Марш життя

Території колишнього Янівського табору та єврейського ґетто у Львові сьогодні є звичайним міським районом. Тут мало що нагадує про події Другої світової війни та знищення єврейського населення міста. Два тижні тому «дорогою смерті» львівських євреїв пройшли учасники «Маршу життя». Їхня акція, говорять організатори, не політична. Бо найважливіше для них — зустріч, примирення та зцілення землі. 

Покривало мовчання 

Містечко Тюбінген в Німеччині славиться університетом Еберхарда Карла. Граф Еберхард заснував університет 1477-го. Того ж року він вигнав з Тюбінгена усіх євреїв. Єврейське життя повернулося до міста лише в 19 столітті. Однак у 1933 році переслідування відновилися — з Тюбінгенського університету звільнили усіх співробітників єврейського походження. Це був перший подібний прецедент у цілій Німеччині. Так це невелике містечко стало теологічним центром антисемітизму. Злочинці з Тюбінгена, студенти та професори, спричинилися до вбивства більше аніж 700 тисяч євреїв по цілому світу. 

— Коли я сьогодні дивлюся на себе в дзеркало, то думаю про те, що видаюся подібним на солдатів СС, — говорить Маттіас, високий двадцятирічний хлопець з коротким світлим волоссям. — Раніше мені здавалося, що я жодним чином не причетний до Голокосту. Я був байдужим до цього. Але кілька місяців тому дізнався, що мій прадід був членом СС. Він був тут, в Україні. Отже, брав участь у знищенні євреїв. Це не був хтось… Це був мій прадід! 

Маттіас приїхав до Львова з групою з Німеччини, щоби взяти участь у «Марші життя». До Львова їх запросили католицька спільнота «Живий вогонь» та Об’єднання харизматичних церков України. Подібні марші вже відбулися в більш аніж 15 країнах світу. Їхня мета — примирення між тими, хто вижив під час Голокосту, та нащадками тих, хто винен у трагедії. Перший «Марш життя» відбувся в Німеччині 2007 року. Його маршрут — дорога до концтабору в Дахау.

— Навколо міста Тюбінген було вісім концтаборів, — розповідає Ханс Ройс, міжнародний директор «Маршу життя». — Наприкінці війни там закінчилося пальне. В’язнів, яких не встигли знищити, вели пішою ходою, так званим «маршем смерті», більш аніж двісті кілометрів до концтабору в Дахау. Вони вмирали — від голоду, холоду, виснаження. Це відбувалося під нашими вікнами, але довгий час ми вдавали, ніби нічого не чули про це. Та одного разу на молитві в нашій церкві Господь відкрив нам такі слова: «Мовчання ваших батьків і дідів — воно у вас». У Німеччині, як і в Україні, ми досі живемо під тінню Голокосту. Якщо ми уважно поглянемо на нашу історію, то побачимо, що в наших родинах є або злочинці, або жертви, або ті, хто байдуже спостерігали за знищенням євреїв.

Отруєні пейзажі Львова

— Аню, подивися, як нас багато! — звертається сивочола жінка до своєї молодшої знайомої. Разом зі строкатою багатолюдною юрбою жінки крокують від залізничної станції Клепарів повз колишній Янівський табір до урочища Піски — дорогою смерті львівських євреїв. 

Території колишнього табору примусової праці та єврейського ґетто у Львові сьогодні є звичайним міським районом. Тут мало що нагадує про знищення єврейського населення міста в період нацистської окупації. Вейтман Беорн, який досліджує Голокост у Східній Європі, проливає світло на це трагічне місце. 

Під час війни через Янівський табір пройшло, ймовірно, 200 тисяч євреїв. У Янівському таборі не було газових камер — людей тут здебільшого розстрілювали. Місцем страт були Піски, так через тип ґрунту називали горбисту місцевість навколо табору

Офіційно львівське ґетто створили в листопаді 1941 року, табір примусової праці «Lemberg» — на початку 1942-го. Він був також майданчиком для вбивства євреїв і транзитним пунктом, звідки людей з вантажної станції Клепарів відправляли до таборів смерті в Белжеці та Собіборі. Під час війни через Янівський табір пройшло, ймовірно, 200 тисяч євреїв. У Янівському таборі не було газових камер — людей тут здебільшого розстрілювали. Місцем страт були Піски, так через тип ґрунту називали горбисту місцевість навколо табору.

