Гагік, або дуже самотня людина

Минулого року видавництво «Темпора» видало дебютну книжку репортажів гастрономічної та тревел-блогерки, журналістки Ольги Карі — «Рибка дядечка Завена». Це збірка дуже різних історій: добрих і світлих, темних і болісних, смішних і сумних, які авторка почула та прожила у своїх неодноразових мандрах Вірменією. 

Крізь багаті на страви застілля, безмежну гостинність і засліплюючу красу природи проступають трагічні події минулого і сьогодення: історії, які мають щасливе завершення, і такі, що його не мають. Тут ви зустрінете різних героїв: когось полюбите, хтось вас здивує, над пригодами іншого сміятиметесь або плакатимете. 

«Вірменія — країна, до якої я найменше прагну повертатися й куди мене тягне з необорною силою. Земля моїх предків і край, де я не маю жодного кревного родича. Трунок і отрута мого серця. Вірменія закохує, зачудовує, обважнює пахощами троянд і абрикосів, пригортає до себе, а потім змушує вдивлятися в чорну лакуну беззубого рота й темні провалля своїх очей. Лячно. Моторошно. Але я дивлюся. І не відвожу погляду», — пише Ольга Карі у передмові до книжки.

Публікуємо перший репортаж у рамках співпраці Reporters. і Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець».

На все село їх залишилося двоє — Гагік і Седа. Колись Гой Тур був велелюдним місцем: не те щоб товклися одне в одного на голові, але кам’яні хатинки дрібно ліпилися до схилів Араґацу, немов мушлі до обшивки корабля. Потім люди пішли з насиджених місць: радянська влада заохочувала громадян розселюватися Араратською долиною, тож пропонувала гірським селянам кидати свої первісні кам’яні халупи й переїжджати в домівки з централізованим водопостачанням та електрикою. А ще із сільмагом, сільським клубом і рейсовим автобусом, який курсував між Єреваном і довколишніми містечками. Село спорожніло, хати в Гой Турі потроху вгрузали в землю, осідали, аж поки не почали розвалюватися. Гора Араґац рік за роком всотувала в себе рештки того села, поки на поверхні не залишилися самі лише чорні грудки каміння й маленький цвинтар на кілька хачкарів. Араґац і їх би проковтнув, але ті двоє повернулися.

Насправді, спершу охочих відновити життя у Гой Турі було більше: десь зо два десятки людей на початку 1990-х згадали про батьківські та дідівські хати в покинутому селі. У країні панувала економічна криза й вирувала війна, тож хто міг — виїжджав на заробітки й тікав за кордон. А хто не міг, той лишав міські квартири і йшов туди, де земля так-сяк могла прогодувати й дати хоч якийсь заробіток із натурального господарства.

Усі ті колишні інженери, спеціалісти атомної енергетики, математики та літературознавці подалися з родинами в гори до телят, овець, корів. До напівзруйнованих хатин без світла, каналізації, телевізорів, холодильників, центрального опалення, газових плит.

На той час навіть Єреван не міг похвалитися цілодобовою гарячою водою чи регулярним постачанням газу й тепла, але гойтурівський прямолінійний, прабатьківський побут для багатьох став справжнім одкровенням. Земля — суцільний камінь, хати — чотири стіни, складені з цього каменю, вода — з гірського джерела, течію якого ще не скувала водопровідна труба, опалення — сухий хмиз і дрова. Замість просторої міської кухні — занедбаний тонір, що його півстоліття тому прадід викопав біля хати. Замість туалету — ліс навкруги, замість ванної кімнати — озеро на іншому боці гори. З розваг — суворий і синій Арарат, що дивиться прямо у вічі. І ще зоряне небо без кінця й краю. Задивившись на ту чорну безодню космосу, Гагік вирішив, що вже ніколи не повернеться в місто. Його не лякали труднощі, самотність чи дикі звірі, які чигали схилами.

За кілька років з тих двох десятків ентузіастів відродження Гой Тура, що переселилися з рівнини до старого села, залишилися лише ці двоє — Гагік та його Седа.

