Над ріком млин

«Над ріком млин. Вода крутит великє колесо. Млин меле і меле». Слова з лемківського букваря — наче відлуння гіркої долі етнічної групи українців, перемеленої безжальним млином історії. Збереженого серед Карпат коліна давньоруського народу, жорстоко вигнаного з батьківщини у ХХ столітті та розпорошеного на чужині. Втім, непохитні лемки й донині бережуть самобутню культуру, марячи своїми казковими Бескидами.

Монастириська, Україна, 2001: Зустріч

До Монастириськ на Тернопільщині  з’їхалися старші лемки з околиць. Власними силами люди спорудили дерев’яну сцену й лавки. Для них це був не просто фестиваль рідної культури — це було родинне свято. Привід чи не вперше за пів століття після депортації з Лемківщини зібратися громадою.

10-річна Люда, яка приїхала сюди з бабцею Марією, ніколи не бувала на Лемківщині. Втім, вона відчувала — це щось рідне.

У ті дні стояв гарячий гомін зі сміху, сліз і народних пісень. Зі сцени безперервно вигукували: «Родина Романів шукає своїх сусідів!», «Люди з села Висоцька збираються о 14-й біля прапора!», «Ганна з села Зимна Вода шукає свою подругу Галину!».

Бабці й дідусі з мокрими очима весь час перепитували одне одного хто звідки. А потім вдивлялися у друзів свого дитинства, родичів або коханих — уперше після майже 60-річної розлуки.

Насамкінець усі літні взялися за руки. Довгий людський потік повільно тік сценою. Кожен підходив до мікрофона й гордо заявляв:

— Я — Софія з Бахова.

— Я — Михайло з Нового Сонча.

— Я — Марія з Криниці.

Криниця-Здруй, окупована Третім Рейхом, вересень 1939 — січень 1945: Домівка

Перлина польських курортів — таке ім’я дали туристи Криниці-Здруй. Окрім цілющих мінеральних джерел, містечко на південному сході Польщі приваблювало їх краєвидами. Воно розляглося між пагорбами гірського пасма Західних Бескидів.

Криниця була місцем відпочинку знаних письменників та політиків. В останні роки перед Другою світовою війною курорт відвідали майже 80 тисяч туристів. Серед них була навіть майбутня королева Нідерландів Юліана. У 1937 році вони разом із принцом Бернардом приїхали до Криниці на медовий місяць. Одразу ж після вторгнення у вересні 1939 року німецькі війська перетворили курорт на базу відпочинку та оздоровлення військових.

Поміж традиційних для Польщі римо-католицьких костелів чудернацькими ступами під фігурними банями в місті квітли греко-католицькі церкви.

Криничани, що вважали себе поляками, йшли в неділю до костелу. Ті, хто вважали себе лемками чи українцями, йшли до церкви. Втім, для обох бескидські схили були рідними.

Лемки, яких тут також називали «русинами», були корінним населенням Бескидів — частини Східних Карпат.

Семирічна Марія з родини Зінчак ходила до греко-католицького храму. З нею — шестеро братів і сестер. Для них тутешні землі від діда-прадіда були єдиною домівкою. Після майже чотирьох із половиною років під німцями ніхто з них іще не знав, які нещадні зміни принесе кінець війни.

Лемківське село Ждиня, Польща, 2001: Гори з казки

Бескиди стали її першими горами. Тендітною 10-річною дівчинкою Люда вперше поїхала з мамою за кордон — до польської Ждині, де щороку відбувався масштабний етнографічний фестиваль «Лемківська ватра». Святкування не справляло на Люду враження. У рідних Монастириськах вона вже встигла відвідати не один подібний захід. А от природа Бескидів змушувала серце битися швидше.

У дитинстві дівчина часто бачила, як старші збиралися й банували за Бескидами. Розповідали одне одному, як шумлять їхні гори, як дзюрчать їхні потічки, як пахне їхній ліс. І хоча бабця Марія, яка походила з тих самих гір, ніколи не передавала їй любові до Бескидів, в уяві Люди ті гори стали казковою країною, вартою тужіння.

Слов’янські предки лемків іще за княжої доби населяли найнедоступнішу частину області, яку в X столітті знали під назвою Хорватія або Біла Хорватія. Поміж лемків прийнялися назви Русь, руський, руснак, русин. Пізніше лемківська земля століттями перебувала під владою Польщі, Чехословаччини та Австро-Угорщини, щоразу зазнаючи асиміляції. Попри це, лемкам вдалося зберегти власні культуру, мову та ідентифікацію. Тепер це все, що в них лишилося від батьківщини. Хоча батьківські землі були відносно недалеко, лемки розуміли, що нині в їхніх хыжах живе хтось інший, а схили Бескидів — свої лише у спогадах.

