Затоплений рай

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка репортажів українського журналіста, кореспондента української редакції «Голосу Америки» Остапа Яриша «This is Америка. Історії не з Голлівуду».

Расизм, контролювання зброї, нелегальна міграція, бідність і шлях до американської мрії— у цій книжці зібрано історії людей із різних куточків США, з різними політичними поглядами та життєвою філософією, що переживають турбулентні для країни часи пандемії та президентських перегонів. Від захованого села на півночі Каліфорнії, де люди нелегально вирощують марихуану на продаж у Голлівуді, до племені корінних американців у Луїзіані, чия земля через зміни клімату поступово йде під воду. Вони всі щодня борються, мають свої перемоги та поразки — і свою Америку. Аутентичну та значно цікавішу порівняно зі країною-мрією з рекламних роликів та плоских стереотипів, які сформувала сучасна популярна культура.

Reporters публікує один із репортажів «Затоплений рай».

Густющі темно-сірі хмари над Гоумою розрізає блискавка.

— Один Міссісіпі… Два Міссісіпі… Три Міссісіпі…

Гууур-гууур! Гримить так, що холоне спина й закладає вуха. Не той низький і розкотистий звук, який поступово зникає серед шуму дощу, а різкий і страшенно гучний тріск. Так, ніби саме небо розкололося навпіл.

Сімóн сміється. Він звик до такої погоди — у Луїзіані гучним громом не здивуєш нікого. Власне, така погода для нього — все одно, що передвечірній дощ для мешканців якогось із міст на північному сході США, який застав їх дорогою від метро додому.

— Схоже, ми майже у епіцентрі грози. У фільмах завжди показують неправильно — там блискавка з громом б’ють одночасно. Насправді між ними завжди є невелика пауза.

Сімóн Накíн — присадкуватий чоловік з міцними руками та кругленьким животом — належить до племені Білоксі-Чітімача-Чокто — корінного народу, у якому поєдналась кров індіанців та франкомовних кейдженів. 

У житті чоловік пробував займатись усім потроху. Намагався освоїти автомеханіку, разом із братами ловив рибу в Мексиканській затоці, розвозив піцу, але, зрештою, вирішив отримати права, щоб кермувати фурою і стати далекобійником.

— Тьху-тьху, — Сімон стукає по столу, — наразі все виходить непогано.

Із чоловіком зустрічаємось у громадській бібліотеці Гоуми, що за годину їзди від Нового Орлеана. Він живе у цьому містечку разом із нареченою Крісті, але воно для нього нерідне — свій дім Сімон змушений був покинути. Чоловік виріс у прибережному племінному поселенні Іл-де-Жан-Шарль, що з французької перекладають як «Острів Жана-Шарля». І хоча островом це місце ніколи не було, поступово це стає схожим на правду — з року в рік територія Іл-де-Жан-Шарля через сильні урагани, ерозію ґрунту та підвищення рівня океану стає все меншою і меншою.

Ще в середині ХХ століття територія довкола поселення за розмірами була приблизно такою, як Мангеттен. 20 кілометрів завдовжки і 9 кілометрів завширшки. Тепер землі там менше, ніж у Центральному парку, — заледве 3 кілометри на 500 метрів.

Від материкової Луїзіани Іл-де-Жан-Шарль відокремлює тонка й довга нитка асфальтованої дороги, по обидва боки якої майже до самого горизонту розкинулась вода. У гірші дні — коли Луїзіану накривають буревії — цей єдиний місток із зовнішнім світом затоплює, і тоді Острів Жана-Шарля по-справжньому стає островом.

— Щороку жити там ставало все небезпечніше, — зітхає Сімон, — тож багато людей із нашого племені, як і я, залишили свої домівки й переселились углиб штату — хто куди. 

Чоловік остаточно покинув Острів декілька років тому. Після того, як померла його мати й у старенькому сімейному будинку залишилась жити сестра зі своєю дружиною, Сімон переїхав до нареченої. Тимчасово — допоки не збудують власного нового дому, який обіцяли штат і країна. Усвідомлюючи, що остаточне затоплення Острова невідворотне, і що раніше чи пізніше (а насправді раніше) поселення опиниться під водою — влада Луїзіани запропонувала спільноті Іл-де-Жан-Шарля нове місце для життя.

