Зайві

Від буремних дев’яностих український фотограф-документаліст Олександр Глядєлов знімав складну і незручну реальність, від якої випадкові свідки звикли відводити очі — в’язниці й наркотичну залежність, епідемії СНІДу, туберкульозу й гепатиту С. В його об’єктив потрапили моменти воєн у Нагірному Карабасі та Чечні, Сомалі й Південному Судані, у Молдові та на рідному Донбасі (у двох останніх Олександр отримав поранення). Та найбільшу славу фотографу приніс проєкт «Зайві». 

У ньому — історії дітей, які у 90-ті роки жили на вулицях великих міст. Знімками із «Зайвих» нині користується Норвезька рада у справах біженців, міжнародна організація дитячого Дитячого фонду ООН — ЮНІСЕФ та багато інших правозахисних організацій. Про цей проєкт, який презентували у різних куточках світу та який змусив громадськість звернути увагу на проблему бездомного дитинства, розповідаємо в рубриці «Архів фотосмаку». 

1996 рік, середина літа. Біля готелю «Україна» на майдані Незалежності у центрі столиці — каскад фонтанів. У воді хлюпається зграйка дітлахів — збирають залишені туристами монетки. Зосереджені, не помічають чоловіка, який стоїть повіддаль і знімає їх на новеньку «лейку» (фотоапарат виробництва німецької компанії Leica Camera — прим. ред.).

«Я зробив картинку, а десь за півтора-два місяця познайомився з тим гуртом хлопців, дуже природно і просто — у мене завжди так виходить. Це при тому, що вуличні діти вкрай спостережливі, перший контакт — і вони розуміють, хто перед ними. Їм дуже швидко потрібно розібратися, небезпечна перед ними людина чи та, яка може чимось допомогти. 

Я дійсно зробив багато знімків прямо в районі Хрещатика — навіть не потрібно було їхати у спальні райони. Ті хлопці, яких я там побачив, жили на перехресті вулиць Городецького та Заньковецької — важко уявити собі центровіше місце. Оминути їх було неможливо. 

Більшість тих дітей — не місцеві. У тій компанії місцевим був лише один — Вітя жив у квартирі на розі тих же вулиць із мамою, бабусею і тіткою. Більшість часу він проводив із групою вуличних хлопців, і вуличне життя затягувало його дедалі більше. Потім він узявся за голову. 

Вітя дружив з одним із хлопців групи, і в найбільш морозні ночі він забирав його додому ночувати. Нюанс: його мати була проти, а бабуся й тітка — ні. Усі вони чекали, поки мати засне, проводили його додому, а зранку він ішов до того, як вона прокинеться. А так вони жили в підвалах коло перехрестя. Вони були охайні — милися, прали свій одяг, виганяли неохайних із компанії. А ще, не дихали клеєм — це була рідкісна ситуація на той час». 

Діти підземелля

Цих дітей у 90-ті часто називали «дітьми підземелля» — за однойменною повістю Володимира Короленка. 

«Це очевидна ситуація після великих воєн. У нас же було руйновище системи — країна розвалилася і звичне життя зникло. До того всі жили рівненько, бідненько, але кожному в дзьоб могло щось потрапити. Можна було бути абсолютно пасивною людиною — держава все одно про тебе піклувалася. А тут усе кудись ділося, закривалися підприємства і люди раптом стали нікому не потрібні. Відповідно, життя в інтернатах для сиріт також стало біднішим, і діти звідти тікали. Це був вибір, гідний по-людськи, проте результат цього вибору знищував остаточно. Бо інтернат — це система, де ти отримуєш мінімальні блага: спальне місце та якийсь уніфікований одяг, але там тебе можуть принижувати, ґвалтувати, бити. Якщо ти згоден таке терпіти заради даху над головою — залишайся. До того ж сім’ї, що не могли вижити, часто пили, виготовляли саморобні наркотики. І бувало, що дитина, яка обирала життя на вулиці, утримувала своїх батьків, залежних від алкоголю.

Дітям, у принципі, копняка під зад не давали — вони йшли самі, обираючи таке життя. Але, виходить, не таким уже й прекрасним був великий радянський народ, якщо дозволив стільком неповнолітнім стати дітьми вулиці. У 2015-му році я був на великому засіданні в Харкові, де в рівній кількості були представники адміністрації міста та області, міжнародних організацій, Гельсінської Спілки та інші правозахисники. На Харківщині тоді було багато переселенців, тож ми чекали, що знову зіштовхнемося з проблемою вуличних дітей — можливо, у меншому масштабі, але от-от вони з’являться. Але вони не з’явилися. 

Та й 90-ті минули. На моїх очах маленькі діти зникли з вулиць, залишилися підлітки, а потім і вони перестали бути видимими. Для мене ця тема давно закрита. Просто я почав дослідження з вулиці, і звідти, як із дерева ростуть гілки, виросла моя робота з лікарнями, колоніями, інтернатами, дитячими будинками сімейного типу. 

Коли життя важке, люди намагаються захистити себе, тому не помічають інших проблем. “Де ти їх знаходиш?” — це було типове питання після моєї першої великої виставки в Українському домі. Французький класик фотографії Картьє-Брессон казав, що зі ста відсотків людей, які фізично можуть бачити, 75 відсотків не вміє помічати. Фотографи — це решта 25 відсотків. Мене ця тема по-справжньому, по-людськи хвилювала. Видно було, що це нечесно, несправедливо — діти так жити не повинні. 

