Особливе одкровення

«Уперше і востаннє Антон Дубішин став на ноги у дев’ять місяців. Тоді ж лікарі поставили йому діагноз: невиліковне захворювання — синдром Вердніга-Гофмана. Відтоді Антон втратив можливість рухати практично усіма м’язами тіла. І хоча перехожі на вулицях часто відвертаються від нього, Антон, на відміну від більшості людей з подібними проблемами, не ховається удома і не ставить на собі хрест. Він живе активним публічним життям, а ще — допомагає військовим.

Хлопець має вроджену патологію — спінальну аміотрофію. Це спадкове захворювання нервової системи, через яке недужі спершу перестають відчувати ноги, тоді — половину тіла, а зрештою — і все тіло. Коли «вимикаються» легені — людина помирає. Половина дітей з таким захворюванням не доживає і до двох років. Але Антон живий», — так чотири роки тому ми починали репортаж про знерухомленого хворобою волонтера. 

Сьогодні Антонові 31. Він керує громадською організацією, яка допомагає українським військовим, літнім людям, малечі з дитячих будинків і родинам з особливими дітками. Антон пише вірші і випустив уже три поетичні збірки. А ще — проводить мотиваційні бесіди з людьми із залежностями та ув’язненими колоній для неповнолітніх. 

У вересні друком вийшла автобіографічна книжка Антона. У ній він розповідає про життя в інвалідному візку на тринадцятому поверсі столичної висотки, примирення з собою і навколишнім світом, нескінченні випробування долі і прагнення бути корисним тим, хто цього потребує. А ще він пише про те, чому особливі — не інваліди, не люди з обмеженими можливостями чи винятковими потребами, не забуті Богом і не ображені долею. Ми попросили Антона поділитися власною історією з читачами Reporters.

Мій діагноз має назву «спинна м’язова атрофія Вердніга-Гофмана другого ступеня». Якщо маєте бажання, можете пошукати в Google. Але я не завжди був таким… схожим на рогалик. Я був звичайною дитиною з рівним хребтом, руками і ногами. 

З чого починається життя? 

Звісно ж, із чоловіка й жінки, які створюють сім’ю. Так почалося і моє. Мої батьки — Наталя та Валерій — листувалися й планували спільне життя, поки тато служив у морському флоті. Після повернення зі служби влаштували скромне весілля — 2 грудня 1988 року молодята стали на весільний рушник: маленька і тендітна Наталія (зріст 145 см) та високий і стрункий Валерій (зріст 180 см). Нова сім’я жила окремо від батьків, в комунальній квартирі. Мама працювала в універсамі «Десна»: зважувала й пакувала харчі, розкладала їх по полицях. Персонал магазину любив і цінував щиру, працьовиту дівчину в окулярах. Батько ж пішов працювати на будівництво.

І ось пролунала новина, що мама вагітна. Усі в родині були раді й чекали на появу немовляти. Тим паче, що УЗД показало: буде хлопчик. Вагітність не мала ніяких патологій, а коли прийшов час народжувати, лікарі вирішили робити кесарів розтин — якби мама народжувала самостійно, могла би втратити зір. 2 вересня 1989 року о 13:00 у столичному пологовому будинку №6 з вагою 2900 г та зростом 52 см народився я — Дубішин Антон Валерійович. 

Я рано почав тримати голівку, сидіти, триматися на ніжках та навіть повзати. Мій батько радів із того, що в нього син, і любив підкидати мене догори, від чого я голосно сміявся. Звісно ж, усі дяді, тьоті, бабусі й дідусі зносили подарунки для новонародженого. Але, як пишуть у казках, щастя тривало недовго. У дев’ять місяців моє тіло перестало проявляти фізичну активність. Почала з’являтися слабкість у м’язовій системі.

Після ретельних перевірок лікар повідомив моїй мамі: «Ваша дитина буде інвалідом. Можете його здати до дитбудинку та народити собі повноцінну дитину». Але батьки вирішили перевірити цю інформацію й обстежити мене в інших медичних закладах. Почалися дні походів до лікарів, дні пошуку полегшення та спростування інвалідності. Зрештою мені поставили остаточний діагноз  — спинна м’язова атрофія Вердніга-Гофмана, рання дитяча форма. Мені тоді був лише рік. 

