Боротьба нескорених

У воді Андрій Бадарак змінюється. Плечі розправляються, навіть погляд інший — у рисах обличчя з’являється щось від супергероя з голлівудського екшна. Кутиками вуст усміхається. Поза басейном, у візку, Андрій переймається: чи не привертатиме до себе зайвої уваги? Чи не викликатиме жалощів? Цього хотів би найменше. Коли ж пливе, погані думки зникають. Єдине має значення: подолати дистанцію швидко, незгірш як його попередники, що вибороли золоту медаль. Після поранення Андрій пливе вправніше, професійніше, керуючись настановами тренера і докладаючи зусиль. Не порівняти з тим, як було до: «Плюскання на пляжі», — змахує рукою. 

Андрій — ветеран війни, один із 20 учасників національної збірної «Ігор нескорених». Це на 5 учасників більше, ніж торік — організатори з міжнародної Фундації Ігор нескорених збільшили квоту для українців. Перед тим як увійти до складу національної збірної «Ігор нескорених» у 2020 році, кожен подолав кілька етапів відбору і обійшов у результатах 300 конкурсантів на відборах усередині країни. У травні вони сядуть у літак і приземляться в нідерландському місті Гаага, за 6 кілометрів від якого лежить спортивне містечко — тут проводять ігри. 

Українські раніше поранені на війні бійці змагатимуться разом із представниками ще 18 країн: від США до Італії, від Франції до Канади, від Ізраїлю до Грузії. «Ігри нескорених», або ж Invictus Games, уперше пройшли у 2014-му, після того, як рік перед тим спадкоємець королівського титулу принц Гаррі відвідав Warrior Games у США і надихнувся побаченим: спорт може відігравати неабияку роль у житті травмованих — фізично або психологічно — ветеранів війни чи тих, хто захворів під час бойових дій. Дебютні змагання, що проходили в Лондоні, зібрали 400 спортсменів із 13 країн. Відтоді рік за роком розростається кількість країн та учасників. На третіх іграх у Торонто вперше представила команду й Україна. 

Відібрані бійці випробовуватимуть свої сили у різних активностях: плавання, стрільба з лука, веслування на тренажерах, штовхання ядра, пауерліфтинг та інші. Кожен обирає посильний для свого здоров’я один або два види спорту, в яких і змагатиметься з представниками інших країн. Окрім дисциплін, учасників, залежно від важкості поранень, поділяють на категорії. У кожній визначатимуть переможця. 

Учасники вчаться перемагати себе, свій пережитий біль і страхи, свою недугу. На Олімпійській базі у Конча-Заспі під Києвом відбувся перший етап тренувань. Це боротьба не так за майбутні медалі, як за шлях до себе. Один із головних постулатів «Ігор нескорених» — розширення можливостей. Окрім медалей, переможці не отримують жодних матеріальних нагород від організаторів, хіба що вдома так воліють розпорядитися місцеві адміністрації, відзначаючи учасників.

Ідеться про інше: через реабілітацію  повертатися до повноцінного життя, бачити ширші горизонти майбутнього, перемагати обставини завдяки вірі в себе та підтримці близьких. 

Коли мотивація — біль  

Десята ранку, спортивний зал, начинений різноманітними тренажерами. На вулиці тріскоче мороз — мінус 7 на термометрі, але в залі гаряче. Плазма на стіні транслює кліпи по М1, і спершу ніхто не звертає уваги на нехитро заримовані російськомовні хіти — кожен зайнятий своїми справами. Хлопець із протезом долає дистанцію на біговій доріжці. Троє чоловіків, тримаючи руки один в одного на плечах, повільно присідають, під наглядом тренера. Аж тут один із трійці зауважує, зводячи погляд на екран: 

— Ну ні, так не годиться. Мене ось надихає пісня «Тримайся, козак». 

Це пісня гурту «Тінь сонця». Чоловік іде по свою флешку з музикою. Володимир Мусяк,  позивний «Пірат», 36 років, із міста Карлівка на Полтавщині, доброволець протягом 3,5 років, перша сивина сріблиться у волоссі. Володимир тричі отримував контузії, але щоразу відмовлявся від госпіталізації. Найважча травма — від вибуху міни — спіткала його в околицях Авдіївки у червні 2016-го. Відтак — лікування, реабілітація та головні болі як неминуще нагадування про пережите. 

