За іншими ознаками
Висока брюнетка з короткою стрижкою і низенька жвава шатенка з хвилястим волоссям ідуть до магазину. Ми з сином стоїмо біля старого каштана, він роздивляється клопів-солдатиків, що кубляться у корінні. Раптом ці двоє, зовсім іще молоденькі дівчата, спиняються, брюнетка обіймає подругу й цілує у скроню. А тоді обертається, наче ошпарена, і хижо дивиться на нас.
Я знаю цей погляд. Якось у дитинстві на бабусиному городі я натрапила на чужу кицьку, що тримала в зубах чорно-біле кошеня. Побачивши мене, вона завмерла і дивилася на мене саме так: із сумішшю остраху й готовності подряпати мені ноги.
Усміхаюсь у відповідь на цей погляд, ніби маякую дівчатам, що я не гомофобка. Але в ту ж мить фізично відчуваю, яке це пекло — жити у гомофобній країні, коли ти гомосексуал. Щоразу пильнувати власні імпульси: не торкатись, не обіймати, не цілувати.
В Україні з 1991 року декриміналізовані гомосексуальні стосунки. І ось я бачу двох закоханих дівчат, які бояться торкнутися одна одну на людях, тоді як я — гетеросексуальна жінка — за бажання можу нахабно проявляти власну сексуальність. Щодня, гуляючи з дитиною в парку, я бачу, як хлопці й дівчата влаштовують на лавочках петинг-шоу. Вчора у черзі по м’ясо чоловік помацав свою жінку за дупу — і зустрів суцільні посмішки. Але жодного разу в Україні я не бачила, щоб двоє хлопців чи дві дівчини цілувались на вулиці по-дорослому. То невже бути гомосексуалом в Україні — це жити з постійно ввімкненою червоною лампочкою: обережно, поряд гомофоб?!
Мені б хотілося метафорично взяти за руку умовного гомофоба та показати йому життя чотирьох київських гомосексуалів.
Довгий рукав
Зі Славою, 21-річною ЛГБТ-активісткою, ми домовилися зустрітись на Подолі біля пам’ятника Сагайдачному — наступного дня після захисту її бакалаврського диплому з соціології. Вона приїхала на зустріч першою і чекає мене на лавці праворуч від гетьмана. Струнка, з коротким рудим волоссям, у синіх джинсах і футболці з написом «No Rain, No Flowers».
Ідемо з нею до Поштової площі по каву. Коли Слава замовляє собі еспресо з корицею, то можна вже й не питати, звідки вона родом:
— Народилась у Львові в дуже релігійній сім’ї. Мої батьки католики.
11 ранку, людей на вулиці мало. Поки шукаємо затишне місце, питаю Славу про її перше кохання. Це моя улюблена тема з людьми будь-якої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, адже перед першим поцілунком усі ми рівні — однаково беззахисні.
— Мені було 14, вона вчилась у паралельному класі. Білявка, гімнастка, популярна дівчинка у школі. Я не розуміла, чого мені так подобається дивитись на неї, чому хочеться бути поруч…
Окрім зовнішньої гомофобії, каже Слава, буває ще й внутрішня. Зазвичай вона притаманна молодим людям, які ще не зробили камінг-ауту.
— Я думала, що лесбійки — це страшні товсті тьоті. Точно не я.
Слава розповідає мені, що до камінг-ауту була геть іншою людиною.
— Я була скутіша, закрита. Боялася, що мене викриють.
Щоб не бути викритою, Слава ходила на побачення з дівчатами в інші райони міста — туди, де точно не перестріне знайомих.
— Якось привела дівчину на коктейль у своє улюблене кафе поруч із Могилянкою. Заходимо, а офіціантка — моя одногрупниця! Мені було так соромно. Тоді я ще нікому не казала, що лесбійка. Я й сама собі не казала, все сподівалася — може, я бі.
— А чого ти боялася найбільше, коли думала про те, що всі дізнаються? — питаю.
— Боялася розчарувати батьків. Вони в мене віруючі. Боялася, не приймуть мене. А ще я була економічно від них залежна.
Два роки тому Слава зізналася батькам.
