Лікувати душу враженнями

Гомін і штовханину туристів на вузьких вулицях італійської Венеції розбиває гучний чоловічий сміх. 

— Братан, не жени так! Ми ж не на «Формулі-1»! — вигукує  чоловік в інвалідному візку. 

Він тримається правою рукою за підлокітник та чимдуж впирається ногою у металеву підніжку. Можливість брати щось обидвома руками й відчувати землю не тільки правою ногою киянин Сергій Храпко втратив під час мінометного обстрілу на Донбасі. Одразу після поранення чоловік не знав, чи зможе вести активний спосіб життя, а ось тепер Сергіїв візок посеред Венеції штовхає інший військовий. Вони сміються і не реагують на зацікавлені погляди випадкових туристів.

Із тепер уже 29-річним капітаном Юрієм Гупанюком Сергій познайомився в автобусі, який разом з іще десятком ветеранів вирушав у подорож Європою. Тоді, навесні 2018-го, Храпко був єдиним з поранених армійців, хто вирішив проїхати тисячі кілометрів без протезу, а кремезний Юрій, який досі служить у десантно-штурмових військах, одразу ж зголосився возити Сергія. 

— Я тільки починав стрибати сходами автобуса, — пригадує тепер Храпко, — а внизу на мене вже чекав Юрій. Він заздалегідь витягав візок з багажного відсіку: розкладав його і, як тільки я ставав на останню сходинку, казав щось типу: «Ну що, погнали? Покажемо, як насправді потрібно розсікати вулицями Європи!».

За останні 2,5 роки Сергія, Юрія і ще понад 300 учасників бойових дій та родичів військових, загиблих на Донбасі, у мандрівки світом відправив ветеран із Житомира Олександр Швецов. Сам він після втрати ноги на фронті почав зловживати алкоголем і наркотиками. А коли вже здавалося, що досяг дна, знайшов себе у вірі в Бога та допомозі іншим. 

Швецов заснував ініціативи Bus of Heroes та Брату Брат і в якості реабілітації за кошти меценатів возить побратимів, наприклад, у Францію, Португалію, Польщу та Єгипет. 

У трьох монологах ветеранів з ампутаціями, що продовжують спецпроєкт  «Ті, що повертаються з війни», розповідаємо, як подорожі стали особливим видом реабілітації, чому важливо найперше вірити самим собі і як братерство допомагає колишнім військовим відновлюватися фізично. 

Сергій Храпко, ветеран 30-ої окремої механізованої бригади. Під час обстрілу великокаліберними мінами намагався врятувати побратима й сам втратив ліві руку та ногу. Упевнений, що ветеранові легше приймати допомогу від іншого ветерана, але найголовніше у реабілітації — особиста робота над собою:

«З незручними питаннями стосовно мого поранення й здивованими поглядами у свій бік я стикаюся буквально щодня. Особливо часто моїй появі дивуються діти. Для дорослих і малих за пояснювача, як правило, виступає моя шестирічна донечка Катя. Вона першою каже: “Тато був на війні. І там впала бомба”. 

Свою “бомбу”, 120-мм міну, я “зловив” 16 травня 2015 року у селищі Луганське, що на Світлодарській дузі. Тоді був масивний обстріл. Першим поранило одного з наших бійців: ми зі ще одним солдатом підповзли, щоб надати йому допомогу, але врешті самі були уражені. Боєць, якого ми хотіли врятувати, на жаль, загинув. Ліву руку мені ледь не під плече відсікло одразу ж, а от ногу, через великий ризик сепсису, ампутували вже у шпиталі. 

За ці понад п’ять років я прийняв себе і, як мені здається, цілком навчився жити після поранення. Тут така справа, що, у хорошому сенсі слів, немає виходу: дружина, двоє дітей. Що я їм мав би говорити? Немає часу на переживання, страхи чи щось подібне. Я в нормі, до терапевта не ходжу. У психологічному плані все добре. 

