Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Гідні власної землі
    15 Грудня 2020

    Гідні власної землі

    Чому мрії про дах над головою вибивають ветеранам землю з-під ніг

    Майже 31 тисяча українців з числа військових та їхніх рідних стоять у черзі на квартири. У цьому списку є колишні військові, які після служби будують життя і кар’єру з нуля. Є ті, чиї домівки залишилися на не підконтрольних уряду України територіях. Є екскомбатанти з інвалідністю. Є родини загиблих. 

    Скільки з них цьогоріч отримали житло — невідомо. 25 тисяч учасників бойових дій стоять на обліку в органах місцевого самоврядування, і загальної статистики щодо них не збирають. Іще понад п’ять тисяч із тих, хто стоїть у черзі на квартиру, належать до осіб з інвалідністю, членів сімей загиблих і військових із числа внутрішньо переміщених. Вони мають право подаватись на субвенцію: отримати кошти з місцевого бюджету і купити на них житло. З цих понад п’яти тисяч цього року квартири отримали менше як сотня. А черга невпинно зростає. 

    «Ми не можемо спрогнозувати, скільки людей додасться на кінець року. Нові рішення надходять до нас щомісяця», — кажуть у Київській обласній адміністрації. Під рішеннями мають на увазі нових військових у черзі. Цьогоріч на Київщині кошти на житло мали отримати 333 особи. Держава виділила гроші для 58-ми. 

    У продовженні спецпроєкту «Ті, що повертаються з війни» розповідаємо, як, попри мізерні шанси на успіх, ветерани й далі борються за право на вдячність від держави та власний дім. 

    ***

    Зала адміністрації Дніпровського району столиці переповнена людьми. Поміж ветеранськими сім’ями снують репортери з фотоапаратами. Незважаючи на те, що Олександр має групу підтримки у вигляді дружини, він страшенно хвилюється, що йому не повірять, скажуть «Ти не воював, ти все вигадав». Взяв із собою ноутбук зі знімками — як доказ. Коли секретар оголошує вирок — ветеран не стримує сліз розчулення. «За те, що боронив кордони України», Олександр Карабіненко отримує рішення про виплату грошової компенсації на купівлю житла — понад 2 мільйони гривень. 

    Відтоді минуло майже два роки, а жовтень 2020-го родина Карабіненків зустрічає там, де й попередні, — в орендованій «трьошці» на Русанівці. Черга на отримання грошової компенсації, у якій 47-річний Олександр — 15-ий у своєму районі, за весь цей час посунулася лише на трьох людей. 

    Жити там, де дихається вільніше

    Олександр втрачав дім двічі. Вперше — коли ще підлітком після смерті батьків змушений був переселитися з рідного Подільська на Одещині до родини дядька у Севастополь. Вдруге — після початку тимчасової окупації півострова. 

    У Севастополі почалося його доросле життя. Тут довго працював на заправці, куди влаштував дядько. Тут, бунтуючи проти гіперопіки опікуна, вступив до училища на слюсаря-зварника. Тут, зрештою, знайшов своє покликання до моря — почав працювати на іноземних суднах.

    Майбутню дружину, Зору, теж зустрів в Криму: познайомилися в електричці, в якій обоє їхали на конференцію Союзу християн. У джинсовому костюмі, туфлях, із зачіскою-коком, одразу привернув її увагу. Сам закохався ледь не з першого погляду. Був 1995-ий рік. «Думаємо, нас Бог звів», — каже Зора 25 років потому, колихаючи на руках кількамісячну доньку. Тепер у них уже четверо дітей.

    Восени 2014-го Олександр йшов у черговий рейс як помічник капітана, не знаючи про те, що в севастопольську квартиру вже не повернеться. Сім’я тоді жила на два міста: то в Севастополі, то в Києві, де Олександр вчився в університеті, а Зора знайшла роботу соціальної працівниці. Коли Росія окупувала Крим, родина вирішила залишатися на землі, підконтрольній Україні. 

    — Якби не Саша, я не знаю, чи поїхала б із Севастополя, — каже Зора і знічується. —  Мене питали, ким я себе відчуваю? Я відчувала себе кримчанкою. Про інше не замислювалася. Якщо чесно, я боягузка, а от Саша в мене не такий!

    Світ розділився навпіл. 

    Старший син Карабіненків події Майдану пригадує так, ніби це було вчора. Микиті тоді було 15, і він їздив на Майдан щодня — хоч і неповнолітній, пристав до четвертої Козацької сотні. Брав участь у мирних маршах, ажде розумів, що осторонь залишатися не може. 

