Подорож на війну проти реальності

Наприкінці травня у видавництві Yakaboo Publishing вийшла книжка Пітера Померанцева «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності» у перекладі Оксани Форостини. Британський письменник і медіадослідник об’їхав півсвіту — від Філіппін до Мексики, від США до Росії, від України і знову до Великобританії та написав репортаж про величезну індустрію маніпулювання нашими думками. Ця книжка — про інформаційні війни, ботів, тролів і хакерів, про фейкові новини і втрату прозорої політичної дискусії. Вона також і про ХХ століття, про Холодну війну і КДБ, про втрачену ілюзію, що більше інформації означатиме більше свободи. Це ще й сімейна історія, й історія дисидентства, яка, здавалося, закінчиться у ХХ столітті, але триває. Ми публікуємо уривок із цього глибокого дослідження відомого британського публіциста.

Хвилі демократизації

Срджа Попович саме пояснював мені, як скинути диктатора, коли йому хтось зателефонував. Це попередили про матеріал, який опублікують завтра і в якому стверджують, що він пов’язаний з ЦРУ і що він, Попович, стоїть за революціями на Близькому Сході. Статтю спершу опублікували в стамбульській щоденній газеті, а потім її передрукував маргінальний сербськомовний вебсайт, що рясніє проросійськими версіями теорій змов. Звідти вона помандрувала на сайт православних християнських патріотів і невдовзі з’явилася на першій сторінці одного з найбільших сербських таблоїдів, який, припускає Срджа, публікує її, тому що теорії змов добре продаються, а не тому, що газета щось має проти нього особисто. Зрештою, він сам по собі надається до класного матеріалу. Нещодавно знімальна група російського державного телеканалу заявилася під його офіс посеред бетонних блоків Нового Белґраду, де він розташувався між перукарнею і цукернею. Вони намагалися прорватися всередину.

Якщо вони сподівалися знайти всередині десятки цеерушників, то, певно, були розчаровані. Срджа має у постійному штаті чотирьох сербів, вони сидять в охайному сірому офісі, який був би схожий на бухгалтерію, якби не численні плакати зі стиснутим кулаком — його логотипом. Саме тут вони укладають покрокові підручники «ненасильницьких кампаній прямої дії», які завантажують десятками тисяч по всьому світі (найбільше з-поміж усіх країн — в Ірані), організовують воркшопи та керують розкладом онлайнових тренінгів Срджі у Гарварді, що дає змогу активістам хай де скласти іспити зі скидання диктаторів без жодного пострілу.

«Дивись, як вони розширюють фронт, — каже Срджа, закінчивши розмову. — Копіюють те саме повідомлення, навіть якщо не є союзниками, атакуючи з різних боків. Ну ніби в мене вчилися. І от що смішно: саме ті два місця, де ми ще ніколи не працювали, — Росія і Туреччина».

Він працював майже всюди, власне. Коли ви це читаєте, Срджа може бути в Азії або Латинській Америці, Східній Європі або на Близькому Сході. У конференц-залі малопримітного мережевого готелю схожі на відмінників чоловіки і жінки будь-якого віку — юристки-правозахисники та вчителі, студентки та дрібні підприємці — сидітимуть напівколом за столами, а всередині стоятиме Срджа: підтягнутий, вбраний у худі, ніби студент із 1990-х, хай навіть зараз йому за 40, він то крутнеться, то присяде, ніби намагаючись фізично підняти настрій в аудиторії. Він говорить злегка американізованим варіантом англійської, а його глибоке розкотисте слов’янське «р» надає кожному твердженню, навіть найбуденнішому, додаткової насиченості. Кожен у кімнаті відчуває, що він є їхнім найближчим приятелем і що разом вони можуть змінити хід історії. Студенти роблять численні нотатки, постійно відволікаючись від цього на жарти Срджі, коли вся аудиторія лягає від сміху.

Срджа часто починає свої воркшопи з чогось позірно легенького, як-от «сміхтивізм»: використання гумористичних виступів у кампаніях під час революцій. Він може згадати, наприклад, як польські антикомуністичні активісти в 1980-ті під час трансляції радянських новин виходили на вулиці з візками, навантаженими телевізорами, таким чином висловлюючи своє відкидання державних медіа.