— Сльози-сльози. Це був мій народ! — говорить смуглявий чоловік років п’ятдесяти п’яти. На його голові біла кіпа з зіркою Давида, а в руках — прапор Ізраїлю. Він також йде в колоні учасників «Маршу життя». — Я з Болгарії. Мене звати Іван, по-єврейськи Йоханан, «Бог змилосердився». Сім років тому я дізнався, що мою болгарську бабусю Спасу насправді звали Сара. Дід не захотів змінювати свого імені, він так і залишився Єремією. У моїй сім’ї ніколи не вимовляли слова «єврей». Ніколи, — Іван голосно дихає від хвилювання. — У мене більше немає слів. Сльози-сльози. 

Колона прибуває в Піски. Тут перед невеликою сценою вже зібралися десятки людей. Двоє чоловіків, привітавшись, перемовляються:

— Я багато пропустив?

— Ні, ми зібралися біля станції, музиканти заграли «Танго смерті», а ми вирушили в Піски. 

«Танго смерті» — мелодія, спеціально написана для виконання під час страт. Одного дня в Пісках розстріляли 25 тисяч євреїв. Музиканти звично заграли «танго», склали інструменти, роздяглися і останніми зайшли до різстрільної ями

«Танго смерті» — садистський винахід Ервіна Ріхарда Рокіти, заступника коменданта Янівського табору. Про це пише український історик Олександр Пагіря. Рокіта любив музику, був скрипалем джазового оркестру в Катовіце. З в’язнів табору, найкращих музикантів і композиторів Львова, він організував оркестр. Це була своєрідна візитівка Янівського табору. «Танго смерті» — мелодія, спеціально написана для виконання під час страт. Одного дня в Пісках розстріляли 25 тисяч євреїв. Музиканти звично заграли «танго», склали інструменти, роздяглися і останніми зайшли до різстрільної ями. 

— Місце, де ми зараз стоїмо, має досить нейтральну назву — Піски, — розпочинає урочисту частину «Маршу життя» Андрій Усач, дослідник Голокосту. — Але в період німецької окупації для євреїв «піти на Піски» означало — померти. У червні 1943 року Червона армія все ближче підступала до України, нацисти розуміли, що рано чи пізно їм доведеться залишити Львів. Тож вони вирішили приховати свої злочини. Тіла людей, яких убивали тут впродовж попередніх років, викопали і спалили, а попіл розвіяли. Весь простір, де ми стоїмо зараз, став великою могилою. Письменник Мартін Полак найточніше назвав ці місця — отруєні пейзажі. 

Голос крові

— Мене запросили на цю сцену як людину, яка пережила Голокост. Я мав би розповісти вам про ті страшні події, але я нічого про них не пам’ятаю, — звертається до присутніх на «Марші життя» Юрій Стожинський, чоловік у сірій, як і його волосся, кіпі. 

Пан Юрій народився в місті Броди 1941 року. Його батько був українцем, а мама — єврейкою. 

— Коли мені було два роки, мама загинула, — розповідає чоловік. — Вона поїхала до Львова, потрапила під облаву та вже ніколи не повернулася додому. Дід мав будинок з садом, там мене і переховували до самого звільнення міста від нацистів. Батько часом розповідав про маму, але я запам’ятав мало. Я виховувався в українському дусі, але після виходу на пенсію відчув «поклик крові». Мені закортіло більше дізнатися про євреїв, їхню історію та релігію. Слідами мами я відвідав табір смерті Белжець. Адже більшість євреїв зі Львова та Львівської області знищили саме там. Але в Белжеці мені сказали, що мама, найімовірніше, загинула в Собіборі, де опинялися євреї, яких арештували у Львові 1943 року. 

