Альо, мене хтось чує?

Кожні сорок секунд у світі позбавляє себе життя одна людина — це майже вісімсот тисяч людей щороку. І то лише офіційна статистика, за фактом, цифри мають бути більшими: Всесвітня організація охорони здоров’я володіє даними лише вісімдесяти країн світу.

В Україні один із найвищих рівнів самогубства у Європі — понад двадцять добровільних смертей на сто тисяч життів.

Іноді впоратися з особистою кризою допомагає відверта розмова — якщо не з психологом, то з близькими. Та багато людей, які вчинили самогубство, не зверталися по допомогу ні до спеціалістів, ні до рідних. Людина боїться, що в її біль не повірять і знецінять його. Іноді поговорити просто немає з ким. Допомагати в такому разі мали б телефони довіри.

Оцінити ефективність кризових ліній важко, проте дослідження Всесвітньої організації охорони здоров’я підтверджують: розмова здатна зменшити тиск суїцидальних думок і заспокоїти людину.

В історії пошукових запитів чоловіка тридцятирічної Анни збереглися запити «допомога психолога телефоном», «телефон довіри номер», «психологічна анонімна допомога».

Останніми місяцями її чоловік увесь час нервував. Його дратували навіть сторонні звуки за вікном. Пізно вночі, коли чоловік уже мав спати, Анна мила посуд на кухні й випадково випустила з рук виделку. Виделка задзвеніла, впавши на підлогу. За кілька секунд чоловік заскочив до кухні і почав кричати на дружину через те, що вона така незграбна. Це було уперше, коли він підвищив голос на Анну за сім років подружнього життя.

Нерозбірливо він попросив дати йому трохи спокою і зрозуміти його стан.

Потім розвернувся й гепнув дверима. За кілька хвилин у коридорі почувся брязкіт ключів. 

— Сонечко, пробач, мені треба трохи походити й подумати, — сказав, коли Анна вийшла у коридор.

Чоловік повернувся зранку. Проте Анна не помітила в цьому чогось поганого. Тієї ночі Анна спала, гадаючи, що в чоловіка стрес: останнім часом на нього навалилося занадто багато, навіть як для стійкої людини.

— Спочатку раптово помер його батько. Вони були дуже близькі, багато часу проводили разом. Мій чоловік кілька ночей просто лежав із розплющеними очима. Якщо він засинав, то це тривало кілька хвилин.

Із часом йому стало легше. У дні, коли він знову почав нормально спати, прийшла звістка зі сходу.

— На війні загинув його близький друг. Вони росли у сусідніх будинках, усе життя одне одного супроводжували: школа, військо, наше та його весілля, хрестини їхньої дитини.

Чоловік поїхав на похорон, звідти повернувся ще пригніченішим. Звинувачував себе в тому, що сам не на війні, потім злився, що не перешкодив другові піти воювати. Настрій змінювався занадто швидко, проте я бачила, що поволі чоловік замикається в собі. Бачила, але не догледіла.

Дзвінок без відповіді

«Говори. Ми тебе чуємо» — написано на постері «Телефон довіри для всіх», і нижче — два мобільні номери.

— Зараз, на жаль, відсутній зв’язок із вашим абонентом… — відказує звичний жіночий голос.

«Телефон довіри для всіх» працював близько трьох років, мав представництво в дев’яти великих українських містах і прийняв кілька тисяч дзвінків, окремі з яких тривали годинами. Люди дзвонили з особистим горем чи з думками про самогубство. Так відбувалося щодня із сьомої вечора й до сьомої ранку. Творці лінії прагнули стати цілодобовими, проте у 2017-му зупинили проєкт.

Гарячі лінії, де людині можуть допомогти розібратися з емоційними проблемами, — це здебільшого ініціативи окремих людей чи організацій. Вони самотужки шукають приміщення, під’єднують та оплачують лінію, збирають та навчають волонтерів. Ресурсів вистачає не завжди — за останній рік в Україні припинили роботу щонайменше дві такі лінії, залишивши в інтернеті номери телефонів, за якими ніхто вже не відповідає.