Сміхтивізм, пояснює Срджа, виконує подвійну роль. Перша — психологічна: сміх розвіює ауру недоступності довкола авторитарного лідера. Він також затягує режим у те, що Срджа називає ситуацією дилеми: якщо добре озброєні спецслужби арештовують активістів за приколи, це може відштовхнути частину населення. Насправді, пояснює Срджа на своїх заняттях, активісти мають прагнути бути заарештованими за те, що роблять якусь дурницю. Одну штуку на його воркшопах засвоюють швидко: вони, може, й «ненасильницькі», але це не означає, що вони для боягузів. Віра Срджі у ненасильницькі протести походить радше від розрахунку, ніж від пацифізму. Режими мають перевагу, коли йдеться про застосування фізичної сили; а от із чим вони не дають собі ради, то це з величезними мирними натовпами на вулицях.

Архетипний протестний рух, на який посилається Срджа, — той, який він сам і очолював. Він вимикає світло і показує записи з відеоархіву середини 1990–2000-х, коли він керував студентською групою «Отпор!», що намагалася скинути режим Слободана Мілошевича, югославського диктатора, який втягнув країну у три війни із сусідами та підтримував військових ватажків, які влаштовували концентраційні табори та вирізали цивільне мусульманське населення. Медіа Мілошевича продукували ідею світу, в якому Сербія провадила 700-літню місію врятувати Європу і водночас була притлумленою жертвою імперського Заходу. Тим часом перейняті патріотизмом бандити били «зрадників» з опозиції у темних провулках Белґрада та розважалися під місцеву суміш несамовито піднесеного техно та фольклорної музики. Коли владна дружина Мілошевича заявила, що радше дивитиметься, як проллється кров, ніж її чоловік подасть у відставку, «Отпор!» розгорнув станцію переливання крові і надіслав пакети із зібраною кров’ю в резиденцію: чи могли би вже Мілошевичі нарешті забратися, чи достатньо їм крові? Проте такий пранкстеризм — тільки початок. У перебігу вишколу теми занять стають стратегічнішими. Срджа переконує в необхідності формулювати візію альтернативної політичної моделі, спроможної подобатися; вчить, як об’єднати дуже різні групи довкола «найменшого спільного знаменника», як знаходити слабкі місця у ворожих «стовпів влади» та перетягнути їх на свій бік.

В останні роки Мілошевичевої Югославії Срджа та його партнери написали маніфест, у якому переконували, що справжній патріотизм означає мир із сербськими сусідами та долучення до міжнародної спільноти — Заходу, Європи.

Немає світової змови проти Сербії. На студентських демонстраціях було повно прапорів інших країн. Це апелювало до відчуття себе й історії багатьох сербів. Сербія воювала проти нацистів і дистанціювалася від Радянського Союзу: що ж заважає її партнерству із західними союзниками? Меседж зрезонував шахтарям і фермерам, не тільки студентам.

«Отпор!» зростав, але коли 1999 року сили НАТО бомбардували Белґрад, намагаючись стримати влаштовані Мілошевичем етнічні чистки у Косово, Срджа побачив, що це лише єднало людей довкола диктатора. У бомбардуваннях постраждав провладний телекомплекс, відомий під назвою «Бастилія», але на той час медіамонополія вже похитнулася.

На боці Срджі була заборонена радіостанція B92, яка з підвалу його приятеля вела трансляцію в інтернеті — цю технологію режим тільки починав опановувати. В ефірі були панк-рок і політичні дискусії, а радіо формувало онлайнмережу з невеличкими незалежними медіа по всій країні.

Вони почали завойовувати серця не тільки студентів і профспілок, а також одного з бастіонів режиму Мілошевича — поліції. «Отпор!» влаштовував вуличні дійства, в яких нагороджували «найкращого поліцейського Белґрада», тож поліцейські відчували, що рух до них відкритий. 

