У пошуках Будди

Сергій починає день о 4:30. Спускається з другого поверху рипучими дерев’яними сходами і заварює чай на кухні, до вікон якої пробивається передсвітанкове світло. Чоловік бере до рук барабан, планшет, ароматичні палички, одягається тепліше і виходить надвір. Його ранок починається з молитви на вершині гори ― ранкової медитації не скасують ані дощ, ані сніг.

Сергієві Філоненку 57, і половину свого життя він провів як буддійський чернець. Родом із Донецька, залишив рідне місто, коли до нього увірвалася війна. Проїхав тисячу кілометрів через найбільшу європейську країну, щоб знайти Місце Шляху для Ордену Лотосової Сутри у горах Карпат. 

Де народжується шлях

Вперше Сергій почув слово «Будда», коли йому було 25, у лихі дев’яності. СРСР уже розпався, країна була нестабільною, а майбутнє кожного — невизначеним. Саме тоді Сергій зацікавився східними вченнями. Якось почув про буддійський храм у Санкт-Петербурзі, який заснував Далай-лама. Місце так зацікавило чоловіка, що він написав ченцям листа.

— Я не знав, куди подітися, життя здавалося якимось безглуздим, ― пригадує він ті часи. 

На лист Сергія відповів українець Сашко ― він запросив співвітчизника до храму. Сергій погодився і, лишивши дитину на батьків дружини, поїхав із жінкою до Санкт-Петербурга. Керівник храму благословив їх на створення буддистської громади в Донецьку, і по поверненню додому Сергій з друзями заснував першу в Україні громаду буддистів. Офіційно Комітет з питань релігії зареєстрував їх у вересні 1991 року ― його тодішній керівник, Ігор Козловський, зізнавався, що давно чекав, коли в Донецьку з’являться послідовники Будди. Спершу в їхній спільноті було всього десятеро людей, але після того, як до Донецька завітав вчитель Дзюнсей Терасава з Японії, буддистів у громаді побільшало.

— Насправді ніхто не хоче воєн, ― каже Сергій. ― А ми просто вказуємо шлях до миру 

І недарма: Дзюнсей Терасава ― більше, аніж просто чернець, що практикує вчення Будди. Він відомий завдяки своїм миротворчим акціям по всій Євразії. Сергій каже, що вчитель ішов усюди, де були заклики про допомогу і мир: Чечня, Індія та Пакистан, Казахстан, Україна. 

Разом із вчителем Сергій та інші монахи влаштували великий марш за мир між Європою та Азією: вони пройшли від Росії через Кавказ до Індії. Дорогою їх кілька разів заарештовувала російська ФСБ. Але при цьому чеченці завжди були раді їх бачити і приймали як довгоочікуваних гостей, а влада Індії та Пакистану підтримала їхній марш на кордоні між країнами у часи загострення конфлікту. 

— Насправді ніхто не хоче воєн, ― каже Сергій. ― А ми просто вказуємо шлях до миру. 

Під час маршу ченці часто розмовляли з місцевими жителями про мир та Будду, а ще роздумували, як можна уникнути воєн. Сергій каже, що дійсно бачив, як ці хоч і короткочасні розмови змінюють людей. 

Після мандрів Кавказом і Азією буддисти вирішили, що час знайти власне Місце Шляху в Україні. Вони заснували поселення в Паньківці і побудували там, серед тихих східноукраїнських пагорбів, Пагоду Миру ― місце миру для людей усіх рас і віросповідань. Наступним планом було спорудити найбільшу в Україні буддистську ступу для медитацій. 

 — Буддисти ходять навколо ступи з молитвою, ― пояснює Сергій. ― Комусь це може здатися примітивним, але це символ єднання людини, неба й простору. 

У ті часи без хабарів отримати землю для будівництва було майже неможливо. Але донецькій спільноті допоміг сенсей Терасава ― він знайомий з Йосифом Кобзоном і попросив того посприяти. Кобзон написав листа мерові Донецька ― і більше ніхто не перешкоджав їм законно придбати землю. 

— Ми не заплатили ні копійки хабарів, усе було чесно, ― пишається Сергій. 

У грудні 2013 року в Донецьку заклали фундамент. Навесні монахи збиралися будувати стіни. Але не встигли — у 2014-му у Донецьк прийшла війна. 

Скрізь чужі, скрізь свої

Сергій пам’ятав, як змінюється місто перед війною. Він був у Чечні між двома кампаніями і бачив, що відбувається з людьми. Тепер у Донецьку він виходив на вулиці і бачив, як ними ходять ті, кого раніше в місті не було. Він знав, як це працює. 

— Люди на сході дивилися російські фільми, серіали, передачі ― для них просто створили конфлікт ідентичностей, української і радянсько-російської, ― роздумує Сергій над тим, що сталося. ― Путін з Януковичем і Ахметовим просто розіграли цю карту, зманіпулювали людьми, використовуючи телебачення й інтернет. 