Олена Тютенко свого часу була учасницею проєкту телефону довіри «Добре слово», що існував майже два десятиліття, але припинив роботу цьогоріч.

— Найкраще я запам’ятала історію про жінку, яка подзвонила, бо хотіла померти. Незадовго до того її покинув чоловік. Останні дні вона не їла, не спала, не могла займатися домашніми справами. Жінка була виснажена. Вона подзвонила, бо була у відчаї. У розмові наш консультант переконав її в тому, що помирати не варто. Щонайменше в жінки є собака, яка залишиться сама, й, можливо, ніхто тварині не допоможе. Усвідомлення цього допомогло жінці віднайти сенс життя і заспокоїтися.

У перший рік роботи в онлайні по допомогу до «Доброго слова» звернулося понад чотири тисячі людей. Чверть дзвінків — від людей, які не могли зарадити своїм емоціям. Три відсотки дзвінків — люди на межі самогубства

Цей телефон довіри, від якого нині залишився лише сайт із контактами, утворився на базі організації релігійного спрямування «Асоціація милосердя «Еммануїл».

— На початку 90-их років організація транслювала програми духовно-просвітницького змісту, у відгук на які люди почали надсилати листи: ділилися проблемами та просили поради. Тому у 2002 році організація відкрила кризову лінію. Війна в Україні підвищила рівень тривоги серед людей, тому в 2015-му до лінії додалось і онлайн-консультування. Власне, я і працювала у команді, яка займалась останнім напрямком, — розповідає Олена.

У перший рік роботи в онлайні по допомогу до «Доброго слова» звернулося понад чотири тисячі людей. Люди дзвонили із сімейними переживаннями, радилися про те, як залагодити конфлікти, зберегти сім’ю, впоратися з розлученням. Часто дзвонили рідні алко- та наркозалежних. Ці люди просили не так поради,  як підтримки у щоденній боротьбі. Чверть дзвінків — від людей, які не могли зарадити своїм емоціям. Три відсотки дзвінків — люди на межі самогубства:

— Протягом першого року консультування в онлайні майже півтори сотні людей передумали помирати, поспілкувавшись із нашими психологами. Ми дуже раділи маленьким перемогам, — говорить Олена.

Нині, оцінюючи свій досвід, Олена пояснює: головна проблема, що не дозволяє втримати найкращу громадську ініціативу, — постійний брак коштів на роботу волонтерів, технічне забезпечення та інформування про існування організації. Завжди потрібно платити за електрику, за воду, за приміщення, за елементарні навушники для консультанта. А ще потрібно знайти й психолога, який би пильнував за всіма консультантами й допомагав би їм справитися з емоційним вигоранням. Волонтери виснажуються, попри всі навчання і тренінги. Часто вони мають іще одну роботу задля того, щоб забезпечувати своє життя.

Тому багато хто змушений ставати на паузу. Так сталося і з «Добрим словом».

В Україні поки що немає національної служби екстреної психологічної допомоги. У Мінсоцполітики відповіли, що в країні діють спеціалізовані державні гарячі лінії, як-от стосовно домашнього насилля чи прав дітей.

Загальні телефони довіри — так би мовити, телефони для всіх — трапляються у міських лікарнях, наприклад, на базі Київського міського психоневрологічного диспансеру № 5.

Занурення

Анна гадала, що чоловікова поведінка — звичайна людська реакція на втрату близьких. Головне — не лізти із запитаннями, намагатися залишитись поруч, бути чуйною та уважною.

Щоб чоловік проводив менше часу у власних роздумах, інколи Анна запрошувала додому друзів, забирала чоловіка на вечірні прогулянки, ходила з ним у кіно, обережно розпитувала про самопочуття і настрій. Пригадує, як чоловікові сподобалась ідея з’їздити до природничого музею в Київ. Кілька годин подружжя ходило серед кісток давніх тварин. Чоловік навіть сміявся й фотографувався на тлі макетів вовків та ведмедів. Піднімав руки, як ведмідь, і гарчав, ніби ведмідь. Анна раділа й думала, що йому стає легше.