На іграх Володимир веслуватиме і стрілятиме з лука. Його програма, як і інших учасників, розроблена так, щоби працювали всі групи м’язів. А щоб сягнути ривка у веслуванні, слід особливо навантажувати задню частину стегна. Для цього треба часто згинати ноги. Володимир разом із іншими бійцями чергує вправи: хвилина на тренажері, хвилина відтискань, присідання. Відпочинок — під час кількох секунд переходу між тренажерами. Біль від фізичних вправ, каже він, — зовсім не те, що біль від уламків: перший — приємний. 

Ігор Галушка, 24 роки. Вчився заново ходити й розмовляти 

Поруч із Володимиром присідає Ігор Галушка — високий худорлявий хлопець. Чуприна, вольові загострені риси обличчя — чисто тобі козак, що зійшов із полотна художника. Ігор першим усміхається, першим обіймає незнайому людину (мене), першим починає розмову. Наймолодший учасник збірної, 24 роки, стільки всього пережив, але не втратив довіри до світу.

У 2014-му пішов на фронт добровольцем. Та ще до того бачив смерть на власні очі, коли допомагав забирати тіла загиблих на Майдані. На сході брав участь у боях за Мар’їнку, Широкине, Водяне, Павлопіль… Під час одного з боїв дістав кулю в голову, коли намагався витягнути побратима з-під обстрілу. Рік пролежав у комі. Виживе — буде диво, казали лікарі. Диво сталося, але, прийшовши до тями, мусив заново навчитися ходити, розмовляти. Кожен новий рух вважав своєю перемогою. Тепер береться веслувати на тренажерах. 

Вирішив, що хоче бути у збірній, ще коли перебував у лікарні в Дніпрі. Почав переглядати відеоуроки професійних гребців на youtube. Потрохи повторював за ними. Торік до збірної не потрапив, а цього разу перевершив себе вже на відбірковому етапі: за чотири хвилини прогріб 1 кілометр 165 метрів, за хвилину — 335 метрів. 

Участь в «Іграх нескорених» для Ігоря Галушки — це передусім історія про те, як не скоритися обставинам і діяти їм наперекір. У Львові він ходить на кросфіт, плаває в басейні. 

— Біль можна перетворити на мотивацію та рушійну силу, завдяки якій можна робити неможливе, — каже він. — Коли на душі кепсько, йду в зал. Там залишаю негатив. 

Вирішує воля

Тренер гребців Артур Свердлюк спостерігає за тим, як вправляються хлопці. Поза «Іграми нескорених» він тренує охочих із загальної фізичної підготовки. Зізнається: очікував, що в роботі з ветеранами найважче буде знайти особливий підхід у спілкуванні. Але ні. 

— Усі доволі відкриті, говіркі. Сиплять питаннями: як покращити результат? Як правильно виконувати вправи? Тут ніхто не дивиться на іншого з жалістю — тільки з повагою. Іноді потрібен жарт, іноді рука підтримки — і все це є. Кожен працює за себе, і водночас усі —  злагоджена команда. 

Як тренер, Артур навчає підопічних перетворювати їхні слабкі сторони в сильні: залучати в роботу всі м’язи тіла, навіть якщо це нерухома частина ноги, сприймати її як цілісну, нехай і дещо модифіковану, частину власного тіла, зміцнювати й навантажувати. 

До наступного табору в лютому тренер організовує для учасників дистанційні заняття, залишаючись для них таким собі вчителем на віддалі. Кожен має спеціальний додаток на телефоні і датчики, крізь які безпосередньо під час тренування відстежується самопочуття та результати бійця в режимі онлайн. Кожен має свою графу в Excel-таблиці, куди записують показники. 

Артур розкриває власну формулу успішної підготовки «нескорених».

Чверть успіху — в майстерності тренера, його вмінні направити, допомогти зрозуміти, навіщо учасникові змагання. Ще стільки ж залежить від моральної готовності протриматися останні найважчі, скажімо, 30 секунд, перетерпіти тепер, щоб згодом мати кращий результат.

А решта залежить від самих хлопців, від їхнього харчування, режиму, кількості й інтенсивності тренувань. У всьому процесі має вести воля і ціль, вважає Артур. А цього хлопцям не позичати. 

— Сила волі вирішальна у будь-яких змаганнях. Усі, хто приїжджає на міжнародні чемпіонати, перебувають у приблизно однаковій добрій фізичній формі. Тож важливіші психологічні аспекти: вміти впоратися з тиском, зі стресом, що так чи інакше присутній на подібних змаганнях. Наші хлопці ладні багато перетерпіти. Може темніти в очах, а вони далі робитимуть своє, — розповідає тренер. 