Батьки

Кажуть, що чоловіки — це сильна стать. Але мій батько не належав до цього типу людей. До мого народження він випивав на свята. Та коли мені поставили інвалідність, почав пити значно більше і частіше. На жаль, найстрашнішим і найболючішим було не пияцтво мого батька, а його знущання з мами. Ревнував її до кожного стовпа, хоча сам бігав по жінках. Окрім цього психологічного тиску, почав іще й бити та ґвалтувати її. Все це відбувалося на моїх очах. Знерухомлений, я лежав на дивані і спостерігав жахливі сцени. Хотілося зробити бодай щось на захист рідної людини, але що може зробити маленький хлопчик з особливостями? Тільки спостерігати та запам’ятовувати.

Знаєте, можливо, для вас це прозвучить дивно, але я щасливий від того, що народився таким, що я не здоровий. Якби був здоровим, то міг би стати таким же тираном, як мій батько.

Минав час, і мама знову завагітніла. Мені було два рочки, коли це сталося. На цей раз УЗД показало, що буде дівчинка. Кожна мати, яка має дитину з особливостями, мріє про друге здорове дитя. Щоб воно було помічником та найкращим другом. На жаль, цього разу доля вирішила зробити удар з іншого боку. Сестричка померла через чотири дні після пологів. Лікарі виявили запалення легень і звинуватили в цьому мою маму. Потім я завжди мріяв про сестру, з якою міг би гратися ляльками чи іграшковим посудом. Навіть тепер до мене тягнуться саме дівчатка. З ними набагато легше знайти спільну мову, ніж із хлопцями.

Батько ж і далі тиранив маму. Смішне в цій історії те, що саме він першим подав заяву на розлучення. Мені було 4 роки, коли батьки офіційно розлучилися. Ми з мамою перебралися до бабусі й діда на вулицю Райдужну.

Біль і відторгнення

Мамі постійно давали непрохані поради. Пам’ятаю, якось у нас зламалася конфорка в електроплиті і ми викликали майстра. Перед його приходом мама підігріла мені вермішель (хоча перед заміною частин електроплити її не потрібно вмикати). Коли прийшов майстер, то запропонував здати мене до дитбудинку й навіть дав адресу закладу.  

З боку лікарів також було безліч порад. Ці «великі» люди казали, що я доживу лише до п’яти років. Потім до 10, 15 й так далі, наче ставки в грі «російська рулетка». Апогеєм став «вирок» психіатра: коли мені було 5, вона поставила мені діагноз «розумова відсталість», який, на жаль, ставили у ті часи багатьом дітям з інвалідністю. Незважаючи на всі «добрі» підказки медиків, мама боролася за мене фізично та морально. 

Так, звісно, в моєму житті було багато прикрих моментів, але були й свої плюси. Наприклад, батьки дитини з особливостями могли стати на облік, щоб безкоштовно отримати машину (тоді давали «Таврію») та квартиру (щоправда, їх ми так і не отримали). Крім того, в кожному районі Києва батьки почали об’єднуватися та створювати організацію під назвою «Церебрал». За допомогою організації можна було заявити про себе й відстоювати свої права.

Моя мама в той час була схожа на батарейку «Duracell» із нескінченним енергоживленням. Перед Міжнародним днем інвалідів та Новим роком мама бігала по різних крамницях та ринках, просила допомогти солодощами та іграшками для особливих дітей, а потім несла сама по 4-6 пакетів додому. Вдома з іншими батьками вони робили подарунки й відвідували родини, дарували трохи радості кожній дитинці з особливостями. Далі мою маму зробили відповідальною за 15 особливих сімей, які жили неподалік від нашого дому.

Якщо казати про особисте життя моєї мами, то після розлучення вона більше не виходила заміж — не кожен чоловік прийшов би у родину, де є дитина з особливостями. Після декретної відпустки мама звільнилася з універсаму та пішла працювати прибиральницею житлових будинків. Кожного ранку о п’ятій матуся прокидалася, брала відра з водою й віником та йшла до під’їздів, де на неї чекали павутиння, фекалії, сеча, кров та інше сміття. Було важко, та мама працювала для того, щоб у її сина була різноманітна їжа, іграшки та одяг. Удень вона купувала продукти й бігала по інстанціях, а я був із бабусею Світланою, яка поралась на кухні. 