Втім, є певні ситуації, які трохи виводять з рівноваги чи ж навіть дратують. Думаю, це природно не тільки для ветерана з ампутаціями, а й для будь-якої іншої людини. Трохи напрягає, наприклад, гіперопіка, що її іноді проявляють мало знайомі мені люди. Або коли сотий раз намагаюся щось зробити, а воно не виходить. З першим все просто: з одного боку, дуже дякую всім небайдужим, а з іншого: будь ласка, допомагайте лише тим, хто просить про допомогу. З другим: ну що ж, на 101-й раз у мене зазвичай все зростається. 

Я жартую, що “перетелефоную, бо незручно зараз говорити — стою ж на одній нозі”. І щиро вірю, що вміння посміятися над собою — те, що дозволяє зберігати рівновагу та відновлюватися морально. Також у плані реабілітації, як фізичної, так і психологічної, неабияку роль відіграє родина. Безперечно, все залежить і від того, як ти сам працюєш над собою: як ставишся до життя без кінцівки чи кінцівок, наскільки хочеш ходити на протезі або, скажімо, справлятися з хатніми справами, чи важливо для тебе самотужки відводити дітей у дитсадок та школу і таке інше. 

До травня 2018-го, коли побратим із Житомира Олександр Швецов запропонував поїхати з іншими ветеранами автобусом по Європі, я не сприймав подорожі як реабілітацію. Нашою кінцевою точкою тоді був Лурд у Франції. Це невелике місто щороку збирає тисячі паломників з усього світу: люди вірять, що лурдське джерело має чудотворні якості та зцілює навіть безнадійно хворих. 

Ми щодня були у якомусь новому місці, через день — у новій країні. Чесно кажучи, вдома я не буваю прямо сильно заваленим справами, але повернувшись відчув, що й справді відпочив. Важко пояснити це словами, проте, думаю, втомленій й вічно забіганій людині значно легше відпочивати, ніж тому, хто вдома не надто обтяжений різного роду турботами. Словом, у насиченій мандрівці завжди простіше розвантажитися морально. 

А ще, подорожуючи Європою, я вкотре відчув, наскільки потужною є ветеранська спільнота і як круто отримувати підтримку від таких, як ти сам. От навіть, банально, фізична допомога. До Лурду ми їхали автобусом, а під час зупинок чимало ходили пішки. У мене висока ампутація ноги — така, коли протез кріпиться не через куксоприймач, а до живота за допомогою спеціального ременя. Тож на далекі відстані не походиш. Тому у подорож вирішив їхати на візочку: в автобусі складав його і ставив у багажне відділення, коли виходили — стрибав та їхав. 

Кажуть, країни Європи пристосовані до людей з інвалідністю. Ну, не знаю… Наприклад, у Парижі та Венеції я ледь-ледь міг їздити. Бруківка, нерівність доріг, численні сходи — не здолав би всього цього, якби не побратими. Вони не просто допомагали мені — вони на власному досвіді, на досвіді тих, хто був поруч із ними на сусідньому ліжку у шпиталі, знали, як саме потрібно піднімати візок, під яким кутом нахиляти, де зменшувати швидкість, а де, навпаки, її потрібно збільшити. 

За час після поранення я добре вивчив можливості власного тіла, тому тривала подорож як випробування — це не про мене. Чітко знаю, де зможу пройти на протезі, а де не варто й пробувати. 

Мандрівки — це радше психологічна реабілітація, коли ти свій серед своїх, коли не потрібно показувати, як керувати візком — просто їдеш собі і насолоджуєшся краєвидами та архітектурою, як інші туристи. Коли навіть та сама мова, окремі слова на армійському сленгу, така проста і зрозуміла. Коли донечці врешті не потрібно говорити, що тато був на війні і впала бомба».

Ольга Бенда, 28 років, ветеранка 72-ої окремої механізованої бригади. Вагітною ходить на протезі, ледь не посекундно пам’ятає день, коли отримала поранення, і каже, що подорожі у групах колишніх військових розкривають суть ветеранського братерства та мотивують бути кращою: 

«Перший вибух прийшовся на стіну і вікно. Але я це зрозуміла не одразу: найперше подумала, що, може, хтось із хлопців вдарив мене подушкою, бо ж проспала й не встигла приготувати сніданок. Розплющила очі. В кімнаті все задимлене: ліжко піднялося дибки і перегородило дверний отвір. Я ж опинилася сидячи на підлозі: права нога була зігнута, а ліва витягнута вперед. 

