотирирічна онучка.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що я точно ще повернуся у свій Донецьк»
Вона не залишала вже окупованого Донецька, поки в ньому не стало зовсім небезпечно. Памʼятає, що у той час була в іншому місті на Донеччині і повернулася у місто по речі, коли там точилися бої. Їй пощастило проскочити блокпост: наступний за ними автобус розстріляли. Тепер сміється, що має прокачаний скіл зі збирання речей: може спакувати усю хату за пів години. І з Києва виїжджала не з рюкзачком, а з валізою.
«24-го, коли почалися обстріли, я впала з ліжка, закрила голову руками і подумала: “Бляха, що — знову?!” Одразу зрозуміла, що поїду з Києва. Вдруге наражати себе на небезпеку я не хотіла — у мене інший фронт. А ще зрозуміла, що скоро точно повернуся у свій Донецьк».
«За один ранок усього, що ти напрацьовував останні вісім років, знову немає. І відчуття безпеки — теж»
А тоді був Київ, багато роботи, перші спроби власного бізнесу. Нарешті виникло відчуття, що всі двері відкриті: встиг долучитися і успішно розвинути ресторанний бізнес, таксі, почати проєкт із перевезення автомобілів зі Штатів. Можливий наступ на столицю здавався повним сюром. «Ввечері 23-го заспокоював дружину, що все буде добре. Всі знімали гроші, а я валюту клав на картку. За один ранок усього, що ти напрацьовував останні вісім років, знову немає. І відчуття безпеки — теж».
Після чергового переїзду — тепер до Львова — постало питання, що робити далі. Партнер запропонував відкрити школу самооборони. Щодня волонтери з Харкова, Одеси, Києва і Львова навчають по 120-150 людей. Тут працюють інструктори з медицини та військової справи. Нині будують тир, аби усі охочі могли постріляти з пневматичної зброї — навчитися робити це безпечно і правильно.
«Батьки не залишають Києва, наче віддають свій борг новому місту, яке стало для них домом»
Сестри з Донецька. 2014-го питання «перечекати» бойові дії у місті у них не стояло: проукраїнські батьки швидко усвідомили, що більше не хочуть там жити, і перебралися до Києва. Цього ж разу батьки, навпаки, принципово не зрушили з місця — залишились вдома, у своєму Києві. «Можливо, мені навіть легше, що легше їм, бо вони не залишають свій дім. Вони наче віддають борг новому місту, яке стало для них домом», — міркує Тетяна.
Для неї ж переживати досвід війни удруге так само болісно, як і вісім років до того. «До трагедії неможливо підготуватися, навіть якщо ти вже переживав це. Ти мрієш, плануєш, будуєш життя наново — і це травмує ще сильніше. Росіяни знову відбирають у нас найдорожче».
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.
