Тканий символ Гуцульщини

Гірська річка вирує просто посеред підвалу, обшитого деревом. Через шум потоку не почути слів. Але тут ніхто й не говорить. Попід стінами стосами складені домоткані вовняні покривала. Микола Копильчук кидає один з них у воду. Там ліжник має пролежати щонайменше шість годин, аби під силою води нитки збилися докупи і тканина стала міцною. Цей підвал називають «валило», один із двох таких у Яворові. А процес валяння є одним з етапів виготовлення гуцульського ліжника. 

Коли йдеш селом, у багатьох дворах бачиш, як сушиться овеча вовна. В Яворові, що на Івано-Франківщині, багато хто має вдома верстат для виготовлення ліжників. Це мистецтво тут досі живе не лише заради виставок чи фестивалів, тут воно є звичним атрибутом побуту і способом заробітку. 

Сам ліжник, за словами місцевих мешканців, походить від слова «лежати», адже на ньому можна лежати і ним же укритися. Віддавна ліжники відігравали важливу роль в житті гуцулів, оскільки під ним тепло спати взимку і не душно влітку. 

— Такий собі термос, — жартує місцева майстриня Ганна Копильчук.

Сьогодні ліжники використовують як ковдри, покривала чи килими. У Яворові виробництвом ліжників займаються 50-60 жінок. У радянські часи ліжники масово виготовляли на комбінаті в івано-франківському Косові, сьогодні ж їх роблять вдома. Традиція виготовлення цих яскравих символів Гуцульщини залишається живою завдяки таким сім’ям, як Копильчуки.

Микола з Ганною народилися, одружилися і живуть дотепер у рідному Яворові. Майстриня жартує, що одне з одним познайомилися без інтернету. Вони живуть у шлюбі 40 років, мають двох доньок та чотирьох онуків. Микола на шість років старший за Ганну. 

— Причепився якийсь старий, а я молода, видів, шо я буду слушна. А тепер вже нічого не розказує, каже, з одного села! Бо каже, шо йому вже погано, бо він старий, та я вже си постаріла, та вже мусимо так жити, — сміється Ганна, частуючи гостей обідом. 

Микола допомагає у процесі виготовлення ліжників на тих етапах, коли потрібна фізична сила: відносить і забирає ліжники з валила, може вичесувати готові ліжники. 

У Яворові виробництвом ліжників займаються 50-60 жінок. У радянські часи ліжники масово виготовляли на комбінаті в івано-франківському Косові, сьогодні ж їх роблять вдома

Ганна виготовляє ліжники вже 40 років, зайнялась ремеслом одразу після школи. Дівчина хотіла вчитися далі, але їй не дозволили батьки. 

— Могла б я, може, хоч що робити. Я вчилася в школі на відмінно, хотіла йти далі, та мене не пустили. Ну, не вивчилась, та й не вивчилась. Маю собі дома господарку, та й роботу, — каже вона сьогодні. 

На питання про те, хто навчив ліжникарства, вона знову сміється — каже, місцевих мешканців спеціально ніхто не вчив. 

— Вчити треба вас, бо ви не вмієте. Нас не треба вчити, ми родимося, і в п’єть років уже діти прєдуть, хто що хоче. Телевізора не було, світла не було, не було де в хаті дитині дітися. Ти мусиш коло цієї куделі крутитися, — розказує майстриня.

Для Ганни виготовлення ліжників стало способом життя, про яке вона думає, займаючись будь-якою іншою справою. Вона називає це особливим видом залежності. 

— Це не може надоїсти. Я прийду в церкву, дивлюсь, на комусь який одяг або по стінах, і уже складаю собі якийсь узір. Піп собі править, я собі своє думаю

Донька майстрині, яку теж звуть Ганна, працює бібліотекаркою в іншому селі. Жінка навчилась робити ліжники ще у дитинстві. Маючи основну роботу, обидва своїх вихідних проводить у батьківській майстерні. За день, що ми провели з нею, зіткала майже цілий виріб. Порахувати візерунок, пропустити грубі нитки крізь основу, натиснути на педаль верстата і з гучним звуком прибити ряд зверху — все це вона робить раз за разом, розповідаючи про те, як сама зайнялась ремеслом.