Артур уже розписує розклад майбутніх занять, а поки що хлопці тренуються. Працюючи в залі, проганяють страхи минулого. 

Василь Стуженко, 38 років. Вижив під Іловайськом 

24 серпня 2014 року, близько 17-ї години. Шестеро українських військових щойно розвезли боєприпаси по вогневих позиціях. У «Газі-66» із ними — полонений сепаратист, якого мають доставити у штаб. Повертаються додому повз селище Кутейникове, 20 кілометрів від Іловайська, там і потрапляють у засідку. Їх вводять в оману дві білі смуги на зустрічному БМП — сепаратисти розфарбували машину, маскуючись під сили АТО. Починається стрільба з гранатометів. 

Це був чи не найважчий день у житті бійця батальйону «Кривбас» Василя Стуженка. Попри те, що час від часу він непритомнів, добре пам’ятає, що тоді відбувалося.  

Одного військового вбили. Двоє хлопців встигли вискочити з машини та сховатися в лісосмузі поблизу. Що сталося з іншими, Василь не знає: їх досі вважають зниклими безвісти. Для їхнього полоненого уламок гранати теж виявився смертельним. 

Хлопці допомогли Василеві дістатися до лісосмуги. Доповзши, лежав у полі непритомним. Хлопці, що вижили, помацали йому пульс, подивились на закочені очі. Думали: двохсотий. Десь годину Василь лежав у лісосмузі, поки не очуняв. Спершу не розумів: сон це чи реальність? Живий він чи мертвий? Розплющивши очі, побачив себе закривавленого. Бовталися практично відірвані рука й нога, уламком снаряду пробило голову. Василь запам’ятав, як копошилися мурахи у траві. Єдина думка прошивала свідомість: «Знайдуть — уб’ють. Не знайдуть — треба вижити». Перед очима все пливло, кров бризкала. В убогій аптечці — вата й бинт, жодного знеболювального. 

Через трохи Василя забрали українські розвідники, що проїжджали повз. Поранений подав голос. Першу допомогу надали на місці, обкололи знеболювальним. Доправили до найближчого польового шпиталю. Звідти — у Дніпро, в лікарню Мечникова. Залатали Василеві голову, доти три дні у черепі стирчав уламок на 5 сантиметрів. Тоді бортом до Києва у військовий шпиталь — ще на три місяці.  

Вижив. 

Кросівок більше не буде самотнім  

Коли Василь пакував речі до Києва, зібрав усі праві черевики зі своїх пар взуття і віддав їх у військовий госпіталь — згодяться тим, хто не має лівої ноги. Його ж ліва взута у бордовий Nike. Хтось деінде по країні носитиме такий же, і єднатиме їх спільне взуття та спільне пережите. 

Василь доволі вправно пересувається на милицях. Призвичаївся спускатися з останнього поверху десятиповерхівки у Кривому Розі, де мешкає з батьками-пенсіонерами, — ліфт, буває, не працює. Стуженко справляє враження веселої людини. А може, тішиться ще й тому, що потрапив на табір. 

— Я інвалід, і це для мене життя. Бо так усе вдома. Тут нові знайомства, нові місця. [Хочу] поспілкуватися  з друзями — багато кого знаю і з фронту, і з госпіталів, — каже. 

Поміж «своїх» Василеві легше бути українцем, аніж, скажімо, вдома. Як учасник бойових дій з інвалідністю, отримав від міста авто. Належиться ще й гараж біля дому. Треба було спитати думки мешканців будинку: чи не заперечують, щоб виділити місце. Та більшість проти. Як переповідає Василь, почали говорити, мовляв, поїхав на схід людей убивати, грабувати. Згодом підійшов начальник ЖЕКу, перепросив. Зійшлися на тому, що облаштували місце для гаражу за 300 метрів від будинку. 

До війни Василь продавав рибу в місцевому супермаркеті. Нині його переоформлюють на охоронця — з інвалідністю претендує на чотиригодинний робочий день. Загалом же хоче піти в армію на контракт, у місцеву танкову бригаду — там половина хлопців із батальйону, з якими служив. А поки що, на час зборів, узяв відпустку. 

