Допоки
Від початку війни понад 300 тисяч українських чоловіків відвоювали або досі воюють на передовій. Удома, за їхніми плечима, чекають сім’ї. Ми поговорили з українськими дружинами про те, як це — чекати чоловіка з війни.
Віка, чекала два роки
— Як будуть у мене діти й запитають: «Де ти, батьку, був, коли таке робилося?», що я їм скажу? — порив чоловіка годі було спинити. Прийшла повістка — треба йти.
Вічин чоловік, автомеханік Діма, тепер збирався. Проходив спеціальний вишкіл, вправлявся в тактиці. Хапав її на руки й бігав, як із вантажем.
Відібрали в «Азов» — та й поїхав під Маріуполь.
За шість років спільного життя вони ніколи не розлучалися. Відпускати чоловіка було тяжко.
— Не розмовлятиму з тобою до кінця твоїх днів! Що робитимеш, як я з тобою розлучуся? — закидали одне одному, бувало, під час сварок.
А тоді лежали в обіймах, бо диван з одного боку провалювався.
Коли Діма вже воював, Віка не раз заплющувала очі й уявляла, що коли розплющить — він знову буде поруч. Хоча б на п’ять хвилин. Тоді би вже не відпустила.
Коли поїхав, сахалася вільного часу. Аби не мучили думки. Завзято вчилася. Не пропускала пар, сиділа в університеті якнайдовше. Шукала містом нерифлені ручки, щоб конспектування не натирало пальці. Влаштувалась у кол-центр і працювала понаднормово. А тоді приходила додому, падала й вимикалась. І так два роки.
Під час практики Віка мала провести виховну годину зі школярами. Вирішила розповісти їм про війну і написати разом листи на схід. Завдання непросте: не травмувати, але й розказати все як є.
— А нічого, що танк рожевий? Я просто хочу, щоб він ніс добро! — рученята старанно виводили «Слава Україні». І їй ставало легше.
Вона хотіла почуватися співпричетною. Змітала з полиць солодощі. Щоб закордонне і смачне. Щоб було свято. А тоді надсилала свято на передову й пильнувала, аби прийшло.
Діма завжди був на зв’язку. Дзвонив тричі на день. Якщо не міг — надсилав повідомлення. Або фото нових друзів — пса Бориса, кота, ім’я якого вже забула. Чи власні: у шоломі й балаклаві — по кінчику носа не впізнати.
Сварилася з ним більше, ніж усі роки до того. Не добирала слів і згаряча казала, що він її не любить і що покинув. Гнівалася й ненавиділа. Кричала: «Ти класний громадянин, але хріновий чоловік». А він не піддавався. Лишень обіцяв, що скоро повернеться.
«А що робитимеш, як повернеться інвалідом? А як уб’ють?» — запитала якось колега з роботи.
Віка тягнеться по паперові хустинки. Мине кілька хвилин, і вона прошепоче:
— Боже, не віриться, що я оце все щойно вимовила.
Віка спізнилася на зустріч із чоловіком, коли той повернувся з війни. Мала екзамен, з якого не відпускала викладачка. А ще затори, дощ і сніг. Діма вже давно чекав під вагоном, коли вона дісталася вокзалу.
А тоді — світилася, крутилася, мов дзиґа. Торохтіла без упину. Думала, що огорне його любов’ю і все забудеться. За тиждень друг сім’ї повернув її до реальності: «Шкода, що Діма не такий веселий». Тільки тоді вона побачила чоловіка.
Із фільмів і книжок вона уявляла ідеальне повернення. Але їхнє таким не було. Хотіла ідеально зустріти — не вийшло. Думала, повернеться таким, яким пішов, — але зустріла іншу людину. Ніхто їй не казав, що так воно зазвичай і буває.
Таня, чекала 13 місяців
Коли зателефонували з військкомату, Таня подумала, що просто потрібне уточнення сімейного стану. Їхній доньці Златі було тоді всього чотири місяці. Та чоловікові вручили повістку й більше не відпустили. Плакати було соромно — перед тими, чиї чоловіки вже були на війні.
Андрій поїхав на схід у вересні. Колишній соціальний працівник потрапив у інженерно-саперну частину — рили окопи. Жили в полі, у наметах, без душу, без нічого. Влітку і взимку. Таня думала про нього і сама заощаджувала воду: щодня тікала з ванної чимшвидше.