Люблін, Польська Республіка, вересень 1944: Микита й Едвард

Між цими двома, здавалося б, немає нічого спільного. Проте одна справа все ж змусила лінії їхніх життів перетнутися.

Наступні покоління будуть більше критикувати, аніж хвалити Микиту — втім, йому точно вдалося прославитись. Хлопець народився в Курській області у селянській родині. Підлітком пас вівці й телята, про що йому не раз будуть нагадувати протягом життя. Микита стане героєм анекдотів про кукурудзу й Крим. За його керівництва в Берліні буде споруджено одне з жахіть Холодної війни, а нині — одну з найпопулярніших туристичних принад сучасної німецької столиці. А принаймні чверть населення великої радянської країни житиме в будинках, названих його прізвищем.

Едвард, на жаль, не здобуде такої слави. Нащадки навпаки хотітимуть стерти його постать зі сторінок пам’яті. Едвард теж походив із селянської родини. У підлітковому віці працював на будівництві фабрики боєприпасів. У спогадах «Важка дорога, від Пілсудського до Сталіна» він вихвалятиметься, що завдяки йому Союз залишив Польщі майже половину Біловезької пущі. Школу в рідному містечку Едварда назвуть його ім’ям, однак багато років по тому перейменують на честь генерала Станіслава Мачека. Іронія долі: саме уряд на чолі з Едвардом позбавив генерала Мачека польського громадянства у 1946 році.

Друга світова наближалася до кінця й потягнула за собою розмови щодо визначення справедливих кордонів Європи. Справедливих означало довоєнних. За таких умов Радянський Союз мав би повернути Польщі території сучасних Західної України та Західної Білорусі. Щоб уникнути цього, Сталін вирішив застосувати практику встановлення етнічних кордонів, коли межі країн визначалися б за етнічною більшістю, яка проживала на спірних територіях. Отож, радянська влада вирішила обміняти людей: українців Польщі на поляків УРСР. Щоб польський уряд в еміграції погодився зі втратою частини українських та білоруських земель, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль запропонував віддати Польщі частину Німеччини: Східну Пруссію, Західне Помор’я з Данциґом та Верхню Силезію.

Угода про «взаємний обмін населенням» між УРСР та Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) мала поставити крапку щодо спірних територій та встановити нові кордони Європи після Другої світової війни. 9 вересня 1944 року підпис із польського боку поставив Едвард Осубка-Моравський, а з українського — Микита Хрущов. Схожі документи в Любліні підписали з Білоруською та Литовською РСР. Угода визначила долі близько 1,3 мільйона людей. Понад 482 тисячі українців, серед яких лемки, холмщаки, підляшани, бойки та надсянці, були депортовані з корінних земель на територію УРСР. А понад 860 тисяч поляків з усього Радянського Союзу прибули до ПНР.

«Евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо», — ось яка умова була озвучена в документі про так званий обмін населенням. Проте реальність виглядала інакше. Людей ошукували, шантажували й залякували, а згодом почали застосовувати військо — для кожного знайшовся свій дієвий метод. 

Згідно з планом, уповноважені з евакуації обмін мали завершити до 1 лютого 1945 року. Втім, усе затягнулось аж до червня 1946-го. Комісії з переселення не знали, скільки точно українців проживало на теренах Польщі. Також виникли проблеми з логістикою, адже потяги все ще були потрібні на фронті.

Західна Лемківщина, до якої належить Криниця, була визволена від німецької окупації лише у січні 1945-го. Уповноваженим з евакуації додалося роботи. У телеграмі до тодішнього секретаря ЦК КП(б)У повідомляли, що в трьох визволених районах «є близько 90 000 ос. українського населення, яке в масовому порядку подає заяви про бажання евакуюватися в УРСР». Серед них була і родина Марії Зінчак.

Криниця-Здруй, Польська Республіка — невідоме село на Харківщині, УРСР, 1945 рік: Дорога

У 1945-му Марії виповнилося 7. То був її останній рік у Криниці, адже її ім’я також «добровільно» опинилось у списку на виселення. Дехто, особливо на початку, дійсно сам зголошувався на виїзд. Це були прорадянськи налаштовані люди — ті, хто повірив пропаганді про щасливе радянське життя. Виявити бажання на переселення можна було навіть усно. Людей легко вносили до списків навіть без їхнього відома. Вже дорослою Марія майже не згадуватиме тих подій. Можливо, тому, що дитяча пам’ять не здатна витримати ваги таких спогадів, заважких навіть і для дорослої людини.

