У напрямку світла

Авторка цього тексту кілька тижнів прожила у жіночому монастирі. Поїхала туди не лише з професійної цікавості, а й за душевним покликом, маючи несміливий намір лишитися, якщо відчує, що мусить це зробити. Зважуючи свою віру та міру її браку, вирішила спробувати буття у кількох монастирях різних конфесій, щоб зрозуміти, заради чого жінки покидають світське життя і що знаходять у чернецтві. 

Перший текст написаний після тижня перебування у греко-католицькому монастирі згромадження сестер Пресвятої Євхаристії. 

Боже, Боже, нащо Ти мене залишив?

Загалом, я з тих людей, яким у церкві часто стає зле. Хоча в храмі я з п’ятнадцяти років, християнство стало для мене вибором без вибору. 

Усе дитинство я жила біля православного монастиря. Жіночі постаті в чорних мантіях були органічною частиною всіх богослужінь, на які мене двічі на рік обов’язково тягнула мама. Сповідь і Причастя перед Великоднем і новим навчальним роком були обтяжливим обов’язком — приблизно з тієї самої когорти, що й серпневі походи на базар по спортивний костюм, які треба було просто пережити. Недільна школа мене оминула, а довгі стояння на службах не надихали — та й сенсу я в них що далі, то менше бачила. На бабусине «треба молитися перед сном, бо ти вже велика» зазвичай закочувала очі. Кому треба — хай молиться. Мені не треба. 

Злам стався неждано — з маминим раком. Є класична історія зламів: коли в дім приходить біда, ти біжиш до церкви й застигаєш біля ікон, вимолюючи диво через куплену тремкими руками свічку. А не дива, то хоч милосердя. 

У мене було інакше. Я зустрілася з Ним якось дуже раптово — на сходовому майданчику своєї школи, між третім і четвертим поверхами, десь між українською літературою та біологією. Він пройшов через стан майже кататонічного ступору, коли ти якось намагаєшся осмислити, що найдорожча людина у твоєму житті за два місяці може померти. 

Мені було 16. Стіни зеленіли свіжою фарбою, підлога пахла свіжовимитим холодом. А я стояла на сходах і слухала, як до мене доторкнувся Хтось, вищий за все, що я будь-коли відчувала. Це ще не була віра — це було Знання, яке від мене нічого не вимагало. Віра як зона росту приходить тоді, коли Знання вивітрюється. 

Життя неофіта схоже на нове народження. Кесарів розтин — якоїсь миті темрява вибухає іскристим світлом, і ти бачиш. Бачиш так, ніби з твоїх очей зняли пелену. Помічаєш Його руку в усьому, що тебе оточує. 

Мама потихеньку одужує і входить у ремісію. Гроші на її лікування, яких потрібно безкінечно багато в українській системі лікування онкохвороби, приходять зі сподіваних і несподіваних джерел. Після кожної перевірки, перед якими тижнями не можеш спати від тривоги, ти купуєш найкращу хустку в місті і огортаєш нею фігуру Богородиці перед рівненським онкоцентром. І вдячність твоя така, що нею можна було б збудувати третій храм у Єрусалимі. А крім твоїх хусток, на білому гіпсі — десяток кольорових стрічок. Із такої ж єрусалимської вдячності. 

Але так тривало недовго — десь із рік. Якось посеред читання канонів, необхідних, щоб за тисячолітніми правилами прийняти Причастя у православній церкві, я відчула скепсис до того, що роблю. Прийняла цей скепсис як свій — і Знання мене потихеньку покинуло. Майже фізично побачила, як Комусь, Кого християни звуть Святим Духом, не стало більше в мені місця. Лишилась церковна свічка, ікони з вишитими поліськими рушниками і світло ліхтарів із вулиці. І мама, схилена поруч у молитві, яка тоді ще не помітила, що я загубила Бога. 