На грантові кошти від уряду США та благодійних фундацій Луїзіана придбала трохи більше 200 гектарів подалі від узбережжя, де з нуля зводить нове містечко — з будинками, вулицями та парками. Загалом на проект виділили 48 мільйонів доларів. Переїхати пропонують не лише тим, хто досі залишився на Іл-де-Жан-Шарлі, але і таким людям, як Сімон, — які покинули Острів раніше. Переселення є добровільним, але майже всі жителі на нього погодились. Коли земля у прямому сенсі тікає тобі з-під ніг, особливого вибору не залишається.

Назву для містечка обирали всією спільнотою. Зупинилися на Нью-Айл, Новий Острів — з надією, що нове життя там буде таким, як колись давно, — коли все плем’я Білоксі-Чітімача-Чокто жило разом.

— Мій кузен є членом племінної ради й досі живе на Острові, — каже Сімон. — Він може розповісти про нашу історію значно більше, ніж я.

Плем’я

Кріс Брюнет — так звати Сімонового кузена — замолоду і справді був брюнетом, але тепер про це нагадують хіба що виразні чорні брови, які контрастують із його сірою щетиною. Коли чоловік їх насуплює, то видається непривітним та бундючним — з тих буркотливих типів, які не охочі до розмов і рідко бувають раді гостям. Та насправді він із тих, про кого кажуть «зовнішність оманлива», — вдача у Кріса відкрита та легка.

— Ого, брате! Коли це ти встиг завагітніти? Звідки взявся цей живіт?

Сімон у відповідь невиразно бурмоче. Кріс сміється. 

— Ну, як дорога? Краща, ніж учора, еге ж? З тією грозою сюди складно було б потрапити. А нині хіба що трохи вітряно, але то таке. Головне, що небо чисте, — зможете розгледіти, яка тут довкола краса.

Кріс живе в дерев’яному будинку на високих стовпах, які підпирають підлогу й захищають житло від затоплень. Раніше дім стояв просто на землі, але коли потопи почастішали, будинок за допомогою гідравлічних домкратів підняли на три з половиною метри над землею. Почорнілі та пошкоджені водою стовпи свідчать про те, що це було хорошою ідеєю.

У просторі під домом Кріс облаштував місце для господарського реманенту, який зазвичай тримають у гаражах чи коморах — драбини, генератори, мотузки, дошки, труби, відра, всілякі деталі, інструменти й інші речі, необхідні, щоб доглядати за домом. Праворуч — невелика відпочинкова зона з гойдалкою. Ліворуч — спеціально сконструйований ліфт на верхній поверх: Кріс із дитинства мав слабі ноги, і тепер пересувається на інвалідному візку. 

Разом із чоловіком тут живе лабрадор Коко, а також невизначена кількість котів і котенят. Четверо, п’ятеро, а може, навіть і шестеро — вони граються на подвір’ї і то зникають, то з’являються, то знову зникають — здається, що підняття будинку на стовпи було набагато легшим завданням, аніж намагання зловити їх усіх в одному місці.

— Чесно кажучи, я ніколи особливо не любив котів, — зізнається Кріс, — мені більше подобаються собаки. Але мої племінники приносили їх із вулиці й залишали жити зі мною. Ну і що я мав робити? Вони ж такі красиві — як я їх викину? 

Племінники, Джульєтта та Говард, часто відвідують свого дядька й допомагають йому по господарству. Разом із Крісом зараз на Острові постійно живе майже сорок людей, і всі так чи інакше якось між собою пов’язані. Іл-де-Жан-Шарль населений двоюрідними братами та троюрідними сестрами, племінниками, тітками, дядьками й іншими родичами. І навіть як хто не має кровного зв’язку, все одно почувається сім’єю.

У найкращі часи це місце називали домом приблизно триста осіб, але більшість із них виїхали — включно із чинним вождем племені Альбертом Накіном, який покинув поселення після того, як ураган зруйнував його дім. Колись на Острові були крамниця, церква і клуб — усе в одній будівлі. Але від неї залишився лише уламок стіни. До найближчої продуктової крамниці тепер — 14 кілометрів. До супермаркету Walmart, де можна знайти все — від одягу й до побутового приладдя, — понад 60. 

Попри виклики, а також те, що плем’я не визнане на загальнонаціональному рівні — лише на рівні штату, громада Білоксі-Чітімача-Чокто не розпалась: у ній і досі зберігають племінний устрій та пам’ятають свою історію. Більшість людей тут зростала білінгвами. Англійську вивчали у школі в сусідньому місті, а вдома спілкувалися французькою. Але це була інша, стара французька.