Пан Юрій дидактичним голосом додає ще кілька точних фактів: про газ, який застосовували у концтаборах, — від радянського танка Т-34, про тривалість агонії в’язнів — 20 хвилин, а тоді змучено сходить зі сцени. 

— Я не є добрим знавцем історії України, але коли почав цікавитися нею, то з болем читав деякі сторінки, — каже слідом Анатолій Гаврилюк, старший єпископ Об’єднання незалежних харизматичних церков України. — До Другої світової війни на українських теренах відбулося багато єврейських погромів. Декілька років тому ми з групою християн проїхали майже 20 міст та містечок, де жили і досі живуть євреї. Ми просили в них пробачення за те, що на нашій землі була пролита єврейська кров.

Обличчя пастора Анатолія бліде, без жодного рум’янця, вигляд — скорботний. 

— Євреї — вибраний Божий народ. Біблія каже: «Той, хто доторкається до Божого народу, доторкається зіниці Божого ока». На нашій землі до євреїв не просто доторкнулися, їх знищили. Багато людей цього вже не пам’ятає, але це пам’ятає земля. Слово Боже каже: «Голос крові брата твого волає до мене». Він волає не тільки до Бога, а й до нас. Що ми зробимо з цією пам’яттю? Наша земля осквернена, на ній прокляття за пролиту кров, а очищується воно тільки через покаяння. 

Пастор переводить погляд на людей, які сидять в перших рядах біля сцени. Це ті нечисленні, хто пам’ятає Голокост.

— Я представляю об’єднання християн, які делегували мене попросити пробачення у вас, євреїв, за те, що в Україні була пролита кров ваших батьків, дідів та прадідів. Руками не тільки нацистів, а й українців. Пробачте мені, будь ласка!

Пастор Анатолій стає на коліна. Літня жінка пильно дивиться на нього, зводить до неба очі, повні сліз, а тоді ствердно киває головою — пробачаємо… 

Сокрушення

Слова «сокрушення» не знайдеш у звичайних словниках, однак про нього багато роздумували релігійні мислителі. Воно означає смуток, розкаяння, бажання змінити себе і своє життя, розбитість серця, яке було кам’яним. Коли група з Німеччини стоїть на сцені в урочищі Піски, саме сокрушенням позначені їхні лиця. 

— Депортація 200 тисяч євреїв зі станції Клепарів. Садистське знущання з працівників Янівського табору. Страшні розстріли тут, в Пісках. Це були ми! — Ханс Ройс, міжнародний директор «Маршу життя», говорить стримано та чітко. — Це були наші діди — солдати та офіцери СС та Вермахту. Вони принесли ці страхіття до Львова. Ми стоїмо зараз тут, щоб знайти ті слова, яких ніколи не промовили вони. Ми хочемо попросити вибачення за те, що причинили українському народу. Хочемо попросити вибачення за те, що ми причинили єврейському народу. Багато українців ми покликали бути помічниками в наших злочинах. Часто примусово, але також і добровільно. Як німці, ми можемо тільки схилитися перед вами і попросити вибачення. 

Слідом за Хансом прощення просить двадцятирічна Кім, чотири прадіди якої були в СС, один із них — в Україні. Блакитноокий Маттіас, який місяць тому дізнався, що його прадід причетний до Голокосту. П’ятдесятирічний Майкл, онук Карла, який був нацистом, охоронцем табору у Львові, і ніколи в житті не жалкував про це. 

Тендітна Кім бере до рук скрипку і розпочинає грати якийсь незнайомий мотив. В урочищі Піски всі мелодії стають подібними на «Танго смерті». У цей час група з Німеччини дарує євреям, які присутні на «Марші життя», темно-червоні троянди. Маттіас, хлопець, подібний на солдата СС, підходить до Йоханана, якого все життя кличуть Іваном. Вони довго обіймають один одного. Їхніх лиць не видно. Тільки за здриганням плечей зрозуміло — плачуть. 

«Ти не служив Богу в радості!»