До цього кроку її підштовхнула дівчина, з якою вона тоді зустрічалася. Набридло, каже Слава, приходити додому й брехати мамі, що квіти їй подарували в універі.
— Вона вже тоді почала підозрювати… Питала, чи ходять на акції чоловіки, про моє ставлення до традиційної сім’ї…
Одного недільного ранку, замість ранкової кави, дівчина отримала мамину істерику:
— Вона ввірвалася до моєї кімнати і почала кричати, що все знає. Що я лесбійка. Репетувала й ридала, а потім вийшла геть із квартири. Її довго не було. Я зібрала документи й речі в наплічник і теж вийшла з дому. Боялася, що батьки сховають документи і десь закриють мене. І ось, пам’ятаю, вечір, 1% заряду батареї, а я ходжу з тим наплічником довкола дому і боюся зайти — бо сестра написала смс, що батько теж уже все знає.
Опівдні на вулиці пече. Ми переходимо дорогу та йдемо уздовж Дніпра. Продовжуючи розмову на вільній лавці під смітниками, я не помічаю ані сонця, ані Дніпра, ані двох ромок, що крутяться біля нас. Натомість, наче поряд зі Славою, стою в сутінках із розрядженим телефоном і відчуттям, що то не батарея помирає, а цілий Всесвіт іде під воду. І я разом з ним — від думки, що батьки відвернуться від мене і я залишуся сама в цьому світі.
— За два місяці тато приніс мені статтю про те, що жіночої гомосексуальності не існує. Довгий час ми з батьками спілкувалися дуже напружено. Сухо і тільки у справах. Минуло два роки, поки ми позбулися тієї напруги. Спочатку я закрилася від них, та згодом зрозуміла, що відповідальність за наші стосунки лежить і на мені. Тепер мама приходить до нас із дівчиною на каву, а тато перший привітав її з днем народження.
На пальці у Слави срібляста каблучка, яку вона раз по раз крутить великим пальцем. Питаю, чи каблучка означає, що вона заручена. Слава трохи шаріється і зізнається, що на річницю вони з дівчиною, не змовляючись, подарували одна одній по каблучці.
— Колись в Амстердамі я побачила лесбійське весілля: серед дорослих і дітей вулицею йшли дві жінки років 35-40 у білих сукенках. І це було в такій атмосфері радості й легкості! Я б дуже хотіла, щоб у нашій країні теж так було. Щоб дві жінки у весільних сукнях не були екзотикою або приводом для жартів.
Хочу прийти у кафе і сказати: «У моєї дівчини день народження». Не в подруги, а в дівчини! Хочу тримати її за руку на людях і обіймати, не перевіряючи поглядом, чи це безпечно.
Слава каже, що вже зараз може прийти в ЛГБТ-френдлі кафе та замовити щось дівчині, бо в Києві наразі вистачає безпечних місць. Уже зараз вони можуть влаштувати собі свято і навіть весілля — але все це напівправда:
— Можна створити собі інформаційну бульбашку і жити в ній, переконуючи себе, що в тебе все добре і жодної дискримінації немає. А потім їхати в метро з написом на сумці: «Добрий вечір в хату, торба патріархату» і вислуховувати від чотирьох накачаних чоловіків щось на кшталт: «Та в тебе просто нормального мужика не було».
Уже чотири роки дівчина займається активізмом, тому візуально впізнає ультраконсервативних парубків, які нападають на ЛГБТ-активістів під час акцій та прайдів. Каже, в Києві на них часто можна натрапити у сквері навпроти «Сільпо» на Контрактовій.
— У січні там дуже сильно побили мого друга з Могилянки. Лише за те, що в нього довге волосся.
Слава запевняє, що самоцензура (не триматися за руки, не обійматися, не цілуватися) — це про безпеку.
— Ненавиджу це відчуття, коли йдеш зі своєю дівчиною і озираєшся. Я його називаю «режим байбака». Якщо бачу хлопців у мілітарі: хакі, чорні шеврони, руни на тату чи свастики на вишиванках, одяг The North Face, кросівки New Balance — для мене це візуальні маркери небезпеки, — ділиться Слава власним образом стереотипного гомофоба.