Їх не треба було шукати. Шукати я починав, коли хтось із дітей зникав із поля зору, і я починав хвилюватися. Один хлопець сказав мені: “Я скоро здохну”. А потім зник. Я три доби лазив по місцях, де вони мешкали, — облазив з ліхтарем усі горища та підвали. Натоді я знав їх більше року. Група на Городецького вже розпалася, а на тих двох я натрапляв досі. Той, хто кинув мені цю фразу, скоро дійсно помер просто неба. І потім менти лякали дітей фотографіями з його анатомічного розтину. Казали: будете дихати клеєм — буде з вами те саме».

На дні 

Одразу після першого знімку на майдані Незалежності Олександр почне знімати бездомних дітей цілеспрямовано, для свого майбутнього фотопроєкту. А ще за рік — долучиться до міжнародної медичної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів» — як фотограф і спеціаліст у проблемі безпритульних дітей. До них у 2002 році поїде до Москви.

«Мене запросили як людину, що знає, де в мегаполісі діти та як із ними швидко встановити довірливий контакт. Я мав опитувати дітей для польових досліджень, які ми пізніше оформляли як брошури.

У Максима Горького є п’єса “На дні”, яка розповідає про відверте московське дно із ночліжками й бандитами, які постійно обкрадали та вбивали людей — Хітров ринок. До подібного місця я й пішов. Миттєво познайомився там із бездомним хлопцем — лідером однієї з груп. Вони сприйняли мене дуже добре, і я вирішив спостерігати за ними та описати їх як репрезентативну групу. До того ж керівник групи стримував своїх від дрібного криміналу — вони не крали, не займалися гоп-стопом. Я проводив з ними весь час, повертаючись до квартири лише помитися й поспати. Так я жив із липня по вересень, допоки група не розпалася».

На перетині координат

Коли світлини урешті потрапили на виставку — це спричинило величезний резонанс. Проблемою безпритульних дітей тоді зайнялися всерйоз. 

«До великої кількості людей фотографії дійшли завдяки організаторам виставки — вони влаштовували семінари для соцпрацівників, педагогів, студентів. 

Я мав безперервно коментувати цю тему для всіх, у кого виникали запитання, — моя голова тоді не вилазила з телевізора. Є такий художник — Ілля Ісупов. Якось, посміюючись, він сказав мені: “Слухай, ти можеш балотуватися, і тобі навіть не треба витрачати гроші на рекламу — всі знають тебе в обличчя”. Парадоксом було те, що я часто мав пояснювати проблему тим, хто мав цим займатися професійно. Мене знаходили спеціалісти-психологи, які радісно повідомляли мені, що познайомилися з черговим героєм моїх фотографій».  

Фотограф очікував, що зможе досягти такого ж ефекту іншим великим проєктом — паралельно він знімав епідемію ВІЛу в Україні для книги. Втім, на той час медіа вже абсолютно змінили свою напрямленість і перестали цікавитися соціальними темами. 

«У 2000-му році спільними зусиллями з друзями з Одеси ми отримали грант на видання книжки про історії ВІЛ-позитивних людей. Ми зробили книгу, презентували її на виставці, і я чекав на такий самий резонанс, як із бездомними дітьми. Там було близько 20-ти історій — в тому числі людей, яких вже не було серед живих. Ми хотіли зробити друге видання, але так і не знайшли підтримки. Втім, коли ти щось робиш — маєш бути готовим до того, що тебе не підтримають. 

Отже, попри всі мої зусилля, задум провалився. Люди ходили на виставку, дивилися. Але ні преса, ні суспільство не відгукнулися. Журналісти казали: “Вибач, не можемо зацікавити керівництво”. І досі ця виставка залишається менш відомою, хоч я робив її на межі фізичних можливостей». 

Незважаючи на певне розчарування, Олександр далі й далі документував реальність.

«Я в таких речах виступаю як дослідник проблеми: починаючи зйомку, я не можу знати, чим вона завершиться. І фотографія — неймовірно сильний інструмент у таких дослідженнях. Чистий образ працює й зараз, але словам і образам не вірять так, як раніше. 

Я колись вважав і говорив, що з будь-якого питання можу висловитися фотографічно — мені не потрібні інші засоби. Це, звичайно, перебільшення — є речі, які не проживаються жодним чином, окрім власного досвіду. Як-от війна.

Та все ж фотографія лишається найбільш властивою мені мовою. Найголовніше в документальній фотографії, як на мене, — відповідність місця й часу — в цій точці фізичного простору й перетину координат часу, об’єктивно, відбувалося саме те, що було зафіксовано. Форма може з часом трохи мінятися, та суть лишається та сама. 

***

Від купівлі нової «лейки» та знайомства з компанією на Хрещатику минула чверть століття. Діти підземелля виросли. Дехто з них живе у зйомній квартирі на Троєщині та має стабільну роботу. Дехто — не витримав і пограбував кіоск, змінивши підвали на тюремну камеру. Олександр більше не шукає їх із ліхтариком на вулицях Києва. Та колишні діти вулиці часто самі впізнають його. Підходять поговорити, розповісти про себе чи попросити грошей на лікування батьків. Іноді дзвонять. Та, за давньою вуличною звичкою, зникають так само несподівано, як і з’являються.