Пір’їнка

Тепер мені 23. Я журналістка, на бекґраунді — випускниця факультету міжнародних відносин і дипломатичної служби. Приїхала в монастир нібито по роботі — писати репортаж про сучасне чернецтво і те, як пробувала його на собі. Але насправді внутрішньо була готова до всього — і десь навіть до перспективи прийняти постриг. Якщо Той, Кого я вже стільки років шукаю, веде мене до цього, то я маю принаймні розглянути такий варіант.

 ***

— Думаєш, Оленко, ти сама сюди приїхала? Нє, то Бог послав. Щось Він хоче від тебе. А що Він хоче — то ти молися.

Кожного ранку молися Ісусу і Богородиці Діві, питай, яку дорогу маєш вибрати, щоб ти була щаслива. Найголовніше — це бути щасливою. 

Сестрі Мар’яні 70, пів століття вона віддала монастирю. Мар’янин габіт синій-синій — монаше вбрання з довгими рукавами, покликане символізувати зречення світу поза монастирем, — як літнє небо у сонячний день. Погляд у сестри теж ясно-синій, ніби сонце проходить крізь фільтри атмосфери, перш ніж тебе торкнутись. Уважний погляд людини, яка 30 років жила подвійним життям під самісіньким носом у радянської влади і, ймовірно, навчилася добре помічати деталі. Чуюсь під ним незатишно — опускаю очі. 

***

Я приїхала до монастиря сестер Пресвятої Євхаристії 14 лютого, в День закоханих. Уперше за 10 років я між людей без довгих темних стрілок на повіках і навіть без грама тонального крему на обличчі — що теж можна вважати невеличкою жертвою. 

Самбір зустрів мене снігами по пояс, хрустким морозом і, на диво, мощами святого Валентина у місцевій церкві. Я зайшла туди на службу практично випадково і особливо не вірила в те, що переді мною в скляному позолоченому саркофазі лежать останки реального Валентина. Була впевнена, що маю справу з легендою, яку люблять переповідати місцеві в пориві локального патріотизму. 

Але ні. Уже в монастирі нагуглю, що у 18 столітті мощі священномученика Валентина були попередньо ексгумовані з цвинтаря святої Прісцилли. А потім їх справді перевезли з Риму до Самбора. У ватиканських архівах Папського інституту навіть є запис про те, що священномученика Валентина «призначили» покровителем Перемишльсько-Самбірської Єпархії. 

Коли я приїхала, замети вкривали монастир так густо, що він здавався заваленим білосніжним пломбіром. Жодних древніх мурів, високих воріт, суворої готики. Спершу я тупцяла на порозі — а потім видихнула, щитом поставила перед собою валізу і зайшла досередини. 

***

 Сестра Мар’яна робить ковток щойно звареної кави. 

— Думаю, Бог собі сам обирає людину. А людина може відповісти Богові — так чи ні. Я могла собі вийти заміж, коли хотіла, мала досить хлопців. Один служив у Німеччині, писав мені листи, надсилав фотографії. Але я не хотіла заміж. Це було таке покликання, як у Мойсея — він, знаєте, теж не хотів іти визволяти свій народ, — каже вона. А я пригадую, що біблейський пророк був заїкуватий і не дуже-то й хотів визволяти Ізраїль з Єгипту. Проте за суспільні комунікації, з легкої подачі старозавітнього Бога, почав відповідати його красномовний брат Аарон, і проблему залагодили. 

—  Нас люблять питати в автобусах: «Чого ви пішли в монастир? Що ви, якусь трагедію пережили? Хлопець лишив?». Та чого, я сама їх лишала, — в очах монахині промайнув гордий проблиск. 

Уперше я побачила сестру Мар’яну на одній з вечірніх служб. У своїй білій врочистій пелерині, накинутій на синій габіт, вона здалась мені строгою — я навіть автоматично почала розгладжувати складки на сукні і зливатися зо стіною. 