Соціалізація

Мама активно мене соціалізувала. Водила мене на всі дитячі свята. Я був відкритим до людей, усміхався та вітався з ними. Мене дуже любила майстер ЖЕКу Любов Юріївна і вся бригада, з якою працювала мама. Ми також їздили на літній відпочинок за путівками. Найбільше мені запам’ятався відпочинок у літньому таборі «Баришівка». З нами тоді відпочивали діти з інтернатів. Начебто така різноманітна суміш в одному місці — здорові та особливі. Але ми гралися разом, дивилися фільми, влаштовували спільні змагання. Найбільше мені подобалося, коли ввечері робили велике багаття і ми разом сиділи біля нього та співали пісні. Це було так чудово, що навіть комарі не могли завадити нам сидіти під зоряним небом і милуватися полум’ям. 

Через м’язову атрофію моє тіло поступово змінювалося. М’язи рук і ніг слабшали, а спинний хребет викривлювався. Лікарі видали корсет для підтримки спини, але він різав мені ноги до крові. Було боляче. 

День я завжди проводив у кімнаті мого хрещеного, грався, дивився телевізор, навчався. Моїм улюбленим заняттям було складання пазлів. Може, для вас це буде дивним, але в нашій квартирі жили кури й півні. Якось мені закортіло мати курчат, і мама купила їх. Курочка Маша несла мені домашні яйця і любила пастися надворі. Коли мені виповнилося 7, я отримав у подарунок песика — американську болонку, яку назвали Малиш. 

З друзями було скрутно. Діти у дворі мене не сприймали, не хотіли гратися, а тільки тикали пальцями й насміхалися. Місцеві бабусі охали та ахали, кажучи: «За що тебе наказав Бог, бідне дитятко?». Але все ж таки Бог подарував мені друга. Ігор — теж людина з особливостями, він має спастику м’язів, погано говорить та не може себе обслуговувати. Мені було 5 років, а йому 4, коли ми познайомилися на відпочинку в санаторії. В тиху годину наші мами вкладали нас в одній кімнаті, а самі йшли на місцевий ринок. А якось вони вклали нас спати увечері, а самі пішли на дискотеку й трохи прогулятися. А ми не спали. Мріяли про життя й багато фантазували. Якщо хтось із вас почне засуджувати вчинок наших матерів, то скажу ось що:

Наші рідні повинні також відпочивати від нас, проводити весело свій час, не бути прикутими до своїх дітей та мати змогу просто поспілкуватися між собою. Батьки мають бути вільними від обставин.

Не такий солдатик

На свій одинадцятий день народження я вперше захворів на запалення легень. Ми потрапили до лікарні на «швидкій». Звісно, мама була зі мною. Крім інших дітей, у палаті лежала жіночка з сином, котрий міг запросто підійти і вдарити мене по голові. Після багатьох скарг їх таки перевели в іншу палату. Але з іншими дітьми мені пощастило — ми ламали бар’єри між нами і почали робити безліч речей разом. Грали в карти або інші ігри, влаштовували стрілянину водою зі шприців, говорили про різні речі, та найголовніше, що між нами не було прірви несприйняття. Навіть тоді, коли нас розселили по різних палатах, вони приходили до мене. Везли до себе у візку, і ми разом смакували печивом, цукерками й соком.

2004 року мені виповнилося 15. В моєму шкільному навчанні додалося днів та предметів, але я старанно виконував усі завдання. Зі мною не сиділи й не примушували робити домашнє завдання, бо я ставився відповідально до своїх обов’язків учня. Крім того, я продовжував читати книжки і грати на приставці «Sony Playstation», котру мені подарував дядько Віталій на день народження. У ті роки вона коштувала 500 гривень, і це були великі гроші. 

Як і в кожної дитини, у мене настав перехідний вік. Виникало невдоволення оточенням. З’являлися думки про самогубство. Я любив ножицями різати папір, тому мав можливість це зробити. Зупинило питання в голові: «А кому ти зробиш краще, якщо накладеш на себе руки?». Так поступово ця небезпечна ідея забулася.

Наступного року я мав піти в дев’ятий клас та закінчити навчання. Але вчителька запропонувала інший варіант: залишити мене ще на два роки в так званих «трудових» класах. Для цього потрібно було пройти оцінювання знань у школі і взяти необхідний документ (що підтверджує мою розумову дієздатність) у психіатра. Гадаю, що ви пам’ятаєте про мою «дебільність» та «затримку психічного розвитку» з п’яти років? Так ось. Ми прийшли на прийом до дитячого психіатра, розповіли про довідку, поспілкувалися. Потім пролунало питання: «Чи знаєш ти осінні місяці? І якщо так, то назви їх». Звісно, що це абсурд — питати в п’ятнадцятирічного хлопця про назву місяців. Але в цю гру могли грати двоє. Моя відповідь була: «Вам назвати російською, українською чи англійською мовою?». Після цих слів із мене зняли клеймо та надали документ, що дозволяв подальше навчання. 

