Ми ходимо колами вночі

П’ять років тому готельєрка одного з карпатських готелів вирішила, що хоче приймати у себе в гостях письменників і письменниць. Так виникла Карпатська літературна резиденція, яка тепер щороку збирає тих, хто працює зі словом і смислами, і дає їм нагоду два тижні побути наодинці з собою, природою та літературою. Журналістка Reporters Альона Мартинюк спробувала відчути цей досвід на собі й поговорити з авторами та авторками про те, чому і навіщо вони пишуть.  

«Чоловік стає на коліна. Нахиляє голову, вишукує у темній вологій траві перестиглі ягоди. Їхній смак вабить його. Він вже майже відчуває його у роті — раптом натикається на чийсь теплий писок. То вовк. Він теж шукав поїсти. Він такий, як і ти, — покинутий усіма, забутий і голодний у цих горах», — чоловік років п’ятдесяти закінчує читати власний есей і задоволено відкидається на спинку плетеного крісла, що стоїть посеред двору. 

Позаду розляглося Славське — димлять вечірні Карпати, рушають потяги і продаються шкарпетки з теплої вовни. Біля чоловіка у плетеному кріслі напівколом сидять іще семеро людей — майже кожен з них загорнутий в кокон картатого пледу. І кожен — із келишком вина у руках. Літературні читання на Карпатській літературній резиденції 2021 оголошено відкритими.  

А вони не пишуть!

— Спочатку я сердилась, — каже пані Оленка, як Созанську називає ціла резиденція. — Я очікувала, що письменники приїдуть і будуть писати зранку до ночі. А вони не пишуть! — Созанська енергійно хитає головою. — Мені здавалося, що люди безвідповідальні й не виконують того, для чого ми їх сюди запросили. Просила Богдана Коломійчука, співзасновника, та Юлю Джугастрянську, кураторку, щоб вони їх трохи порухали — має ж бути якийсь результат!

Карпатська літературна резиденція — це сталий осередок, який від 2017 року щорічно приймає письменників, перекладачів, культурних менеджерів та дослідників літератури. Цьогоріч команда резиденції проводила її у Славському, щоб підтримати розвиток гірського українського бренду. «Гори вражень» — лозунг Славська — вирішили поєднати з «Місцем сили слова» — лозунгом самої КЛР.

Ідея літературної резиденції виникла у на той час готельєрки комплексу «Таор Карпати» Олени Созанської та письменника і арт-менеджера Богдана Коломійчука, який до того уже побував на кількох закордонних літературних резиденціях.

— У мене вже давно жевріла ідея: як би то прикликати до «Таору» творчих людей, які могли би зламати стереотип, що в Карпатах можна лише ходити в гори та смажити шашлики. Могли би створювати щось нове і прекрасне — писати книги, наприклад, — пояснює свою логіку Олена.

Перші резиденції відбувалися за підтримки меценатів. Схема така: бізнес надає готель у гірських бескидах плюс харчування, а команда КЛР проводить відбір письменників, які два тижні будуть відірвані від своїх рутинних обов’язків і зможуть цілком зануритись у роботу. 2021 року громадська організація «Карпатська літературна резиденція» уже отримала підтримку Українського культурного фонду, яка дозволила і оплатити готель з харчуванням, і організувати додаткову насичену програму.

— Весь цей час ми працювали з гаслом «Література ближче до людей».  Розуміли, що світ середньостатистичного українця досить далекий від письменництва. Літературні тонкощі досі лишаються парафією вузької авторської тусовки. Тому я наполягала, щоб на резиденціях були події, на які можуть прийти сторонні люди і зацікавитись творчістю: поспілкуватися з живими письменниками, щось у них запитати. 

Щоб потрапити на резиденцію, автору-початківцю потрібно подати на конкурс есей, тема для якого щороку змінюється, та заповнити невелику анкету. Зашифровані есеї перевіряє журі, не знаючи, кому належить авторство.

— Нашою з Богданом ідеєю було об’єднати бізнес і творчих людей, щоб популяризувати українську літературу. Дати поштовх молодим авторам і наблизити письменницький світ до світу звичайного, — пояснює Созанська.

Для досвідчених письменників відбір виглядає дещо інакше: вони подають рукописи, на які вже мають договори з видавництвами, і працюють над їх удосконаленням під час перебування на резиденції. Команда КЛР знімає для письменників короткі промовідео — так звані буктрейлери до рукописів, а натомість просить написати карпатський есей уже на резиденції  і провести лекцію для авторів-початківців.

