Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    За іншими ознаками
    17 Вересня 2021

    За іншими ознаками

    Три історії про одностатеву любов і позастатеву ненависть

    Висока брюнетка з короткою стрижкою і низенька жвава шатенка з хвилястим волоссям ідуть до магазину. Ми з сином стоїмо біля старого каштана, він роздивляється клопів-солдатиків, що кубляться у корінні. Раптом ці двоє, зовсім іще молоденькі дівчата, спиняються, брюнетка обіймає подругу й цілує у скроню. А тоді обертається, наче ошпарена, і хижо дивиться на нас. 

    Я знаю цей погляд. Якось у дитинстві на бабусиному городі я натрапила на  чужу кицьку, що тримала в зубах чорно-біле кошеня. Побачивши мене, вона завмерла і дивилася на мене саме так: із сумішшю остраху й готовності подряпати мені ноги.

    Усміхаюсь у відповідь на цей погляд, ніби маякую дівчатам, що я не гомофобка. Але в ту ж мить фізично відчуваю, яке це пекло — жити у гомофобній країні, коли ти гомосексуал. Щоразу пильнувати власні імпульси: не торкатись, не обіймати, не цілувати.

    В Україні з 1991 року декриміналізовані гомосексуальні стосунки. І ось я бачу двох закоханих дівчат, які бояться торкнутися одна одну на людях, тоді як я — гетеросексуальна жінка — за бажання можу нахабно проявляти власну сексуальність. Щодня, гуляючи з дитиною в парку, я бачу, як хлопці й дівчата влаштовують на лавочках петинг-шоу. Вчора у черзі по м’ясо чоловік помацав свою жінку за дупу — і зустрів суцільні посмішки. Але жодного разу в Україні я не бачила, щоб двоє хлопців чи дві дівчини цілувались на вулиці по-дорослому. То невже бути гомосексуалом в Україні — це жити з постійно ввімкненою червоною лампочкою: обережно, поряд гомофоб?!

    Мені б хотілося метафорично взяти за руку умовного гомофоба та показати йому життя чотирьох київських гомосексуалів.

    Довгий рукав

    Зі Славою, 21-річною ЛГБТ-активісткою, ми домовилися зустрітись на Подолі біля пам’ятника Сагайдачному — наступного дня після захисту її бакалаврського диплому з соціології. Вона приїхала на зустріч першою і чекає мене на лавці праворуч від гетьмана. Струнка, з коротким рудим волоссям, у синіх джинсах і футболці з написом «No Rain, No Flowers».

    Ідемо з нею до Поштової площі по каву. Коли Слава замовляє собі еспресо з корицею, то можна вже й не питати, звідки вона родом:

    — Народилась у Львові в дуже релігійній сім’ї. Мої батьки католики.

    11 ранку, людей на вулиці мало. Поки шукаємо затишне місце, питаю Славу про її перше кохання. Це моя улюблена тема з людьми будь-якої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, адже перед першим поцілунком усі ми рівні — однаково беззахисні.

    — Мені було 14, вона вчилась у паралельному класі. Білявка, гімнастка, популярна дівчинка у школі. Я не розуміла, чого мені так подобається дивитись на неї, чому хочеться бути поруч…

    Окрім зовнішньої гомофобії, каже Слава, буває ще й внутрішня. Зазвичай вона притаманна молодим людям, які ще не зробили камінг-ауту.

    — Я думала, що лесбійки — це страшні товсті тьоті. Точно не я.

    Слава розповідає мені, що до камінг-ауту була геть іншою людиною.

    — Я була скутіша, закрита. Боялася, що мене викриють.

    Щоб не бути викритою, Слава ходила на побачення з дівчатами в інші райони міста — туди, де точно не перестріне знайомих.

    — Якось привела дівчину на коктейль у своє улюблене кафе поруч із Могилянкою. Заходимо, а офіціантка — моя одногрупниця! Мені було так соромно. Тоді я ще нікому не казала, що лесбійка. Я й сама собі не казала, все сподівалася — може, я бі.

    — А чого ти боялася найбільше, коли думала про те, що всі дізнаються? — питаю.

    — Боялася розчарувати батьків. Вони в мене віруючі. Боялася, не приймуть мене. А ще я була економічно від них залежна.