Як і багато інших військових, Василь довго йшов до «Ігор нескорених» — тричі брав участь у відборах перед тим як увійти до збірної. Стрільба з лука — оптимальний вид спорту з його пораненням, але досі Василь навіть не тримав його в руках. Торік у міській раді виділили гроші, щоб купити лук йому та його бойовому товаришеві Сергію Гордєєву. Замовили спеціальну зброю для початківців у Нідерландах. Поки вона доїхала, до національного відбору в Одесі залишилося два тижні. За цей час Василь та Сергій і стали лучниками. Одеська тренерка, колишня професійна спортсменка Юлія Большова взялася навчити хлопців — у Кривому Розі ні секції, ні вчителів. А після відбору в Одесі Василь відразу зі спортзалу поїхав до шпиталю — видалили ще один уламок гранати. Шматки металу й досі лишаються в тілі Василя, попри майже три десятки зроблених операцій. 

Із торішніх луків бійці швидко виросли. Змінилася розтяжка, лук для початківців у Василевих руках тепер розтягується, як баян. Уже своїм коштом замовили професійні — Василь відкладав із зарплати та пенсії. 

Удома кілька разів на тиждень їздять стріляти з лука до військового ліцею, де домовилися про приміщення. Продажем сувенірів заробили на два щитки. 

Торік Василь у складі групи підтримки побував на «Іграх нескорених» у Сіднеї. Разом із іншими вболівальниками зірвав голос у перший же день змагань і решту часу говорив пошепки. Тож тепер, коли він сам у збірній, каже, що медаль для нього не ціль. «Просто гарно побувати там». 

Вільний у спорті

Один із тих злощасних уламків, біль від якого загострився торік, не дозволив Василеві спробувати свої сили у плаванні — боявся зараження крові через рану, що відкрилася. А що вдома тренуватися ніде, то Василь уперше поплив у басейні на самому цьогорічному відборі. Плавати сподобалося:

— У воді здається, що відпочиваєш, та водночас усі м’язи працюють. 

Велика вода стала для Василя тим місцем, де почувається вільним, як раніше. Вода підтримує, басейн — єдиний простір, де чоловік може забути про милиці й пересуватися вільно.

Єдине зусилля, якого слід докладати, — це розрахувати напрям руху. Оскільки правих руки та ноги у Василя нема, іноді заносить управо, а треба триматися рівніше. 

На тренуванні Василь здолав дистанцію туди й назад по 25 метрів за 41 секунду. Непогано, — оцінює сам себе. Після плавання у графіку стрільба, друга дисципліна Василя на прийдешніх змаганнях. Таке чергування корисне: якраз лопатка розтягнулася і легше цілити стрілами. 

Опираючись на милиці,чоловік прямує до спортзалу. Стріляє з візка — і, каже, так навіть легше: поки не виробиш техніки правильної стійки, стріли летітимуть повз. Заводить лікоть уверх під саму шию та пильнує, щоб стріла випускалася не кістю, а лопатковим м’язом. Перші рази не потрапляє у мішень, та поступово Василеві рухи стають прицільнішими й точнішими. До війни чоловік і не уявляв, що візьме до рук лука. А тепер, каже, цей спорт подобається йому тим, що в ньому годі передбачити результат. Просто слід зосередитися, наче в цю мить не існує нічого більше, крім мішені. 

У кожного бійця своя тактика при стрільбі. Киянин Родіон Сітдіков, що тренується поруч, каже: коли цілить, уявляє, що розстріляє на мішені свою хворобу. У Родіона контузії, часткова втрата зору та слуху, пухлини в голові, онкологія на нирці. 

Коли він біжить, уявляє, що втікає від хвороби. 

Коли штовхає ядро, уявляє, що відкидає її якомога далі. 

Допомагає.

Пам’ять 

Після поранення Василь потерпав від фантомного болю. Хочеться почухати праву п’ятку — а її нема. Та лікарі пророкували: може бути ще гірше. Коли після перших операцій лікар впустив до палати батьків, попередив: «Приготуйтеся розповідати, хто ви, — може не впізнати». Мати одразу у сльози. Але Василь усе пам’ятав. І сьогодні описує день свого поранення так детально, ніби відмотує кадри фільму. 

Тоді ж до Василя привели психолога. Молода дівчина сиділа поруч, взяла собі з тумбочки цукерку. А поранений ще не може їсти, все харчування через крапельницю. Взявся їй пояснювати, що так харчується вже п’ятий тиждень. Дівчина — в сльози. А Василь за нею. Ні, так не годиться. 

