Паспорт

Килими на пожовклих від віку шпалерах. Шафи і серванти вже років зо двадцять скриплять за кожної спроби відчинити дверцята. Іржаві металеві ліжка з облупленою фарбою. Медалі за здобуті у Другій світовій перемоги на поїденому міллю піджаку. Все це — документи, що посвідчують особу, яка доживає життя на стику двох не вельми щасливих реальностей: старої радянської та нової, ще хиткої української. Тих, хто будував країну, де їм ніколи не буде місця, у 90-ті знімав український фотограф Олександр Чекменьов. 

— Знімав для себе, а вийшло — для нащадків, — каже Олександр про свій проєкт «Паспорт», що став найвідомішою його роботою. 

Щоб якнайточніше передати дійсність своїх героїв (переважно — стареньких і людей з інвалідністю), фотограф знімав двома об’єктивами: «портретником» і ширококутним, для відображення побуту та соціального становища цих людей.

— У першому ж домі, куди потрапив, я був шокований тим, як ідуть ці люди. Як доживають, а не живуть. Не думав, що таке взагалі можливо. Ніхто не повинен отак іти. Ці люди пройшли війну, голод, вони вижили, збудували нам країну — і так ми до них ставимося? Я впевнений, що і дотепер так живе багато людей, але ми просто не заглядаємо у їхні вікна, — розповідає Олександр. 

Ідея фотопроєкту виникла, коли радянські паспорти почали масово замінювати на українські. Чекменьов відчував, що у 90-ті фотографам випала унікальна можливість зробити щось для історії. Тоді, у 94-му, він отримав замовлення на зйомку від одного з луганських соціальних центрів, де щодня перетинався з людьми, що фізично не могли самотужки протистояти новій реальності, будувати у ній своє нове життя. Згадує, як знімав тоді все, що бачив навколо себе, — від інтер’єрів до перехожих на вулицях.

— Це і є справжній паспорт. Лише так можна зрозуміти, як живе країна, — говорить він про чесну фотографію.

Документальна чесність дала тоді Чекменьову визнання іменитішими колегами та роботу у столиці (проєкт помітили у газеті «Всеукраїнські відомості»), а також — можливість показати свої світлини на виставках у Польщі, Словаччині, Швейцарії. Втім, широкого розголосу «Паспорт» тоді не отримав. Вже за другого Майдану на проєкт звернув увагу учасник міжнародної фотоагенції Magnum Photos Ларрі Тауел. Тоді «Паспорт» помітив канадський фотограф-документаліст Дональд Вебер («Це прояв людяності»), звівши Чекменьова з голландським дизайнером фотокниг. 

— Книга народилася в редакції журналу Time у 2014-му. Фоторедакторка Наталі Матучовськи порадила мені видати «Паспорт», і я вирішив діяти. Вже повертаючись із Нью-Йорка, під час короткої пересадки в Амстердамі встиг домовитися з дизайнером Теном ван дер Хейденом, а у 2016-му валійський видавець Деві Льюїс запропонував власне видати книгу, — розповідає Чекменьов.

«Паспорт», на друк якого фотограф віддав усі зароблені на фотографії гроші, того ж року нарешті вийшов у вигляді книги. Ледь живі килими над іржавими ліжками — символ руйнації старого світу, на місці якого для героїв його проєкту нічого нового не збудували, — ще довго нагадуватимуть про себе з фотопаперу. 

________________________________________________________________________________________

________________________________________________________________________________________

________________________________________________________________________________________

________________________________________________________________________________________