Офіційно ми познайомилися на сходовому майданчику перед монастирською бібліотекою, куди мене поселили, як і всіх інших можливих кандидаток на чернецтво. Це була вже інша сестра Мар’яна, ніж літургійна, — без врочистої пелерини та окулярів, переді мною стояла добра бабуся, а не суворий матріарх. 

— То ви і є пані кореспондентка? 

— Я, сестро. 

— То це нам приїхала молода помічниця?

— Приїхала, сестро, — ми усміхнулись одна одній, і після того я добровільно підв’язалась на допомогу при монастирській кухні. Сестра Мар’яна там — майже єдиновладна шеф-кухарка, якій час від часу допомагають інші сестри. Розподілу обов’язків на ранги в монастирі немає — настоятелька Анастасія, як і всі решта, миє посуд, прибирає та готує сніданки. 

Сестра Мар’яна 27 років прожила у Львові, в першому підпільному монастирі згромадження. Потрапила до нього через свого дядька, отця Петра Біля, засновника ордену євхаристок. У часи підпілля він спільно з першою настоятелькою ордену Михаїлою Крентою таємно створив згромадження, яке могло прийняти до своїх лав дівчат будь-якого соціального й матеріального стану. Благословіння на нього дав отець Миколай Чарнецький — мученик греко-католицької церкви, пізніше засуджений до шести років каторги у Сибіру. Коли Мар’яна закінчила школу, отець Петро забрав небогу до Львова і поселив у квартиру до кількох інших жінок.   

— Навпроти нашого балкону була військова частина — дивилася я на хлопців і думала, що вони такі ж бідні зі своїми маршами й муштрами, як оце я. Рік працювала в садочку, і аж тоді дізналася, що жінки, з якими живу, — монахині, й щоранку ходять у костел на службу Божу. Вони молилися зранку і ввечері — але для мене то спершу було задовго, — я завзято киваю головою, прекрасно її розуміючи. 

Але сестра таки пішла в монастир. У двадцять. 

—  Пам’ятаю, дивилась у дитинстві фільм «Іванна» — там героїню звали як мене до облечин. Радянський, антирелігійний фільм. Там та Іванна, монахиня, в кінці впускає вервичку і зрікається Бога. Мені просто навіть дивитись на це було боляче. Потім, уже на роботі, часто виходила з кімнати, коли велися «світські бесіди» — щоб не говорити грубо, що то були за бесіди. Люди ж бачили, що я якась інакша. Завжди була.

— А не жалієте? 

— Ніколи, — різко відрубує. — То є царська дорога — коли йдемо служити самому Богові. Апостоли спитали: «От ми пішли за Тобою — що будемо за то мати?». «Хто піде за Мною, покине батька й матір, буде мати в сто разів більше, ніж раніше». Я коли йшла на постриг, то навіть і не сподівалася, що буде свобода. Все думала, що буду монахинею при комунізмі. Коли працювала в заводській поліклініці і забирали звідти статую Лєніна, то лікарі за ним так плакали, що ти зараз не можеш собі уявити. Всі в хатах мали його портрети, ледь до нього не молились. Де я могла тоді думати, що то колись закінчиться і буде свобода церкві?

 — А облечини свої пам’ятаєте? — питаю, уявляючи, як на сорок років молодша Мар’яна в білій сукні підходить до єпископа, щоб дати свої врочисті монаші обіти. 

 — Дуже. Я плакала, — зізнається сумно, серйозно. На мить замовкає і додає уже веселіше. — Любила, знаєш, на хлопців гарних дивитися. Треба було тоді пережити — людина прощається зі світом.  А наступного дня встала й пішла на роботу. Бо це було підпілля, і про все, що відбулось у Львові на вулиці Бестужева, ніхто не мав знати, — кажучи це, сестра підхоплюється — йде на третю годину, а ми ще винні монастирю вечерю: картоплю з кмином, м’ясом і куркумою. 

Не бажати нічого більшого

Ранок у монастирі сестер Пресвятої Євхаристії починається о 6:30 — з утрені. Мені в перший день адаптації пощастило, бо приїхала напередодні свята Стрітення Господнього і водночас Дня богопосвячених осіб — у свята служби починаються на годину пізніше. 

