«Подивись, синку, це наша школа»

З початком війни документальний фотограф Вʼячеслав Ратинський повернувся до рідного Житомира, аби знімати, як його місто бореться з окупантом. Документував центр крові, який закрився через те, що крові зібрали більше, ніж потрібно; бомбосховище покинутого кінотеатру, яке з початком обстрілів за кілька годин привели в порядок; тренування з метання коктейлів Молотова, яке влаштували місцеві; черги у військкоматі. 

Вʼячеслав саме їхав на зустріч до центру міста, коли десь зовсім поруч пролунав гучний вибух. «Блять, знову», — перше, що подумав, вибігаючи з машини. Роззяви на вулиці оглядалися на стовп чорного диму. 

Дим ішов з центральної площі. Туди, де ще кілька секунд тому стояв ліцей №25, влучила ракета. На щастя, школа майже пустувала — охоронці та прибиральниці, які у ній знаходилися, на сигнал повітряної тривоги встигли спуститися у підвал, і це їх урятувало. «Та все у нас нормально, в школі стільки працювати і не таке побачиш», — віджартовувались після вибуху. Могло статись зовсім інакше: більшість місцевих настільки звикли до сирен, що реагують на них через раз. Ще один чоловік врятувався тим, що в момент вибуху був у вуличному туалеті. «Вийшов без подряпинки, але з квадратними очима», — розповість пізніше фотографу. 

Коли Вʼячеслав підійшов, школу вже оточили поліція та військові. Поряд з ними дивився на залишки школи і голосно крив матом росіян голова місцевої ОДА. Увагу фотографа привернула жінка, яка показувала комусь руїни по відеозвʼязку: «Подивись, синку, це наша школа». І від зйомки, і від розмови категорично відмовлялася, та, тут же заперечуючи свої слова, усе розповіла. 

Говорила, що ця школа — найкраща в області, що один з її учнів вчиться на бюджеті в Йелі, а ще троє — лауреати якихось конкурсів з математики. Імені не назвала, та розповіла, що працює завучкою у школі вже 18 років, а вчителькою — більше 20-ти. 

Поки розповідала, збирала у синій поліетиленовий пакет якісь папірці у районі вчительської кімнати — туди прийшовся удар ракети. Після вибуху учительську можна було розпізнати по залишках книжкової шафи і розкиданих книжках. 

— Збираю документи учнів. Їм же вступати скоро, — пояснила вона. — Шо там та війна, переможемо. А школу шкода. Дітям ще вчитися, у них же екзамени.