— Та коли друзі зачиняли за собою двері, коли ми поверталися додому з вулиці — чоловік знову ставав задумливим. Щоразу важче було витягати його із себе.

Іще одним стресом для чоловіка стало звільнення.

— Це було неочікувано, навіть для мене. У той рік ми вже думали про дітей, але все йшло не так. Я бачила, як тріщить його світ, однак не могла зарадити. Кілька днів він провів у ліжку. Дивився серіали, дрімав.

Анна зізнається, що це почало її дратувати.

Двічі. Анна точно це пам’ятає. Двічі вона озлоблено сказала йому: «Ти лінуєшся. Ти просто лінуєшся й хочеш, аби я за тобою бігала».

Нині Анна на тих словах починає затинатися — це була злість, але Анна так не вважала. Вона не звикла, щоб її чоловік так поводився. Здебільшого вона пам’ятає його як людину стійку. А тепер він не хотів підвестися і вмитися зранку, усе робив через силу, казав, що навряд чи знайде роботу.

Бути суворішою радили знайомі — мовляв, чоловік просто розклеївся. Якщо прикрикнути, нагадати йому про те, що він чоловік і має взяти себе в руки, то він одразу ж збереться. «Не треба з ним няньчитися, щось розпитувати. Дозволь йому бути чоловіком. Скажи, що він глава сім’ї й мусить зібратися. Скажи йому, що він зможе все», — так Анні радила колега з роботи.

— На щастя, я швидко схаменулася, зрозуміла, що це дурні поради, бо моєму чоловікові насправді болить. Проте все ж встигла кілька разів посваритися з ним. Знову не втрималася і сказала, що мені нестерпно жити в таких умовах. Потім я перепросила й ми помирилися. Та тепер мені здається, що це відштовхнуло його і від мене. Я досі не можу з цим впоратися.

— Списувала все на стрес, на те, що скоро йому стане краще. Я не знала, що йому аж так боляче. Я досі не знаю, що з ним відбувалося. Він просто мовчав. Якось я обмовилася про знайомого психолога, але він відкинув це. Навіть розізлився. Сказав, що все добре. Я перестала лізти зі своїми пропозиціями.

Узяти частинку тягаря

Про створення національної  лінії з питань запобігання суїцидам та профілактики психічного здоров’я  «Lifeline Ukraine» влітку цього року оголосила тодішня в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун. Потребу в кризовій лінії вона пояснила тим, що Україна — в числі 25-ти країн світу з найбільшою кількістю суїцидів. До того ж війна погіршила ситуацію.

Кризова лінія, створена за зразком «LifelineAustralia», має розпочати роботу наприкінці вересня 2019 року: цілодобова, анонімна й безкоштовна. В Австралії така лінія допомагає рятувати понад п’ятдесят тисяч життів щороку.

Реалізує ініціативу в Україні ірландець Пол Ніланд. Високий світловолосий чоловік із помітним акцентом. Він емоційний і, коли говорить про майбутню лінію, легенько стукає долонею по столу.

Поки наливає каву до горняток із написом «Putin Khuilo», пояснює: питання відкриття лінії полягало в одному: мала знайтися людина, яка візьме на себе відповідальність.

— Найважливіше в часи кризи — навчитися брати на себе особисту відповідальність. За все, що відбувається в країні. Якщо кожен візьме на себе шматочок цього тягаря, можна здолати кризу в цілому.

Рішення — почати з нуля

Уперше ірландець Пол Ніланд опинився в Україні напередодні Помаранчевої революції. Сьогодні він уже шістнадцять років живе в Україні.

— Приїхав я сюди фінансовим радником, допомагав іншим вкладати гроші, потім почав працювати у сфері комерційної нерухомості. Після кризи у 2008 році я створив видавничий бізнес: журнал МАУ «Панорама» та ще один — «What’s On». А потім сталася друга революція. Революція Гідності ще більше прив’язала мене до України, яку я й без того любив. 