Коли вони побачили рейтинги, згідно з якими більшість у країні тепер була проти Мілошевича, проте ніколи не підтримала би міських лібералів, як-от Срджа, «Отпор!» зціпив зуби й підтримав патріотично налаштованого науковця як спільного кандидата на наступних виборах. Мілошевич фальсифікував вибори. Протести наростали. Белґрад перетворився на велику вуличну вечірку, до студентів долучилися шахтарі та селяни. Мілошевич вивів на вулиці армію. Дівчата тримали дзеркала перед обличчями солдатів, щоби вони бачили свої відображення та пам’ятали про свою людську подобу, вставляли квіти у дула їхньої зброї.

Армія відмовилася стріляти. Мілошевича скинули, і через два роки він постав перед судом у Гаазі за воєнні злочини. Після подій 2000 року Срджа став знаменитістю. Він отримував прохання про тренінги від опозиційних груп від Зімбабве до Білорусі. Тоді він зрозумів, що подорожувати світом, навчаючи протестні рухи, — може бути його роботою. Разом з іншим засновником «Отпору!», Слобо Джиновичем, він започаткував CANVAS: Центр прикладних ненасильницьких дій та стратегій. Він тренував активістів у Грузії, Україні та Ірані, які згодом братимуть участь у революціях, відомих як «кольорові» (Революція троянд, Помаранчева та Зелена відповідно). Потім були тренінги для лідерів у Єгипті, Тунісі та Сирії, які, своєю чергою, брали участь у, як її потім назвали, «Арабській весні». Срджа, як і багато політологів, бачить ці рухи як частину більшого історичного процесу: поступових «хвиль демократизації», в яких під демократією мають на увазі поєднання багатопартійних виборів, плюралізм у медіа й незалежність інституцій, як-от правосуддя. Першим етапом було падіння авторитарних режимів у Південній Америці, Південній Азії та Південній Африці наприкінці ХХ століття, кінець радянського панування у Східній Європі — Оксамитова революція у Чехословаччині, падіння Берлінського муру, Співоча революція у балтійських країнах з незабутніми картинами мільйонів людей на вулицях, що вийшли на мирні протести на хвилі антирадянських настроїв. Кольорові революції, вважає Срджа, були наступним етапом, «Арабська весна» — наступним, потужним завдяки зростанню соціальних мереж.

Срджа бачить себе як ланку між першою та пізнішими хвилями. Югославія була і падінням решток радянської системи, і першою з нових «демократизацій». Для Срджі остаточна мета його роботи проста: якщо дати людям більше влади над перебігом їхніх життів, демократія тільки виграє.

Чільними захисниками демократії є громадяни, свідомі та навчені того, як забезпечити підзвітність своїх обраних представників. З роками Срджа став бабайкою авторитарних лідерів.

Його підручники є обов’язковими для прочитання у російському, білоруському та іранському міністерствах оборони. У новинах на державних каналах про нього періодично з’являються матеріали. Уся ця увага мала для Срджі позитивний побічний ефект: що більше можновладці в Москві або Тегерані лякають ним, то більше клієнтів до нього звертається.

Колишні активісти «Отпора!», які добре реалізувалися у бізнесі, покривають витрати Срджі на офіс і зарплати для його чотирьох працівників. Опозиційні рухи платять йому за тренінги активістів. Або ж групи на кшталт Ґрінпісу платять йому за курси на місцях.

Істотна частка його роботи походить від партнерства з організаціями, пов’язаними з тим, що можна назвати американським «комплексом підтримки демократії», що він постав у часи Холодної війни: фундації, фінансовані Конгресом США, як-от Національний демократичний інститут (NDI), Міжнародний республіканський інститут (IRI) та Freedom House. Їхні стосунки з Срджею почалися ще в останні дні режиму Мілошевича: саме NDI здійснив опитування, яке заохотило Срджу об’єднатися з менш урбаністичним, ліберальним лідером. Інші фундації «підтримки демократії» допомогли B92 технічно — запустити канали мовлення в інтернеті, а також із навчанням 30 000 спостерігачів на виборчих дільницях до виборів 2000 року, які Мілошевич намагався сфальсифікувати.