Це відгукнулося мені за кілька років, коли одного дня в поштовій скриньці мама знайшла мою повістку до армії! Виявилося, працівниця підліткового кабінету в лікарні подала список усіх хлопців призовного віку. Ну і не побачила, що я трохи не такий солдатик. Коли мама поїхала до штабу з’ясувати обставини, то «чемний» підполковник наполіг пройти медичну комісію зі мною. Ми замовили «соціальний транспорт для людей з інвалідністю» і поїхали до медичної частини. Лікар зустрів нас щирим питанням: «Який ідіот вас сюди направив?». Але ми пройшли необхідні обстеження для новобранців і отримали мій «білий квиток». Служити я не можу.

Після закінчення школи «Надія» я вирішив не продовжувати навчання. Мені радили університет «Україна». Але навіщо мені потрібен був диплом під подушкою, якщо для таких, як я, не було роботи вдома? Тому думку про вищу освіту відкинув геть.

Пам’ятаю приниження й народження з попелу! Липень 2008-го. Ми з мамою пішли в магазин «Сільпо» по продукти. Всередині, біля хліба, потрібно було проїхати візком, але заважали п’ятеро нетверезих хлопців. Мама попросила їх відійти. Відповідь була наче грім: «Таких людей потрібно тримати вдома під замком!». Я промовчав, але всередині мені було боляче. Я зненавидів їх. За що мене принижують та зневажають? За що цькують та не сприймають? Я ж така сама людина, як і всі! Я такий самий громадянин своєї країни, як і всі! У мене дві руки, дві ноги, одна голова та однакові органи! Хоча я фізично особливий, але живий! Того ж дня я вперше написав вірш —  «Так, ми не такі!». І відтоді моє життя почало змінюватися — я вирішив бути активним громадянином. 

Тіло і душа

Моя хвороба поступово змінювала мене фізично. В школі я писав в зошиті ручкою, тримаючи її в правій руці. Мама оформляла мені виписку дитячих кросвордів на рік, і я розгадував їх. Після закінчення навчання в школі потреба писати на папері з часом відпала, бо легше було друкувати на екранній клавіатурі мишкою. Потім вже з’явився планшет та мобільний телефон, а вони з сенсорними екранами.

Пишуть, що через цей діагноз внутрішні органи змінюють своє розташування та слабнуть м’язи. Так, коли мені роблять УЗД, то виникає проблема з пошуком печінки і правої нирки. Все ж таки їх знаходять. Іноді, коли я перебуваю довго у візку на одному місці, у мене може виникнути дискомфорт у лівій нирці. Бо я немовби сиджу на ній боком. 

Щодо м’язів, то так — вони слабшають. Але не настільки, щоб я не зміг себе обслуговувати. Якщо ж довго перебуваю в одній позі, то починають нити суглоби. Але це не тільки моя біда, а і кожної нормальної людини. Особливо в далекобійників і офісних працівників, котрі подовгу сидять на одному місці. Правда ж? 

Я можу самостійно їсти з тарілки деякі продукти: батон з маслом або котлети. Також — ягоди, фрукти, тістечка та торти. Каву та інші напої п’ю самостійно з пластикової чашки. Вона легша за фарфорову. Ще самостійно гортаю сторінки, коли читаю книги; перемикаю канали на пульті керування; відповідаю на дзвінки, пишу повідомлення в Messenger або Viber, викладаю пости в Facebook; голюся завдяки бритві на акумуляторах; вмикаю світло завдяки пульту і спеціальному пристрою, який вмонтований в люстру; граю в настільні ігри. 

Першими стравами годує мама. Ще вона саджає та кладе спати; одягає і роздягає; купає в ванній; возить у візку. Робить все фізичне, що я не в змозі зробити сам.

Як голова громадської організації «Особлива команда», маю обов’язки — складати листи та документи, замовляти транспорт на заходи, вести переписку з благодійниками, шукати фінансування на транспорт та подарунки. Все це я роблю через телефон. Моя мати — мій підписант. Вона має право підписувати документи замість мене, але після того, як я з ними ознайомлюся. 