    Два роки тому Слава зізналася батькам.

    До цього кроку її підштовхнула дівчина, з якою вона тоді зустрічалася. Набридло, каже Слава, приходити додому й брехати мамі, що квіти їй подарували в універі.

    — Вона вже тоді почала підозрювати… Питала, чи ходять на акції чоловіки, про моє ставлення до традиційної сім’ї…

    Одного недільного ранку, замість ранкової кави, дівчина отримала мамину істерику:

    — Вона ввірвалася до моєї кімнати і почала кричати, що все знає. Що я лесбійка. Репетувала й ридала, а потім вийшла геть із квартири. Її довго не було. Я зібрала документи й речі в наплічник і теж вийшла з дому. Боялася, що батьки сховають документи і десь закриють мене. І ось, пам’ятаю, вечір, 1% заряду батареї, а я ходжу з тим наплічником довкола дому і боюся зайти — бо сестра написала смс, що батько теж уже все знає.

    Опівдні на вулиці пече. Ми переходимо дорогу та йдемо уздовж Дніпра. Продовжуючи розмову на вільній лавці під смітниками, я не помічаю ані сонця, ані Дніпра, ані двох ромок, що крутяться біля нас. Натомість, наче поряд зі Славою, стою в сутінках із розрядженим телефоном і відчуттям, що то не батарея помирає, а цілий Всесвіт іде під воду. І я разом з ним — від думки, що батьки відвернуться від мене і я залишуся сама в цьому світі.

    — За два місяці тато приніс мені статтю про те, що жіночої гомосексуальності не існує. Довгий час ми з батьками спілкувалися дуже напружено. Сухо і тільки у справах. Минуло два роки, поки ми позбулися тієї напруги. Спочатку я закрилася від них, та згодом зрозуміла, що відповідальність за наші стосунки лежить і на мені. Тепер мама приходить до нас із дівчиною на каву, а тато перший привітав її з днем народження.

    На пальці у Слави срібляста каблучка, яку вона раз по раз крутить великим пальцем. Питаю, чи каблучка означає, що вона заручена. Слава трохи шаріється і зізнається, що на річницю вони з дівчиною, не змовляючись, подарували одна одній по каблучці.

    — Колись в Амстердамі я побачила лесбійське весілля: серед дорослих і дітей вулицею йшли дві жінки років 35-40 у білих сукенках. І це було в такій атмосфері радості й легкості! Я б дуже хотіла, щоб у нашій країні теж так було. Щоб дві жінки у весільних сукнях не були екзотикою або приводом для жартів.

    Хочу прийти у кафе і сказати: «У моєї дівчини день народження». Не в подруги, а в дівчини! Хочу тримати її за руку на людях і обіймати, не перевіряючи поглядом, чи це безпечно.

    Слава каже, що вже зараз може прийти в ЛГБТ-френдлі кафе та замовити щось дівчині, бо в Києві наразі вистачає безпечних місць. Уже зараз вони можуть влаштувати собі свято і навіть весілля — але все це напівправда:

    — Можна створити собі інформаційну бульбашку і жити в ній, переконуючи себе, що в тебе все добре і жодної дискримінації немає. А потім їхати в метро з написом на сумці: «Добрий вечір в хату, торба патріархату» і вислуховувати від чотирьох накачаних чоловіків щось на кшталт: «Та в тебе просто нормального мужика не було».

    Уже чотири роки дівчина займається активізмом, тому візуально впізнає ультраконсервативних парубків, які нападають на ЛГБТ-активістів під час акцій та прайдів. Каже, в Києві на них часто можна натрапити у сквері навпроти «Сільпо» на Контрактовій.

    — У січні там дуже сильно побили мого друга з Могилянки. Лише за те, що в нього довге волосся.

    Слава запевняє, що самоцензура (не триматися за руки, не обійматися, не цілуватися) — це про безпеку.

    — Ненавиджу це відчуття, коли йдеш зі своєю дівчиною і озираєшся. Я його називаю «режим байбака». Якщо бачу хлопців у мілітарі: хакі, чорні шеврони, руни на тату чи свастики на вишиванках, одяг The North Face, кросівки New Balance — для мене це візуальні маркери небезпеки, — ділиться Слава власним образом стереотипного гомофоба.