Для своїх ворогів ці організації — просто фасад американського імперіалізму та маніпуляцій. Для своїх друзів — один з небагатьох гідних прикладів, чого досягнула американська зовнішня політика, фінансуючи продемократичні групи на Близькому Сході або Центральній Азії, що поборюють режими, з якими американська дипломатія водить дружбу.

Срджу дратують припущення, що його вибір країн, у яких тренувати активістів, збігається з інтересами зовнішньої політики США. «Єгипетський президент Мубарак, якого скинули під час «Арабської весни», був одним з найбільших отримувачів американської військової та гуманітарної допомоги десятиліттями, а я допоміг тренувати активістів під час його правління. І знаєш, яка країна єдина офіційно внесла CANVAS у чорний список? Об’єднані Арабські Емірати — близький союзник США. Як на мене, є тільки два типи суспільств: країни, де влада боїться народу, які ми називаємо «демократіями», і країни, де народ боїться авторитарної влади. Мені байдуже, якого диктатора я допомагаю людям позбутися».

Проте невдовзі нове покоління можновладців перевинайшло свою тактику підважування протестів та дискредитації дисидентів. Якщо колись давно можна було впевнено сказати, що історичні хвилі демократизації рухаються в одній течії, то тепер розпочався величезний шторм, і вже не скажеш, хто куди пливе.

Перший принцип Срджі — розробити альтернативну режимові політичну візію та ідентичність. Колись усе було просто: автократи проти демократів, закритість проти відкритості. У випадку Сербії це означало приєднання до «міжнародної спільноти» замість ізоляції. Проте теперішні можновладці не такі дубові. Замість дотримуватися однієї ідеології, вони навчилися говорити різними мовами. Наприклад, уже в ранній період путінського правління Кремль поєднував оди радянській величі із західними форматами реаліті-шоу та західним шопінгом.

Коли очільники так легковажно приймають різні ідентичності, як опозиції знайти простір для озвучування своїх? Проте не потрібно далеко відходити від протореної стежки Срджі, щоби побачити, як все змінилося.

У Сербії, де CANVAS не проводив жодних воркшопів понад десять років, новим президентом є Александр Вучич, який був міністром інформації за часів Мілошевича. Він благав пробачення за свої «колишні помилки». Якийсь рік тому він керував медіамашиною, для якої Захід був невблаганним ворогом, що оточує Сербію, а сьогодні сповідує інтеграцію в ЄС і НАТО та йде на вибори під гаслами реформ.

Вучич також змінив застарілу модель контролю над медіа на більш софістиковану. 1999 року він викликав би редакторів газет і залякував би їх, якщо вони не грали за правилами. Нині є десятки видань, зокрема багато закордонних. Однак якщо газета або телеканал бажають отримати від держави розміщення реклами або державне фінансування, або якщо його власники хочуть отримати державні замовлення, то їм доводиться грати за правилами. Та сама ситуація з медіа в Туреччині Ердоґана або Угорщині Орбана: орієнтовані на ринок за формою, авторитарні за наповненням. Одне з припущень «демократизації» полягало в тому, що розмаїтість медіа, які працюють за правилами вільного ринку, допоможе укріпити демократію.

Ця ідея завжди була сумнівною. Магнати зі своїми специфічними інтересами часто є власниками медіа в «демократіях», але тепер вони можуть бути цілком вихолощені зсередини. Вучич очима місцевої преси відрізняється від Вучича, який зустрічає західні делегації. У місцевих таблоїдах він усе ще старий добрий сербський націоналіст, який чубиться з сусідами, оплакує втрату територій після війни. І він же обіцяє забезпечити стабільність на Балканах під час самітів у Брюсселі.

А тим часом у Сербії стагнація. Ночами огорнутий затишною темрявою Белґрад тягне погратися в гламур. Високі жінки в обтислих сукнях і ще вищі чоловіки вештаються аскетично освітленими барами та ресторанами по периметрах величезних площ з претензійними колонами, що здіймаються вгору аж до Місяця. Всюди музика: грають цигани на вулицях, музика лунає з перетворених на клуби кораблів, пришвартованих вздовж річки. І лише вранці музика стихає, світло повертається, і можна побачити, що верхівки колон, тепер видимі, кришаться, що будівлі над першими поверхами ресторанів розвалюються, що це місто, яке колись панувало на південному сході Європи, схоже на величну скелю, що повільно сповзає у море.