— А якщо заб’єш і йтимеш із дівчиною за руку, що станеться? — питаю.
— Щонайменше спитають, чи не хочемо ми третього. Це просто класика! А можуть в очі з газового балончика. Загалом, лесбійки — це сексуалізація та асоціації з порно. Натомість геї — це завжди про фізичне насильство.
Слава гладить правою рукою велике тату з протеєю на лівій. На її правиці вибито вірш Жадана:
Я готова влаштовувати на її вулиці страйки,
Лише б бути ближче до її ніжності й люті,
І слухати її постійні байки про те,
З ким вона спить і кого вона любить!..
— Батько не знає, що в мене тату, — каже вона, перехопивши мій погляд. — Мені здається, він не переживе.
Сміючись, перепитую, чи правильно я зрозуміла, що дівчина, яка у 19 років озвучила батькам-католикам, що є лесбійкою, а далі два роки крок за кроком відновлювала з ними стосунки, все ще боїться їх чимось розчарувати:
— У мене 10 татуювань. Вже три роки, як я їх маю, але тато жодної не бачив. Коли їду до батьків, то вдягаю довгий рукав. Для мене це жест турботи про батька, бо я знаю, як йому важко приймати щось нове.
Мами
З Іриною Загоровською я товаришую у фейсбуці, особисто ми не знайомі. Однак уже 10 місяців я спостерігаю, як вона викладає світлини своєї доньки Поліни, яку виховує разом з партнеркою Танею. Іра залюбки погоджується на зустріч.
У сквері біля метро «Мінська» я з першого погляду впізнаю засмаглу дівчину з пшеничним каре. Вона хитає візочок, з якого стирчать маленькі ніжки. Я заглядаю у візок, а звідти на мене з-під панамки дивляться блакитно-сірі оченята.
За кілька хвилин вони заплющуються, і 10-місячна Поля засинає.
— Ми щойно повернулися з Азовського моря, де винаймали будинок у літньої жінки, і ось ця бабуся спитала Таню, чи я її сестра. Таня відповіла ствердно, бо ми не хотіли епатувати стареньку. Втім, коли молода пара, що мешкала по сусідству, запитала, чи ми пара, ми відповіли, що так — пара.
Ідемо набережною в бік парку «Наталка». Перед нами плетуться два дідусі у смугастих трусах по коліно з футболками на шиях. Здається, що ми гуляємо десь під Одесою, хіба замість чайок над нами кружляють сірі ґави.
— Я думала про тих дівчат, яких ви перестріли із сином, — каже Іра. — Я розумію їх. Коли тобі 15-20, ти дуже болісно ставишся до оцінки тебе довколишніми. Боїшся, що можуть дізнатися батьки, родичі, одногрупники… Здається, всі на тебе дивляться і все розуміють. А коли ти живеш у гомофобному суспільстві і постійно чуєш, що геї — це ненормально, то зрештою тобі здається, що ти неправильний і те, що ти відчуваєш, неправильно.
В Іри приємний тембр голосу. Вона дає собі час подумати над моїми запитаннями і відповідає зважено. Візуально вона мені чимось нагадує Катю Чилі.
— У 20 я теж парилася, що про мене скажуть люди. Зараз мене турбують зовсім інші речі.
Іра прикриває Полі ніжки тоненьким мусліновим простирадлом з динозаврами.
Вона впевнена, що ледве не всі її знайомі лесбійки бояться камінг-ауту саме через неприйняття батьками.
— Мені з цим, скажімо так,… «пощастило». Моя мама померла, коли я була немовлям.
Іру виховували батьки її матері. З 16 років вона фактично жила сама, тож їй не доводилося приховувати свою сексуальну орієнтацію.
— Я вважаю, що дуже важливо заявляти про себе. На всіх роботах і курсах я відверто кажу, що лесбійка. Це моя особиста форма активізму.
Не соромлюся в офісі сказати, що разом з партнеркою їздили на море, або розповісти якийсь прикол із нашого з Тетяною буденного життя. І я спостерігаю, як змінюється в цих людей ставлення до гомосексуальності. Бо вороже ставлення до геїв в Україні дуже часто — не через ненависть, а через елементарну неосвіченість.