Зрештою запросили до нього психолога зі Спілки афганців. Той пришкутильгав до Василя на протезі замість ампутованої ноги. Розмова на рівних пішла вже краще. Головне, що повідомив психолог: треба вчитися відволікатися від власного болю. Якщо спочатку Василь усе просив у медсестри вколоти знеболювальне, то потім знайшов інший спосіб. Виїжджав візком у коридор — і давай намотувати кола туди-сюди. Зирк: іще один чоловік виїхав. І ще. За дві години вже п’ятеро коридором їздять. Після такої фізкультури Василь спав спокійніше. 

Пам’ять — як ниточка, за яку тримається Василь, аби не забути, ким він став завдяки тому, через що пройшов. І пам’ять як біль, від якого втікаєш, намотуючи кола. 

Віктор Легкодух, 27 років, веслує на греблі після поранення в хребет

Полудень 17 жовтня 2019 року, Львів. Галина, молода вродлива жінка — довгокоса, кароока, ніби з подіуму зійшла, — прикипіла очима до екрана телевізора. На її телефоні натиснута кнопка «Відеозапис». У прямому ефірі під час конференції оголошують відібраних. Вона припускає, що всіх називатимуть за алфавітом, і, не зачувши очікуваної «Л», вже на хвильку встигає розчаруватися. Але ні, не за алфавітом! Коли називають Віктора Легкодуха, вона не стримує емоцій: сміється, вигукує, плаче. 

Сам Віктор у цей час йорзає у візку від нетерплячки. У нього інструкторське заняття з бойової підготовки у військовій академії, але важко зосередитися. Позирає на годинник і відраховує хвилини. Три роки чекав цього, а тепер, коли зовсім трохи залишилося, кожна мить тягнеться як вічність. 

Галя, його дружина, у цей час думає: «Як це: я знаю, а він ще ні?». Шле есемеску: «Ти пройшов, ти у збірній!». 

Згадуючи тепер той день, вона каже: 

— Ми були щасливі.

А Віктор додає: 

— Так, ми довго і серйозно до цього готувалися. Та налаштували себе, що обов’язково потрапимо. 

Вони часто говорять про себе «ми» і переймаються спільними цілями. 

Наступна їхня ціль — медаль на «Іграх нескорених» у Гаазі наступного року, куди Віктор пройшов у збірну. 

13 метрів перемоги

Віктор Легкодух, випускник Академії сухопутних військ у Львові, ще змалку хотів бути десантником. Після навчання служив у 25-й десантно-штурмовій бригаді, а в березні 2014-го пішов на схід. Поранення під час мінометного бою у селі Жданівка поблизу Донецька прикувало Віктора до ліжка — біля солдата розірвалася міна, уламок зайшов у спину, зламав хребет і пошкодив спинний мозок. Це сталося в серпні, бійця евакуювали до Харкова. 

Після того — тривалі місяці операцій та реабілітацій. Під час однієї з них Віктор і познайомився з майбутньою дружиною. Медична лабораторія, де вона працює, готувалася відправляти пораненого на реабілітацію у Варшаву. Галя зайшла в кабінет, щоб узяти документи. Відтоді почали спілкуватися мало не щодня. А за сім місяців після першої зустрічі одружилися. 

Відтоді Галя поруч у найважливіші миті. Літала з ним через Атлантику на реабілітацію в США, їздила по лікарях, возила до пляжів і океану. Підтримувала тоді, коли Віктору вдалося пройти перші кроки після поранення.

Було так. Трохи відновившись після операції, Віктор повернувся до спорту. Спочатку, для підтримання форми, займався у спортзалі в підвальному приміщенні (тренер допомагав піднятися на візку), потім, готуючись до відбору на «Ігри нескорених», взявся тренуватися посилено. А затим потрапив на чергову реабілітацію до Західного параолімпійського центру. Щоранку впродовж півтора місяця Віктор одягав спеціальні бруси на ноги та брав у руки опорні палички. Чоловік згинався буквою «Г» — не міг випрямитися назад, але не здавався. Правою ногою робив нормальний крок, а ліва постійно загиналася, Віктор її мусив ще й підтягувати за собою — збоку підошва у кросівку стерлася нанівець. Впертості Вікторові не позичати — за всі ті дні робив перерву тільки на їжу і сон. О восьмій ранку натягував на себе бруси, щоб увечері о 7 скинути їх. Зусилля за зусиллям, крок за кроком, під наглядом тренера та реабілітолога, у зігнутому положенні пройшов 13 метрів. Із таким пораненням, як у нього, це означало перевершити самого себе. Але така перемога далася тільки один раз. Через високий рівень ураження пояса тіло наче не має зв’язків між корпусом і ногами. «Як желе», — каже Віктор. 