Майдан, події в Україні та випадкове знайомство причетні до того, що Пол Ніланд узяв на себе організацію кризової лінії.

Влітку, розбираючи на Майдані барикади, Пол зустрінеться й потоваришує з Уляною Супрун. Саме вона зіграє в цьому головну роль — запропонує спробувати.

Понад рік тому «LifelineAustralia» проаналізували телефони довіри, які діють в Україні, і підготували звіт із рекомендацією зробити одну професійну національну кризову лінію.

Адже, окрім загальної напруженості в суспільстві, Україна має й нові виклики — є ще ветерани війни на Донбасі, яким потрібна фахова допомога та підтримка.

Коли Пол Ніланд уперше тримав у руках цей звіт, помітив, що він датований червнем 2018 року. Рекомендації були готові вже давно — проєкт терміново потребував керівника.

Пол сміється: «Якщо тебе просить займатися проєктом Уляна Супрун, яка й сама працює з ранку й до пізнього вечора, аби змінити цілу систему охорони здоров’я в Україні, — то треба казати «так».

— Я зустрічався з керівниками різних ліній, слухав їхній досвід і поради. Одна жінка, що відкрила лінію самотужки, відвела мене до свого офісу. Там на телефоні з понеділка й до п’ятниці сиділа лише одна жінка. П’ять годин щодня. За день вони могли мати три дзвінки, могли десять, а могли не отримати жодного, бо в них просто не було грошей на те, щоби поширювати інформацію про себе. На іншій лінії у Львові працювали десятки студентів-волонтерів. Усе це неможливо не поважати. Я поволі занурювався у проблеми нової для мене сфери, — пригадує Пол Ніланд.

«LifelineAustralia» запропонувала три варіанти організації кризової лінії.

Перший — об’єднати керівників усіх ліній, які вже є, і робити один спільний проєкт. Другий — покращити одну лінію, яка є нині. Третій — починати з нуля. Пол Ніланд обрав останній варіант.

— Я ніколи не скажу щось погане про інші проєкти — я можу їх лише поважати. Але в готовій роботі знайти й виправити помилки важче. Я вирішив, що ми мусимо починати з нуля, аби стати на рівень міжнародних стандартів.

Через друзів та знайомих Пол знайшов приміщення для майбутнього офісу. Ще один друг і колега запропонував об’єднати проєкти й подати заявку на фінансування від Британського посольства. Деякі кошти залучили з благодійних фондів бізнес-компаній.

Ніхто не дзвонив

Чоловік Анни вийшов із дому вранці в неділю.

Усю ніч напередодні він просидів на балконі з телефоном. Принаймні так нині думає Анна. Їй навіть здається, що вночі вона бачила, як він комусь дзвонив.

Проте він ні з ким не говорив. Лише підносив слухавку до вуха, тримав кілька секунд і опускав.

— Чому я не запитала, що він робить? 

Вранці в неділю чоловік Анни прокинувся ще до світанку, попри те, що майже не спав. Прибрав речі в шафі, зготував сніданок. О сьомій ранку розбудив Анну і сказав, що поїде допомагати другові на дачу лаштувати паркан.

— Що? Який паркан? Якому другу?

Чоловік був у доброму гуморі. У кращому, ніж зазвичай. Вдягнув легку вітрівку, кинув за спину наплічник і поцілував Анну в щоку.

— Ти маєш пам’ятати — Євген. Ні? Ми гостювали в його родини пів року тому.

Анна вийшла до коридору слідом за чоловіком. Можливо, нині це домальовує її пам’ять, але в той момент вона йому не повірила.

— Увечері можемо піти десь повечеряти. Ти ж повернешся увечері? — запитала Анна, коли чоловік уже виходив із квартири.

— Обов’язково, люба.

— Може, спакувати тобі щось із собою? Ви ж там дошки збиватимете, потомитеся, що їстимете?