За декілька секунд почула, як летить іще одна міна. Чомусь тоді чітко розуміла, що вона також потрапить у наш будиночок. До того хлопці розповідали, як бачили снаряд у десяти метрах від себе й дивом вижили. А я бачила ту міну, може, у 20 сантиметрах. Ось, прямо тут. Це була наче уповільнена зйомка: земля підіймається, снаряд розлітається на уламки, спалах, втрачаю свідомість. Подумала: “Ну все. Кінець”. 

Не знаю, скільки була непритомною. Але коли вдруге відкрила очі, то першим подумала таке: “Хлопець приб’є мене. А як же тепер будуть мама і син?”. Почала кликати на допомогу, а потім почула голос одного з побратимів:

— Жива?!

— Ну то ж я кричу! Жива, певно!

Він почав пробиратися до мене, а я — не знаю, звідки взяла сили, — теж повзла йому назустріч. Щойно побачила — вчепилася побратиму за шию, він мене відтягнув.

— Що болить, Олю? — запитав.

— Нога, — ледь чутно пробурмотіла я. 

Поки чекали медиків, хлопці самі надавали мені першу допомогу. Причому один підійде — відводить погляд. Інший — те саме. 

Дивлюся вниз на ліву ногу: стопу бачу, коліно є. Наче все норм — тю, чого вони відвертаються? І вже тільки у госпіталі у Покровську я усвідомила, що між коліном і стопою все було геть розтрощене. Стопа трималася на клаптику шкіри. То було 14 травня 2017 року поблизу Авдіївки. 

Попри те, що коханий одразу ж подав рапорт на відпустку і постійно був поруч зі мною, я досить важко приймала поранення. Це ж була моя перша ротація. Ніхто й подумати не міг, що з кухарем може статися щось подібне. 

Підтримку і розуміння, крім родини, я знайшла у хлопцях, які також втратили на війні кінцівки. Вони, наприклад, навчили мене не соромитися і не почуватися беззахисною, коли знімаю протез. “Просто розслабся, мала, — казали вони приблизно таке. — Тобі ж ногу не трамвай переїхав, то чого перейматися?”.

У грудні 2018-го ветеран Олександр Швецов, який має високу ампутацію ноги, запропонував мені поїхати у Єгипет. Мовляв, будеш серед таких, як сама, буде весело. Запитала у чоловіка, а ми, до речі, побралися після мого поранення, чи він зможе відпроситися з роботи й погледіти сина. Льоша сказав: “Звісно ж! Не втрачай таку можливість! Їдь та відпочивай!”.

Це був мій перший у житті виїзд за кордон. Я очікувала, що просто побачу літо серед зими, але насправді та поїздка стала свого роду реабілітацією. Всі з нашої групи мали поранення. З протезами замість ніг, окрім мене, були ще декілька хлопців. Зазвичай це мені ставлять запитання, мовляв, а як все сталося, а як тобі тепер ходити? А то був той випадок, коли запитання були від мене. Хлопці показували свої протези: ті, хто вже давно з ампутацією, розповідали, як за декілька років, згідно з державною програмою, треба буде замінити залізну ногу на кращу. Ті, хто відносно нещодавно з протезом, — просто демонстрували свої куксоприймачі та стопи. 

До речі, помітила особливість, що чоловіки, як і з багатьма іншими аспектами життя, навіть протези намагаються підібрати максимально універсальні. Щоб і мочити можна було, і бігти, і просто ходити. Я ж вважаю, що під кожен випадок має бути окрема залізна нога. Якщо у мене протез для ходьби, то я не буду на ньому ж бігати. Для мене важливо, щоб стопа була м’якою і максимально зручною, а у хлопців, навпаки, як правило, жорсткіші штучні стопи. 