— Спершу це сподобалося не всім. Не кожен досвідчений письменник займається викладацькою діяльністю, але згодом, після етапу прийняття, вони були навіть вдячні за можливість прочитати лекцію — змогли викристалізувати свій досвід і подивитись на нього трохи інакше. Ну, ми так сподіваємось, у всякому разі, — Олена стинає плечима і усміхається.

Трохи далі за шкільну програму

Кінець вересня. Народний дім Славського напханий під зав’язку — підлітки з місцевих шкіл добровільно-примусово заповнили актовий зал. На сцені сиротливо стоїть довгий стіл, застелений світлою скатертиною, та кілька банерів з логотипом дерева, де замість верховіття — зелені книжки. Нічого такого, щоб могло б зацікавити середньостатистичного українського школяра, тим паче — відвернути його увагу від тіктоку та інстаграму.  

— Вітаю всіх на зустрічі з авторами Карпатської літературної резиденції, — раптом лунає у залі посилений мікрофоном жіночий голос. Його власниця сидить повіддаль від сцени. — Мене звати Юлія Джугастрянська, я кураторка цьогорічної резиденції. За попередні роки ми вже прийняли 27 письменників з чотирьох країн: України, Польщі, Франції та Чехії, — Юлія зупиняється, щоб перевести подих, і оглядає зал. Славські підлітки мирно кивають головами, далі нахиленими до смартфонів.

Джугастрянська швидко перелічує імена попередніх резидентів:  Тетяна Терен, Наталя Сняданко, Марія Титаренко, Дарина Попіль та інші. Розповідає про співпрацю перекладачів та письменників — пригадує, як Катя Газукіна, перекладачка з Чехії, співпрацювала з Юрієм Винничуком над перекладом «Танго смерті», і втілила рожеву мрію всіх перекладачів — сісти очі в очі біля автора, і запитати, що ж він, до холери, мав на увазі в тому абзаці. Юлія нагадує, що цього року резиденція повернулася до формату співпраці початківців і старших авторів. І віддає прапор подальшого спілкування авторам — резиденція їхня. Як і виклик спробувати бодай трохи зацікавити дітей.

Поетка Ірина Шувалова трохи розворушила їх згадкою про фанфікшн і Гаррі Поттера. Проте коли філософ Вахтанґ Кебуладзе з ентузіазмом докинув про «Енеїду» Котляревського як приклад першого фанфіку української літератури, підлітки швидко відключились — будь-яка згадка вітчизняної класики діяла на них як снодійне.

— Я буду розказувати вам історію, а в кінці ви вгадаєте автора. Гаразд? — узяв слово письменник і автор подкастів Олександр Михед. — Його звати Лазар. Він знущався з котиків. Коли Лазар став трохи старший, то пішов до шинку і вбив п’ятьох людей, — голос оповідача, що лунає зважено, з чіткими нараторськими акцентами, змушує підлітків нарешті підняти голови від смартфонів і поглянули на сцену. — Лазаря посадили в тюрму, — веде далі Олександр. — Як ви можете здогадатись, на душі йому було вкрай паскудно… 

Коли він закінчив оповідь, тиша в залі мала б розірватись аплодисментами, але в реальному житті так, звісно, не сталося. Діти віддали шану добре розказаній історії і знову повернулися до смартфонів. Утім, момент цілковитої уваги промовець здобув. Допоміг йому в цьому переказ твору «Persona grata» класика української літератури Михайла Коцюбинського.

Наостанок Олександр Михед радить школярам піти трохи далі, ніж шкільна програма, і дістатись до Павлюка, Кідрука і Дереша.

На тому і розійшлися.

Спосіб відчути себе живою

— У мене дивне відчуття. Це резиденція для письменників, а я ще нічого не написала,   — каже 28-річна Христина Шалак, резидентка-початківиця. Христя — психотерапевтка і художня репортерка за сумісництвом. Репортажем зайнялась після курсу креативного письма від Марії Титаренко в Українському католицькому університеті.  Потім подалася на конкурс художнього репортажу «Самовидець» — і виграла друге місце з роботою «Бог і вільні». Це була історія про людей з психічними розладами. 

— «Самовидець» запропонував мені написати книжку про українську психіатрію. Але етично це було б непросто,— зітхає Христя. — Неможливо показати реалії української психіатрії: занедбання, корупцію, порушення прав людини — і далі працювати у цій лікарні. Абсолютно неможливо. 

Ми говоримо в залі ресторану. Крізь панорамні вікна видно, як наповзає туман. В Христиних окулярах відзеркалюються ліхтарики зі стелі. В дитинстві дівчина була впевнена: її життя повинно бути місійним, а робота — принаймні в Індії, в Червоному Хресті чи біля когось, схожого на матір Терезу. Ніяк інакше.