    — Це була підліткова романтика — мені хотілося бути причетним до чогось більшого! — згадує хлопець шість років потому.

    Якось Микита дорікнув Зорі тим, що мати його друга — разом із молоддю на Майдані, а вона — ні. Пояснила, що її відповідальність — піклуватися про трьох дітей, поки батько не поряд, і Микита зрозумів. В тому, що немає причин сумніватись у патріотизмі батьків, упевнився згодом — після повернення з рейсу батько вирішить іти у добровольці.

    «Батя, я тобою пишаюся»

    Олександр пригадує, як стежив за подіями 2014-го на сході України. Що далі, то більше з’являлося новин про те, що воювати доводиться в тому числі юнакам, котрі мусять учитися всього просто на полі бою. «Воювати мають не діти, а батьки» — подумав Олександр і подався до лав тоді ще добровольчого батальйону «Азов».

    Коли оголосив про своє рішення на сімейному зібранні, почув від старшого щире «Батя, я тобою пишаюся» і зрозумів, що все робить правильно. 

    Так моряк Олександр Карабіненко став інструктором із топографії та орієнтування на місцевості у зоні збройного конфлікту. Готував до операцій різні підрозділи, згодом — якраз напередодні боїв за Широкине — перевівся до артилерії. Олександр був відповідальним за користування бойовою системою управління «Кропива» — українська розробка, яка дозволяє, наприклад, в автоматичному режимі визначати напрям стрільби та відстань до цілі. Сидячи у штабі, військовий чув, як вражають цілі, вів статистику, корегував дії і надсилав інформацію на передову. Кілька разів намагався поїхати ближче до лінії зіткнення із розвідкою, та командир не пускав. 

    — Казав, що в штабі від мене більше користі, — пригадує Олександр.

    На сході він провів 20 місяців, та в деталі цього досвіду не вдається. 

    — Були їхні шпигуни, заслані до нас. Були наші, заслані до них. Це все було дуже брудно. Найбільше згадую хлопців, яких я готував, а потім ховав. Та стараюся про це не думати. 

    На свій страх і ризик

    Мовчазний і згрубілий, він повернувся із зони бойових дій. Про перебування в АТО з сім’єю не говорив ні тоді, ні тепер. «Легкозаймистий» і раніше, тепер став іще різкішим у словах. Подовгу засиджувався з побратимами, випиваючи більше, ніж зазвичай, хоч «всерйоз» ніколи не запивав.

    До змін у психологічному стані додалися вимушені зміни у кар’єрі. Через службу в «Азові» помічник капітана мусив змінити добре оплачувану роботу «під прапором» (десь на пів року виходив у рейси на іноземних суднах) на роботу у великій українській агрокомпанії, де на схожій посаді отримує на порядок менше.

    Квартира на папері

    — Знаєте, я ж ніколи не хотів бути військовим. Хотів працювати,  чесно платити податки і щоб професійні військові мене захищали, — каже ветеран. — Але мусив узяти на себе й цю відповідальність.

    Про своє рішення не шкодує.

    — Та все ж, — зізнається, — хотілось би відчути вдячність від держави.

    Із такою логікою став на квартирний облік. Довго обирали житло, яке візьмуть за отримані гроші (за правилами, мали зробити вибір завчасно), та нарешті знайшли квартиру мрії — велику, світлу, з виглядом на Дніпро. У новому житловому комплексі на Русанівці, тож дітям навіть не довелось би змінювати школу, а Зорі було близько до роботи. Зора раділа просторій кухні, якої їй так бракувало (власне, досі бракує) на орендованій квартирі. Не знали, що процес затягнеться так надовго. 

    Попри те, що офіційної відмови Олександр не має, гроші на квартиру бачив тільки на папері: на трьох рішеннях із тричі перерахованою у зв’язку з інфляцією сумою на майбутню оселю. В останньому ще одне оновлення — додали новонароджену Соню.

    — Процес отримання житла чи компенсації залежить не лише від того, скільки часу потрібно на подання документів та роботу державних органів, а й від того, чи є достатнє фінансування на ту чи іншу програму. Зазвичай усе впирається саме в недостатнє державне фінансування, — пояснює юристка і координаторка гарячої лінії громадської організації «Юридична сотня» Наталія Шумінська. — Не завжди коштів, які передбачені на відповідний рік для компенсацій, вистачає на всіх, хто стоїть у черзі. Інші ж причини, окрім фінансування, можуть бути різними: від неправильно поданих документів до звичайних помилкових дій чи бездіяльності відповідальних. В останньому випадку допомогти може тільки звернення до суду.