Увесь час відбуваються протести: проти корупційних проєктів будівництва, проти підозрілих результатів виборів. Проте вони ніколи не можуть як слід об’єднатися й вибудувати цілісну історію, як це було в часи «Отпору!». Якщо Вучичу доступні всі альтернативи, котру з них обрати? Проєвропейську? Брюссель у Вучича в кишені. Проринкову? За Вучичем бізнес, мотивований його підтримувати. Антибізнесову? Можливо, але це може закінчитися скочуванням в озлоблений націоналізм, а з ним у Вучича також все в порядку.

Тим часом пропрезидентські медіа таврують протестувальників як проплачених маріонеток іноземних сил. Так само було в часи Мілошевича. Різниця в тому, що Мілошевич вірив своїм небилицям. Упродовж багатьох його війн преса Мілошевича стверджувала, що «Отпор!» були «добре проплаченими спокушеними студентами», керованими ЦРУ. Після революції Срджа виявив, що Мілошевич відряджав у Вашинґтон спецслужби шукати головний офіс «Отпору!», хоча увесь той час він містився у вітальні Срджевих батьків.

Вучич використовує теорії змов набагато витонченіше, заграючи із Заходом, поки лояльні газети просувають матеріали про «Сербію в оточенні ЦРУ» або про «плани MI6 вбити Вучича». Змова на змові, і всім цим керує «невидима рука».

Теорії змов багато років використовували для утримання влади: радянське керівництво всюди вбачало змови капіталістів і контрреволюціонерів; нацисти — євреїв. Однак ті змови потрібні були для зміцнення ідеології: чи то ідеї класової боротьби у випадку комуністів, чи то расистської у випадку нацистів. Для сучасних режимів, які мають проблему з формулюванням єдиної ідеології, — та й не можуть, адже запорукою їхнього перебування при владі є різні меседжі для різних людей, — ідея, що ми живемо у світі, сповненому змов, сама по собі стає світоглядом. Теорія змови не підтримує ідеологію, вона її заміняє собою.

У Росії це зафіксовано у відомій фразі найважливішого телеведучого: «Совпадение? Не думаю!». Так каже Дмітрій Кісєльов, жонглюючи побрехеньками, сягаючи по приклади до історії та літератури, згадуючи ціни на нафту та кольорові революції, тільки аби повернутися до теми, що хтось у світі замислив щось проти Росії.

Цей світогляд має переваги для тих, хто на нього пристає: якщо цілий світ — суцільна змова, то ваші поразки не є вашою провиною. Той факт, що ви досягли менше, ніж сподівалися, що життя не склалося — усе це результат змови.

Що важливіше, теорія змови є способом встановити контроль. У світі, де навіть найавторитарнішим режимам непросто здійснювати цензуру, можна оточити аудиторії такою кількістю цинізму щодо хай чиїх мотивів, переконати їх, що кожною позірно щирою мотивацією насправді приховано ниций задум, хай це і неможливо довести, аж вони втрачають віру в можливість альтернативи — тактика, яку відомий російський аналітик медіа Васілій Ґатов називає «білою глушилкою».

Урешті ефектом від цього нагромадження змов є те, що ви, маленька людина, не можете нічого змінити. Адже якщо ви живете у світі, де темні сили контролюють усе, які у вас шанси цей світ направити? У цьому мороці найліпшим виходом стає покладатися на сильну руку, яка вестиме вас за собою.

«Трамп — це наш останній шанс врятувати Америку», — кажуть його медіапси. Лише Путін може «підняти Росію з колін».

«Проблемою сьогодення є меншою мірою тиск і більшою мірою брак ідентичності, апатія, розділеність, брак довіри, — зітхає Срджа. — Тепер більше інструментів змін, ніж раніше, але менше волі щось змінювати».