А ще тоді на відпочинку, сама того не очікуючи, я знайшла мотивацію вчитися краще ходити. Коли займаєшся самотужки чи з реабілітологом, хоч і стараєшся, але все одно можеш трохи жаліти себе. Мовляв, не вийшло щось — ну нічого, завтра ще спробую. А на відпочинку був хлопець з Миколаєва з такою ж ампутацією, як у мене. І він чи не найперше кинув: “Ого, щось ти так погано ходиш!”. Ну все! Це мене зачепило! Почала старатися, щоб показати, що насправді нормально ходжу! Від людини з двома ногами почути таке було би навіть образою. Від хлопця з такою ж ампутацією — підтримкою й мотивацією ставати кращою. 

Пам’ятаю також, як зайнялася у Єгипті підводним плаванням. У море я зазвичай заходила на спеціальному протезі для купання. Він легкий такий, можна сказати, примітивний. Постійно ще тримала його рукою — переживала, щоб не спав і не потонув. А з аквалангом вирішила занурюватися взагалі без протезу. Сиджу на кораблі, нервую аж до запаморочення й думаю: “Як же я зараз стрибну, якщо не вмію плавати?!”. Чесно, вже навіть хотіла задню давати. Аж тут хлопці-ветерани почали мене підбадьорювати:  “Перестань! — казали в один голос. — Ти ж не слабак якийсь! Ми поруч! Підтримаємо й прикриємо, раптом що!”. От, знаєте, в їхніх словах насправді вся суть ветеранської спільноти: “Підтримаємо й прикриємо, раптом що” — точно про всіх нас. 

Заспокоїлася, довірилася, пірнула. Море ж бо дуже солоне, буквально тримало мене на плаву. А я дивилася вниз на дно, на рифи та різнокольорових рибок і не могла повірити, що життя після поранення не просто триває, а й може грати такими яскравими фарбами».

Дмитро Котов, 44 роки, ветеран 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Втратив обидві ноги, підірвавшись на МОН-50 — протипіхотній осколковій міні направленої дії. Щоб показати іншим ветеранам, яким насиченим може бути життя після складного поранення, самотужки підкорив Говерлу (2061 м):

«Вирішив, що мотивацію рухатися далі потрібно шукати, не чекаючи фізичного відновлення. Тому ще у шпиталі, коли не мав протезів, почав гуглити щось на кшталт “спортсмени без двох ніг”. Натрапив тоді на відео з Ігор Героїв — спортивних змагань серед українських ветеранів. Одним із учасників був Володимир Ковальський — військовий, в якого, як і у мене, немає обох ніг нижче колін. Був вражений, коли побачив, як він, впевнено стоячи на протезах, піднімає важезну штангу. “Ого, круто! Я теж так хочу!” — промайнуло в голові. З цієї думки, мабуть, і почалася моя реабілітація. 

Від поранення, яке я отримав 28 грудня 2016-го у Троїцькому Луганської області, минуло майже чотири роки. За цей час я, зокрема, навчився чітко визначати, коли саме потрібно йти до психолога. Насправді, принаймні у мене, не буває так, що ось, поговорив, відходив терапевтичний курс — і все, відпустило на все життя. Терапія працює якийсь час, але згодом її треба повторювати. Спочатку мені доводилося звертатися до психолога ледь не щороку. Зараз все стало набагато легше — йду до терапевта, коли усвідомлюю, що почав надто емоційно реагувати на проблеми. Наприклад, коли часто підвищую голос на близьких чи ж просто зриваюся криком на знайомих. 

Чомусь більшість ветеранів вважає звернення до психологів чимось неправильним. Я ж, навпаки, упевнений, що психічне здоров’я — те, над чим точно варто працювати. Ба більше: якщо сильно “накриває” — не бачу нічого поганого у тому, щоб звернутися по допомогу до психіатра. Я, наприклад, звертався. Під його наглядом пропив курс протиепілептичного засобу, який бореться з нейропатичним болем. Це коли, наприклад, “болять” відірвані, неіснуючі кінцівки. Всім ветеранам кажу: “Не чекайте. Не соромтесь. Боріться за себе. Все одно де — у кабінеті психіатра чи у терапевта, але боріться!”. 