— В нас у медичному був розподіл — отримала скерування в психіатричну лікарню. Далеко від Львова, в селі, у старому графському маєтку. Лікарня, про яку ніхто не знає, хоча вона обласна. Мене призначили в геріатричне відділення. 

Христя напрочуд спокійно розповідає про умови закладу, куди потрапила: не працює ЕКГ, немає нормальної техніки, не можна потрапити до хірурга, інколи треба самій влаштовувати похорони й замовляти труни — деякі з найстарших пацієнтів помирають буквально на руках персоналу.

— Це і є моя Індія. Моя дитяча мрія прийшла до мене отак. 

— А писання тоді що? 

— Писання — це спосіб відчути себе живою. Спосіб подумати. І водночас — спосіб ескапізму, і терапевтичний досвід. Моя можливість прожити кілька життів. 

Бери і твори

— Коли в тебе ще немає власної виданої книжки, складно називати себе письменницею. Ми чомусь завжди потребуємо моменту визнання, оцінювання ззовні,  — під час чергового сніданку говорить 37-річна Ольга Лисак, авторка, що пробує себе в  соціально-побутових романах. 

На терасі ресторану сьогодні сонячно, але уже по-жовтневому холодно. «Карпатський затишок» — готель і ресторація, що приймає цьогорічну резиденцію, —  розташований на пагорбі, куди доволі складно дістатися пішки. Більш-менш легко дорогу долають хіба позашляховики та кілька славських котів-гастролерів у пошуках шашлику. Гори обіймають «Затишок» тісно й ліниво, як порослі зеленим мохом товсті ведмеді. За особливо холодних ранків на терасу лягає густе молоко туману. 

Лінивою благодаттю тут просочені всі чотири поверхи готелю — ідилію руйнує хіба сама команда організаторів резиденції, яка постійно щось друкує в лептопах, знімає, фотографує чи бере інтерв’ю. Автори бувають разом в одному приміщенні лише на вечері чи лекціях — сніданки можна назвати тріумфом інтровертності, коли всі сповзаються ближче до одинадцятої і кучкуються невеликими групками. Інакше буває лише тоді, коли у розкладі є лекція, пов’язана з видавництвом книжок або письменництвом.

— Наша резиденція дає можливість змінити оточення повністю, нам було це важливо. Ми знімаємо з авторів усі побутові клопоти, вони на все отримують стипендію: харчування забезпечує ресторан, затишок у номері — готельна покоївка. Лиш бери і твори, — пояснює Олена Созанська. 

Ольга — авторка, з якою я нині снідаю, — мама трьох дітей. На резиденції вона хотіла працювати над книжкою про пологи та акушерство, тільки викристалізувати цю тему чітко не могла. На шиї в Ольги особлива прикраса — зелене око з вузькою зіницею, огорнуте драконським хвостом. Вона часто малює руни — чи то на серветці ресторану, чи то у вугіллі багаття на самісінькому вершечку гір. 

— Я намагалася зрозуміти, про що пишу. Про вагітність? Про переходи? Про долі трьох жінок? А потім усю середу Вахтанґ наливав мені вино, щоб у четвер посеред ночі я прокинулася з чітким усвідомлення того, про що пишу! У світі є лише дві рушійні сили. Це страх і любов. Хоч думка ця дещо езотерична, я розумію. Любов — це про бажання щось створити. А страх працює інакше: ми діємо від страху смерті, знецінення, страху бути не любленими. Було б добре, якби ми трішки більше досліджували,  з якого стану ми приймали ті чи інші життєві рішення і куди вони нас привели. В тому і полягає людський розвиток — зменшити відсоток страху. Письменник може принаймні змусити людину про це замислитись. 

Протиприродний письменницький ентузіазм

— Агата Крісті? Прекрасна жінка, дуже мені імпонує — інсценувала власне вбивство, уявляєте? — Дмитро енергійно виборсується зі свого пледу — з усіх резидентів Безверхній мерз найбільше і в теплих коциках, що стали місцевою уніформою, з’являвся найчастіше. 

Дмитрові 25. Безверхній учителює в загальноосвітній уманській школі — викладає історію, займається класним керівництвом і, як сам каже, чи не єдиний пише в Україні феміністичні ретродетективи.  

— Про жінок узагалі мало розповідають. Хіба в романтичні комедії вписують.  Тому мене і дратує страх фемінітивів, приказки типу: «У жінки одна дорога — від хати до порога» і оце все,  —  Дмитро морщиться.   —  Моя головна героїня —  жінка, Софія Павлівна Марієвська. Софія Павлівна плавно переходить з одного мого детективу в інший і ускладнює собі життя. Мені, відповідно, теж, — про Софію Павлівну Дмитро говорить як про цілком собі реальну родичку зі складною вдачею. І позбутись від неї не можеш, і витримати масштаб цієї особистості теж не дуже виходить. 