— Якби сюди приїхали люди з Парижа, вони б не зрозуміли нас, а ми — їх, — сміється Сімон.

Кріс киває.

— Хоча в наших жилах тече змішана кров, ми більше індіанці, ніж французи. Жан-Шарль Накін, на честь якого назвали це місце, — мій далекий прадід по маминій лінії. Він дослідив цю територію на початку ХІХ століття. Його син одружився з індіанкою — згодом вони поселилися тут, серед природи, і започаткували наше плем’я. 

Діти Жана-Марі та Пауліни — так звали пару — створили сім’ї з індіанцями племен Білоксі, Чітімача та Чокто, які населяли ближні території. Їхні нащадки залишились жити на Іл-де-Жан-Шарлі й із трьох племен утворили одне.

Відтоді й донині плем’я завжди має вождя, який очолює племінну раду. Влада тут передається за принципом наступництва — перед тим, як відійти від справ, вождь сам обирає, кому довірити опіку над плем’ям. Коли громада жила разом, він відповідав за вирішення суперечок та організаційні питання, але передусім — за торгівлю та зв’язки із зовнішнім світом.

— Це був той чоловік, який збирав у людей товар, їхав у місто й продавав його чи обмінював на щось інше, — пояснює Кріс. — Також він займався поштою. Щоб позбавити людей клопотів і необхідності їздити туди-сюди, ці обов’язки лягали на плечі вождя.

Білоксі-Чітімача-Чокто жили переважно з риболовлі та звіроловства — на Острові та довкола нього здавна водилось достатньо живності. Плем’я традиційно торгувало шкурами норок, єнотів, видр та опосумів, а також продавало рибу, устриць та крабів. 

— Мій дідусь був звіроловом, — розказує Кріс, відмахуючись від надокучливих мушок, які літають тут цілими роями. — Він ставив пастки на полях довкола дороги, якою ви сюди приїхали. Тепер там уже все затоплено — ні полів, ні тварин. Але я як сьогодні пам’ятаю шкури норок, які сушились на нашому подвір’ї.

Так плем’я Білоксі-Чітімача-Чокто жило багато років. А потім довкола Острова почали добувати газ та нафту.

Останнє хурмове дерево

— Я не застав Острова в повній красі, яким його пам’ятали мої батьки та їхні батьки, — лише невелику частину того, чим це місце колись було. Але я бачив тут апельсинові дерева та пекани. Я пам’ятаю ожинові кущі поблизу нашого дому. У людей були фруктові сади, хтось навіть мав свійських тварин. Тут був рай, — зітхає Кріс. — Допоки його не почало затоплювати. Ходімо, щось покажу.

Ми заходимо в тісний ліфт — клітку із платформою на заржавілому ланцюгу, що вмонтована у спеціальний каркас. Чоловік натискає на невеличкому пульті кнопку «Вгору», й конструкція, хитаючись і скрегочучи, помалу піднімається — таке враження, що вона може не витримати нашої ваги. Кріс помічає мій погляд і сміється.

— Не хвилюйся, я маю знайомого, який важить більше, ніж ми разом, і ліфт його якось витримує!

Із веранди Крісового дому відкривається вид на Іл-де-Жан-Шарль — і на те, що колись ним було. Земля зі старими одноповерховими будинками на стовпах посічена каналами й ровами з водою, через які перекинуті хиткі дерев’яні містки. Деякі будинки напівзруйновані — у якихось бракує шматка покрівлі, десь зяють діри у стінах, в інших поламані сходи. Решта будівель виглядають цілком придатними для життя, але на них усе одно помітні відбитки бідності та стихії. Одразу за помешканнями починаються плавні, а за ними — велика вода, на якій де-не-де розкидані крихітні острівки із травою. Якщо на цю територію глянути із супутника, то таке враження, що рихлий ландшафт вразила якась невідома й наразі невиліковна хвороба. 

— Моя бабуся розповідала, що колись навколо були суцільні поля, — Кріс вказує на пейзаж поперед себе. — Вона не могла нам показати того Острова, на якому виросла, хіба що про нього розповісти. Але чи то 1999-го, чи то 2000-го, — чухає потилицю чоловік, — моя мама побачила на одному з острівців деревце з якимись фруктами. Їй стало цікаво, тож вона попливла туди на човні — а коли повернулась, то привезла з собою яскраво-помаранчеву хурму. Господи, яка вона була солодка! — Кріс прицмокує, згадуючи той смак, і на хвильку стихає. На його обличчя лягає ледь помітна тінь смутку. 