О 7:30 я тихенько спускаюся до каплички на першому поверсі — спільному для монастиря й дитячого будинку. На мені довге картате плаття і пухнасті домашні капці — ні їхній колір, ні рівень пухнастості мене раніше не бентежили. Аж поки я не звернула увагу на темне домашнє взуття монахинь, яке стримано виглядало з-під дерев’яних ослінчиків. Я підібгала під себе ноги і зіщулилася на лавці, першій біля престолу, подумки картаючи себе за немудрий вибір. Ще б уся в глітері прийшла — кепська з мене кандидатка. 

Мимо мене безтурботно пропливає сестра Фаустина, відставляючи від престолу аналой — дерев’яну підставку під ікони чи богослужбові книги. З-під габіту визирають рожеві домашні капці із заячими вушками. Хух.

Життя монастиря не крутиться навколо якогось сталого розкладу — воно крутиться навколо каплички. Сніданки, обіди, вечері, робота — все переплетене молитвами, вечірнями, утренями, літургіями і адораціями. 

Адорації (лат. adoratio — вшанування, поклоніння) живому Христу у Причасті є харизмою, тобто своєрідним духовним фокусом ордену. Кожна з монахинь має годину особистої молитви до Святих Дарів. Сестри пояснюють, що в цей приватний час дякують за спокутувальну жертву Ісуса, за можливість бути християнами, перепрошують за тих людей, які в Христа не вірять, і приватно моляться — кожна за те, чого потребує найбільше в ту мить. Коли чернецтво переслідував радянський режим, сестри переховували Святі Дари в себе вдома, ризикуючи потрапити за це до Сибіру. 

Мені це нагадувало час розмови та відпочинку — такий собі щоденний сеанс психоаналізу з Богом. 

***

Монастир сестер-євхаристок рівномірно крилатий. У першому крилі живуть монахині — у кожної невеличка окрема келія. Стіл, стільчик, ліжко, на яке не можна сідати протягом дня. На зацікавлене «чому» мені відповіли «бо для цього є крісло». Що три місяці сестри міняються келіями — щоб навіть у межах монастиря надмірно не прив’язуватись ні до чого матеріального. 

На стінах висять рамки з дитячими фото, аплікації та картинки з пазлів. Сходи підпирають буйні зелені вазони, а на середині сходового майданчика клацає механічними зубами лічильник води. У мене пішло два дні, щоб знайти джерело того клацання і перестати здригатись від нього посеред ночі. 

Десь стіни укриті дерев’яними панелями, десь пофарбовані у пастельні відтінки — від ніжно-рожевого до блідо-блакитного. На кожному житловому поверсі є душова й туалет, уся сантехніка цілком сучасна. 

Друге крило — дитячий будинок сімейного типу «Ангелик», яким сестри опікуються з 2005 року. В будинку виховують сімох дівчат, дівчатами опікується мати-вихователька Фаустина — рідна сестра Тадеї. 

***

— Сестри, а що ви думаєте про жіноче священство? Якби було дозволено, ви би хотіли стати священницями?

Ми зазвичай так і розмовляли — за приготуванням їжі і за їжею. В інший час сестри курсували від адорацій і молитов до своїх обов’язків — прибирання, догляду за дітьми, місцевою церквою і священничими ризами. А я активно шукала собі роботи, молилась із ними (з перемінним успіхом) або розпитувала про їхні життя. 

Очі монахинь округлюються так, ніби питання ожило і з ногами сіло на стіл. 

— Ми з думкою Апостольської церкви згодні, а церква вважає, що священство має бути чоловічим, — обережно відповідає Анастасія і чимдуж намагається згадати ще щось, що б відповіло на моє запитання. Настоятелька є водночас магістрою — наставницею молодих монахинь, і проходила мільярд катехитичних курсів. На кожне моє запитання вона згодом приносить мені книжку або брошуру, в якій можна надибати відповідь. І книжки, і брошури хороші — біда тільки в тому, що спрямовані вони на впевнених і переконаних християн, а не на тих, кого мотає в різні боки. Одне слово, не на мене. 