Жінка була впевнена, що в середині жовтня Андрій уже буде вдома. Десь чула, що термін ротації — 45 днів. Але вперше чоловік приїхав лише за три місяці. Його відпустки тішили й засмучували водночас: чекати легше, ніж прощатись.
Чоловік довго не бачив дитини й не знав, як із нею поводитись. Таня дорікала в цьому. А згодом шкодувала, бо молодий батько не винен, що треба повертатись на війну.
Зв’язок тримали у месенджері. Листуватися було зручніше, ніж дзвонити. Мережа не підводила. Головне — зарядити телефон. Коли в Донецькій області Андрієва частина жила в закинутих будинках, заряджали у крамницях. А у полі виручали генератори.
Багато сварилися, зазвичай — бо їй було несила чекати.
Якось Андрій подзвонив о шостій ранку. Ніколи так не робив. Але розмова була порожня. Пізніше Таня дізналася, що хотів почути її голос і про всяк випадок попрощатись. Після виконаного завдання чоловік повертався на базу і потрапив під обстріл. Ховаючись у бліндажі, не знав, чи вдасться вибратися живим. О восьмій перетелефонував: доїхали.
Одного разу Андрій із побратимом мали один бронежилет на двох. Той почав, було, тягнути рядно на себе, казав: мусить вижити, бо має дітей. А як дізнався, що Андрієвій малій усього кілька місяців, віддав: «Тобі більше треба жити».
Поки чоловік був на фронті, Таня воювала з війною — в’язанням, серіалами, будь-чим, аби тільки зайняти руки й голову. А ночами снилось, як його везуть уже мертвого.
— Не так боялась його смерті, як того, що дитина не пам’ятатиме його обличчя.
Якось на екрані телефону з’явився невідомий номер, і Тані запаморочилося. Знала, що в разі біди дзвонитимуть їй. Відповіла лише за другим разом і мовчала. Слухала, чий голос там почує. На щастя, дзвонила сусідка. Спочатку Тані відлягло, а потім розгнівалася. Страх незнайомих номерів лишився досі.
Після повернення Андрій нашвидкуруч повісив у кухні український прапор із підписами побратимів. Знайома психологиня радила прибрати, аби нічого не нагадувало про війну. Андрія це обурило. Прапор досі там, але вже випраний та попрасований.
Із бронежилетом і каскою теж не змогли попрощатись. Чи тому, що то вже талісмани, чи тому, що можуть іще стати в нагоді. Тепер вони в коробці, на якій спить кіт.
Олеся, чекає досі
Олеся не застала моменту, коли Ярославові прийшла повістка. Вони познайомилися вже на війні. Він — професійний військовий, вона — студентка-волонтерка, яка поїхала на схід із театральною програмою.
Вона й не гадала, що зустрічатиметься, ба більше — одружиться з військовим. Але суворий командир усе ніяк із голови не виходив. І вже за пів року вона дала обітницю чекати завжди.
Коли чоловік не на передовій, а десь на базі неподалік, Олеся приїжджає в гості. Туди, де написи «тут живуть люди» на будинках привчають цінувати те, що вдома. На фронт їй їхати не страшно. Важко повертатись у велике туристичне місто, де живе. Де замість розуміння буяє поміж людей байдужість і нахабство.
— Вони таке тут роблять, а десь мій чоловік за них воює.
Онлайн вони разом цілодобово. У листуванні часто сваряться, здебільшого — через дрібниці.
— На відстані ми дофантазовуємо. Він може просто не додати смайлика, а я вже образилась.
Ярослав часто каже їй, що вже старий. Олеся нагадує, що йому лише 25. Втім, на війні старіють швидко. Про можливі посттравматичні розлади й панічні атаки вона дізналася вже після одруження. Пішла на магістерську програму з психології, щоб краще розуміти чоловіка. Почала більше його питати й сама стала відкритішою. Пояснює йому: «Мені страшно, тому ми зараз сваримося».
І рахує дні.
Сьогодні в Україні існує близько десятка громадських організацій і центрів підтримки дружин, чоловіки яких воюють в ООС. Вони створюють і поширюють допоміжні матеріали в медіа, організовують тематичні події, надають психологічну допомогу. Одна з найбільших організацій — «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО». Базуються в Києві, але мають 18 філіалів по всій Україні. Звернутись може кожна. Також жінки об’єднуються у спільноти на фейсбуці.
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.