Метрополіс

— Ви знаєте, що метро — стратегічний об’єкт, і його не можна знімати?

— Я знімаю не метро, а людей у ньому. Знімаю їхні страждання.

— А навіщо знімати їхні страждання? Їх же Росія може побачити?

Я довго сперечаюся з двома поліцейськими на сходах станції метро «Оболонь» надвечір того дня, коли на території цього району Києва сталися перші сутички з диверсантами, а російський БТР проїхався прямісінько по легковій автівці з цивільним усередині.

А й справді — навіщо я знімаю ці страждання? Щоб показати, як ворог виганяє українців із домівок, а метро перетворилось на найбільше бомбосховище столиці? Щоб викликати співчуття у тих, хто це побачить? Так, але це ще не все. Мені хочеться просто дивитися на цих людей, говорити з ними, шукаючи для себе бодай якесь світло серед жаху, який триває вже третій день — вперемішку із нашим розумінням, що це лише початок. Хай і Росія це побачить, чому ні?

День 1. Евакуація

Перехід на Майдані переповнений, як зазвичай у час пік. Утім, натовп людей з валізами та їхні тривожні погляди не залишали сумніву: щось не так. 

На «Деміївській» о 10-й ранку аншлаг. Тут розташовано центральний автовокзал Києва. До навколишніх банкоматів — довжелезні черги. На сусідній «Голосіївській» комунальники прибирають друзки скла, яке залишило по собі падіння російської ракети неподалік. Її збили ще у повітрі, тому, на щастя, обійшлося лише численними розбитими вікнами.

На Центральному залізничному вокзалі нема де плюнути. «Чи маєте чотири квитки до Ужгорода»? — питає касирку худорлявий чоловік. «Ні, є лише два, і поки вводитиму ваші прізвища, вони теж зникнуть», — попереджає та. За кілька секунд у наявності лишається тільки один квиток.

Проте цьому чоловікові усе ж відносно пощастило. За пів години на будь-які рейси у західному напрямку на найближчі три доби не було жодного квитка, хоч би з пересадками. Із «БлаБлаКаром» — те саме. І навіть сервіс оренди авта з водієм не міг нічим зарадити — не через брак машин, а тому що виїхати з міста вже було практично неможливо.

О 7-й вечора на станції метро «Шулявська» жінка з англомовним чоловіком і дитиною піднімаються ескалатором на поверхню. У жінки в наплічнику — лабрадор, а в руках — пластянка з черепахою, яку беруся потримати дорогою нагору. Надворі вона випускає пса на волю, а я питаю, куди вони вирушили у такий пізній час.

«На Захід, — каже. — Нам аби дістатися КПП, а далі вже якось виберемося». 

Житомирська траса стоїть від самого ранку. До КПП звідси близько 20 кілометрів. Сподіваюсь, їм усе вдалося.

День 2. Притулок

Цими днями «Шулявська» із «Вокзальною» — найпопулярніші станції. І не лише у тому, що перша — кінцева, а друга — транспортний вузол. Це станції глибокого залягання. Загалом на червоній гілці метро, де такі станції залишаються постійно відкритими, навіть удень помітно більше людей, аніж, скажімо, на синій гілці, що веде з Оболоні.

На «Шулявській» працюють лише дві стрічки ескалатора. Зранку 25 лютого обидві платформи забиті так, що пройти до вагонів можливо хіба що вузькими стежинами поміж людьми. Аби не штовхатися, сідаю у поїзд, що прямує до центру.

На станції «Політехнічний інститут» людей теж повно. Помічаю двох жінок із паличками. Молодшу звати Наталею, вона геть не бачить, її супроводжує мама Тетяна. Живуть поруч, прийшли сюди сховатися на час повітряної тривоги. Потім хочуть повернутися додому — добре, що на проспекті Перемоги поки тихо. Проте кілька блокпостів із українськими військовими і технікою на цій магістралі натякають, що тиша, вірогідно, тимчасова. 

Злата лежить на голій підлозі, біля неї — милиці. Згодом молода дівчина на деякий час піднімається і стоїть, спершись на огорожу біля виходу до ескалаторів. Каже, вирішила трохи розім’ятися. Милицями змушена користуватися через розрив зв’язки, який, на щастя, встигли прооперувати за тиждень перед початком війни. Вночі у метро вона геть не спала. В суботу ввечері, сподівається, зможе виїхати з міста, але не на захід, а у Запорізьку область — до подруги й матері. Каже, рідні мають триматися купи.