— Це було останнє хурмове дерево в Іл-де-Жан-Шарлі. До наступного літа воно вже не дожило. 

Тепер місць, де може вирости щось їстівне, на Острові майже немає — а ті, що залишились, далеко не такі родючі, як колись. Через зміни ландшафту в землі суттєво зменшився рівень мінералів та поживних речовин. 

— Наш ворог номер один — це ерозія ґрунту. Менше землі, більше води, — веде далі Кріс Брюнет. — Урагани затоплюють та руйнують узбережжя. До того ж підвищується рівень океану. Ну і плюс — діяльність людини.

Значною мірою до ерозії, а відтак і затоплень, призвело будівництво інфраструктури та видобуток нафти й газу. Люди вирішили змінити дельту Міссісіпі під свої потреби — довкола Іл-де-Жан-Шарля почали бурити землю та рити канали для проходу суден і прокладання труб. Зрештою, через ці канали в болотисту місцевість почала затікати морська вода, яка поступово заміщувала собою прісну. Канали розширювались — і це робило Острів ще вразливішим до змін клімату, ерозії та ураганів.

— Коли мій батько був малим, невелика тропічна депресія на це місце ніяк не впливала. Але це не означає, що тут не було складних днів — Іл-де-Жан-Шарль натерпівся багато. Навіть у часи розквіту — коли рівень моря був нижчим — Острів декілька разів затоплювали серйозні урагани. Але зараз збитки є навіть від звичайних злив, — стенає плечима Кріс. — Та попри це, я не можу звинувачувати в усіх бідах нафтогазову індустрію. Вона стала важливою частиною життя нашої громади. Якщо ти не будував буксир, ти працював на буксирі. 

Із розширенням корпорацій та появою великих продуктових мереж з одного лише продажу риби та шкур тварин виживати стало складно. Багато хто знайшов рішення у нафтогазовій індустрії — і зрештою, вона стала чи не основним джерелом роботи для жителів Іл-де-Жан-Шарля та довколишніх міст. 

— Це правда, — втручається у розповідь Сімон, який до цього мовчки слухав розповідь свого кузена. — Мій батько був капітаном буксира.

— Мій працював на будівництві суден, — киває Кріс. — А вождь нашого племені був інспектором бурових установок. Тепер можливостей заробітку для людей побільшало, але нафтова індустрія все одно залишається однією з них. 

Кріс із Сімоном вдивляються у далечінь та спостерігають, як на горизонті збираються хмари. Вітер стає сильнішим. Хоч до наступного сезону ураганів ще далеко, за прогнозом, сьогодні ввечері тут може бути неспокійно.

Зелене небо

— Крістобал, Лора, Марко, Саллі, Дельта та Зета, — Кріс Брюнет загинає короткі пальці на руках, швидко перераховуючи імена, які стали для нього до болю знайомими. — Ніби нікого не забув.

Це імена ураганів, які вдарили по Луїзіані 2020 року. Практично щомісяця — від червня і до жовтня — людям з Іл-де-Жан-Шарля доводилось евакуйовуватися зі своїх домів. Кріс згадує про це як про абсолютно буденну річ. Про те, як за доведеною до автоматизму схемою пакував речі, як у поспіху — поки не затопило дороги — покидав Острів, і як на допомогу людям приїжджав Червоний Хрест. Волонтери роздавали потерпілим воду й фірмові сухпайки.

— Мої улюблені були в зеленому упакованні, — каже Кріс. — Вони найсмачніші.

Попри інтенсивний сезон, цього разу урагани не завдали Острову серйозної шкоди — під цим тут розуміють щонайменше зруйновані будинки. Із Крісовим домом усе було гаразд: буревії лише розкидували все довкола, а від затоплення рятували підпори-стовпи. Кілька днів після шторму, щоправда, на Іл-де-Жан-Шарлі не було електрики, але місцевим жителям до цього не звикати: на такий випадок кожний тут має генератора.

У період підвищеного ризику — від початку літа і приблизно до першої половини осені, Кріс стежить за прогнозами погоди особливо пильно. Аби знати, коли слід починати пакувати речі.

