Ненці

Один із найчисленніших корінних народів Крайньої Півночі — ненці — населяє величезне узбережжя Північного Льодовитого океану — від Кольського півострова до Таймиру. На площі у півтори України їх трохи більш ніж сорок тисяч. Десь як мешканців Ірпеня. Ненці вірять у духів, розводять оленів і досі ведуть кочове життя. У квітні український фотограф-документаліст Роман Сардак трохи покочував разом із ненецькою сім’єю на півострові Ямал.

«Тут немає вірусу. Є тільки зшите з оленячих шкур життя кочівника між полюсами літньої та зимової стоянок. Побудова переносного житла (чум) займає дві години. Звичне стадо — 1000-2000 оленів. Його перед кочівлею (ямда) приганяють до чуму. Дужих тварин відловлюють арканом — вони везтимуть пожитки, складені у великі сани (нарти). Решта стада піде за караваном, де кожен член сім’ї керує власною упряжкою. Проте з роками олені самі вже знають, де місце проміжних зупинок і кінцевої стоянки.

Ненці — прості, відкриті люди. Від малого до старого їдять переважно сире м’ясо та рибу. У перший день Великодня вгостили мене сирим ребром оленя. Не подужавши, засмажив. Ровесник Анатолій сказав, що йому дуже легко зі мною спілкуватися: “Ти не рускій, і я не рускій”. Я поїхав туди з християнською місією — розділити з ними скарби віри. Ненці, як і більшість малих народів півночі Росії, у складних кліматичних умовах часто гинуть від пияцтва. Мене тішить і надихає бачити, як християнська віра змінює їхні життя. 

Увесь вечір напередодні мого від’їзду збиралася хуртовина. Посеред ночі я прокинувся, бо хлопці, що спали поряд, повилазивши з теплих оленячих шкур, пішли назовні зміцнювати чум. Щойно вийшов за ними, як мені перехопило подих. Потужна біла завірюха сліпила очі, крихітні сніжинки, немов товчене скло, сікли обличчя. Втім, за декілька хвилин я призвичаївся й почав допомагати укріплювати чум. Сила величезна — та північна сніговиця».