Люди серед нас

16-річний хлопчисько врятував п’ятьох дітей під час вибуху снаряду і через це попрощався з мрією стати бойовим розвідником. 90-річна бабуся переховувала в центрі окупованого Іловайська двох поранених українських військових і власною добротою зберегла їм життя. Декілька столичних патрульних, розчулені історією матері-одиначки, провели ледь не спецоперацію, щоб допомогти їй з дитиною отримати прихисток. 

Вони не знайомі між собою. Але мають дещо спільне — здатність на вчинок і вміння бути людьми. 

В очікуванні локдауну та поміж новин, від яких можна запанікувати, Reporters. розповідає три не пов’язаних між собою історії про силу духу й  людяність — здавалось би, таку просту, але насправді складну нашу якість. 

Сашко

Поволі. Крок за кроком. В одній руці тримає мобільний, інша безпорадно гойдається, наче не своя. Він іде, не дивлячись під ноги, і залишає на курній дорозі сліди крові з понівеченої правиці. 

Той вечір 1 липня 2019 року тепер уже 17-річний курсант Одеської військової академії Олександр Гаркуша пам’ятає по секундах. 

— Єдиний шматок, який випав, — каже, — проміжок із пів на дев’яту вечора до пів на п’яту ранку, коли мене оперували. Все інше закарбувалося у пам’яті й тепер, мабуть, назавжди лишиться зі мною. 

Військовим Сашко мріяв стати років з 11-ти — відколи його батько, Петро Гаркуша, зібрав наплічник і пішов добровольцем на Донбас. Чоловік потрапив у 74-й окремий розвідувальний батальйон: механіком-водієм їздив, зокрема, на територію Донецького аеропорту. 

— Батько, — ділиться Сашко, — не розповідав мені про війну. У 2015-му сказав щось на кшталт «Воно тобі не треба?», всіляко уникаючи подібних розмов. Коли вже після мобілізації підписав контракт і знову повернувся, нічого не змінилося: «Не треба тобі», — відрізав. Та й по всьому. 

Чи не єдине, чим Петро таки ділився вдома, — мінна безпека. На передовій чоловік бачив боєприпаси будь-яких видів. Усвідомлював, що всі вони можуть доволі легко потрапити у мирні міста. Тож, попри намір оминати тему сходу, докладно розповідав синові про те, якими бувають снаряди, як вони працюють і що робити, якщо раптом опинився біля вибухівки. 

— Зрештою, — строго каже хлопець, — ті знання врятували життя мені і ще п’ятьом дітям. 

Минуле літо Сашко, тоді ще учень Криворізького спортивного ліцею-інтернату, проводив удома в селі Пашена Балка під Дніпром. Удень займався хатніми справами, а ввечері, щоразу близько восьмої, виходив прогулятися з дівчиною. Хлопець уже й не згадає чому, але того липневого дня звільнився раніше. Декілька разів обійшов район, перестрів сусідських хлопців. 

— Ми з ними пішли дорогою вниз, повз дитячий майданчик. Мою увагу одразу привернули діти, що там юрмилися, але моїм попутникам було байдуже. Втім, якимось дивом я таки розгледів на майданчику щось схоже на боєприпас із батькових розповідей. Наблизившись, побачив, що не помилявся. Мене вчили: якщо капсуль не розбитий — снаряд не здетонує. Той, як мені здалося на перший погляд, наче був цілий. Але його однаково треба було кудись прибрати. Я вже хотів розігнати малечу і покликати дорослих, але, на жаль, не встиг. 

Той звук був схожий на чиркання запальнички: не надто гучний, але дуже типовий. За мить, на яку Сашко відвів погляд убік, хтось із дітей встиг підпалити снаряд.

Хлопець прожогом, на самих інстинктах, ухопив боєприпас у руки, закрив собою меншу дівчинку, замахнувся, щоб закинути його подалі від майданчика… А далі — вибух, дим і галас.

— Мені дзвеніло у вухах, але я чув, як гучно верещали діти. Поглянув на праву руку — кисть розтрощено. Друг схопив відірвану фалангу, простягнув мені, а я кричу: «Ні, не бери!» У голові промайнуло: «Треба йти додому». Підвівся, пошкандибав. Десь на півдорозі перестрів знайому волонтерку. Спитала, що сталося. Здетонував снаряд, кажу. Не пам’ятаю, де взялися сили, але набрав батька і сказав йому, що потрапив у біду. Повідомив, де я зараз. Тато прибіг із «Буторфанолом» — сильним знеболювальним, яке мав у армійській аптечці. Зробив мені укол, а тоді процідив: «Блядь, кишки». Я опустив голову і зрозумів, що в мене кишківник назовні — осколком розпороло живіт.

