Екскурсовод із вулиці

Їх легко впізнати на вулиці: занадто легка, як для листопада, куртка, старі кросівки і затертий АТБшний пакет. Вони стоять невеличкими групами біля лавок на майдані Незалежності і будують припущення, що їстівного отримають цього разу. Ось-ось мають прийти волонтери. Ця суботня роздача їжі — позапланова, та людей зібралося більше, ніж зазвичай: спрацювало сарафанне радіо. Черга з бездомних і з тих, хто майже нічого, крім дому, не має, розтягнулася на всю площу. 

15 листопада у світі відзначають Всесвітній день бідних. Ця дата — додатковий привід згадати про українців, які живуть у режимі виживання і не можуть самостійно забезпечити собі достойний рівень життя. «На кінець 2020 року рівень бідності зросте до 45%, що на 6,5 % вище за минулорічний показник», — звітують у Міністерстві соціальної політики. Пандемія відзначилася й тут. 

«Вовка ноги годують», — кажуть напівжартома ті, хто щодня пішки або на метро долають містом десятки кілометрів, щоб знайти якийсь підробіток, здати пляшки у пункт прийому вторсировини та встигнути на роздачу їжі від однієї з волонтерських організацій. Коли та на яких локаціях на них чекають з бутербродами і термосами з чаєм, вивчили напам’ять. Старші так не бігають — просто приходять по гарячий обід: пенсії вистачає на комуналку та якісь ліки.

«Ви ж тільки не знімайте мене, не дай Боже, дочка побачить», — з острахом просить літня жінка. У дочки допомоги не просить — не вірить, що та зможе чимось допомогти на свою вчительську зарплату. 

Прописаний у п’яти бібліотеках 

Сергій Андрійович жив на зарплату вчителя історії 40 років. Щоправда, не лише на неї — як гід об’їздив Україну, водив екскурсії столицею. Досі пам’ятає, що довжина великої лаврської дзвіниці — 96 метрів 52 сантиметри, а «металевої леді» (Батьківщини-Матері) — 102 метри. Пам’ятає, як молодим з будівельною бригадою був на півострові Ямал, що за Полярним колом. Пам’ятає, як на екрани вийшла «Кавказька полонянка» і він сходив на стрічку у кіно п’ять разів за тиждень. А ще у студентстві був чемпіоном зі смаження картоплі і пиріжків. 

То було у молоді роки. Зараз Сергію Андрійовичу 67. Три місяці тому жінка і діти виставили його за поріг. «Не до двору прийшовся», — каже пан Сергій і замовкає. Говорити про це не хоче. Лише поміж розповідями про лавру і пиріжки кидає, міркуючи вголос, що був, мабуть, поганим батьком і вихователем, що «все життя з людьми працював, а зі своїми не впорався». Потім відрізає: «Я соплі розвішувати не буду. Людину рятує гумор». Сергій Андрійович любить гуморески Павла Лозового і твори Михайла Жванецького. Читає взагалі багато: «Прописаний у п’яти чи шести бібліотеках», — повідомляє з гордістю. Зараз, щоправда, читати не може — у хостелі, в якому зараз живе, не вистачає світла. 

Притон

Місце у двокімнатному хостелі на 25 ліжкомісць пану Сергію виборов волонтер Олексій. Він разом зі спільнотою його і оплачує — пенсії у 2100 гривень ледь вистачає. 34-річний Олексій Хижняков приєднався до Спільноти Святого Егідія (міжнародної християнської організації, що допомагає нужденним) чотири роки тому — тоді і зустрів Сергія Андрійовича на роздачі їжі. Хоча пенсіонер жив тоді ще у власній квартирі на Печерську, та вже приходив по безкоштовний гарячий обід. 

— Пенсіонери йдуть сюди не лише за пайком — тут і відчуття спільності, і спілкування, і розуміння того, що в тебе є якесь заняття, певний графік, — пояснює Олексій. 

Та за чим саме приходив пенсіонер Сергій, волонтери не знали. Перші підозри, що вдома у пана Сергія коїться щось недобре, з’явилися навесні — вже під час локдауну. Через карантин волонтери почали розносити пакунки пенсіонерам адресно, і Олексій, який жив по сусідству з Сергієм Андрійовичем, взявся ним опікуватись. Частину їжі, яку чоловік отримував від волонтерів, він розділяв зі старшими сусідами — так їм допомагав. 