Люди на сході дивилися російські фільми, серіали, передачі ― для них просто створили конфлікт ідентичностей, української і радянсько-російської

Лишатися в Донецьку більше не було сенсу. До того ж це ставало небезпечно ― нова «влада» не була в захваті від східних релігій. Тож буддисти поїхали ― Дзюнсей Терасава їх підтримав і рушив з ними шукати нове Місце Шляху: під Черкасами і в Карпатах. 

Черкаси обрали через Дніпро ― буддисти вірять, що ця річка дає міцний зв’язок з природою. Так само, як і гори, — тому обрали Карпати.

Місце під Черкасами знайшли швидко, а от карпатська експедиція затягнулася ― буддисти місяцями їздили в гори, шукаючи прихистку. Аж раптом під Кривопіллям, в одному з віддалених районів, де вже й не сподівалися знайти місце, що пасувало б, дорогу автобусу з буддистами перебіг олень. Згідно з повір’ям, Будда в одному зі своїх попередніх життів був оленем, а вперше заговорив про своє вчення в парку оленів у Варанасі. Тож ченці не могли сприйняти це інакше як знак духу лісу. Так вони знайшли Місце Шляху в Карпатах.  

Монахи довго шукали пригожу ділянку, а гуцули неохоче йшли на контакт із потенційними сусідами. Підходящий будинок знайшовся лише за рік, та й тоді виявилося, що відремонтувати його не вдасться. Довелося зносити і запрошувати місцевих майстрів зводити новий, за традиційною карпатською технологією. 

Буддизм на гуцульській землі

Сергій досі не звик до гір. За три роки він так само сумує за степами, а життя у Карпатах називає випробуванням. Бо й горизонту тут не видно, й трави не так під сонцем пахнуть.

Щодня він фотографує схід і захід сонця. Світлини викладає у Facebook. Хоч загалом він є противником технологій, соцмережу використовує для зв’язку з іншими ченцями й збору фінансової допомоги, на яку живуть монахи в Карпатах. На тому, щоб у хаті був Wi-Fi, наполіг сенсей Терасава. Зв’язок дорогий і не надто швидкий, але його цілком вистачає для того, щоб зробити пост чи завантажити електронні книжки з філософії. 

З сусідами Сергій живе мирно ― спершу вони вважали його диваком і не розуміли, що в неділю, день відпочинку для християн, він може щось робити по господарству, але згодом придивилися й заспокоїлися: їхнього герметичного світу він руйнувати не збирався. 

— Я спочатку думав, шо він є дивний, і дивувався, як це таке може бути, шо він сюди приїхав. Ми тут з жинкою самі живемо, молодьож уся виїжджає в місто, ми «вимираємо» ― а тут він. Але людина він хороша, ― охоче розповідає Іван, один з найближчих сусідів. 

До сусідів Сергій навідується нечасто, як і вони до нього. Два-три рази на тиждень він спускається з гір: пів години пішки повз поодинокі хати і через ліс ― у магазин на продуктові закупи. Здебільшого Сергій у карпатському Місці Шляху мешкає сам. Інші монахи приїздять сюди час від часу, а він доглядає будинок протягом усього року. 

Шкодую хіба, що не такий відданий Вченню, як міг би бути. А ще… ― замовкає на мить, — шкодую, що був надто егоїстичним і не спілкуюся дотепер зі своєю дочкою й з онуком. Я навіть не знаю, як вони

Чоловік самотою насолоджується ― каже, так перебуває в гармонії з усім світом. 

— Я знайшов власний шлях, ― каже він і додає: ― Шкодую хіба, що не такий відданий Вченню, як міг би бути. А ще… ― замовкає на мить, — шкодую, що був надто егоїстичним і не спілкуюся дотепер зі своєю дочкою й з онуком. Я навіть не знаю, як вони. 

Сергій каже, що хотів би з ними спілкуватися, але вони такого бажання, очевидно, не мають. З дружиною він розійшовся, коли став монахом, а після початку війни вона виїхала до Москви. Такого її рішення Сергій зрозуміти не може. Водночас знає, що і вона б його не зрозуміла: жодна жінка, каже, не захоче жити так, як він — без прив’язаності до місця та речей. Та й він не зумів би і мати родину, і вивчати вчення Будди ― у цьому надто багато протиріч. 

Чоловік більше не має родини, але має буддистську громаду ― сангхе. У цій спільноті усі роблять все гуртом: моляться, готують, прибирають, мандрують у гори. Сергій упевнений, що його мета ― служити іншим, молитися за Україну і за всіх людей. Це його шлях.

— Кожен з нас може зробити щось для цього світу. Кожен може його врятувати ― одну людину, сім’ю, місто чи все людство. У буддизмі це називають Шляхом Бодхісатви. Це наш вибір ― робити світ, у якому живемо, кращим.

Відео: Меделін Остендорф
Відео, фото: Назар Салабан
Текст, фото: Оксана Расулова