    — А якщо заб’єш і йтимеш із дівчиною за руку, що станеться? — питаю.

    — Щонайменше спитають, чи не хочемо ми третього. Це просто класика! А можуть в очі з газового балончика. Загалом, лесбійки — це сексуалізація та асоціації з порно. Натомість геї — це завжди про фізичне насильство.

    Слава гладить правою рукою велике тату з протеєю на лівій. На її правиці вибито вірш Жадана:

    Я готова влаштовувати на її вулиці страйки,
    Лише б бути ближче до її ніжності й люті,
    І слухати її постійні байки про те,
    З ким вона спить і кого вона любить!..

    — Батько не знає, що в мене тату, — каже вона, перехопивши мій погляд. — Мені здається, він не переживе.

    Сміючись, перепитую, чи правильно я зрозуміла, що дівчина, яка у 19 років озвучила батькам-католикам, що є лесбійкою, а далі два роки крок за кроком відновлювала з ними стосунки, все ще боїться їх чимось розчарувати:

    — У мене 10 татуювань. Вже три роки, як я їх маю, але тато жодної не бачив. Коли їду до батьків, то вдягаю довгий рукав. Для мене це жест турботи про батька, бо я знаю, як йому важко приймати щось нове.

    Мами

    З Іриною Загоровською я товаришую у фейсбуці, особисто ми не знайомі. Однак уже 10 місяців я спостерігаю, як вона викладає світлини своєї доньки Поліни, яку виховує разом з партнеркою Танею. Іра залюбки погоджується на зустріч.

    У сквері біля метро «Мінська» я з першого погляду впізнаю засмаглу дівчину з пшеничним каре. Вона хитає візочок, з якого стирчать маленькі ніжки. Я заглядаю у візок, а звідти на мене з-під панамки дивляться блакитно-сірі оченята.

    За кілька хвилин вони заплющуються, і 10-місячна Поля засинає.

    — Ми щойно повернулися з Азовського моря, де винаймали будинок у літньої жінки, і ось ця бабуся спитала Таню, чи я її сестра. Таня відповіла ствердно, бо ми не хотіли епатувати стареньку. Втім, коли молода пара, що мешкала по сусідству, запитала, чи ми пара, ми відповіли, що так — пара.

    Ідемо набережною в бік парку «Наталка». Перед нами плетуться два дідусі у смугастих трусах по коліно з футболками на шиях. Здається, що ми гуляємо десь під Одесою, хіба замість чайок над нами кружляють сірі ґави.

    — Я думала про тих дівчат, яких ви перестріли із сином, — каже Іра. — Я розумію їх. Коли тобі 15-20, ти дуже болісно ставишся до оцінки тебе довколишніми. Боїшся, що можуть дізнатися батьки, родичі, одногрупники… Здається, всі на тебе дивляться і все розуміють. А коли ти живеш у гомофобному суспільстві і постійно чуєш, що геї — це ненормально, то зрештою тобі здається, що ти неправильний і те, що ти відчуваєш, неправильно.

    В Іри приємний тембр голосу. Вона дає собі час подумати над моїми запитаннями і відповідає зважено. Візуально вона мені чимось нагадує Катю Чилі.

    — У 20 я теж парилася, що про мене скажуть люди. Зараз мене турбують зовсім інші речі.

    Іра прикриває Полі ніжки тоненьким мусліновим простирадлом з динозаврами.

    Вона впевнена, що ледве не всі її знайомі лесбійки бояться камінг-ауту саме через неприйняття батьками.

    — Мені з цим, скажімо так,… «пощастило». Моя мама померла, коли я була немовлям.

    Іру виховували батьки її матері. З 16 років вона фактично жила сама, тож їй не доводилося приховувати свою сексуальну орієнтацію.

    — Я вважаю, що дуже важливо заявляти про себе. На всіх роботах і курсах я відверто кажу, що лесбійка. Це моя особиста форма активізму.

    Не соромлюся в офісі сказати, що разом з партнеркою їздили на море, або розповісти якийсь прикол із нашого з Тетяною буденного життя. І я спостерігаю, як змінюється в цих людей ставлення до гомосексуальності. Бо вороже ставлення до геїв в Україні дуже часто — не через ненависть, а через елементарну неосвіченість.