Ми зупиняємося біля лавки, бо «покемон», як Іра ласкаво називає Полю, прокинувся й хоче їсти.
У цей час в Іри дзвонить телефон, і вона ласкаво називає когось на тому кінці «котиком». Розумію з контексту, що це її партнерка Тетяна. Питаю, чи давно вони разом.
— Три роки. Але те, що хочу мати дитину, я вирішила ще до знайомства з Тетяною. Бо вік.
На моє питання, скільки їй років, вона знімає чорні окуляри.
— 42. Можеш роздивитися мої старечі зморшки, — сміється.
Іра одразу після знайомства з Тетяною розповіла їй про своє рішення народити, бо розуміла, що Таня має право не хотіти таких стосунків. Адже дитина в нашій країні — велика відповідальність навіть без ускладнення у вигляді двох жінок, які виховують її у сірій зоні законодавства. Бо за законом Іра й Таня — чужі одна одній люди.
— Ой, зараз тобі похвалюся по-мамськи, — Іра швидко гортає фотоальбом у телефоні. Потім показує мені фото, де на порційних тарілках гарно викладені овочеві пюре, м’ясо, яйця, фрукти. — Це все Таня робить! Вона дуже крута мама. Ми проводимо з Полею час 50/50. Не знаю, як би я впоралася без неї.
Поліна з’явилася на світ завдяки українським репродуктологам, які зробили Ірі внутрішньоматкову інсемінацію — введення попередньо обробленої сперми чоловіка чи донора у порожнину матки жінки.
— Ми робили інсемінацію тричі. Я не хотіла анонімного донора, мені було важливо знати цю людину: її темперамент, цінності, зовнішність.
Біологічний батько Полі — чоловік Іриної подруги. Він програміст, має дві вищі освіти й блакитні очі. Вони з дружиною — чайлд-фрі.
Поля вередує і хоче до мами на ручки. Ми переходимо з парку в кафе. Поки Поля бавиться пластиковою соломинкою до какао, питаю в Іри, чого вона найбільше зараз боїться.
— Боюся померти й лишити Полю саму. Моя мама померла від лейкемії, коли мені було 10 місяців, як зараз Полі. В мене немає близьких родичів, брата чи сестри, на кого можна оформити опікунство. Якщо зі мною щось станеться, Полю заберуть у дитячий будинок і Таня не зможе оформити опіку над нею, адже в нашій країні некровному родичу зробити це дуже важко.
Втім, Тетяна стала Полі хрещеною мамою та прописала її у своїй квартирі. Це все можливі зачіпки на той випадок, якщо треба буде доводити, що Таня Полі — не чужа людина.
А щоб у майбутньому Таня могла подорожувати з донькою, водити її у садочок чи лікарню, вони з Ірою планують зробити нотаріальну довіреність.
— Коли ми народжували Полю, то, щоб Тані дозволили бути присутньою на пологах, вона назвалася моєю сестрою. Бо я не знала, чи не мали лікарі внутрішньої гомофобії, і не хотіла наражати себе чи дитину на небезпеку. І коли ми підемо до нотаріуса, я йому теж скажу, що Таня мені сестра. У гомофобній країні з людьми, які надають тобі послуги чи від яких залежить твоє життя або майбутнє, треба бути обережними. Людина може не усвідомлювати власної гомофобії й нашкодити мені.
За рік Поля піде у дитячий садочок. Іра побоюється, що її дитину булитимуть через те, що в неї дві мами.
А ще більше Іра боїться, що сама Поля почне соромитися, коли бачитиме, що її мами приховують свої стосунки.
— Не хочу, щоб дитина думала, нібито вона та її сім’я — неправильні. Маю багато знайомих, які переїхали до Ізраїлю, Нідерландів, Канади. Гомофоби є всюди, але там таким бути соромно, бо це означає, що ти недалекий і нерозумний.
Поки йдемо назад до метро, говоримо з Ірою про стосунки між батьками та дітьми. Аж раптом Іра каже, що дуже рада, що вона не хлопець.
