Гробки поміж вирвами

5 серпня 2021 року близько 8-ої ранку російські найманці обстріляли з протитанкових гармат МТ-12 населений пункт Красногорівка Донецької області. Обстріл пошкодив житлові будинки, один чоловік був поранений. На щастя, цього разу обійшлося без загиблих. Утім, за даними Управління верховного комісара ООН, з квітня 2014-го по лютий 2020-го на Донбасі загинуло щонайменше 3 375 цивільних. Ще приблизно 9 000 мирних мешканців отримали за цей час поранення. Зрештою, за понад сім років війни тисячі мешканців Донецької та Луганської областей померли і власною смертю. 

Але, на відміну від цивільних із мирної частини України, у людей з Донбасу і досі часто немає не тільки можливості нормально попрощатися з близькими, а й навіть шансу поховати їх на цвинтарі. Віддавати землі своїх заважають безперервні обстріли, «розтяжки» й нерозірвані снаряди на кладовищах. Тому мешканці зони бойових дій іноді змушені ховати рідних у садках і на власних подвір’ях.

Попри міф, що на Донбасі буцімто не з таким теплом ставляться до традицій, як на заході чи в центрі України, люди тут, приходячи на кладовища, ледь не щоразу ризикують власними життями. І в один голос кажуть, що на війні, як ніде більше, вкрай важливо відчувати власне коріння і залишатися людьми. 

Заросла стежина

— Не підіймай голову! Просто дивися вниз і поволі йди до мене, — наказує чоловік, простягаючи коханій руку. 

Юрій Голуб, 50-річний мешканець Жованки, що поблизу окупованої росіянами Горлівки, разом зі старшою на кілька років дружиною Іриною Борисовою щойно порались на кладовищі у сусідньому Зайцевому. До війни їхня родина щороку збиралася тут на «Красну гірку» — дев’ятий день після Великодня, коли у цій частині Донеччини прийнято згадувати померлих і прибирати могили. 

Та зараз надворі 2015-й: уже рік як тривають бої, і два кладовища у Зайцевому, які тут іще до війни називали «українським» і «російським», перекопано вибухами й заміновано «розтяжками». Живі тут ходять до мертвих, як востаннє. 

— Пізно. Я вже помітила, — тремтить у відповідь Іринин голос.

Побачивши тоді на чималому бузковому кущі блакитну ковдру й рештки тіла, вирвані з якоїсь могили вибуховою хвилею, Борисова жодного разу не поверталася на кладовище, де похований її батько.

Каже, справа навіть не у страху ніколи звідти не повернутися — найперше боїться замість решток із чужої могили побачити щось із татової. 

— До того ж ту частину кладовища у Зайцевому, де ховали людей із сусідніх Жованки, Майорська і Бахмутки, нині повністю контролюють бойовики, — розповідає Ірина шість років по тому. — Якщо ми з Юрою наважимося сходити туди — скоріш за все, знов опинимося «на підвалі».

Влітку 2015-го, майже одразу після того останнього відвідування кладовища, до них у гості приїхала рідна Іринина сестра. Сиділи втрьох на кухні за вечерею і рюмкою коньяку — поминали рідних, плакали від того, як докорінно змінилися їхні власні життя. 

— У певний момент, — веде далі Ірина, — ми почали фільмувати свій відчай на мобільний. Підіймали чарки за мертвих і живих, і я тоді російською сказала на камеру: «За то, что у меня теперь нет возможности даже сходить на могилу к папе, желаю боевикам пропасть пропадом». А десь за годину після того нас прямо з дому викрали озброєні люди. Дивом пощастило, що вони не побачили того запису, — інакше, думаю, нас уже не було б серед живих. 

Натоді Жованка перебувала у так званій «сірій зоні» — заходити у селище могли як українські військові, так і бойовики. Ірина з Юрієм та їхній син Олег, який пішов захищати Донбас добровольцем, не приховували своїх проукраїнських поглядів. Це дратувало сусідів, і вони, як нині думає родина, підказали російським гібридним силам, де шукати «бандерівців». Звинувативши Юрія, Ірину та її сестру у буцімто коригуванні вогню ЗСУ по Горлівці, бойовики вивезли усіх трьох із мішками на головах у підвали окупованого Єнакієвого. Але знову дивом пощастило — протримали лише кілька днів, бо після допитів і тортур побачили, що цивільним дійсно нема чого приховувати. Дали пів доби, щоб виїхати із села. 

— Ми розуміли, що другого шансу не буде. Зібрали речі й поспіхом перебрались до Полтави. Згодом відкрили на київській трасі маленьке кафе, де смажили і продавали чебуреки. Додому наважилися повернутись десь за рік — коли дізналися, що Жованку «зачистили» і повністю взяли під свій контроль українські військові. 

Від їхнього будинку до окупованого кладовища у Зайцевому — пішки не більше 20 хвилин. Щоразу вдивляючись у зарослу травою стежину, що веде до батькової могили, Ірина тужить не лише від неможливості провідати тата.