Родини, які першими погодилися виїхати в Радянську Україну, повірили обіцянкам про золоті гори. Одним розхвалювали колгоспи, врожаї та родючі землі, іншим — обіцяли можливість займатися ремеслом, не вступаючи у колективне господарство. Батько Марії не вірив. Під час Першої світової він воював у армії Російської імперії, де зіткнувся з неповагою та підлістю. Після цього до кінця життя повторював: «від росіян не варто очікувати чогось хорошого».

Спочатку українців планували виселяти у шість областей Західної України: Волинську, Рівненську, Львівську, Тернопільську, Станіславську (тепер Івано-Франківська) та Дрогобицьку (зараз у складі Львівської), а також у п’ять південних областей: Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку та Дніпропетровську. Втім, через те, що ніхто достеменно не знав, скільки українців потрібно переселити, місць бракувало, тож територію евакуації розширили ще й на шість північно-східних областей: Сталінську (Донецьку), Ворошиловградську (Луганську), Харківську, Сумську, Полтавську й Кіровоградську. 

Найстаршим сестрам — Анні та Стефанії —вдалось уникнути переселення на східні терени УРСР. Анна одружилася з поляком та залишилась у Криниці. Стефанія одружилась із лемком. Вони потрапили до першого етапу евакуації, тому їх виселили в Тернопільську область. А матір, батька та п’ятьох дітей з родини Зінчак мали переселити у село на Харківщині.

Мама розповідала Марічці, що сусіди-поляки реагували по-різному: одні казали «Нарешті, забирайтеся!», інші співчували й давали в пут (лемківською — дорога) харчі, а дехто просив вибачення й навіть збирався переховувати. У Криниці, яка належить Західній Лемківщині, між поляками та лемками не доходило до ненависті чи вбивств. Натомість на Східній Лемківщині підпільні польські організації влаштовували антиукраїнські акції та вбивства. Комуністична влада цьому не протидіяла. Однак діяла УПА. 

Родині Зінчак пощастило. Їм дали час зібрати речі й одяг. Натомість на двох пізніших етапах переселення терміни виконання плану евакуації добігали кінця, і комісії разом з армією діяли особливо жорстоко. Заставали зненацька, давали на збори 20 хвилин і викидали з хати.

Мама зібрала частину речей у валізу. Брали тільки те, що допомогло б вижити: ґратя (посуд), шаты (одяг) та худобу. Хто мав коней, їхали до вокзалу возом. Ті, в кого коней не було, брали клунки на плечі, корову на шнурок та йшли до вокзалу пішки, іноді десятки кілометрів. Валізу в Зінчаків поцупили одразу ж на вокзалі.

Відправлення потяга люди зазвичай чекали просто неба кілька днів. «Евакуйованих» заганяли в товарні вагони. Їхали по 3-4 родини з усіма речами, а іноді й разом із худобою в одному товарняку. Люди могли не знати, куди саме їх везуть. Дорога могла затягнутись аж до місяця. Часом потяг стояв на кожній станції по пів дня. Такі зупинки принаймні дозволяли знайти воду для людей та їжу для худоби.

Так родина Зінчак опинилась у невідомому селі Харківської області. Для Маріїної родини цей край виявився іншим світом. Люди розмовляли незрозумілою мовою, а в селах панував дивний колгоспний лад. Закинута порожня хыжа (лемківською — хата) — компенсація від нової батьківщини. Марія промерзала в ній до кісток. Просто під хатою починався ліс, і в неї ночами стигла кров від моторошного виття вовків.

Сусіди поділилися з новоприбулими старою квасолею. Щоб мати хоч якусь їжу, батьки вимінювали останні речі на мерзлу картоплю. Справжнім порятунком для родини виявилася корова, яку Зінчаки привезли із собою. Без неї вони б не вижили. 

Переселені до Харківської області лемки масово скаржилися на невиконані обіцянки та погані умови життя. Поруч із Зінчаками бідували й інші родини з Криниці. Поміж людьми поповзли чутки про те, що можна спробувати потайки перейти кордон і потрапити додому, на Лемківщину. Навесні 1946-го переселенці з Харківщини почали масово виїжджати у західні області.

Старша сестра Стефанія, яку переселили на Тернопільщину, знайшла фамелию (родину). Поступово їй вдалося перевезти всіх у містечко Монастириська. На той час там уже встигли облаштуватися багато лемків. Зінчаки більше ниґда (ніколи) не повернулись до Криниці, однак змогли знайти для себе новий дім.