Без підтримки він падає зі стоячого положення. Відчуває ноги, може зробити крок — але для ходьби цього не досить. Коли довго стоїть, відчуває біль. Через спазми викривлюються стопи — падає. Сам не може піднятися з візка, хіба що візьметься за якусь опору — скажімо, за тренажер. Ривок, який зробив Віктор, був його подвигом, проте сягнути далі не вдається через серйозність поранення. 

Натомість Віктор узявся за спорт — фізичні вправи зміцнюють руки, а сильні руки — це найважливіше для пересування на візку. Переміщається на ньому самостійно: до ванної, в машину. Сам розбирає і складає візок. «Па-па!» — каже Галі, цілує її і йде на роботу. Людям збоку здається, наче вони щойно заручилися — а їхньому шлюбу тим часом уже майже 5 років. Галя найчастіше та людина, без підтримки якої Віктор би впав. 

Залізна любов 

Відколи вони познайомилися, Галя знає все про хобі чоловіка: від назв спортивного інвентарю до особливостей харчування спортсменів. Жартує: 

— Залізо — це його все. Друге після жінки, що найбільше любить. 

Вітя полюбив спорт несподівано. У 12 років, згадує, був таким собі колобком. Висів на турніку і брусах, не вміючи підтягнутися. Розсердився і почав займатися. 200-300 відтискань за якийсь час стали його денною нормою. Почав грати в баскетбол, хоча зріст 173 сантиметри і не пророкував особливого успіху в цьому виді спорту. Вмикав телевізор — улюбленим видовищем були бої Василя Вірастюка. На одному з поєдинків він завоює звання найсильнішої людини планети і надихатиме цим хлопчика Вітю.  

— Дивився й уявляв, що колись стану великим, як він. Вірастюк прищепив мені любов до заліза,  — каже Віктор. 

До вступу в університет він уже був підтягнутим атлетичним молодим чоловіком.

А після поранення спорт не дав занепасти духом. Упродовж чотирьох місяців Віктор не міг піднятися з ліжка. Коли полегшало — одужував уже в Одесі — почав піднімати гантелі по 2 кілограми. Перевели до Львова, зробили операцію, на третій день опісля неї Віктор почав займатися в залі, хоч це й було неймовірно важко. Потім пішли «млинці» по 40 кілограмів — із ними на спині відтискався. Начальник відділення знизував плечима: як? А прооперований тим часом узявся за штангу: дійшов до жиму ста кілограмів. 

Віктор знову поглядав в екран телевізора. Телеканали у прямій трансляції показували змагання «Ігор нескорених». Легкодух іще з першої участі українців у 2017-му брав участь у відборі, але результату з пауерліфтингу виявилося не досить для участі. На той час іще був досить фізично ослабленим. Наступного року продемонстрував кращі показники: 788 метрів за 4 хвилини з веслування на тренажерах, та до команди знову не потрапив. Це означало тільки те, що весь рік після другої невдачі він займатиметься ще більше. Для Гааги має ціль — прогребти стільки метрів за чотири хвилини, щоб потрапити у трійку призерів. 

У спорті, зауважує Вітя, як і в житті, треба бути впертим. І якщо надумав до чогось йти, треба йти, незважаючи на те, стільки часу на це знадобиться. 

Знає, що каже. 

Битви у спорті й поза ним

На тренувальний табір Віктор приїхав зі своїм спеціальним 15-кілограмовим сидінням під тренажер. Чоловік дуже хотів гребти — з його ураженням та силою, сконцентрованою в руках, це ідеальний вид спорту. Почав дізнаватися про ціни: сидіння коштує половину вартості самої конструкції. Тренажер у Віктора вже був — допомогли придбати спонсори, але про сидіння сказати вже не наважився. Тоді він сам намалював ескіз майбутнього виробу і попросив знайомого коваля викувати його з металу. 

Пошук спонсорів — окрема болюча тема. Просити неприємно, говорить подружжя, хоч без того не позаймаєшся. Дедалі частіше чують у відповідь: втомилися від війни. Довелося повоювати і за власне житло. Після весілля винаймали квартиру у Львові. Орендувати житло для людини з першою групою інвалідності виявилося тим іще викликом. Довгі пошуки оселі бодай з мінімальним пристосуванням — пандусом — не увінчалися успіхом. Зійшлися, зрештою, на тому, що до п’яти сходинок при вході у під’їзд приставляли дошки. Галя провозила Вітю по них і тягла їх за собою в хату — до наступного разу. «Вітя мене жалів, але що було робити». 