— Добре, що я не гей. Геї частіше стикаються з насиллям та осудом. Із самого дитинства — з анекдотів, із телебачення, з кожної праски — вони чують про те, що бути геєм принизливо й соромно. Наскільки непомітні дві жінки, які йдуть містом, тримаючись за руки, і яка була б реакція на двох таких чоловіків. Дві жінки, які живуть разом, сусідів не цікавлять, натомість два хлопці…
Посмішка Мони Лізи
32-річний Тигран Хачатрян і на вісім років молодший від нього Олександр Музика викладають малювання дітям. Зустрічаюся з ними в суботу у «Блакитній чашці» на Прорізній. Я прийшла раніше і вже встигла тричі змінити столик, коли до кафе зайшов брюнет з електросамокатом, і раптом офіціанти заметушилися. Я ще не розуміла, що це той самий Тигран, на якого я чекаю. Але щойно він з’явився, кафе, яке дрімало, наче кицька на підвіконні, ожило й заклопоталося.
Тигран одразу обрав, де сидітиме, припаркував самокат так, щоб той нікому не заважав, і швидко замовив курячий бульйон і салат з авокадо. Слідом за ним зайшов Саша. Він стояв із самокатом і не знав, куди його подіти, сумнівався із замовленням і врешті-решт узяв той самий бульйон і салат, що й Тигран.
— У цьому кафе Саша колись давно хотів працювати, — притьмом повідомляє мені Тигран.
Зауважую про себе, що нотка фаталізму — непоганий початок розмови, і дивлюся на Сашу. Він мовчки всміхається — такою моналізівською посмішкою, за якою заховано купу складних історій.
Коли приносять замовлення, запитую хлопців, чи стикаються вони з гомофобією у повсякденні.
— Ми живемо у центрі, на Подолі, маємо власну художню школу і зараз усе добре, — починає Тигран. — Я можу обійняти Сашу на вулиці, взяти за руку. Правда, якось узяв його за руку в метро, а він сіпнувся. Я дуже люблю Сашу, але трохи розмов у нас потім було, — усміхається.
Саша здається спокійним, як річка. Лише погляд здатен видати його емоції.
Натомість у Тиграна чарівність удава. Бувають люди, якими годі не зачаруватися, і я застигаю перед ним, наче кролик.
— Я вірменин. У багатьох вірменських родинах батьки прагнуть, щоби хлопчик одружився з вірменкою, заробляв. Але мої батьки не такі. Я ніколи не відчував, що зі мною щось не так, і ніколи не приховував, що гей.
Тигран переїхав до Києва з Єревана, коли йому було 18. Вступив до політехнічного університету та оселився в гуртожитку.
— Я жив у кімнаті зі ще двома хлопцями і одразу їм сказав, що я — гей. Для них це не було проблемою. Спершу.
Далі Тигран розповідає історію про те, як сусід по кімнаті викинув його кота Кузю з вікна п’ятого поверху. А потім витравив із гуртожитку і самого Тиграна.
— Якось ми напилися з моїм хлопцем і вночі залізли пожежною драбиною до мене в гуртожиток. Хлопець мій дружив із трансгендером, тобто хлопцем, що одягався як дівчина. Він був із нами того вечора.
Домовилися, що переночують усі разом, а друг-трансгендер спатиме на одному ліжку із сусідом Тиграна. Той не заперечував.
— Ми з бойфрендом лягли у моєму ліжку. Я моментально вирубився. А на ранок я так зрозумів, що між сусідом і трансгендером щось було…
Сусід швидко поїхав додому, а за два дні повернувсь у гуртожиток, весь вбраний у мілітарі. Замість толерантності — суцільна агресія.
— Ображав мене, налаштував усіх проти мене, не пускав до кімнати. Зрештою я звідти з’їхав. А згодом випадково перестрів його на Трухановому мості, і він та його друзі сильно побили мене. Хотіли скинути з моста. Я кричав, благав перехожих допомогти мені, але всім було байдуже.
Тигран розповідає цю історію без жодної злості чи образи у голосі.