Монастириська, Україна, 1996: Пам’ять

— В Монастириськах модно бути лемком, — жартує про місто, де народилась, Люда, Маріїна онука.

Тут є місцеві, які або завжди жили в Монастириськах, або вільно сюди переїхали. І є лемки, яких гнали й виселяли і які випадково перетворили це містечко Тернопільської області на неофіційну лемківську столицю. Ніхто не знає точно, скільки лемків осіло в місті. Проте, кажуть, тепер у кожній тутешній родині обов’язково є хтось лемківського походження.

Люда пригадує: вона з мамою, бабцею та сусідами п’є чай у щойно побіленій кухні. В кутку стоїть мурована світло-блакитна піч, на поличках старанно розставлено посуд, а на стінах розвішано вишивані рушнички. Місцева громада закінчує останні приготування до відкриття першого в Україні лемківського музею. У 1990-х місцеві лемки подіставали зі своїх горищ та скринь сорочки, намиста та ікони. Все, що колись вдалося нашвидкуруч зібрати перед виселенням, набуло нині особливого значення. Сімейні скарби перетворились на експонати музею.

У Людиній родині не збереглося навіть старої фотокартки. Все, що привезла з Криниці бабцина родина, чи загубилося, чи було обміняне на харч у перші місяці після переселення. Дівчині завжди хотілось мати бодай щось у спадок від предків. Пізніше бабця пошила для онуки горсик (лемківська безрукавка, розшита бісером) за зразком привезеного колись із Лемківщини. Люда дотепер розхвалює його.

Монастириська, Україна, радянський час: Зв’язки

У дитинстві Марія розмовляла тільки лемківською. Хоча ця мова є говором української, та все ж вагомо відрізняється від літературного варіанту. Втім, Марії вдалося швидко опанувати українську. Згодом пішла навчатись у Бережанське педагогічне училище. На вихідні верталася до мами в Монастириська. Бувало, зворотний автобус не приїжджав, тож Марія долала пішки декілька десятків кілометрів, аби лише здобувати освіту. 

Батько помер за два роки після переселення від пневмонії. Рідні вважатимуть, він просто не витримав на чужині. 

Невисока, пухкенька, з коротким кучерявим волоссям. Риси обличчя мала такі ж м’які, як і характер. У родині Марія завжди вміла залагодити конфлікти та примирити. Спершу працювала вчителькою початкових класів, вихователькою, а згодом — завідувачкою дитсадка. Коли в її онуки Люди питали, чия вона, та відповідала: Марії Захарівни. Усі одразу розуміли, про кого йдеться. Маріїна донька багато працювала, зять був на заробітках за кордоном. Тому Люду виховувала Марія. Вчила малу молитов і колядок.

Старші лемки Монастириськ поміж собою завжди спілкувалися рідною мовою. Лемківська була ніби ознакою належності до таємного ордену. Дозволяла почуватися своїми серед своїх. Утім, із дочкою та онукою Марія розмовляла тільки українською. Як і багато інших тутешніх лемків, вона не була впевнена, чи лемківська колись іще згодиться.

Київ, Україна, сьогодення: Колекціонери

Коли Люді було 19, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном. У той час навчалася театрального мистецтва в Тернопільському педагогічному університеті. Весела та жвава, коли Люда усміхалася, на її щоках з’являлися ямочки, а в очах — бісики. Євген прийшов на театральний іспит, і вона одразу звернула увагу на його великі очі та скуйовджене волосся.

Ще до одруження Євген почав збирати колекцію старовинного українського одягу. Його предки пережили Голодомор і розкуркулення. Тому від його бабусь та дідусів не лишилося жодного спадку. Спочатку шукав речі з регіонів, звідки вони походили. Сорочка за сорочкою почала збиратися колекція.

Євген схаменувся, коли почав забувати, з якого села яка сорочка. На той час у нього було вже понад сто експонатів. Зрозумів, що робити фізичний музей — задорого. Вирішив організувати віртуальний. Утім, заходив до кімнати, вщерть заповненої знахідками, дивився й виходив. Самотужки оцифрувати всі ті речі здавалось нереальним.

Уже кілька років поспіль у Люди та Євгена робочі суботи — розкладають імпровізовану фотостудію в батьківському будинку. Розставляють світло. Тлом служить малярський сірий картон. Євген крутиться на знімальному майданчику. Одягнув сорочку на манекен. Спалах. Наступний експонат.

Люда жартує, що в неї найвідповідальніша робота — переглядати якість зображень на комп’ютері та підписувати кожен експонат порядковим номером. Подружжя відзняло майже 4000 експонатів. Принаймні віртуально ці речі більше не зникнуть.