Ліжникарство стало джерелом перших грошей для неї та її сестри. Підлітками влітку вони робили ліжники, а потім на зароблене могли купити канцтовари до школи. Сьогодні ліжникарство стало її дозвіллям, яке приносить додатковий заробіток.

Ганна з донькою проводять години у майстерні, прядуть нитки, тчуть вироби на верстаті. 

Жартують, що їм не потрібне радіо чи телебачення. 

— У нас є дідо-телевізор, приходить, та й читає промови нам. Щось розказує, ми слухаємо. Різні теми — і політичні, і житєйські, — розказує Ганна. 

Ткацтво вимагає концентрації: щоб отримати різні орнаменти, треба рахувати нитки. Це найцікавіший процес для Ганни, адже на очах народжується готовий візерунок. Тут вона може втілити всі свої ідеї в життя. Майстриня навіть дає імена виготовленим ліжникам. 

— Це вересень, — каже жінка, витрушуючи з донькою готовий ліжник надворі. Коли ми питаємо, чому саме така назва, вона сміється: — Це така в нас восени природа. Місяць вересень, є таке у природі чи ні?

Складаючи ліжник, говорить про те, що ремесло це нині вже не є поширеним серед молоді. Ліжникарство — важка праця. Перед етапом ткацтва вовну треба помити, пограблювати, набити у мішки, пофарбувати та спрясти нитки. Якщо не мати заздалегідь заготовлених ниток, то весь процес виготовлення ліжника може тривати до тижня часу. На думку Ганни, для молоді сьогодні важливі швидкі гроші, які можна заробити з мінімальними зусиллями. Тим паче, одного ліжникарства не буде достатньо для того, щоб вижити. Серед місцевих мешканців є ті, хто декілька місяців займаються ремеслом, а іншу частину року проводять, працюючи за кордоном. 

— Молодим цікаві гроші. Цікаво кудись поїхати, піти, а тут нема коли піти — треба сидіти й робити. У нас випускного не дочікуються діти, їдуть до Польщі після посліднього дзвоника, — бідкається майстриня. 

Втім, Ганна впевнена, мистецтво виготовлення ліжника не зникне: вона вже бачила час, коли ремесло згасало, але воно досі живе. 

Майстриня запрошує пообідати. За годину проводитиме майстер-клас для молоді з Києва. Їх також буде частувати — у великій каструлі на печі вариться грибна зупа та готуються голубці. 

Влітку домівка Копильчуків завжди повна гостей. Туристи з різних кутків України та з-за кордону приїжджають чи не щодня. Майстер-класи та спільні обіди дають родині додатковий заробіток. 

Сьогодні приїхали студенти з кафедри туризму. Ганна зустрічає їх усмішкою. Поки молоді люди проходять у дім, обговорюють вчорашній футбольний матч, наявність чи відсутність тут вайфаю та можливість жити у такій місцині подовгу. Тим часом Ганна з донькою поспішають з кухні у їдальню і назад зі стосом тарілок та мисок, наповнених стравами. 

Після трапези туристи проходять у майстерню, де пані Ганна показує основи ремесла. Дехто зі студентів пробує прясти нитки і дивується тому, наскільки швидко це вдається самій майстрині. Хлопці зі скрежетом великого гребінця вичесують готовий ліжник. Дівчата намагаються зіткати ряд. Поміж ними бігає керівниця групи і все довкола фотографує. 

Ганна Копильчук пояснює просто і швидко: так за пів години мешканці столиці  дізнаються про те, чим вона займається усе життя.

Текст і відео: Ельзара Галімова
Фото і відео: Іринка Громоцька
Текст і фото: Сідні Корнойєр