Швидка приїхала в Пашену Балку хвилин за сорок. Під час операції, яка тривала всю ніч, Сашко пережив три зупинки серця. Лікарі після виходу з операційної сказали батькові: «Моліться. Малий у комі. Гарантій, що він житиме, немає». 

— Але справжнім дивом я вже за добу прийшов до тями. Навіть говорити почав, уявляєте? З мене витягли осколки, пришили частину пальця, яку підібрав мій друг і якої наразі майже не відчуваю. Ну і вивели стому — спеціальний отвір у череві з трубкою, що виводить нечистоти. Проходив так понад рік — десь місяць тому стому нарешті прибрали. 

Пережити трагедію і змиритися з тим, що навряд чи тепер зможе стати, як батько, розвідником, Олександрові допоміг психолог. Попри великий резонанс події, у матеріалах справи про незаконне зберігання боєприпасів хлопець донедавна проходив як свідок, а не як потерпілий. Каже, змінити статус, а з ним і відновити справедливість, допомогли юристи. 

За вчинок, на який здатен далеко не кожен дорослий, влітку цього року Олександра Гаркушу нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. І хлопець таки вступив у військову академію в Одесі — хоча й не на омріяну спеціальність.

— Свій вчинок, — каже наостанок, — я не вважаю геройським. Будь-хто свідомий вчинив би так само. Ми ж люди, так?

Маячки

Без сирени, із самими маячками, слизькою дорогою в Голосіївському районі Києва мчить автівка патрульної поліції. Одна за одною обганяє численні машини, а потім пригальмовує біля торгового центру. 

— Вона має бути десь тут у кафе, ходімо, — кидає один із патрульних напарникові й виходить з авто.

За першим же столиком у фаст-фуді на них чекає розгублена жінка у подертих джинсах і сірій кофтинці. Вона тримає на руках дівчинку років двох: пестить і чимдуж притискає до себе — обидві одягнені залегко для осінньої погоди. 

— Доброго вечора! Патрульний Іван Янковий. То вам потрібна допомога? — одразу ж питає поліцейський. 

Жінка ствердно киває й ледь помітно усміхається. А потім зізнається, що ніколи й не гадала, що опиниться у подібній ситуації. Каже, ще кілька місяців тому її життя було відносно спокійним: підпрацьовувала онлайн і разом із донечкою винаймала недороге житло поблизу цього ж торгового центру. 

— А восени, — тепер уже розповідає патрульний Янковий, — жінці не заплатили за виконану роботу. Перший неоплачений місяць орендодавець пробачив, а на початку другого — вибачився і попросив виселитися. З речей мати-одиначка мала лише одну валізку і дорожню сумку. Зібрала все, сіла у кафе й у відчаї вирішила набрати 102. 

Нетиповий виклик із проханням про допомогу диспетчери передали колезі Івана Янкового — патрульному Євгенові Гридіну. Чоловік знайшов в інтернеті контакти волонтерів, які опікуються жінками у скрутному становищі: зв’язався, запитав, чи зможуть допомогти.

— Волонтерка на ім’я Віра відгукнулась і сказала, що знайде місце для жінки, але треба трохи часу — перетелефонує. А як зібралася набрати — виявилося, Євген дзвонив їй з прихованого номера. Не розгубилася — набрала 102: пояснила, що зараз у Житомирі, але на прохання патрульного з Києва знайшла місце для жінки у Вінниці, і тепер треба якось зв’язатися з нею та допомогти доїхати. Тож мій екіпаж отримав завдання, так би мовити, довести справу до кінця і посадити маму з дитиною на потяг.

Поки волонтери перераховували жінці гроші на таксі та поповнення мобільного, ще один патрульний, Віталій Козоріз, терміново купив їй квитка до Вінниці. Янковий з напарником тим часом її підтримували, діючи «за протоколом» — розпитували, чи вона не має когось із родичів або близьких, до кого може звернутися. Та лише відповіла: «Я — сирота. У мене немає нікого, крім доньки». 

— Зрештою, — підсумовує патрульний, — ми привезли жінку з дитиною на вокзал, посадили на потяг. За кілька годин вони вже були у Вінниці: викликали таксі, дісталися центру допомоги. Власні дії, як і дії моїх колег, чимось геройським не вважаю. Простягнути руку допомоги — це те, що робить нас людьми. 