Монастириська, Україна, 2005: Останні свідки

67-й рік життя став для Марії останнім. Її дочка важко переживала смерть матері. Сама ж Марія навіть смерть у важкій хворобі зустріла непохитно. Не жаліла себе й не нарікала на життя.

Депортація розлучила сімох братів та сестер родини Зінчак. Одна із сестер після одруження з поляком залишилась у Криниці та була єдиною в родині, кому вдалось уникнути переселення. Один із братів уже в Монастириськах одружився з полькою. Оскільки поляків також виселяли з УРСР, його з дружиною переселили вдруге. Так йому єдиному вдалося повернутись до Криниці. Уже після розпаду Радянського Союзу Марія їздила до них у гості. 

Окрім Марії, тільки одна сестра залишилася жити в Монастириськах — Стефанія, яка перевезла родину з Харківської області на Тернопільщину. Решту родини життя розкидало від Західної до Східної України й аж до Росії.

Криниця-Здруй, Польща, 2011: Повернення

Люда з Євгеном їдуть у Бескиди. Ця подорож — особлива. Люда хоче відшукати хату, де в дитинстві жила її бабця Марія. Важко шукати, коли не маєш ані адреси, ані фотографії будинку. Бабусин брат дає орієнтири з пам’яті.

— Як станеш спиною до вокзалу, має бути міст через потічок. Праворуч, прямо на розі, стоїть хата.

Хмари затулили небо. Дощ то накрапував, то спинявся. Шляхом минали багато лемківських церков. Люда стривожено дивилась на дорогу, а в голові пульсувало: «Ти вдома, ти вдома, ти вдома».

Ось уже й центральна вулиця. Вокзал. Потічок є. Міст також є. А ось і хата. Люда одразу почала шукати доказів, що саме ця хата колись належала її родині. Старий фундамент, льох. А може, ось тут біля ґанку бавилася бабця?! А може, це дерево посадив прадід?! Хотілося знайти бодай якийсь клаптик обійстя, що мав зв’язок із предками.

Люді не вірилось, хоча переплутати хату було важко. В цьому місці не було інших будинків. Пізніше бабусин брат упізнав її на фотографії. Нові власники лише добудували веранду та інакше оздобили хату.

З будинку вийшла жінка років шістдесяти й запалила цигарку. Коли побачила біля хвіртки двох незнайомців, наблизилася. Від хвилювання у Люди перехопило в горлі. Євген ламаною польською почав розпитувати про дім. Жінка відповіла, що будинок довоєнний. Сюди перебрався її тато.

Вони не стали пояснювати, чому їх цікавить чиясь хата. Надмірна увага іноземців до будинку насторожила власницю. Вона неохоче відповідала, а згодом почала вдавати, що не розуміє. Або й справді не розуміла.

— Навіщо людям знати, звідки вони? — часто питає себе Люда.

Минуле завжди було для неї важливим. Хотіла знати, що її історія — це не лише мама й тато. Що її коріння набагато глибше. Відшукати хату, з якої виселили бабцю, — наче віднайти себе.

—Я повернулася на Лемківщину замість своїх предків і тепер можу згадувати, любити й пам’ятати цю землю, — каже вона.

Казковий батьківський дім, про який вона чула все дитинство, нарешті набув форми та об’єму.

 — Так я почуваюся собою.

***

На початку 2000-х громади лемків централізовано отримували довідки з архіву про переселення їхніх родин. Людина мама також отримала архівний витяг.

«… в 1945 році були переселені в Харківську область. … Залишене майно: житлові будинки 225 кв. м., комора 32 кв. м. Вартість залишеного майна 4970 карбованців. Земля відсутня».

Жертви переселення тривалий час збирали всі можливі документи. Лемківська громада неодноразово закликала ухвалити закон про засудження депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя у 1944-1951 роках. Їм не йшлося про відшкодування. Хай лише переселення назвуть злочином, а не добровільним переїздом. Усі би погодилися: це було несправедливо. А про жертв пам’ятатимуть.

— Зло треба називати. Хочеться поставити крапку, пробачити й піти далі, — каже Люда.

2019 року Верховна Рада прийняла постанову: у другу неділю вересня запровадити День пам’яті українців — жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. Та вшанування спинилося на етапі заяв. А Сенат Польщі ще 1990-го офіційно засудив акцію «Вісла», здійснену в 1947 році. Вона стала фактичним продовженням депортації українців, цього разу на теренах Західної та Північної Польщі під приводом ліквідації УПА. Проте щодо примусових переселень 1944-1951 років Польща не має офіційної позиції.

Крапку й дотепер не поставили ані Польща, ані Україна.