— Нічого не треба. Там усе буде. Я люблю тебе.

Це була остання розмова Анни з чоловіком.

Анна не дарма насторожилася — не було ніякого Євгена, вони не гостювали ні в якої родини пів року тому.

— Я була сонна й нічого не зрозуміла. Можливо, брехнею він намагався подати мені якийсь знак, що йому дуже погано?

Увечері Анні зателефонували з поліції й сухо повідомили, що з її чоловіком сталося нещастя. Його знайшли повішеним у лісопарку за містом.

Тої ночі на балконі він шукав щось на кшталт лінії чи телефону довіри. Він шукав допомоги, з ким поговорити. Він шукав номери в інтернеті. В історії дзвінків збереглись окремі номери. Проте він ні з ким так і не поговорив

Анна не пам’ятає, що відбувалося далі. Вона й сама впала у відчай.

— Тої ночі на балконі він шукав щось на кшталт лінії чи телефону довіри. Він шукав допомоги, з ким поговорити. Він шукав номери в інтернеті. В історії дзвінків збереглись окремі номери. Проте він ні з ким так і не поговорив. Чи то ніхто не взяв слухавки, чи то виклик не відбувся. Так було з трьома номерами. На одному виклик тривав чотири секунди. І більше нічого не зрозуміло.

Окрім того, що він шукав сторонньої допомоги, але не знайшов.

Шукаючи відповіді, чому чоловік так вчинив, Анна вирішила перетелефонувати за номерами, які востаннє набирав чоловік. Проте зв’язку не було. Потім Анна знайшла ці номери в інтернеті. Виявилося, що лінії колись існували, але, ймовірно, більше не діяли.

Та все ж за одним із телефонів виклик відбувся.

— Альо, мене хтось чує? — майже закричала Анна.

— Телефон довіри, слухаю вас.

Анна запитала, чи не дзвонив туди її чоловік, і назвала прізвище. Жіночий голос на лінії попросив хвилину і зрештою відказав: «Ні, не дзвонив».

— Я не знаю, що сталося. Можливо, знявши слухавку, він почув голос і розгубився. Можливо, втомлений попереднім мовчанням інших номерів, він не розчув голосу і просто поклав слухавку.

Та я знаю одне: він шукав допомоги. І ніхто не зміг йому допомогти.

Тепер я й сама її шукаю. І коли бачу, що комусь погано, прошу говорити, йти до психологів, шукати того, кому можна довіритися.

Не вигоріти

На цілодобовій кризовій лінії «Lifeline Ukraine» консультанти працюватимуть у чотири зміни — кожна по шість годин. У кожній зміні працюватиме психолог, який буде стежити за моральним станом тих, хто спілкується з людьми. Усі майбутні працівники пройдуть навчання від ізраїльських та канадських спеціалістів.

Нині «Linelife Ukraine» вже відібрала п’ятдесят три людини для роботи. Пол Ніланд каже, що дехто, прийшовши на співбесіду, навіть не запитував, чи буде зарплатня.

— Тобто є ті, хто готовий виконувати таку важку роботу безкоштовно. А все тому, що, обговорюючи мотивацію, здебільшого люди повторювали одне: «Я хочу допомогти своїй країні». Але всі працівники матимуть офіційну роботу та зарплатню, — пояснює Пол. — Це важливо, щоб людина мала можливість забезпечувати себе й не вигорати в напруженій роботі.

Свого часу емоційно вигоріла Софія, яка працювала консультанткою телефону довіри соціальної служби в Івано-Франківську. Тоді вона була студенткою і здобувала освіту соціального педагога та психолога. 

Софія працювала з напарницею. Зміна із шістнадцятої до двадцять першої години — через день. Невеличкий кабінет, а в ньому все найпотрібніше — стіл, стілець, телефон і тиша.

Найчастіше люди телефонували, щоб отримати якусь інформацію: куди можна відправити сина, який зловживає алкоголем, де може навчатися дитина, яка має психічні розлади. Але були дзвінки й важчі.