— Урагани йдуть в одному пакеті разом із життям тут. Від них ніде не подінешся, — розводить руками чоловік. Але по-справжньому страшно тоді, каже він, коли небо з густими хмарами стає зеленим. Це означає, що наближається халепа. Cмерч.

Торнадо тут трапляються порівняно рідко. Зазвичай водяні смерчі на Острові формуються у плавнях і до самих будинків не доходять — для цього їм потрібен контакт із землею, якої тут не так багато. Але коли це таки стається, то залишається тільки молитись і надіятись на диво. Одного разу смерч дійшов до берега, що по інший бік від Крісового будинку, і забрав зі собою добрячий шмат землі. Іншого разу вир підняв у небо трейлер чоловікової сестри й закрутив його, наче алюмінієву бляшанку, — дякувати Богу, самої жінки тоді не було вдома, і всі залишились живі.

Кріс Брюнет із жахом пригадує смерч, який наблизився до Острова кілька років тому, — тоді чоловік уже був готовий подумки прощатись із білим світом.

— Я був вдома — і, чесно тобі кажу, всім нутром відчував щось недобре. Над Островом цілий день густішали хмари, і небо зовсім не виглядало мирним. Я приклав руку до стіни і відчув пульсуючу вібрацію. І після неї — цей дивний звук, який я не забуду ніколи: шшшух… шшшух… шшшух… — Чоловік переходить на шепотіння.

— Це був торнадо. Таке враження, що смерч висмоктував звідусіль енергію та життя, і всередині мене теж. Я визирнув у вікно — і Господи Боже, як би я хотів мати з собою камеру в той момент! Це був великий монстр, а не смерч. Весь горизонт — від води й до неба — був зеленим. Я думав, що все, гаплик. Але потім… Не знаю, як, але торнадо нас оминув і пішов боком, після чого розсіявся десь у плавнях. Це було справжнє диво.

— Сила природи — страшна річ, — доповнює Сімон. — Не встигнеш і кліпнути, як усе може бути зруйноване. Пам’ятаєш, що тут наробив Баррі?

Кріс скрушно хитає головою.

— Добре, що ми тоді вчасно звідси забрались. Води стояло на два метри — майже до стелі. А Рита? Пам’ятаєш Риту?

— Ну ще б не пам’ятати! До речі, того року я якраз підняв свій дім — уявляєш? Після Рити тут усе плавало, а з деяких будинків просто познімало дахи. Аж страшно стає, коли пригадую, якого лиха вона нам наробила. Мабуть, найбільше з усіх ураганів на моїй пам’яті.

— А Катрина? — згадую найсильніший у сучасній історії буревій у США. — Як було тоді?

— О, Катрина з нами насправді обійшлась лагідно. Трохи затопила та й усе. Вона оминула Іл-де-Жан-Шарль і пішла на Новий Орлеан. І чесно, — Кріс піднімає свої густі чорні брови, — дякувати Богу, що це місто мало таку сильну волю до життя.

Катрина

Ураган Катрина став для Нового Орлеана тим, чим теракт 11 вересня був для Нью-Йорка. Понад 1800 смертей. Ущент знищені житлові райони. Мільярди доларів збитків. Навіть для Луїзіани, яка звикла до нестабільної погоди та буревіїв, серпень 2005 року виявився справжнім шоком, після якого тут ще довго оговтувалися. 

У Новому Орлеані — місті таємниць та магії вуду — навіть ширилися розмови про те, що на місто звалилось давнє прокляття темношкірих рабів. Що начебто траєкторія формування циклону збігається з маршрутами, якими колись морем переправляли невільників — і негативна енергія, яка накопичилась над містом через їхні прокльони, наче магнітом притягла до себе катастрофу.

Але для професора Марка Дейвіса з Туланського університету тут немає ніяких таємниць — і тим паче містики.

— У затопленні Нового Орлеана не було нічого, чого не можна було б передбачити. Ми мали конкретні дослідження, які про це застерігали. 

Професор виглядає, наче старший брат актора Кайла Маклаклена, що зіграв головну роль у серіалі «Твін Пікс». Зачесане назад сиве волосся, окуляри в тонкій оправі, виразне підборіддя та приємна усмішка. Його кабінет заставлений папками та коробками з паперами — своє життя Марк Дейвіс присвятив захисту довкілля, а останні 20 років займається проектами відбудови зв’язку міст із Міссісіпі, яка є основою всієї прибережної Луїзіани. 