— Я не вишукую в церкві доброго і недоброго. Так є — значить, так є правильно. — Тадея говорить спокійно, але скептично морщить лоба. Підозрюю, що до кінця моєї кандидатури вона цілком могла заробити зморшку. 

Мати-вихователька Фаустина всю розмову мовчить. 

— А ви, сестро? — питаю її.

— Якби Господь створив мене чоловіком, я би хотіла служити Йому і так, — каже і тримає коротку паузу. — А зараз я хочу бути монахинею. І допомогти якомога більшій кількості людей пізнати Христа. Якщо Бог створив мене жінкою, дав покликання, то я не маю прагнути до чогось іншого. 

Різниця у філософії монастиря і світу поза його стінами — разюча. Тут хотіти чогось більшого — зайве, натомість у світському житті — погано, якщо ти чогось більшого не хочеш. 

Нормальний Бог

— Кожен має своє покликання. Кожне життя є трудне, але якщо ти його любиш, то все витримаєш. З любові до Бога. Хто має покликання, буде мати любов, — статечно говорить сестра Мар’яна, спостерігаючи, як я чищу картоплю до столу. 

Поряд з нами сестри Фаустина й Тадея. Вони справді рідні сестри, обидві — покликані до чернецтва. Тадея якось прохопилася, що їхня мама була проти монастиря й категорично не хотіла бачити дочок монахинями — навіть вимагала, щоб ті знімали намітку, перш ніж заходити в дім. 

— Обирати монастир — то як обирати чоловіка. Кожен має свою харизму, — каже Тадея. 

Дівчина пішла в монастир у 25. За професією вона комп’ютерна інженерка, до чернецтва працювала ріелторкою. В миру її звали Юлею.  

При церкві, куди Юля ходила дитиною, були місійні сестри. Потім їздила на табори до сестер-василіанок, ходила в гості до знайомої монахині-євхаристки. Монастир притягував її, але не так серйозно, як університет і цілком світське майбутнє. Мала стипендію, на третьому курсі почала добре заробляти — продавала квартири та іншу нерухомість і мала щедрі відсотки від кожної угоди. Проте чернецтво крутилося в її голові, як на повторі, — вирішила все ж спробувати, щоб не мучило. Як не її — то покине. 

Поки ми натираємо до блиску царські ворота у церкві, що є одним із Тадеїних обов’язків, вона згадує своє не-чернецтво зі скепсисом.  Говорить м’яко, стишено, упокорено. Ніби не про себе. 

— Я була така, крутеличка. В певний період життя. Думала, що це круто: матюкатись, принижувати когось, показувати своє я. Мене ображали, я ображала у відповідь, могла і вдарити. Ім’я таке собі обрала тому, що колись молилася до Юди Тадея, одного з апостолів. Молитва називалась: «У безнадійних життєвих обставинах». Коли ти крута і все можеш, тобі здається, що ти сильна. А Божа краса в іншому. Так ти її тільки паплюжиш. 

У Тадеї відкрите, усміхнене обличчя і очі кольору горіха, з-під намітки виглядає темно-русяве волосся. Ніс має дрібну горбинку, а голос — звичку чіплятися за ребра співрозмовника і лишатися десь під ними. Ти не можеш сказати точно, чому так стається, але якийсь час після розмови ще програєш його в голові.  Монахиня не заглиблюється в дальші подробиці свого минулого, а я не розпитую — черниця Тадея виглядає щасливішою, ніж ріелторка Юля з її розповідей. 

— Спершу носити габіт і намітку незручно. Особливо тому, хто довго носив джинси, — все життя в них проходила, — Тадея далі підсміюється з тієї себе, яку залишила за порогом монастиря. — Перший місяць з наміткою боїшся повернути голову, щоб вона не впала. Може навіть нагризати вуха. А потім уже не зауважуєш, так стає зручно — бо то не такий одяг, як інші. Святий, посвячений. Божий обладунок. 