На іншому кінці платформи Олена Леонідівна зосереджено читає Молитвослов — дав син, щоб якось відволікти від тривожних думок. Каже, ночувала вдома, і я чомусь радий це чути.

Метро працює більш-менш за розкладом, але вагони заповнені дивно: у центральних доволі тісно, крайні майже порожні. Справа в тім, що на посадкових платформах людніше ближче до виходів. 

Щільно розмістившись у ніші на станції «Театральна», Халіль і Каріна не видаються пригніченими або роздратованими лише тому, що вони разом. Їхні батьки живуть в Одесі та Ірпені — не надто перспективних для втечі містах. 

«Я з Луганська. Знаю, що наші хлопці найкращі. Мій вітчим із батальйону «Донбас» загинув в Іловайському котлі, — розповідає емоційно Каріна. — Зараз ми не можемо нічого вдіяти. Але з людьми довкола не так страшно, ніж дивитися новини, сидячи в коробці». 

Каріна покинула рідний Луганськ, коли їй було 15. У Києві стала хореографкою. Дівчина іронічно дивиться на великі валізи втікачів, адже точно знає — досить і найнеобхіднішого, решту на новому місці можна нажити за пів року.

Пара не спала від 7-ї ранку 24 лютого. Приїхали з Ірпеня до Києва, назад повернутися поки неможливо.

«Мені лячно не від того, що відбувається, а бо не можу зрозуміти, що робити далі. Не знаю, що робитиму, якщо не вдасться повернутися додому сьогодні вночі», — пояснює Каріна.

Вирушаючи на Оболонь, очікую побачити там безліч тих, хто шукає прихисток. Утім, на крайніх станціях Оболонського масиву доволі вільно. Разом із тим, адміністрація та поліція з великою підозрою реагують на людей із камерою.

На станції «Оболонь» зустрічаю ще одну вимушену переселенку. Вгадую, звідки вона, за логотипом УВКБ ООН на ковдрі, розстеленій на платформі. Анна з Луганська ховається тут із семирічною донькою. Фотографуватися відмовляється, але розмову підтримує:

«Найстрашніше на Донбасі було у липні 2014 року. А тут нині виходиш у магазин — і ті самі звуки, ті самі черги. Коли ми сиділи вдома і чули звуки вибухів, нас просто не було, ми лише існували. А вчора чоловік сказав нам: “Дивіться мультики, слухайте музику, а я читатиму новини”. Взяв усі нерви на себе».

Слова Анни підтверджує 30-річний Владислав, якого зустрічаю на сусідній станції метро:

«Ми жодних звуків іззовні взагалі не чуємо. Самі лише двигуни поїздів метро, і більше нічого. Поки поїзда нема — тут тиша. Вночі була абсолютна тиша».

У центрі Києва на Хрещатику теж тиша. Її порушують лише нечисленні автівки. На тротуарах — патрулі, журналісти й самотні перехожі. Зачинено все, крім двох кіосків обабіч вулиці і ятки з квітами у переході на Майдані.

День 3. Піти чи залишитися?

У моїй квартирі з товстими склопакетами чути і сирени, і вибухи удалині. Помешкання розташоване у Святошинському районі — потенційній зоні зіткнень із російськими ДРГ. Якщо вирішу ночувати в метро, там треба бути до 10-ї вечора — бо комендантська година. 

У підлозі перед ескалаторами на станціях метро є величезні плити з підйомним механізмом. Це гермозатвори, які піднімають під час найбільшої небезпеки, блокуючи вихід. Проходячи по них, я часто уявляв, як вони одного разу піднімуться, і я застрягну всередині, глибоко під землею.

За вікном виє сирена. У Телеграмі повідомляють про чергову атаку на моє місто, мій район. А також про гермозатвори — здається, сьогодні їх піднімають уперше за всю історію столичного метро. Я ж сьогодні обираю дім. Самотня підлога в коридорі мені тепліша за людну платформу метро. Але хтозна, що буде наступної ночі.

Дивіться також: Росія напала на Україну. Столиця у перший день великої війни — у фотографіях Вячеслава Ратинського