    Закон гарантує, що особи з інвалідністю внаслідок війни мають отримати житло протягом двох років з дня взяття на квартирний облік. Якщо цього не сталося, ветеран може звернутися до суду. Але це навряд чи пришвидшить процес, адже судитися може кожен попередній з черги.

    Місце ветерана в черзі, зазначає експертка, буде залежати від того, як давно він перебуває на квартирному обліку, а не від того, коли він одержав право на таку компенсацію (наприклад, отримав статус особи з інвалідністю внаслідок війни) та подав документи на отримання коштів. 

    — Ми вважаємо, що цю норму необхідно змінювати, оскільки черга людей з інвалідністю щороку більшає за рахунок нових осіб, які за документами встановили інвалідність щойно, але у списках перемістились вище від осіб, які очікують на отримання компенсації протягом кількох років.

    Як отримати житло

    Хвилюючись і чекаючи на рішення в залі адміністрації Дніпровського району, Олександр роздивлявся обличчя людей у залі і майже всі впізнавав. Усі держслужбовці, до яких раз по раз бігав із документами, стали йому як рідні. Зора, яка ненавидить зайвий раз з’являтись в урядових установах, дивувалася такій наполегливості чоловіка. Та він мужньо витримав усі випробування на міцність.  

    — Аби почати процедуру отримання житла, необхідно подати документи для взяття на квартирний облік, — пояснює логіку дій Наталія Шумінська. — Для цього варто звернутись до міської, сільської чи селищної ради з пакетом документів, який підтверджує, що особа має на це право. Коли ветеран уже перебуває на квартирному обліку — він подає заяву про призначення грошової компенсації до органу соціального захисту населення за місцем перебування на квартирному обліку та відповідний пакет документів.

    Також, розповідає Наталія, ветерани можуть обрати для себе певні програми, які допомагають їм отримати житло. 

    Існує, наприклад, Державна програма забезпечення доступним житлом, яка полягає у сплаті 50 % вартості придбаного житла за рахунок коштів державного бюджету чи наданні іпотечного кредиту. Для того, щоб скористатись такою програмою,  ветеран чи ВПО має подати заяву й необхідні документи до регіонального управління Держмолодьжитла. 

    — Мій товариш після народження дитини подався на таку програму. І, до речі, без проблем отримав квартиру, — згадує Карабіненко. Для цього його товариш продав власне житло, щоб купити просторіше. Олександр такої можливості не має. 

    Також учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни та внутрішньо переміщені особи мають право скористатись пільговим кредитом на придбання житла. 

    Та, на жаль, окрім ветеранів, які дійсно стояли на обороні державних кордонів, є й ті, хто без бойового досвіду отримував посвідчення — аби скористатись пільгами від держави. Олександру такі випадки відомі. 

    — Хто встиг, той і сів. Хто визначає, хто заслужив ці пільги? Можливо, мають бути люди, які не лінуватимуться й перевірятимуть — чи людина справді воювала, чи просто тричі приїхала на блокпост, отримала посвідчення учасника бойових дій, і у неї це буде п’ята квартира.

    Сіль землі 

    — Якщо ми хочемо, щоб наша країна не перестала існувати, ставши просто територією, ми повинні виховувати наступні покоління. Я пішов на війну, хоча дружина була проти, — зокрема щоб стати прикладом для своїх синів, — каже Олександр і знизує плечима: — Дивлячись, як держава цінує цей вчинок, який висновок можуть зробити мої діти? Може, одного дня вони прокинуться і вирішать емігрувати? Чи зможу я тоді їх зупинити? Скоріше, це вони стулять мені рот прямим запитанням: «А тобі хоча б до 90-річчя дадуть квартиру?». І будуть жити у діаспорі — вивішувати прапори й ліпити вареники, як і всі емігранти, які на рідній землі так і не змогли відчути себе гідно. 

    Розмірковуючи, складає випрасувані футболки у спортивну сумку — збирається у рейс. Потяг на південь вирушає вже цієї ночі. 

    — Коли у 2014-му році бабуся в маршрутці дала мені, одягненому в форму, 50 гривень на цукерки («Тримай, купиш хлопцям») — я не знав, куди себе подіти. Я плакав від цього вчинку, — зізнається Олександр. — Квартира — це вчинок, на який я чекаю від держави. Якщо з тим бекґраундом, який має моя сім’я, ми не є гідними, аби вкорінюватись у цій країні, народжувати тут дітей, відкривати бізнес, досягати професійних вершин — то що потрібно робити, щоб бути гідним?


    Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про українських ветеранів. Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

    Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

    Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.


    За статевою ознакою

    Навіщо ветеранки шукають одна одну й чому жінка в чорній хустці не має страху

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00