— Новий Орлеан оточений стінами, які, за словами уряду, мали захистити нас від ураганів та затоплень. Чиновники казали людям: «Тепер ви захищені». І люди вірили. Вони зводили будинки без підвищень, вони розвивали свої бізнеси без захисних мір, вони жили своїм життям з думкою, що коли наблизиться стихія, її наслідків можна буде уникнути. Катрина навчила, що це було неправдою. Уряд вирішив обрати ризик. Але він не попередив людей, що саме вони будуть тими, на чиї плечі цей ризик звалиться. 

У момент, коли в Новому Орлеані прорвало стіну, Марк Дейвіс саме приземлився у Сент-Луїсі, куди прилетів на кліматичну конференцію. Коли чоловік почув новини, його сповнила суміш жаху та люті. Жаху — бо він знав, що його місто більше ніколи не буде таким, як раніше. Люті — бо про те, що стіни можуть не витримати, попереджали.

— Мене питали: «Яке це відчуття — говорити людям: “А я ж вам казав?”». Це було паскудне відчуття. Ніколи не хочеться мати слушність щодо чогось подібного.

Будинок професора практично не постраждав — він стояв на двометровому підвищенні. Коли Марк Дейвіс повернувся до міста, у тій частині його дому, що була нижче, стояло 15 сантиметрів води — але порівняно з бідою інших, це було благословенням. 

— Після Катрини Новий Орлеан втратив майже чверть населення, — гірко посміхається професор. — Дуже багато містян після евакуації так і не повернулись.

Чимало людей, які мали отримати фінансову допомогу від уряду, не змогли довести, що зруйновані будинки належали їм — бідні люди не мали грошей на адвокатів. 

Тож якщо ви втратили дім — вам не було куди повертатись. Якщо ви потребували свого лікаря, але він покинув місто, — вам не було куди повертатись. Якщо ваше життя ґрунтувалось довкола релігійної спільноти, але ваш храм зруйнувала стихія, — вам не було куди повертатись. Якщо ваш роботодавець не повернувся — ви не повертались теж. 

— Решта з нас — тих, кому пощастило більше, думали, що це тимчасово, — знизує плечима Марк Дейвіс. — Але багато людей вирішили залишитись там, де вони мали кращі варіанти для життя. Катрина залишила на Новому Орлеані глибокий шрам. Тут досі пам’ятають про страх, руйнацію і смерть, яку вона із собою принесла — але від цього, схоже, цінують кожен день ще більше. Саме тому в Новому Орлеані так сильно відчуваєш, як місто та його люди святкують життя. Невідомо, наскільки руйнівним буде наступний шторм — і скільки часу до нього залишилось. Після Катрини чиновники перестали називати стіни довкола Нового Орлеана захистом — тепер вони називають їх «проектом зі зменшення ризиків».

Однак урагани — далеко не єдина кліматична проблема Нового Орлеана та Луїзіани. Згідно з офіційними підрахунками, через затоплення, підвищення рівня води та ерозію штат щогодини втрачає площу землі, розміром приблизно з футбольне поле.

— Якщо ви хочете дізнатись, які виклики людству доведеться долати в майбутньому, гляньте на Луїзіану. Іншим вразливим місцям на планеті, ймовірно, доведеться мати справу із тими темпами та масштабами змін, які вже сьогодні є тут, — каже професор. — Немає сумніву, що рівень океану підвищується. Немає сумніву, що змінюються системи опадів і що критичні події стають ще критичнішими. Але коли раніше ми були жертвами природних катаклізмів, то тепер ми є також і їхніми авторами. 

Професор пояснює, що з геологічного погляду дельта Міссісіпі є нестабільною — і завжди була такою. Його дратує, що люди прийшли в цю систему і вчинили майже все, щоб зробити її ще більш вразливою та крихкою. Оточили річку дамбами, вирубали дерева, викачали воду, почали добувати нафту та газ.

— І якщо сто років тому це ще можна було зупинити — то тепер цю силу неможливо приборкати вчасно, щоб це мало значення для багатьох людей. 

Влада штату постійно оновлює прогноз щодо того, який вигляд матиме узбережжя Луїзіани в майбутньому. Він, м’яко кажучи, невтішний. За 50 років Новий Орлеан може стати островом, а більшість Південної Луїзіани, з високою ймовірністю, просто зникне.