— Яка ж вона гарна була замолоду!.. — стиха зронив Гагік, сідаючи на гарячий камінь на підвалинах будинку, де народився 65 років тому. — Ми разом навчалися в інституті, — він кивнув у бік дружини, яка присіла навколішки біля багаття й стала розкладати на залізній решітці баклажани, перці й томати. — У неї був закоханий весь курс, а вона полюбила мене!..

Гагік мрійливо прикрив очі, додаючи розмові меланхолійного присмаку. Рухом повік він з’єднав відстань у сорок років, на одному кінці якої височіла горда постава чорноокої Седи, а на іншому біля вогнища сиділа зсушена й стара жінка з довгим білим волоссям і руками, чорними від копирсання в згаслому вогнищі, де запікалася солодка картопля.

Над галявиною пливли аромати обвуглених баклажанових шкірок, повітря набувало особливого вірменського присмаку: так пахне перед застіллям. Седа розстелила на землі ковдру, принесла домашній хліб, спечений зранку, овечий солоний сир, зелень. Час снідати.

Щойно з’явилася їжа, на горизонті з’явилися собаки. Голова сірого гампра —вовкодава-вовкулаки, гордості вірменських кінологів і пастухів, — формою нагадувала могутній череп ронденського бика, з тих, що випускають на арену до найдосвідченіших матадорів. Морда тварини була пошрамована бойовими відзнаками численних сутичок із вовками, які час від часу навідувалися до вівчарні
Гагіка. Хоча називати домашніх тварин у вірменських селах — рідкість, гампр мав честь носити ім’я: Гайл, тобто Вовк. Коли той Гайл ставав на задні лапи, приязно вітаючи господаря, Гагікова голова опинялася десь на рівні собачого підборіддя.

Задерши лапи догори дриґом, на травичці катався й вовтузився Гайлів синок. Двомісячне щеня гампра за розмірами нагадувало теля, але розуму в нього поки що було, як у кімнатного пуделя, — веселе, грайливе й пустотливе собаченя.

Воно закохано облизувало людські обличчя й пальці, та мине лише кілька місяців, і Гагік залишиться єдиною людиною у світі, хто наважиться чухати цього пса за вушком без остраху втратити руку чи навіть життя.

Втім, навіть гампри не завжди давали раду з набігами диких ведмедів, вовків чи лисиць — час від часу «сусіди» розорювали й ламали вулики, крали курей, роздирали овечок — тож про всяк випадок Гагік тримав у хаті рушницю.

Від найближчого села до Гой Тура — усього три кілометри, але ж які! Стежка тягнеться уздовж кам’яного насипу, потім круто вгору — і ось уже замість жовтого туфового пилу здіймаються альпійські луки, трава сягає до пояса, дзюрчать джерела зі смачнючою водою, і раз у раз пропливають молочно-білі хмари — краса та й годі. Але тільки до першої негоди. Дощі перетворюють стежку на каламутний потік дрібного каміння й глини, вологі трави міцно стискають обійми, намагаються придушити випадкових гостей, що заблукали в горах. Дощ на Араґаці навіть влітку за лічені хвилини перетворюється на лютий град, і рятунку від тієї негоди нема жодної. Скільки разів Гагіку доводилося відігрівати у своїй хаті бідолашних туристів, пастухів чи сусідів з Авана, побитих раптовим дощем із градом, відпоювати їх чаєм з горілкою й медом!

З першим снігом Гой Тур узагалі зникав із мапи світу, бо нікому було протоптувати стежку й дбати про те, щоб її не замело вже наступного дня. Допоки не сходив сніг, Гагік і Седа залишалися сам на сам із зимою й покладалися лише на себе та комору з борошном, цукром, в’яленим м’ясом, сушеною рибою, та найперше — на японський дизельний генератор і чималий запас дров. Пальне коштувало дорого, тож Гагік вмикав генератор тільки в разі крайньої потреби. З «материком» тримали зв’язок через мобільний телефон, який заряджався від старенького автомобільного акумулятора.

Цивілізація час від часу наздоганяла «останніх гойтурівців»: раз на тиждень Гагік і Седа дивились маленький портативний телевізор, іноді слухали радіо й навіть телефонували в скайпі двом своїм синам, що залишилися в Аштараці доглядати за квартирою батьків.