Сестра усміхається частіше, ніж інші монахині. Ми з нею сидимо одна навпроти одної і втомлюємося. Вона — моїми питаннями, я — її відповідями. 

— А ви в Бога завжди вірили?

— Коли померла бабця, то мала на Нього велику образу. Я не бачу Його, але бачу Його дії в моєму житті. Треба, мабуть, якогось богослова, який пояснить, що робити з почуттям відкинутості Богом — але цього я не переживала. Я не знаю,— Тадея дивиться на мене, і я зчитую в її погляді жаль. 

— А якщо виявиться, що все, у що ви вірили, неправда?  

— Таке цілком може бути. Але… Якщо подивитися на життя Христа, теж можна сказати, що Він даремно родився, даремно жив, даремно зцілював і проповідував — бо люди Його розіп’яли. Але це було служіння, і я служу. Служіння не може бути даремним. 

Ми трохи мовчимо.

— Новонавернені часто думають, що вони хочуть до монастиря — так утікають від проблем, — веде далі сестра. — Але вони не знають, що так не зарадиш. З покоління в покоління передається думка, що до монастиря йдуть невдахи, яким більше немає де дітися. А насправді — має бути вища освіта, добре психічне здоров’я. Якщо вищої освіти нема, то ти вчишся: я от в УКУ на когнітивно-поведінковій терапії, це вже друга моя освіта, після комп’ютерної інженерії. Якщо ти втік у монастир, то кому допоможеш, як собі не можеш допомогти? 

Сестрі Мар’яні за день дзвонять з десяток разів — хтось жаліється на чоловіка, хтось шукає підтримки у складній вагітності, хтось просто дзвонить поплакати. 

— Ти служиш, молишся за тих, кому важко, перепрошуєш за тих, хто в Нього не вірить. Якщо ти не можеш служити людям, то до Бога в тебе буде тисяча запитань. Утеча з часом виявляється, і людина піде ще більш розбита. Тоді треба шукати провідника, який розбереться, чому ти в такому стані.

Багато хто думає, що в монастир ідуть тоді, коли не мають де залишитися. Але реально — то в монастир треба йти тоді, коли ти маєш і хату, і зарплату, і хорошу роботу. Від усього відмовитись і піти заради чогось вищого, кращого. Тоді це дійсно вибір. 

***

Поки миємо посуд, говоримо про монастир, накриваємо на стіл чи замітаємо, сходи відстукують ритміку дитбудинку. Дитячі кроки — як нотний стан. До — розмірений поступ 18-річної Анжели,  ре — тихі кроки 15-річної Тані, веселий шарварок з біганини Наталі, Анжеліки, Світланки, Віки і Ангелінки — фа-соль-ля-сі-до — швидко і весело, щоби встигнути злиняти від сестри-виховательки. 

Орден має монастирі ще в Хирові та Івано-Франківську. Щоб дійти до облечин — перших обітів Богові, кандидатка має спершу пройти два роки новіціяту. Тут є два рівні складності — на першому, канонічному, ти не маєш ні телефону, ні якогось іншого зв’язку зі світом поза монастирем. Так перевіряють, чи є бажання дівчини щирим і чи справді вона готова облишити світське життя. На другому рівні, за бажанням новички, телефон уже повертають — дзвони куди душа забажає. У бій вступає другий дракон — «опінія» настоятельки і останні практичні пів року новіціяту. 

— Якщо новіціят у Самборі, то дівчина мусить бути у кожній спільноті по місяцю. Крім Франківська і Хирова, кожна монахиня обов’язково знає працю в нас, у дитячому будинку. В одній спільноті людина показує себе в один спосіб, а в іншій спільноті може проявитися зовсім інакше. Так орден перевіряє, чи справді сестра може бути черницею — щоб не витрачати її життєвий час. 