— Певною мірою ми живемо у кліматичній версії «Різдвяної пісні в прозі» Чарльза Діккенса, — крутячись на своєму кріслі, міркує професор. — У Скруджа не залишилось багато часу. Він — старий чоловік, який наробив багато поганих речей. Але йому дали останній шанс — зробити висновки та змінитись. Він бачить, яким буде майбутнє, якщо він нічого не зробить. Але йому дали можливість вчинити інакше — хоча немає гарантій, що кінцевий результат буде кращим. Так і тут. Ми побачили, яким буде наше майбутнє, якщо не діяти швидко, рішуче і справедливо. Що ще можна зробити — це відповідально адаптувати нашу інфраструктуру, зцілити дельту Міссісіпі і впевнитись, що ми дійсно піклуємось про людей, які страждають від змін довкілля. І мені здається, ми врешті починаємо усвідомлювати, що наш час спливає. 

Хоч професор і старається усміхатись, у його очах помітна втома. На його думку, навіть за найкращого сценарію, попереду на Луїзіану чекає кліматична міграція населення. Питання в тому, наскільки вона буде масовою.

— Те, що відбувається зараз в Іл-де-Жан-Шарлі, ми безсумнівно побачимо в інших місцях. Просто сказати: «Треба переселити людей». Але як? Куди? Хто попіклується про те, що залишиться позаду них? 

Марк Дейвіс робить паузу, ніби залишаючи простір для роздумів та рефлексій.

— Переміщення громади Іл-де-Жан-Шарль є таким собі експериментом, хоча я і не люблю слова «експеримент» там, де йдеться про людей. І якщо уряду тепер складно переселити декількадесят сімей — уявіть собі, що буде з мільйоном. 

Новий Острів

— Нас часто називають кліматичними біженцями, але я страшенно не люблю цієї назви, — фиркає Сімон. Таке визначення його дратує. — Біженці — це ті, у кого силою забрали дім чи кому вдома загрожує переслідування або смерть, тож вони звідти мусять тікати. Ми — просто корінні американці, які переселяються з одного місця в інше. 

Інше місце — Нью-Айл, чи Новий Острів, — розташоване за годину їзди від Іл-де-Жан-Шарля. Коштом уряду там мають звести 37 будинків і виділити ще майже 20 ділянок, щоб звести садиби за кошти мешканців. Перша опція доступна для нинішніх жителів Острова і тих, хто виїхав з нього після серпня 2012 року — після урагану Айзек. Друга — для тих, хто покинув Іл-де-Жан-Шарль раніше. Загалом на Нью-Айлі під потенційні будинки мають закласти 120 ділянок — щоб у майбутньому розширити громаду. 

Люди вирішили, що навіть після переїзду вони залишать старі будинки на Іл-де-Жан-Шарлі, які слугуватимуть їм за дачі. Усі важливі рішення щодо Нового Острова ухвалюють разом із тими, хто там житиме, — спільнота Білоксі-Чітімача-Чокто активно долучена до планування та нагляду за будівництвом. Минулого тижня Кріс Брюнет їздив на нове місце — інспектувати, як просувається процес.

— І як вам?

— Ну, як сказати… — мнеться Кріс, — усе-таки це не Острів.

Чоловік довго вагався, чи приймати пропозицію уряду й переїжджати з Іл-де-Жан-Шарля. Останнім аргументом стала постійна ерозія.

— Тут залишається все менше землі. І водночас стає складніше переживати урагани — тепер щоразу потрібно евакуйовуватись. Але ерозія передусім — якби не вона, перед нами взагалі б не постав вибір — їхати чи залишитись. 

Цей вибір — чи не найскладніший у житті Кріса. Зрештою, не тільки в його житті. У плем’ї є три сім’ї, які вирішили залишитись на Острові, що б там не було.

— Вони не хочуть жити де-небудь іще, от і все, — стенає плечима Кріс Брюнет. — І чесно, я їх чудово розумію. Ми жили на Острові поколіннями. Тут виросли мої діди, мої батьки, і тут виріс я. Ми — корінні американці, і коли зовнішній світ нас не сприйняв, ми від нього заховались тут, серед байю. А там ми будемо просто посеред зовнішнього світу. Я ніколи не жив у жодному іншому місці — на відміну від Сімона, який має в цьому досвід. Я не вмію жити в іншому місці. А тут я все знаю як свої п’ять пальців.