Софія пригадує дзвінок жінки з гірського району Франківщини — її побив чоловік. Година була пізня, надворі — прохолодна осінь. Додому жінка повернутись не могла, куди піти — не мала. У розпачі вона знайшла в інтернеті цей телефон.

— Перше, я мала її заспокоїти, переконатися, що вона не має тяжких ушкоджень, що її життю зараз нічого не загрожує. Потім — надати першу психологічну допомогу, вивести зі стану афекту. Наступне — сказати, куди їй варто звернутися. На такий випадок ми маємо довідники. Я направила її до центру, який допомагає жінкам, що постраждали від насилля.

Попри велику увагу саме ветеранам, кризова лінія відкрита для всіх. Тобто, коли людина зателефонує і скаже, що їй погано, ніхто не запитуватиме: «Ви точно ветеран чи ветеранка?». Ніхто не уточнюватиме жодних деталей. Консультанти просто допомагатимуть

Цю історію Софія називає морально легкою. Важчий випадок був із так званим «завислим клієнтом», який не мав наміру розв’язати проблему, а хотів просто говорити.

Інколи до Софії телефонував тридцятирічний чоловік і розповідав про те, як намагався накласти на себе руки. Він казав, що з дитинства має схильність до самогубства. У чотирирічному віці буцім набрав у ванну холодної води, відчинив усі вікна й заліз у воду, аби замерзнути.

— І таких історій він мав безліч. Не знаю, чи були вони правдивими, але інколи він телефонував і переповідав їх.

Завдання Софії — вислухати, заспокоїти й направити до спеціаліста. Для цього чоловіка вона знайшла психотерапевта, що погодився позайматися з ним безкоштовно. Але, як здебільшого стається із «завислими клієнтами», чоловік відмовився і дзвонив знову і знову, аби просто розповідати.

— І я слухала. Та тоді я ще не вміла вимикати в собі емпатію, ставитися до цього винятково як до роботи. Кожній історії я співпереживала.

Доки не вигоріла.

На те, аби піти з цієї роботи, були й інші причини. Як-от низька віддача: люди більше не дзвонили, аби розповісти, чи вдалося розв’язати проблему. Та головною причиною Софія бачить те, що робота виснажила її емоційно.

— На роботі я не мала супервізора, тобто психолога для психолога. Не було людини, яка б могла допомогти впоратися з тим, що ти переживаєш під час роботи на лінії, під час спілкування з людьми, котрі у кризі.

На телефонах довіри цим часто нехтують — і тому втрачають людей.

Людина — не цифра

На початку роботи лінія орієнтуватиметься на допомогу учасникам бойових дій, тому найбільше серед консультантів — ветеранів війни та капеланів. Пол Ніланд каже, що в роботі лінії вони хочуть забезпечити принцип «Рівний-Рівному».

— Скільки коштує життя? — запитує Пол. — Офіційна торішня статистика: понад пів тисячі військових вчинили самогубство після повернення з війни. А що ж нині? А яка цифра сьогодні? І що стоїть за цифрою? А за цифрою — чиєсь дитинство, юність, зрілість, мрії, страхи й переживання. Чийсь тато, з яким більше не поговорити. Чийсь син, який повернувся з війни, але не повернувся до цивільного життя. Ми маємо, мусимо їм допомогти. Одній людині. Двом. Трьом. Бо за цими цифрами найперше стоїть людина.

Попри велику увагу саме ветеранам, Пол зауважує: кризова лінія відкрита для всіх. Тобто, коли людина зателефонує і скаже, що їй погано, ніхто не запитуватиме: «Ви точно ветеран чи ветеранка?». Ніхто не уточнюватиме жодних деталей. Консультанти просто допомагатимуть.

— Гадаємо, що за рік ми зможемо вийти на той рівень, аби мати змогу допомагати усім. Бо ми маємо рятувати життя, — говорить Пол Ніланд і показує на дошку в кабінеті.

Синім маркером ретельно вималювано чотири цифри, які мають допомогти.

7333.

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]