— Мої батьки завжди повторювали, що залишатися людиною — означає пам’ятати своє коріння. Тому можливість прибрати на кладовищі та помовчати там серед своїх — не просто традиція. Це те, що, власне, робить мене живою. Батькову могилу я побачу хіба що після деокупації.

Решта її рідних поховані там, куди змогли втекти. 

— Були з чоловіком на роботі, повертаємось у Жованку, а мамочка у дворі біля хвіртки лежить. Почався обстріл, вона з хати, каже, вибігла, і ноги віднялися — на руках доповзла. Плакала тоді й запитувала: «Доню, скажи, що змушує тебе тут бути? Я вже ладна помирати у чужій ямі, будь-де, але не у власному будинку. Забери мене звідси». І ми вивезли її у Київ. Згодом мама там і померла, похована теж там. Свекор покоїться на кладовищі в Бахмутці, свекруха — в Запоріжжі. Нема в нас більше «Красної гірки» — є лише родина, розірвана війною. 

Жованка й дотепер лишається однією з найгарячіших точок Донбасу. Головною дорогою, яка веде сюди з Майорська, можна проїхати хіба на чималій швидкості — місцина прострілюється російськими снайперами. Іншим шляхом краще ходити пішки або їхати вантажівкою — легковій автівці поміж вирвами не пройти. Міжнародні гуманітарні місії не встигають лагодити тутешнім мешканцям посічені осколками будинки. Магазинів немає, світло й вода часто зникають. Утім, чоловік і жінка не планують їхати звідси. 

— Не лише через похованих поблизу мого та Юриного батька, — пояснює Ірина. — Насправді для нас важить саме відчуття дому — власна історія, на яку завжди можна спертися. От зараз у нас росте маленька онука, і, хоча вона й не пам’ятає прабабусь і прадідів, ми їй розповідаємо, хто вона та звідки родом. Кажемо, що не можна нехтувати померлими. Бо як нам бути собою, якщо забудемо усе?

Батьківський день

— Агов, чи є хто живий? Підкажіть, будь ласка, як нам пройти далі? — гукає посеред дороги на околиці Чермалика прес-офіцерка однієї з механізованих бригад ЗСУ. 

Шлагбаум, зварений із металевих рейок і протитанкових «їжаків», контролюють українські військові. За табличкою «Прохід (проїзд) заборонено! Стій! Стріляють» починається «сіра зона». Навіть інших армійців тут пускають далі тільки за особливої потреби.

— Та є живі, є! Що ви хотіли? — відповідає засмаглий солдат років сорока, виходячи з будинку, який ще на початку війни покинули власники.

— Та нам би, — дзвінко підхоплює прес-офіцерка, — до кладовища пройтися. Туди й назад, окей? 

— Шоломи і броніки маєте? 

— Так-так! 

— А це..?

— Журналістка. Все добре. 

— Ну тоді давайте бігом. Сьогодні тихо, але ж ви в курсі, що туди прилітає. 

На кладовище, розташоване на березі Кальміусу, інший бік якого контролюють бойовики, не просто прилітає. У 2014-2016 роках, коли на Приазов’ї точились найзапекліші бої, цю частину Чермалика було буквально нашпиговано «розтяжками» та всіяно снарядами, які не розірвались при падінні.

Тепер місцеві потрапляють щонайближче на околиці цвинтаря: якщо піти углиб повз височенні бур’яни й кущі, то можна запросто віддати Богові душу.

Керівниця Чермалицького товариства греків 68-річна Анна Домбай, як і решта мешканців цього грецького села, восьмий рік позбавлена можливості по-людськи вшанувати могили рідних. Колишня голова сільради, активна і завзята, вона збила ноги у пошуках служб, які могли б розмінувати кладовище. 

— Але міжнародні гуманітарні місії, — каже з сумом, — не реагують. А військові і хотіли б допомогти, та знають, що серед могил перетворяться на живі мішені для бойовиків, тож не беруться зайвий раз ризикувати. 

Кілька років тому мешканці Чермалика востаннє пробували пробратися до рідних могил, що у глибині кладовища. Тоді одна з тамтешніх родин хотіла поховати померлу бабусю біля інших родичів. Але копачі наштовхнулися на кілька снарядів, які не вибухнули, тому зрештою жінку поховали на околиці цвинтаря. 

— Відтоді, — каже Домбай, — ніхто углиб не ходить. У нас тут пів села одне одному родичі. Цінують традиції, але бояться за власні життя. 

«Гробки» в Центральній Україні та «Красну гірку» на іншому боці Донеччини тут називають Батьківським днем. Чому саме так, у Чермалику ніхто достеменно не знає — але кажуть, що то, мабуть, через велику повагу до пращурів. 

До війни мешканці населеного етнічними греками селища на дев’яту добу після Великодня часто гуртом ходили провідати своїх. Тепер через бойові дії колись майже двотисячний Чермалик спорожнів. З-поміж кількасот селян за розташованими ближче до шлагбаума могилами щоразу доглядають лише ті, хто не бояться. 