    Ми зупиняємося біля лавки, бо «покемон», як Іра ласкаво називає Полю, прокинувся й хоче їсти.

    У цей час в Іри дзвонить телефон, і вона ласкаво називає когось на тому кінці «котиком». Розумію з контексту, що це її партнерка Тетяна. Питаю, чи давно вони разом.

    — Три роки. Але те, що хочу мати дитину, я вирішила ще до знайомства з Тетяною. Бо вік.

    На моє питання, скільки їй років, вона знімає чорні окуляри.

    — 42. Можеш роздивитися мої старечі зморшки, — сміється.

    Іра одразу після знайомства з Тетяною розповіла їй про своє рішення народити, бо розуміла, що Таня має право не хотіти таких стосунків. Адже дитина в нашій країні — велика відповідальність навіть без ускладнення у вигляді двох жінок, які виховують її у сірій зоні законодавства. Бо за законом Іра й Таня — чужі одна одній люди.

    — Ой, зараз тобі похвалюся по-мамськи, — Іра швидко гортає фотоальбом у телефоні. Потім показує мені фото, де на порційних тарілках гарно викладені овочеві пюре, м’ясо, яйця, фрукти. — Це все Таня робить! Вона дуже крута мама. Ми проводимо з Полею час 50/50. Не знаю, як би я впоралася без неї.

    Поліна з’явилася на світ завдяки українським репродуктологам, які зробили Ірі внутрішньоматкову інсемінацію — введення попередньо обробленої сперми чоловіка чи донора у порожнину матки жінки.

    — Ми робили інсемінацію тричі. Я не хотіла анонімного донора, мені було важливо знати цю людину: її темперамент, цінності, зовнішність.

    Біологічний батько Полі — чоловік Іриної подруги. Він програміст, має дві вищі освіти й блакитні очі. Вони з дружиною — чайлд-фрі.

    Поля вередує і хоче до мами на ручки. Ми переходимо з парку в кафе. Поки Поля бавиться пластиковою соломинкою до какао, питаю в Іри, чого вона найбільше зараз боїться.

    — Боюся померти й лишити Полю саму. Моя мама померла від лейкемії, коли мені було 10 місяців, як зараз Полі. В мене немає близьких родичів, брата чи сестри, на кого можна оформити опікунство. Якщо зі мною щось станеться, Полю заберуть у дитячий будинок і Таня не зможе оформити опіку над нею, адже в нашій країні некровному родичу зробити це дуже важко.

    Втім, Тетяна стала Полі хрещеною мамою та прописала її у своїй квартирі. Це все можливі зачіпки на той випадок, якщо треба буде доводити, що Таня Полі — не чужа людина.

    А щоб у майбутньому Таня могла подорожувати з донькою, водити її у садочок чи лікарню, вони з Ірою планують зробити нотаріальну довіреність.

    — Коли ми народжували Полю, то, щоб Тані дозволили бути присутньою на пологах, вона назвалася моєю сестрою. Бо я не знала, чи не мали лікарі внутрішньої гомофобії, і не хотіла наражати себе чи дитину на небезпеку. І коли ми підемо до нотаріуса, я йому теж скажу, що Таня мені сестра. У гомофобній країні з людьми, які надають тобі послуги чи від яких залежить твоє життя або майбутнє, треба бути обережними. Людина може не усвідомлювати власної гомофобії й нашкодити мені.

    За рік Поля піде у дитячий садочок. Іра побоюється, що її дитину булитимуть через те, що в неї дві мами.

    А ще більше Іра боїться, що сама Поля почне соромитися, коли бачитиме, що її мами приховують свої стосунки.

    — Не хочу, щоб дитина думала, нібито вона та її сім’я — неправильні. Маю багато знайомих, які переїхали до Ізраїлю, Нідерландів, Канади. Гомофоби є всюди, але там таким бути соромно, бо це означає, що ти недалекий і нерозумний.

    Поки йдемо назад до метро, говоримо з Ірою про стосунки між батьками та дітьми. Аж раптом Іра каже, що дуже рада, що вона не хлопець.