Коли Кріс уперше відвідав ділянку, де буде його новий дім, він не відчув жодного захоплення. Якраз навпаки — всередині щось ніби шкребло душу. Чоловік сидів посеред рівного поля, що має стати Новим Островом, і думав про інший Острів — свій рідний. Про те, як він рано-вранці виїжджає на веранду й бачить перед собою небокрай і плавні, у яких відбивається заспане сонце, про те, як довкола щебечуть пташки, а повітря пахне ранковою вологою та свіжою росяною травою. «А що я бачитиму тут? — думав Кріс. — Асфальт та однакові цегляні будинки, з якого б вікна я не глянув». 

На серці чоловіка лежав важкий камінь. Кріс думав про те, що навіть 48 мільйонів доларів — шалена сума, яку в уряді виділили на проект переселення, не зможе врятувати Іл-де-Жан-Шарль від затоплення. Попри урагани, ерозію та всі інші кліматичні проблеми, він завжди любив Острів понад усе на світі. Адреса Кріса може змінитись, але його дім завжди буде тим самим.

— Тільки гляньте на цю красу! — роззирається довкола чоловік. — Я закоханий у ці пейзажі. Я люблю бути далеко від міської духоти та шуму, це мене заспокоює. А на новому місці цього не буде — бо поряд проходить дорога. Мені подобається, що більшість часу щодня тут одне і те саме, мені подобається, що тут спокійно й нудно. Це моє місце. Я люблю підстригати траву. Не можу дочекатись, поки вона знову підросте. 

Зітхнувши, Кріс опускає очі й поринає в роздуми. Западає довга мовчанка. Її порушує хіба що вітер. 

— Чесно, я не готовий до переїзду, — каже Кріс.

— Зате в тебе нарешті буде справна кухня! — намагається підбадьорити свого кузена Сімон. — Я впевнений, що там усе буде красиво.

Сімон також хотів би залишитись жити на Іл-де-Жан-Шарлі, якби була така можливість. Він би віддав перевагу тому, якби довкола Острова збудували захисні стіни — але в уряді вирішили, що це невигідно. Та, на відміну від свого кузена, Сімон має значно менше вагань щодо переїзду. Разом із нареченою Крісті він долучився до дизайнування інтер’єру та фасаду їхнього майбутнього дому. 

Пара матиме одноповерховий будинок. Стіни будуть сірими, двері — червоними, дах — чорним. Всередині буде дерев’яна підлога, на кухні — гранітні поверхні та темні меблі. Кухонна плита, холодильник. Приїжджай і живи. Сімон розповідає про це з непідробним ентузіазмом, однак у його голосі все одно відчуваються нотки жалю.

— Це буде щасливий і сумний день водночас, — каже чоловік. — Щасливий — бо матиму власний дім. Сумний — тому що цього дня також очікувала моя мама. Але не дочекалась. 

Найскладніше в переїзді для Сімона — це залишити позаду спогади. Спогади про життя на Іл-де-Жан-Шарлі та велику сім’ю, що на свята чи дні народження завжди збиралась разом. Його батько ловив раків, а мама готувала традиційні кнедлі з ожиною — найсмачнішу страву з усіх, які тільки можуть бути.

— Надіюсь, ми відродимо цю традицію на новому місці, — каже Сімон, — це буде як шматочок минулого.

— Це чи не єдина річ, яка мене трохи заспокоює, — підхоплює Кріс. — Я не переїжджаю на нове місце із купою незнайомців. Мої люди будуть разом зі мною — по суті, це як велика родина. І ми зможемо разом святкувати різні події. Адже так, брате? Ти мене запросиш? 

Сімон усміхається. Переїхавши в Новий Острів та оселившись у новому домі, вони з Крісті планують побратися.

Остап Яриш— журналіст, відеограф, репортер. Від 2019 року живе у Вашингтоні (США) та працює в українській редакції «Голосу Америки». Випускник Школи журналістики Українського католицького університету. У 2017–2019 роках був кореспондентом та телевізійним ведучим hromadske.ua. Лауреат журналістських премій PRESSZVANIE–2018 («Відкриття року»), «Високі стандарти журналістики–2019» («За швидкий та якісний розвиток у професії»). У 2021 році ввійшов до списку «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа».

Редакторка текстів — Марічка Паплаускайте, літературна редакторка — Анна-Марія Волосацька. Книга виходить друком за сприяння незалежної неурядової організації GROWFORD Institute. Світлини Остапа Яриша.