За бажанням місцевих прибрати одразу якомога більшу ділянку кладовища стоїть глибша потреба піклуватись про минуле. У Чермалику, Гранітному та інших прифронтових селах під Маріуполем етнічні греки ще задовго до російсько-української війни вже вели битву за порятунок власної ідентичності — наприклад, за урумську та румейську мови. Чермалицькі греки щиро дивуються питанню, навіщо доглядають поховання на замінованому цвинтарі. Як один відрізають, що не дозволять, аби разом зі знищеними війною надгробками з грецькими прізвищами згинула й історія тамтешнього люду. 

Поховали у його ж саду

— Діда снарядом розірвало. Йому 83 роки було. Вийшов подивитись на корову і вже не повернувся, — розповідає на ґанку побитого війною будинку літня мешканка Пісків, що поблизу Донецького аеропорту. 

У колись багатому, а нині — вщент розбитому селі тепер живуть одиниці. У перші роки війни, коли Піски масовано бомбила російська артилерія, більшість людей покинули село. Вже восьмий рік вони не повертаються — нема куди. 

У 2014-2015 роках бойовики ледь не зрівняли селище з землею. Тоді, за різними даними, загинуло від одного до трьох десятків цивільних. Важкі обстріли не дозволяли ані ховати мертвих на місцевому кладовищі, розташованому впритул до окупованого Донецька, ані вивезти для поховання на мирну землю, тому людей ховали попід дорогою, в городах та на подвір’ях. Байдуже де — аби лише віддати землі. 

Київська журналістка Євгенія Подобна однією з перших звернула увагу на проблему стихійних поховань. Синьоока й молода, але вже сива від переживань воєнна кореспондентка розповідає, як кілька років тому намагалася з’ясувати, чиї долі криються за безіменними дерев’яними хрестами у Пісках.

— За словами місцевих, в одній з могил на окупованій території поховано п’ятеро чи шестеро людей. Кажуть, вони підірвались на «розтяжках», і їхні тіла розтягували потім безпритульні тварини. Зрештою за паспортом вдалося впізнати лише одного. Хто інші — невідомо. Ймовірно, хтось зі зниклих безвісти.

Частина стихійних могил у Пісках розташована на підконтрольній Україні території. Ідентифікованих хрестів із рушниками у селищі кілька: зокрема біля багатоповерхівок спочиває чоловік, який помер від серцевого нападу і якого не могли вивезти під обстрілами, а у дворі власного приватного будинку поховано Сергія Диконова — місцевого, який загинув, рятуючи односельчан.

— Сергій, — розповідає Подобна, — розвозив на велосипеді гуманітарну допомогу. По селу так гатили, що місцеві тижнями не виходили з підвалів. Люди кажуть, середнього віку чоловік дуже переймався за літніх мешканців Пісок і вважав своїм обов’язком піклуватися про них. Укотре розвозячи продукти і медикаменти, він потрапив під обстріл — осколкове поранення в голову не залишило шансів.

Близькі вирішили поховати Диконова у його ж саду. Чоловікові родичі згодом вимушено виїхали в одне з мирних містечок Донеччини, але сподівалися колись повернутися додому — перепоховати Сергія на кладовищі, відбудувати дім. Проте не судилося: після чергового обстрілу їхній будинок згорів — уцілів лише дерев’яний хрест поруч.

Втім, в Опитному, теж поблизу ДАПу, у 2016-му 77-річна Марія Федорівна Горпинич, яку тут звикли називати просто бабою Машею, таки спромоглася перепоховати єдиного сина на місцевому кладовищі. Вбитий міною 47-річний Віктор понад рік спочивав у вирві від неї, біля дому, де виріс. Жінка міркувала: як не може поховати сина коло батька на місцевому, але замінованому кладовищі, то принаймні бачитиме синову могилу щодня попід своєю хатою. 2017-го співробітники гуманітарної місії «Пролісок», що допомагає цивільним на Донбасі, провели ексгумацію, домовилися з військовими про розмінування проходу на сільське кладовище і перепоховали Віктора поруч із батьком. 

А за три роки не стало і самої баби Маші. Як і решта мешканців знеструмленого Опитного, старенька користувалася свічками й газовою горілкою. Ймовірно, свічка впала уночі, і полум’я забрало бабу Машу до родини.

— Криміналісти й поліція були впевнені, що після такої пожежі немає сенсу шукати тіло, — розповідає керівник «Проліска» Євген Каплін, — Але, знавши Марію Федорівну за життя, ми розуміли її ставлення до смерті та рідних могил. Підключили волонтерів з Авдіївки і власноруч провели розкопки. Знайдені 300 грамів решток передали на експертизу у Дніпро, переконалися, що вони людські, й провели бабу Машу в останню путь. Замовили труну, хрест, вінки. Влітку 2020 року її відспівали і поховали поруч із чоловіком і сином на розмінованій ділянці й досі обстрілюваного кладовища в Опитному.

Читайте також:

Шлях додому

Як підрозділи цивільно-військового співробітництва ЗСУ повертають Україну мешканцям Донбасу