Врятувати столицю
Обережно, серія містить фотографії важкі до сприйняття. На жаль, такими є результати терористичних актів, які здійснює Російська Федерація у своїй війні проти українського народу.
Окупанти продовжують терор цивільного населення: сьогодні вранці у житловий будинок на київській Оболоні влучив ворожий артилерійський снаряд. Двоє людей загинули, ще трьох госпіталізовано. 15 людей вдалося врятувати на місці. Рятувальники продовжують пошуки.
З початком повномасштабної війни робота Державної служби з надзвичайних ситуацій дещо змінила свій характер. Тепер рятувальники гасять пожежі і розбирають завали під звуки повітряної тривоги, та з тривогою внутрішньою: багато київських рятувальників живуть у навколишніх містах, і чергують на змінах, поки їхні рідні у Чернігові, Бучі та Ірпені перечікують обстріли у бомбосховищах.
Павло Петров знімає роботу ДСНС вже близько пʼяти років: раніше працював у пресслужбі місцевого управління в Сєвєродонецьку, а тоді перевівся до столиці. Разом з рятувальниками Павло виїжджає на усі великі виклики, а з 24-го лютого ще жодного разу не ночував вдома: аби нічого не пропустити, оселився у відділку. Пригадує, що коли обстріляли телевежу, на виклик відправили мінімальну кількість людей — була загроза повторних обстрілів. В якийсь момент Павлу довелося кинути камеру на шиї і брати до рук пожежний рукав.
Загроза повторних обстрілів була і тоді, коли ракети влучили у будинок на проспекті Лобановського. Тоді Павло разом з журналістами перечікував повітряну тривогу у найближчій підземці. Рятувальники ж такої можливості не мали: поверх за поверхом вони перевіряли квартири — шукали людей.
До вторгнення росіян у київській ДСНС мали одну улюблену історію про диво: коли горів костел Святого Миколая, рятувальники дорогою на виклик стали у заторі, і приїхали на дві хвилини пізніше, ніж мали. Коли доїхали, виявилося, що у самий центр костьолу, туди, де мали стояти рятувальники, впала величезна люстра, тож та затримка врятувала багатьох людей. Тепер же дивом стає кожен виклик, коли вдається встигнути погасити пожежу, врятувати людей і не потрапити під обстріли російських ракет.
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.