    — Добре, що я не гей. Геї частіше стикаються з насиллям та осудом. Із самого дитинства — з анекдотів, із телебачення, з кожної праски — вони чують про те, що бути геєм принизливо й соромно. Наскільки непомітні дві жінки, які йдуть містом, тримаючись за руки, і яка була б реакція на двох таких чоловіків. Дві жінки, які живуть разом, сусідів не цікавлять, натомість два хлопці… 

    Посмішка Мони Лізи

    32-річний Тигран Хачатрян і на вісім років молодший від нього Олександр Музика викладають малювання дітям. Зустрічаюся з ними в суботу у «Блакитній чашці» на Прорізній. Я прийшла раніше і вже встигла тричі змінити столик, коли до кафе зайшов брюнет з електросамокатом, і раптом офіціанти заметушилися. Я ще не розуміла, що це той самий Тигран, на якого я чекаю. Але щойно він з’явився, кафе, яке дрімало, наче кицька на підвіконні, ожило й заклопоталося.

    Тигран одразу обрав, де сидітиме, припаркував самокат так, щоб той нікому не заважав, і швидко замовив курячий бульйон і салат з авокадо. Слідом за ним зайшов Саша. Він стояв із самокатом і не знав, куди його подіти, сумнівався із замовленням і врешті-решт узяв той самий бульйон і салат, що й Тигран.

    — У цьому кафе Саша колись давно хотів працювати, — притьмом повідомляє мені Тигран.

    Зауважую про себе, що нотка фаталізму — непоганий початок розмови, і дивлюся на Сашу. Він мовчки всміхається — такою моналізівською посмішкою, за якою заховано купу складних історій.

    Коли приносять замовлення, запитую хлопців, чи стикаються вони з гомофобією у повсякденні. 

    — Ми живемо у центрі, на Подолі, маємо власну художню школу і зараз усе добре, — починає Тигран. — Я можу обійняти Сашу на вулиці, взяти за руку. Правда, якось узяв його за руку в метро, а він сіпнувся. Я дуже люблю Сашу, але трохи розмов у нас потім було, — усміхається.

    Саша здається спокійним, як річка. Лише погляд здатен видати його емоції.

    Натомість у Тиграна чарівність удава. Бувають люди, якими годі не зачаруватися, і я застигаю перед ним, наче кролик.

    — Я вірменин. У багатьох вірменських родинах батьки прагнуть, щоби хлопчик одружився з вірменкою, заробляв. Але мої батьки не такі. Я ніколи не відчував, що зі мною щось не так, і ніколи не приховував, що гей.

    Тигран переїхав до Києва з Єревана, коли йому було 18. Вступив до політехнічного університету та оселився в гуртожитку.

    — Я жив у кімнаті зі ще двома хлопцями і одразу їм сказав, що я — гей. Для них це не було проблемою. Спершу.

    Далі Тигран розповідає історію про те, як сусід по кімнаті викинув його кота Кузю з вікна п’ятого поверху. А потім витравив із гуртожитку і самого Тиграна.

    — Якось ми напилися з моїм хлопцем і вночі залізли пожежною драбиною до мене в гуртожиток. Хлопець мій дружив із трансгендером, тобто хлопцем, що одягався як дівчина. Він був із нами того вечора.

    Домовилися, що переночують усі разом, а друг-трансгендер спатиме на одному ліжку із сусідом Тиграна. Той не заперечував. 

    — Ми з бойфрендом лягли у моєму ліжку. Я моментально вирубився. А на ранок я так зрозумів, що між сусідом і трансгендером щось було… 

    Сусід швидко поїхав додому, а за два дні повернувсь у гуртожиток, весь вбраний у мілітарі. Замість толерантності — суцільна агресія.

    — Ображав мене, налаштував усіх проти мене, не пускав до кімнати. Зрештою я звідти з’їхав. А згодом випадково перестрів його на Трухановому мості, і він та його друзі сильно побили мене. Хотіли скинути з моста. Я кричав, благав перехожих допомогти мені, але всім було байдуже.

    Тигран розповідає цю історію без жодної злості чи образи у голосі.