Іванівна 

Їх залишилося двоє — Тарас Костанчук із позивним Бішут і боєць Євген на псевдо Нікітос. 19 серпня 2014 року під час відходу батальйону «Донбас» із центру Іловайська обидва отримали контузії та кульові поранення: Нікітосові прострелили коліно, а Бішута від смерті врятував шолом — куля зрикошетила, надколола череп, але до мозку не дістала. Хоча бої за Іловайськ іще тривали, Бішут і Нікітос опинилися в оточенні — центр міста повністю контролювали бойовики. 

— Схопили один одного, забігли у найближчий під’їзд одного з житлових будинків, — шість років потому згадує Костанчук. — Піднялися на другий поверх, побачили неброньовані двері, вломилися всередину квартири. Я приліг на диван, а Нікітос розмістився на підлозі. Зачаїлися. 

Від акубаротравми, як медики називають контузію, у вухах військових безперервно дзвеніло, а голови тріщали від болю. Закривавлених і розгублених, посеред власної спальні їх зрештою знайшла 90-річна Клавдія Іванівна. Жінка не мала сил щоразу спускатись у підвал, тому переживала масивні обстріли у ванній.

— Кто тут? — звернулася російською, вийшовши з «укриття». 

— Українські військові, — відповіли в один голос. — Ми не образимо. Потрібна ваша допомога.  

Глухувата, в окулярах із товстезними скельцями, попри поважний вік, мешканка Іловайська мала чистий та гострий розум. Спочатку вона розгублено розглядала бійців, а тоді швидко почала обробляти Бішутові й Нікітосу рани. Старечими натрудженими руками промивала, бинтувала — і усміхалася, розповідаючи, наче давнім знайомим, про переваги поганого слуху. Бо менше чує стрілянину й вибухи. 

— Ви, хлопці, — примовляла, — не переживайте. Я ще під час Другої світової санітаркою була, то трохи на медицині знаюся. Підлатаємо вас — як новенькі будете. 

Понад пів століття тому, ще замолоду, Клавдія Іванівна вже переховувала вдома військових. Точніше, одного — есесівця-дезертира, якому дуже вже кортіло жити. І от тепер, скручена старістю, вона сиділа у пошарпаному кріслі, щоразу переживаючи, щоб у квартиру не вдерлися з перевіркою бойовики. 

— Ховала нас, — каже Бішут, — буквально під страхом смерті. Якби нагрянули з обшуком — стареньку точно вбили б разом з нами. Поранені, в самісінькому центрі окупованого міста, та ще й неподалік блокпосту з кадирівцями, ми вижили волею долі й стараннями Іванівни. А ще її сусідки, яка також нам допомагала, та донецьких патріотів. 

Бішут і Нікітос, як і значна частина бійців «Донбасу», що долучилися до батальйону в 2014-му, були місцевими. Втім, вибиратися стежками і без документів було надто ризиковано, тому військові використали старі зв’язки і вийшли на українське підпілля окупованої Донеччини. Донецька агентура виготовила й передала бійцям підроблені паспорти, чоловіки вигадали собі легенди і виїхали з Іловайська блокпостами бойовиків. 

— Нікітос поїхав за два тижні, я — за три. Вивозив нас один з місцевих патріотів. Я перетинав блокпост неголений, із перегаром, у пом’ятому одязі і кепці, що прикривала рану. В руках мав робітничу валізку, мовляв, простий ремонтник, ось мій склоріз. А Нікітосові перед тим, як він поїхав, зробили йодову сітку на нозі — коли його зупинили на блокпосту, як ми й очікували, то він сказав, що вставляв у місті вибиті шибки, шмат рами впав на ногу, от вона й набрякла — бачите, йодова сітка. Задерти штани до коліна, на щастя, ніхто не вимагав. Нам обом знову пощастило. 

Розуміючи, що, певно, ніколи більше не побачать Іванівну, Бішут і Нікітос, попри ризик, зазнімкували себе поруч із рятівницею. Аби хоч якось віддячити жінці, завдяки якій лишилися живими, після виходу з Іловайська через ті самі зв’язки бійці передавали Іванівні на окуповану територію продукти і медикаменти. Опублікувати ж унікальні світлини і розкрити ім’я рятівниці зважилися тільки у 2020-му — за рік після смерті Клавдії Іванівни. Людини, що допомогла.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]