— Ми і до цього часто перетиналися у нашому районі. Він завжди підходив, вітався і розповідав анекдоти. А тут почав обмовлятися, що не має доступу до холодильника і плити, тому ходить на роздачі. Щось тут було не так. 

Одного разу він підійшов до нас і спитав, чи не можемо ми його кудись прилаштувати. Виявилося, що його вигнали з дому, майже без речей, і змусили виписатися з квартири. Він тоді постарів років на десять — ніби в момент стало вдвічі більше зморщок. Ночував у пункті здачі вторсировини. Не міг спати ані вдень, ані вночі — він не звиклий був до такого життя. Я намагався влаштувати його в хостел, а його не хотіли приймати — туди часто бояться брати бездомних, тим паче літніх. Він глибоко образився на ті відмови, втік на добу. Врешті я влаштував його у хостел недалеко від його дому. Умови там жахливі, це справжній притон, та тому, мабуть, і взяли. Зараз шукаємо, куди його переселити, але це виявилося не так просто, — зітхає Олексій. 

Конкретні сенси

30-річний Євген Савватєєв, який зі Спільнотою Святого Егідія допомагає бездомним вже десять років, запевняє: сімейне питання — одна з найпоширеніших причин, через які людина опиняється на вулиці. 

— Спочатку у тебе не складаються стосунки з кимось із родичів, а потім вони крок за кроком починають вичавлювати тебе з твого життєвого простору. Врешті під тиском змушують переписати квартиру, — розповідає Євген.

Вирішити свої проблеми самостійно людині у такій ситуації не під силу, а державних програм із захисту бездомних в Україні немає, тож життя людини у безвиході повністю залежить від небайдужості соціуму.

— Коли ви помічаєте бездомного біля вашого будинку, телефонувати соцслужбам не дуже ефективно — вони не швидко зреагують. Спитайте у людини, що їй потрібно. Це особливо важливо зараз, у холодний період — щорічно велика кількість безпритульних просто замерзає на вулиці. Є випадки, коли вони згорають на теплотрасі. Коли безхатько гріється у вашому під’їзді і ви через поганий запах думаєте про те, щоб винести з сусідами його на вулицю, — замисліться, чи готові ви стати співучасником того, що ця людина, скоріш за все, замерзне. Краще винесіть їй якусь ковдру, і тут вже справді доречно зателефонувати до соцслужб, які заберуть людину в муніципальний притулок, де вона зможе переночувати в теплі. 

Тих, хто не вважає нужденних за людей, потрібно обеззброювати словом, впевнений Євген. Розповідати історії таких, як Сергій. Скидати пости і розповідати, що безвихідь існує. 

— Коли допомагаю бездомним, розумію, що мені це потрібно більше, ніж їм. В житті з’являється сенс, і він доволі конкретний. Ти щотижня зустрічаєш людей, які тебе точно чекають, які тобі точно раді. І ти їм радий — деякі безпритульні друзі були на моєму весіллі, — усміхається волонтер.

***

— Вони, волонтери, допомогли мені, коли було найважче, — згадує Сергій Андрійович. — Бачите на мені куртку? А брюки бачите? Ну, шкарпетки показувати не буду, але це теж від них — нові, теплі. 

— Сергію, нам на Контрактову, — перебиває нашу розмову його друг Ігор, який підкульгуючи підходить до нас. Після інсульту Ігор не дуже чітко вимовляє слова. У Ігоря немає дому — шахраї, які прикинулися волонтерами, вигнали Ігоря з квартири. Суд триває шостий рік, та це вже зовсім інша історія. Зараз друзі поспішають на наступну святкову роздачу — на Подолі. З цього приводу у поліетиленовому пакеті пана Сергія, окрім бібліотечного спортивного детективу, так звана тара — два пластикових судки та півлітрова пляшка — для чаю.

— Вовка ноги годують, і нас теж, — сміється Сергій Андрійович. — Ви якось падайте на хвіст, панове журналісти, я вам екскурсію Києвом проведу, — додає вже на ходу до метро. 

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]