    — Тоді я їх ненавидів. Хотів помститися. Але я дружив з компанією дорослих геїв, яким було за 40, і вони допомогти мені це пережити. Я ніколи не ховався і не соромився себе. Хоча били багато. Але то через мій характер, — сміється.

    Він запевняє, що не відчуває жодної дискримінації. У їхній із Сашею художній школі батьки всіх дітей знають, що вони — пара. Їхні сусіди теж знають. Хлопці можуть дозволити собі виявляти почуття на вулиці.

    — Тільки не лизатися на людях, як це роблять деякі гетеро. Втім, я так не можу не через гомофобію, а тому, що для мене це просто некультурно.

    Питаю у хлопців, чи заздрять вони в чомусь гетеросексуалам.

    Знову Саша посміхається, а Тигран відповідає:

    — Я не можу дозволити собі підійти до хлопця в кафе чи книжковому магазині і познайомитись, а гетеросексуали можуть. Не можу пожартувати з сексуальним підтекстом, бо хлопці одразу напружуються. Не можу відсвічувати в іншому місті, бо не знаю, як налаштовані тамтешні люди і куди звертатись у разі чого.

    2012 року Тигран був змушений покинути роботу в школі та провести рік у Нідерландах через цькування:

    — Дав інтерв’ю на прайді. Одразу після цього чоловік сто обступили мене і змусили поцілувати подругу, яка пішла туди зі мною, — щоб довести, що я не гей. Це було дуже принизливо. А потім по телеку показали сюжет і вказали моє справжнє ім’я та прізвище, хоч я просив їх того не робити. По тому почалися дзвінки з погрозами, принизливі пости в соцмережах, чергування біля роботи, напади й досить жорстокі побиття — гуртом і навіть за участі дівчат. Мабуть, загуглили мене, знайшли мої контакти.

    Тигран подав запит до Посольства Нідерландів в Україні про притулок і рік провів у тамтешній програмі реабілітації. Поки все не стихне.

    — Гомофоби є всюди і завжди будуть. Як і ті, хто обсцикає власні під’їзди. Ми біля нашої школи на Солом’янській то квіти посадимо, то двері пофарбуємо. І до нас постійно підходять одні й ті самі люди, питаючись, навіщо ми це робимо. Адже, мовляв, ніхто нам за це не подякує.

    І що цікаво, усі сусіди нам дякують, а от якраз ці люди — жодного разу, — стиснувши губи, Тигран  відкидається на спинку дивана.

    Хлопці роблять собі самокрутки, і ми виходимо назовні. Зазвичай я не палю, але тепер мені страшно хочеться.

    — А твій чоловік не проти? — питає Тигран, пригощаючи мене тютюном.

    Ніяковію, одразу відчуваючи себе стереотипним додатком до чоловіка.

    — Я щодо запаху… Запах йому подобається, який лишається на волоссі?

    Замислююся. Не питала його про це раніше.

    Допаливши, ми обіймаємось на прощання, і хлопці їдуть на самокатах у гості до Тигранової мами.

    — Уявляєш, моя мама любить Сашу більше, ніж мене, — по-дитячому ображено каже Тигран.

    Саша посміхається моналізівською посмішкою.

    ***

    Мої герої можуть собі дозволити бути видимими в Україні, бо живуть у великому місті й оточили себе ЛГБТ-френдлі спільнотою. Але Тиграна якось звільнили з роботи через те, що він гей. Сашу цькували у коледжі. Іра веде дуже закритий спосіб життя. А Слава пішла на передову ЛГБТ-активізму боротися з власним страхом інакшості.

    І якщо хтось із них звернеться до поліції через напад гомофобів, то у Кримінальному кодексі України є лише 161 стаття — порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. Під «іншими ознаками» маються на увазі і сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність. Маються на увазі, але досі не прописані. 

    Фактично ж українська держава гомофобії не протидіє. 

    Українці знають, що існують гомосексуали. Але проявлятися у суспільстві їм не варто. Адже роботодавцю, терапевту, сусідові може бути неприємно, щойно ти назвешся гомосексуалом. Вони на мить уявлять собі твій одностатевий секс, і це ображає їх.

    Але хіба мить зніяковіння не варта повноцінного життя таких самих людей?

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00