Окремо про візок. В ньому я гуляю по вулиці, їжджу в громадському транспорті та на різні заходи. Вдома ж ним не користуюся. Сидячи на дивані, опираюся на лівий лікоть. Завдяки цьому можу їсти, пити, друкувати, читати. У візку лікоть висить донизу, і тому немає опори для нього.

Вас може хвилювати одне питання. Чи був я закоханий і чи є дівчина? Відповідь — ні. Мені не вистачає саме одного — власної сім’ї. Це та діра, яка поки що не заповнена. Я мрію про дружину та власних дітей, але що я можу дати дружині? Як зможу забезпечити сім’ю? Я особливо не думаю про себе, а тільки про ближніх людей. Не бажаю, щоб повноцінна і здорова дівчина зламала своє життя. Їй потрібно буде не тільки доглядати за мною, а ще й працювати.

Навіть якщо колись знайдеться дівчина, яка покохає мене, я буду її переконувати залишити цю ідею. 

Іноді, лежачи вночі і дивлячись на Венеру, мрію про своє особливе весілля. Про весільну сукню, яку обрав би для неї. Про прогулянки в парку та біля озера. Про виховання власних дітей, котрі будуть з гордістю називати мене «Тато». Про малечу, з якими буду займатися та вчити уроки. Про дружину, що не буде цуратися свого чоловіка з особливостями та буде ніжно обіймати. Мрію про неї — добру, ніжну, красиву, милосердну та багату на внутрішній світ. Та це — лише мої фантазії.

Наша історія

У грудні 2013-го, коли в Києві вирував Євромайдан і події почали загострюватися, я саме готувався до новорічних виступів, які ми організовували для особливих дітей у центрі денного перебування «Милосердя». Якраз напередодні виступу я знову захворів на запалення легень. Попри це, мені потрібно було їхати. Я був дуже відповідальною людиною ще зі школи. Тому поїхав до центру й зіграв роль старого діда Миколи.

Тим часом люди на Майдані будували барикади з бруківки, автошин, ставили намети для обігріву. Міліція та «Беркут» почали використовувати водомети, щити з кийками, сльозогінний газ і перцеві гранати, транспорт і техніку. Поранених приносили до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Я стежив за новинами від самого початку. 

Уже в березні, після втечі Януковича і з початком заворушень у Криму та на сході нашої країни, ми попросили працівників центру «Милосердя» повезти нас на історичне місце — майдан Незалежності. Хотіли не тільки побувати там, а й покласти квіти у пам’ять про загиблих. Ми обійшли майже всі місця. Побачили намети та бруківку. Безліч утомлених облич від останніх днів протистояння й похорону. Я попросив, і мені дали змогу виступити на сцені Майдану: прочитати свій вірш, а також вірш Шевченка. Повернувшись додому, я був сильно втомлений. Від енергетики площі. Від кривавих подій та вбивств. Від протистояння народу України та диктатури і агресії уряду Азарова з Януковичем. Але це була наша історія, і ми як громадяни своєї Батьківщини мусили там побувати.

Після цих подій Надія Левченко (котра приходила з учнями до «Милосердя») запропонувала мені взяти участь у міжнародному фестивалі дитячої та юнацької творчості «Initiumfest 2014». Там були учасники не лише з України, а й з інших країн світу. Я читав свої вірші. Судді нагородили мене кубком «Гран Прі» і кубком для тих, хто прагне перемоги. Але найбільшим сюрпризом та несподіванкою стало те, що Надія винесла на сцену мою першу збірку віршів «Так, ми не такі!» — 22 вірші, 35 сторінок. Така тоненька книжка, але перша і найдорожча з-поміж усього здобутого.

Народитися з попелу

На сході нашої країни розгорталася агресія з боку Росії. Щодня телеканали повідомляли про поранення або загибель не тільки захисників України, а й руйнування життя мирного населення. До Києва почали прибувати військові з тяжкими пораненнями. Їх доставляли до Київського центрального клінічного шпиталю. Проводили тяжкі операції та ампутації кінцівок. Я не міг залишатися осторонь та вирішив провідати хлопців.

Через фейсбук написав волонтерці Ользі Вакулі про те, що хочу провідати поранених та привезти допомогу. Придбавши на пенсію медичні бинти, медичний спирт та вату, шприци й системи для крапельниць, я, мама і мій товариш Олександр Паплінський поїхали до шпиталю.

Це було 25 жовтня 2014-го. Спочатку ми занесли все необхідне до медичної диспетчерської служби. Потім нам пощастило зустрітися з Кузьмою Скрябіним, який також провідував хлопців. Далі ми пішли по палатах. 