Це мені пояснює Фаустина, водночас полокаючи носа застудженій семирічній Наталі. Збоку, біля порожнього акваріума з-під рибок, для неї нагрівався лікувальний прилад монструозного вигляду. Рибки померли смертю хоробрих, коли хтось із дітей вирішив почистити акваріум і насипав туди прального порошку. 

Лише коли дівчинка, надійно вкутана в ковдру, ледве не присягнула, що пролежить так годину вигріваючись, ми можемо поговорити про долю самої Фаустини. 

— Я не хотіла бути сестрою-вихователькою. Хотіла більше бути в монастирі, більше молитися, прибирати у церкві. Але якщо то Божа воля — я приймаю. Сестрам краще видно. 

Слухаю її і пригадую розмову з іншою сестрою, Мар’яною. 

— Як ми будемо шукати тільки себе, то нам ніколи не буде добре, — казала вона. — Ісус теж хотів відпочити, але до Нього чомусь ішли, щоб оздоровлював. Якщо шукати тільки свого «добре», то не треба йти в монастир. 

Думаю, в чомусь сучасна психотерапія передає куті  меду з індивідуалізмом. Вміти б її ще знаходити, цю золоту середину між собою і ближнім. 

***

Так, за розмовами й побутовими клопотами, минає тиждень. Раніше я думала, що складно шукати Бога, перебуваючи в оточенні атеїстів, які піддають твою віру сумніву. Але виявилося, що бути біля людей, які вірять інакше, щиріше, простіше, — виклик куди складніший. Я почувалася притисненою до лобового скла — бачила крізь нього чуже холодне сонце, яке не гріло, але засліплювало. 

Мій Бог — той, у якого мені вдавалося вірити — не мав би вміщатись в обряди. Не мав би сидіти в кивоті й чекати, поки я прийду до Нього на молитву. Мій Бог заплутався б у всіх п’ятнадцяти видах священничих риз і чіткій ритміці богослужінь. Я прослухала купу лекцій з біблеїстики та літургіки й розуміла, що і для чого потрібно. Але стійкого враження, що ми набудували собі замків з піску і обрядово біля них крутимось, позбутися не могла.

Я розуміла, що таке досвід церкви; розуміла, що таке персональне бачення і персональний стосунок із Богом  — і власний обрядовий скепсис не здавався чимось таким, чим варто пишатись.  Але й подіти його я нікуди не могла, і влитися в це струнке, намолене монастирське життя не виходило. Я і розуміла черниць, і не розуміла водночас. 

Після приїзду подзвонила іншій греко-католицькій монахині, Антонії-Зоряні, редемптористці. Антонія пише вірші й пісні, євангелізує і проповідує через соціальні мережі — якби не спалах ковіду, я мала б піти саме в її монастир. Про свої сумніви не розповідала, просто далі ставила запитання. І слухала. 

— Ми всі робимо гріхи і дурниці. Є моменти, коли мені не хочеться з Богом говорити, бо я на Нього ображена. Але з Ним зручніше сваритись, ніж із людьми, — Він не перебиває і не засуджує.

Ці слова мене зачіпають. Я жила в християнській сім’ї, де Бог мав образ того, хто карає. Щось сталося? Думай, за що. Захворіла — значить, нагрішила. Зробила щось не те — значить, Бог тобою незадоволений. В монастирі мені з цим Богом довелося прощатися, щоби впустити іншого. Справжнішого, ніж маленький Бог моєї сім’ї, де є плюс і мінус і нічого посередині. 

 — І все-таки, сестро. Що таке покликання до монастиря?

 — Любов з першого погляду — коли закохалася і більше ні про що не можеш думати. І вже до лампочки, яке воно. Ти не бачиш ніяких мінусів, просто хочеш бути біля Нього. А потім ця любов росте і змінюється — як і кожна інша любов. 

Добре, сестро. Спробуймо ще раз. 

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]