— Тоді я їх ненавидів. Хотів помститися. Але я дружив з компанією дорослих геїв, яким було за 40, і вони допомогти мені це пережити. Я ніколи не ховався і не соромився себе. Хоча били багато. Але то через мій характер, — сміється.
Він запевняє, що не відчуває жодної дискримінації. У їхній із Сашею художній школі батьки всіх дітей знають, що вони — пара. Їхні сусіди теж знають. Хлопці можуть дозволити собі виявляти почуття на вулиці.
— Тільки не лизатися на людях, як це роблять деякі гетеро. Втім, я так не можу не через гомофобію, а тому, що для мене це просто некультурно.
Питаю у хлопців, чи заздрять вони в чомусь гетеросексуалам.
Знову Саша посміхається, а Тигран відповідає:
— Я не можу дозволити собі підійти до хлопця в кафе чи книжковому магазині і познайомитись, а гетеросексуали можуть. Не можу пожартувати з сексуальним підтекстом, бо хлопці одразу напружуються. Не можу відсвічувати в іншому місті, бо не знаю, як налаштовані тамтешні люди і куди звертатись у разі чого.
2012 року Тигран був змушений покинути роботу в школі та провести рік у Нідерландах через цькування:
— Дав інтерв’ю на прайді. Одразу після цього чоловік сто обступили мене і змусили поцілувати подругу, яка пішла туди зі мною, — щоб довести, що я не гей. Це було дуже принизливо. А потім по телеку показали сюжет і вказали моє справжнє ім’я та прізвище, хоч я просив їх того не робити. По тому почалися дзвінки з погрозами, принизливі пости в соцмережах, чергування біля роботи, напади й досить жорстокі побиття — гуртом і навіть за участі дівчат. Мабуть, загуглили мене, знайшли мої контакти.
Тигран подав запит до Посольства Нідерландів в Україні про притулок і рік провів у тамтешній програмі реабілітації. Поки все не стихне.
— Гомофоби є всюди і завжди будуть. Як і ті, хто обсцикає власні під’їзди. Ми біля нашої школи на Солом’янській то квіти посадимо, то двері пофарбуємо. І до нас постійно підходять одні й ті самі люди, питаючись, навіщо ми це робимо. Адже, мовляв, ніхто нам за це не подякує.
І що цікаво, усі сусіди нам дякують, а от якраз ці люди — жодного разу, — стиснувши губи, Тигран відкидається на спинку дивана.
Хлопці роблять собі самокрутки, і ми виходимо назовні. Зазвичай я не палю, але тепер мені страшно хочеться.
— А твій чоловік не проти? — питає Тигран, пригощаючи мене тютюном.
Ніяковію, одразу відчуваючи себе стереотипним додатком до чоловіка.
— Я щодо запаху… Запах йому подобається, який лишається на волоссі?
Замислююся. Не питала його про це раніше.
Допаливши, ми обіймаємось на прощання, і хлопці їдуть на самокатах у гості до Тигранової мами.
— Уявляєш, моя мама любить Сашу більше, ніж мене, — по-дитячому ображено каже Тигран.
Саша посміхається моналізівською посмішкою.
***
Мої герої можуть собі дозволити бути видимими в Україні, бо живуть у великому місті й оточили себе ЛГБТ-френдлі спільнотою. Але Тиграна якось звільнили з роботи через те, що він гей. Сашу цькували у коледжі. Іра веде дуже закритий спосіб життя. А Слава пішла на передову ЛГБТ-активізму боротися з власним страхом інакшості.
І якщо хтось із них звернеться до поліції через напад гомофобів, то у Кримінальному кодексі України є лише 161 стаття — порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. Під «іншими ознаками» маються на увазі і сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність. Маються на увазі, але досі не прописані.
Фактично ж українська держава гомофобії не протидіє.
Українці знають, що існують гомосексуали. Але проявлятися у суспільстві їм не варто. Адже роботодавцю, терапевту, сусідові може бути неприємно, щойно ти назвешся гомосексуалом. Вони на мить уявлять собі твій одностатевий секс, і це ображає їх.
Але хіба мить зніяковіння не варта повноцінного життя таких самих людей?
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.