Найбільшою розрадою для Гагіка було малювання — як знаходив чистий аркуш чи клаптик білого паперу, то відкладав його вбік від стосів старих газет та об’їдених мишами інститутських підручників, якими Седа розпалювала піч. Малював олівцем, бо за фарбами треба було їздити в місто, та й коштували вони дорого. Малював він
вправно й натхненно, та оскільки сам Гагік не вважав свої малюнки чимось цікавим, то й не бачив сенсу витрачати гроші на дрібненьке захоплення, на яке заледве вистачало часу.

Між собою Гагік і Седа розмовляли мало: відтоді, як вони подалися в гори, тиша між ними стала голоснішою за будь-які розмови й вагомішою за слова. Кожен робив своє. Гагік випасав худобу, доглядав свій будиночок і ті кілька сусідських домівок, які ще були придатні для життя (він ніколи не полишав надії, що люди ще колись повернуться до Гой Тура), майстрував і лагодив скромне домашнє приладдя, годував собак, пиляв дрова. Седа доїла корів, збирала курячі яйця, пекла хліб, робила сир, лагодила одяг, куховарила, прибирала хлів, топила піч. На розмови не було часу, для тиші попереду була ціла вічність.

З початком весни починали навідуватися гості — племінник, кульгавий, але міцний хлопчина Мгер, раз на кілька тижнів піднімався в Гой Тур, провідував тітку, приносив гостинців від її сестри — домашні смаколики, цукерки, газети. Влітку Мгер допомагав пасти овець, отари яких із нижніх сіл приганяли до Гагіка «на канікули» — нагулювати молоко, нарощувати жирок.

Навідувались і колишні мешканці Гой Тура, влаштовували шашлики на руїнах батьківських хат. Як ще мала здоров’я та сили, то й стара Аршалусь піднімалася на Араґац — на старому цвинтарі під шатром з альпійських трав спочивали її свекри. Влітку щоранку повз хату Гагіка з тупотінням пробігали сірувато-брудні вівці, яких пастухи заганяли на сусідні схили — цокаючи язиками, чоловіки на лискучих конях минали хату Гагіка, віталися з ним скупим й уривчастим «Барев! Привіт!». Загрубілі, загартовані тишею голоси пастухів більше нагадували ричання гампрів.

Кілька разів до Гагіка приїжджали журналісти, розпитували, як воно — жити вдвох у закинутому селі, а студенти-кіношники навіть зняли про нього невеличкий фільм — то була їхня дипломна робота.

— Разом із нами помре Гой Тур, — зізнався він тим хлопцям на камеру. Втім, думав про себе Гагік, хто він такий, щоб сперечатися із законами фізики та людського буття — як прийде час, то зникнуть не тільки Гой Тур із Гагіком і Седою, а й самі гори та весь цей світ. Цими думками він не став ділитися з кіношниками, а Седа й сама все знала. Буде як буде.

Обережно огорнувши м’яким лавашем шампур із шашликом, Седа знімала з нього гарячі шматки м’яса. Лаваш швидко всотував п’янкі аромати м’ясного жиру та відкритого багаття. Арарат байдуже поглядав на дві цятки, що повзали рештками гойтурівського мурашника.

Із присмерком несамовито зашепотіли трави. Ніч у горах завжди застає зненацька — ось ще гріє сонечко, та за лічені хвилини довколишній світ зникає за синьою завісою сутінків. Седа зціджувала через марлю сироватку, десь углибині халупки тріщав радіоприймач, із хліва лунало мекання овець. Настав час прощатися. Кожному гостю Седа дала із собою хлібину, розрізану навпіл ігусто змащену домашнім маслом із медом — така собі гойтурівська гата. Обійняла всіх, та й пішла в хату до своїх справ.

Гагік повів гостей гірською стежкою до джерел, за якими вже можна було розгледіти сяючі віконця домівок в Авані. Під ногами хрумтіло дрібне каміння, зірки сяяли над головами. Біля джерел знов обійнялись, розпрощались, розійшлись. Гагік довго стояв на місці й махав рукою темним фігуркам, що поспішали вниз. Його чорний силует ще кілька хвилин виразно вимальовувався на тлі гір, аж поки ніч не проковтнула його.