— Гроші? Ой, та гонорари маленькі —  я працюю в мінус, у найкращому випадку — в нуль. Це приємно, цікаво — але точно не про гроші. 

Жарти на резиденції так чи інакше постійно крутяться довкола гонорарів — і їх мізерності в масштабі українських видавництв. Вахтанґ Кебуладзе пояснює майже протиприродний письменницький ентузіазм  так:

— Є от парі Паскаля про те, вірити чи не вірити в Бога. Якщо ти не вірив, то у разі своєї помилки після смерті втратиш усе. Я цю формулу застосовую для себе: до того, займатись чи не займатися творчістю. Якщо ти займаєшся творчістю, може, й гроші заробиш. А якщо будеш лише заробляти гроші, то точно не зможеш займатися творчістю. 

Пиши, якщо можеш

— Коли я питаю, що б ви порадили молодим письменникам, мені всі тут кажуть одне й те саме: можеш не писати — не пиши, — міркую вголос разом із 35-річною поеткою Іриною Шуваловою. Ми бесідуємо дорогою в гори.

— Серйозно? — Ірина глянула на мене з пристойною дозою здивування. — Ну, такого б я точно не сказала!

І тепер дивуюся я. Сім із восьми резидентів переконували: якщо писання не є твоєю основною пасією, то займатися цим не варто. Гонорари невеликі, нервів багато, розкрутитися тяжко. Письменники та інші представники творчих професій, за версією більшості резидентів, — люди трохи не при собі, які могли би витратити час на щось куди більш вдячне. Бізнес чи айті, наприклад. 

— Є таке дивне уявлення — треба перемагати все. Мовляв, якщо ти хочеш бути письменником — ти ним будеш, — говорить далі Ірина, крокуючи лісом. — Але ми живемо у складних соціальних і економічних контекстах — далеко не всі мають реальну можливість писати. Тому я ратую за державні системи підтримки — у США, наприклад, є розгалужена система письменницьких резиденцій. Система підтримки й фінансової, і інфраструктурної для тих, хто починає писати. І особливо це має існувати для тих, хто приходить із маргіналізованого середовища — голосів, які менше чути, але чути їх дуже важливо. 

Для цього, пояснює далі Ірина, і потрібні резиденції — забрати автора, особливо молодого, від його повсякденності з купою побутових проблем і невпевненостей. Дати йому можливість доторкнутися до краси місця, в якому він ще ніколи не був. Не ставити забагато дедлайнів та меж, оточити розмовами про літературу й можливостями  працювати з нею — і ось тоді, коли він трішки відтане від суворого позарезиденційного світу, у нього вийде написати щось дійно вартісне. 

Так, наприклад, дослідниця репортажу Марія Титаренко, резидентка попередньої Карпатської резиденції, повернувшись додому, написала книжку «Комунікація від нуля. Есеї для Мані». Чим надзвичайно потішила організаторів, які могли потримати в руках рукопис, який виник завдяки резиденції. 

— Тому я б сказала інакше: «Пиши, якщо можеш». А «можеш не писати — не пиши» це якийсь дуже ідеалістичний заклик, де наша спроможність або неспроможність писати залежить лише від нашого бажання. 

Попереду в нас — вершина.

***

— Побувавши на кількох відкриттях і закриттях, я перестала дивуватися тому, що резиденти тут не пишуть, — за кілька днів після резиденції пані Оленка говорить уже з позиції майже буддійського прийняття. — Зрозуміти, що саме ти будеш писати, важливіше, аніж сторінка власне написаного тексту. Резиденції допомагають творчому прориву, проходженню внутрішніх блоків. Тому й годі виміряти успіх резиденції кількістю написаних сторінок — хоча статистично, звісно, було б дуже непогано, — усміхається організаторка. — Тепер я не вимірюю успіх резиденцій написаними книжками. Успіх бачу там, де є прорив. 

Шувалова пояснює ту саму думку більш поетично. 

—  Існує ламаний середньовічний паліндром, який мені дуже подобається: in girum imus nocte et consumimur igni — ми ходимо колами вночі, аж поки нас не поглинає вогонь. Для письменників і поетів — аж поки ми щось вартісне не напишемо. Інколи цей вогонь —  як у фенікса, з власного попелу.  Резиденції допомагають палати трішки яскравіше.  І трішки менше згорати. 

Фото: Віталій Фідик

Проєкт здійснюється за підтримки УКФ

Читайте також:

Марина Львівна, жіноче ім’я Чернівців

Репортаж про легендарну чернівецьку книгарню та її власницю