Коли ж грошей вже не вистачало, подружжя майже на рік перебралося до Галиних батьків у Самбір. Уже подали документи, Віктор, як поранений військовослужбовець із першою групою інвалідності, мав отримати квартиру. Але знову все виявилося не так легко. У міській раді спершу сказали: «Не місцевий, отже, не маєш права на квартиру». Галя обурилася: «Як то не місцевий? На війні — то всі місцеві». За законом, Віктор міг претендувати на житло в будь-якому куточку України, гроші на нього виділяли з держбюджету. Залучили облдержадміністрацію. Зібрали нараду, прийшли Галя з Вітею та представники комісії, що мала видати документи. Аж після цього справа зарухалася — через місяць отримали ключі. 

Але глянули на будинок: пандуса знову нема (хоча проєкт передбачав його наявність). Пішла Галя до забудовника: як же так? тож знали, що житиме ветеран війни! Назвала дату, коли мали вселитися, і сказала доти все владнати. Перила приварили, почали виправдовуватися. 

Галя оповідає цю історію спокійним, але твердим, упевненим тоном. Ймовірно, саме так вона говорила і з тим забудовником, і з чиновниками із міськради. 

— Мені часто кажуть: «Ти така сильна». А я думаю, що сильна завдяки Віті, бо сама на все це не зважилась би. Але нам потрібне щось — і разом його виборюємо. 

Головна зброя

Коли Віктор, закріпивши ноги, сідає за греблю, риси його обличчя мовби загострюються, лице набуває вольового виразу. І він, і Галя невідривно стежать за монітором. Табло реагує на силу кожного гребка. Відображається швидкість і умовно пройдена дистанція. Тренер Артур стежить. Аж тут Віктор знесилюється. Щось болить у спині. Та й Артур, який перед тим повчав, що спина — чи не найважливіша зброя хлопців, помічає: щось негаразд. 

Можливо, річ у тому, що у Віктора в хребті досі лишається уламок — відлуння війни, що озивається раз у раз. Але, перепочивши, чоловік знову береться гребти. 

Повернувшись додому, Віктор навчатиме курсантів академії вогневої підготовки. Ухвалений закон про можливість поранених воїнів продовжувати військову службу дозволив Вікторові поновитися на службі й отримати звання капітана. Тепер викладає у закладі, який свого часу закінчив. Між тим не забуває і про власні тренування, розписані на домашнє опрацювання аж до наступного табору. 

— Робота з тренерами — бомба, — ділиться враженнями Вітя. — Кожному учасникові  вони складають графік із урахуванням його можливостей, так, щоб поліпшувати власний результат і підтягувати фізичні показники. Для самопочуття спорт дуже важливий. Нехороші думки зникають. Фізично втомлюєшся, але морально почуваєшся значно краще. 

День без спорту для Віктора — це день, що минув дарма. Із залу, до якого вели 13 сходинок униз у підвал і спускатися до якого допомагав тренер, він тепер перебрався до спортзалу в академії. Та фізкультура для бійця — це все ж більше не про кількість тренажерів чи метраж залу, а про атмосферу, дух. 

Андрій Бадарак, 40 років. Став патріотом 

І до, і після поранення Андрій Бадарак побачив удосталь світу, щоб зрештою дійти висновку: ніде йому не є так добре, як удома. 

Акурат перед війною Андрій поїхав у російську Перм на заробітки на будівництво. За кілька тижнів наслухався і надивився, що показують про українців по телевізору, як про них говорять між собою люди, — та й зібрав пожитки назад. 

— Так я став патріотом, — каже. — Тепер туди хіба що на БТРі. 

Повернувшись додому, Андрій, зрілий чоловік у хорошій фізичній формі, пішов в армію, у 54-й розвідувальний батальйон. З осені 2015-го перебував на війні. Наступного року в березні Андрія спіткало поранення. Коли розвідгрупа виходила із завдання, натрапив на міну. Андрія взявся витягати побратим Юрій Дмитренко, та й сам підірвався. Юрій залишився без ноги, Андрій — у візку. Торік Юрій брав участь в «Іграх нескорених», привіз із Сіднею два «срібла». Потому переконував Андрія йти на відбір.  