Спочатку зайшли до Назара Барилка — хлопця з ампутацією лівої ноги. Потім були Олександр Бабченко, Олександр Чалапчий та безліч хлопців у коридорі. Я читав вірші, ми щиро спілкувалися, жартували й не говорили про війну. Для мене особисто ця тема була табу, і я не мав права нагадувати захисникам про неї. 

Останнім, до кого ми завітали, був Руслан Філіпсонов. Йому було 24 роки. Хлопчина виніс шістьох побратимів, сам потрапив під «Град», провів 60 діб у реанімації. Уражені були майже всі внутрішні органи, ноги й руки. До того ж аферисти вкрали всі благодійні кошти з картки його мами. А тут іще завітали кореспонденти з Швейцарії. Просили Руслана розповісти про ті трагічні події. І тут мене прорвало. «Як ви можете просити про розповідь? Хіба не бачите, як йому боляче фізично та психологічно? Вийдіть геть негайно з палати!». Вони були шоковані, але прохання моє виконали. Ми ж повернулися додому. Того вечора волонтери писали, що шпиталь гуде, наче пасіка. Всі були вражені особливим волонтером на візку, який підтримав хлопців.

Я ж хотів донести до хлопців усвідомлення: одне Господь забирає, але натомість дає інші можливості. Головне — це прийняти.

Попереду був Міжнародний день людей з інвалідністю, і в мене виникла ідея: попросити небайдужих людей про якісь маленькі набори для дев’яти особливих. Тим паче, що це були мої друзі, з котрими ми їздили до центру «Милосердя». Особисто для мене стало несподіванкою, коли продуктові набори привіз військовий з ампутацією лівої ноги Олександр Кікін. Це було неймовірно та водночас радісно. Саме тоді проявив себе вірш із Біблії «Що посієш — те й пожнеш». Потрібно не тільки просити собі, а й навчитися віддавати ближньому. Тоді добро повернеться до тебе вдвічі. 

Безліч бійців отримували поранення і ампутації кінцівок. У мене з’явилося питання: як будуть поводитися діти, побачивши на вулиці чоловіка з протезами? Невже вони так само почнуть насміхатися та показувати пальцем, як робили це зі мною у дитинстві? Тому ми ухвалили рішення розпочати їздити по школах, ліцеях, гімназіях, коледжах та університетах з програмою «Особлива інклюзія». Ми спілкувалися, діти та студенти мали змогу ставити мені різні цікаві їм питання. Я розповідав про себе, про особливих людей і їхні діагнози, про допоміжні речі в повсякденному житті. А ще про те, як допомагати, товаришувати, разом проводити свій час та безліч іншого.

— Скажіть, будь ласка, а ви колись ходили чи все життя на візку? — запитав хлопчик.

— Я на візку з дев’яти місяців, — відповів я.

— А чому ви такий маленький? — поставила питання дівчинка.

—  У мене викривлення хребта. Це схоже на сколіоз. Тому сидіть рівненько за партами.

Найсмішніше сталося потім. Коли ми йшли коридором, назустріч біг хлопчик з другого класу. Побачивши мене, він зупинився і запитав:

— А чому у дяді велика голова та маленьке тіло?

— Тому що дядя багато читає і мало їсть, — відповів я йому.

Хвороба могла перемогти психологічно, та почалися б звинувачення всіх довколишніх. Я міг би стати споживачем ресурсів рідних, людей і держави. Наче пташеня, що постійно кричить: «Дай! Дай! Дай!». Але вийшло навпаки. 

Я прийняв себе таким, який є, і повірив у свої сили. І тоді суспільство мене прийняло. Для кожної людини найтяжче — прийняти себе. Тому що це внутрішня боротьба із самим собою. Я не святий, і в мене є проблеми, трапляються і вигоряння. 

Порівнюю себе із птахом феніксом, який помирає та народжується з попелу. На смерть я чекаю постійно, але, мабуть, нагорі мене дуже люблять. Моя робота на Землі триває, та якщо я покину цей світ, хочу, щоб моє слово зі справами пам’ятали. А поки що живу вільно. 

Придбати книжку Антона Дубішина «Особливе одкровення» можна безпосередньо, написавши йому на фейсбук. Антон також має переклад книжки англійською та арабською мовами і шукає можливості для друку — якщо ви можете допомогти із цим, теж пишіть до нього.

[Матеріал опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]