Загалом з фантомними болями, або, як ми кажемо, “фантомасами”, я справився десь за пів року. Пробував ледь не всі можливі способи: від самонавіювання, коли дивишся на кукси й просто повторюєш, що ніг немає, відтак і боліти немає чому, до голковколювання та власне медикаментозного лікування. Неясно, що саме з цього допомогло, можливо навіть — все у комплексі. 

Загалом вважаю, що можливості будь-якої реабілітації завжди потрібно використовувати на 100%. Наприклад, нещодавно я був у санаторії. Це була більше фізична реабілітація, але нам також запропонували сходити до місцевого психолога.  Хлопці не захотіли, а я пішов — чого б ні, якщо вже я тут. Проте, разом із цим, думаю, що всі можливості варто використовувати з певним сенсовим навантаженням. У мене так, до прикладу, з подорожами. 

Восени минулого року побратим із Житомира запропонував разом з іншими ветеранами вирушити в авіамандрівку Європою. Серед країн були Польща, Франція та Португалія. У перших двох я був ще до війни, а от Португалія вже давно була моєю мрією. Я й справді хотів побачити цю країну, тому  залюбки погодився. Якби були лише Польща і Франція — певно, поступився б місцем комусь із хлопців чи дівчат. Або поїхав би суто за компанію. Тому що не варто сприймати подорожі як панацею. От кажуть, мовляв, поїдь та розвійся. Це так не працює. Ветеран ти чи ні, потрібно їздити туди, куди й справді хочеться. Інакше може бути так, що, умовно, вдома був у пригніченому настрої, поїхав за кордон, аби просто поїхати, і знову ти у пригніченому настрої, але просто вже в іншій країні. 

Ще часто чув, що, мовляв, подорожуйте з ветеранами, щоб відчути себе своїм серед своїх. З одного боку, так, звісно. А з іншого — дивіться глибше. Щоб бути з побратимами, не потрібно виїжджати з України. Можна, наприклад, піти у реабілітаційний центр. Чи ж просто побачитися десь на природі. Чи, як я, кожного четверга з 19:00 до 21:00 збиратися на зустрічах Клубу ветеранів, що його у Києві організував один капелан. 

Подорожі для мене — особливий вид реабілітації, коли ти одночасно і випробовуєш себе, і розвиваєшся культурно, як будь-який інший турист. Мандрівка Європою разом із побратимами була радше про друге. А от сходження на Говерлу, яку я без сторонньої допомоги підкорив влітку 2018-го, — точно про перше. Тоді хотів продемонструвати ветеранам, які впали у депресію, що все насправді можливо. Так, тепер я жартую, що є військовою калічкою. Але якщо зміг підкорити Говерлу — чому ж не зможу підкорити якісь буденні речі?

Коли я тільки отримав поранення, мені допомагала купа людей. Це не тільки волонтери, а й такі самі хлопці з ампутаціями. Їхню підтримку неможливо оцінити чи виміряти. Вони просто заходили на своїх металевих ногах до мене у палату й показували, що і як працює, які є види куксоприймачів, які бувають стопи. Найголовніше — відверто говорили про те, як боролися зі страхами, як потроху долали самих себе. 

Я подумав, що хотів би також допомагати іншим ветеранам. Тому після сходження на Говерлу взявся організовувати побратимів, які також втратили ноги, щоб разом піднятися у Карпати. Влітку минулого року знайшов через меценатів кошти на поїздку, зібрав ще трьох ветеранів. Коли йшли — жартували, що у нас на чотирьох тільки одна нога, бо ж троє мали подвійні ампутації. Все вдалося без будь-яких ускладнень. І це, знову-таки, була мандрівка про випробування себе. Коли піднімаєшся вгору, не думаючи, що немає ніг. У тебе є мета — дійти. Все. А все інше залишається на задньому плані. Так само і загалом у житті треба: ставиш мету, йдеш до неї. Досягнув — знаходь нову. І не розраховуй, що хтось підбере сенс життя за тебе. Бо для кожного сенс — у реабілітації, мандрівках чи деінде — завжди свій, власний». 

Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про українських ветеранів. У наступних матеріалах розповімо, зокрема, про те, які пільги найважче виборювати екскомбатантам і чому ветерани під час соціалізації часто проявляють агресію. 

Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.