Той спершу віднікувався, але вмовляння друга подіяли. Коли ж потрапив у двадцятку, знову завагався, чи їхати. Та після оголошення результатів отримав шквал дзвінків від хлопців із батальйону. Зрозумів, що з такою групою підтримки відступати не годиться. 

На «Іграх нескорених» Андрій плаватиме. 

Річ уже не в ногах 

Чоловік жартує: з таким графіком навантажень він стане русалкою. До поставленого завдання поставився серйозно, як відмінник у школі. 

— Для мене це не просто поплавати, як на пляжі, — це серйозна праця. Наступних пів року доведеться жити в басейні. Якщо спершу і сприймав гру як забавку, то після того, як подивився результати плавців на «Іграх», так не вважаю. Треба маслать! 

Один із торішніх учасників «намаслав» на золоту медаль 47 секунд брасом. В Андрія поки що результат — хвилина «з копійками», але ще 5 місяців тренувань попереду. Чоловік не приховує: хоче перемогти, бо який ще тоді сенс у спортивних змаганнях?  

Чотири роки тому, після поранення, Андрій перебрався у містечко Клевань на Рівненщині. До війни жив у Києві, під його керівництвом працювали дві будівельні бригади. У Клевані ж на базі госпіталю для інвалідів війни відкрили Центр лікування і реабілітації наслідків нейротравми. Тут можуть лікуватися бійці АТО з черепно-мозковими та спинальними травмами. З-поміж них — Андрій. Заклад вельми припав чоловіку до душі —  а він, пройшовши крізь стіни багатьох, має з чим порівняти. Умови для тренування, спортзал, басейн, реабілітаційні вправи. Та навіть не це головне. Найбільше, каже Андрій, вагоме ставлення людей. 

Щойно він переступив поріг центру, невдовзі після шпиталю, був серйозним і неговірким, кидав лаконічні фрази. Мав побоювання: з ним панькатимуться, ставитимуться як до неповносправної людини. Найменше хотів викликати жалість до себе. Та насправді ніхто не збирався давати йому поблажки. З першого дня почалися інтенсивні вправи. Реабілітологи наполягали викладатися на всі сто на заняттях. Таке Андрієві сподобалося. 

Плавання дає чоловікові надію на швидше одужання. Андрій відчуває ноги — і, як кажуть лікарі, є шанс, що він зможе на них звестися. Басейн прискорює одужання. Але, зауважує Андрій, річ уже не тільки в ногах:

— Хочеться перемогти! 

Емоції

Поза тим, Андрій хоче, щоб участь у «Іграх нескорених» стала корисною не тільки для нього, а й для всіх, хто, як він свого часу, лежить після травми у чотирьох стінах і гине морально. Може, хтось подивиться ефір із його майбутнім виступом і захоче діяти. 

Після поранення чоловік пережив депресію. Нічого не хотілося, кожен рух давався через силу. Ще й деякі лікарі сказали, що немає шансів піднятися. То й навіщо зусилля, здавалося. Не міг змиритися, пробував шукати розради в алкоголі. 

Мало минути трохи часу, щоб Андрій згадав, яким цілющим буває спорт. Він любив його і до поранення: вранішні підйоми о 5-й ранку задля турніків і брусів (ще до армії), 20 підтягувань у бронику (вже в армії). Та після травми відкрив для себе нове його розуміння. Спорт — це ціль, до якої слід дійти. Спорт — це сила, що не дозволяє ставити на собі хрест після, здавалося б, найстрашнішого. Спорт — це магія, що піднімає з дивана і змушує перестати себе жаліти. Спорт — це впевненість, а впевнена людина, як відомо, здатна зробити значно більше. 

…Торік був Андрій в Іспанії, проходив там реабілітацію. Не побачив, каже, омріяного багатьма українцями заморського щастя. Так, сонце, так, пальми. Більше зручностей для пересування на візку. Але дечого Андрієві не вистачало. Поклали в лікарню, а навіть пожартувати ні з ким.

— Емоцій не вистачало. А якщо будемо в себе працювати, зможемо жити у рази ліпше, — міркує.

Після табору — дорога до Клевані, що стала для чоловіка новим домом. У Рівному волонтери допомогли йому знайти тренера, який займатиметься з ним у більшому, ніж у центрі, басейні: доріжки по 25 метрів. 

Андрій Бадарак маслатиме до перемоги. 

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]