— Шалом, друзі! — вітається чоловік у чорному високому капелюхові. Це Мордехай Шломо Болд, головний рабин Львова. — У Торі написано: «Всі прокляття, які є в житті, тільки через одне — бо ти не радів життю, ти не служив Богу в радості!» Це обов’язок, про який також написано в Біблії, — бути радісною людиною. Бо чи можете ви собі уявити людину, яка прокидається зранку, дивиться у вікно, каже: «Який гарний сьогодні день», а тоді йде і вбиває десять тисяч євреїв?

Сонце поступово опускається над урочищем Піски. Хор цвіркунів, здається, акомпанує рабину. 

— Тіла тих, хто вбитий в Пісках, Янівському таборі, — знищені, але їхні душі живуть! — експресивно продовжує він. — Вони тут, з нами. Давайте святкувати життя! І тоді Голокост більше ніколи не повториться.

Рабин Мордехай замовкає, а опісля починає заворожливо співати кадіш, поминальну молитву. За кілька хвилин українською її перекладає інший рабин — Сіва Файнерман: 

— Боже, сповнений милосердя, — старечим голосом читає він, — захисник вдів і батько сиріт, молимо тебе, сущого на небі, даруй істинний спокій під покровом присутності твоєї душам мільйонів синів і дочок народу твого: чоловіків, жінок і дітей, що були розстріляні, вирізані, спалені, задушені і поховані живцем. Серед них були праведники і генії, стовпи вченості, знавці Тори і прості люди. Усі вони чисті і святі, бо кожен з них загинув в освячені імені твого. Кров їхня не піде без сліду в землю, і їхня смертна молитва не залишиться без відповіді, завдяки їхній праведності зберуться вигнанці на землю батьків, бо вони святі мученики Ізраїлю і завжди перебувають перед обличчям Всевишнього, з ним вони отримали вічний спокій. І скажемо всі: «Амінь!»

Коли я стояла там, в Дахау, то відчула, що моє серце падає і розбивається на шість мільйонів шматочків. І потім я побачила руку Бога, який збирає ці шматочки, формує заново моє серце і віддає мені

Серце розбивається

Роуз Прайс пережила шість концтаборів. Коли їй було 16 років, її визволили з табору Дахау. Вона була почесною гостею на першому «Марші життя» в Німеччині. Того року Роуз вперше після визволення опинилася на території концтабору. Коли нащадки німців і ті, хто вижив в Голокості, заспівали поминальний кадіш, у Роуз почалася істерика — вона гучно кричала та плакала. Проте за деякий час Роуз попросила організаторів «Маршу життя» надати їй слово. Вони були збентежені. Але коли ця майже вісімдесятирічна жінка розпочала промову, вона сяяла. Згодом в неї запитали, що ж із нею сталося? Відповіла так: «Коли я стояла там, в Дахау, то відчула, що моє серце падає і розбивається на шість мільйонів шматочків. І потім я побачила руку Бога, який збирає ці шматочки, формує заново моє серце і віддає мені». 

— І це те, чим є «Марш життя», — каже Ханс Ройс. — Ми безпорадно стоїмо перед розрухою нашої історії, але пліч-о-пліч із нами є Бог. Він дивиться на нас і зцілює.

За надання та ідентифікацію архівних фотографії дякуємо колективу Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору»:

1. Місце масового вбивства в’язнів табору примусових робіт «Янівська» — так звана «Долина смерті», 1944 р. Джерело: Державний архів Львівської області
2. Дротяна загорожа на території табору примусових робіт «Янівська», 1944 р. Джерело: Державний архів Львівської області
3-4. Оркестр табору примусових робіт «Янівська». Джерело: United States Holocaust Memorial Museum
5. Взуття, виявлене на території табору примусових робіт «Янівська», 1944 р. Джерело: United States Holocaust Memorial Museum
6. Речі, виявлені на території табору примусових робіт «Янівська», 1944 р. Джерело: Державний архів Львівської області  
7-8. Сцена з єврейського погрому неподалік тюрми на Лонцького, 1 липня 1941 р. Джерело: United States Holocaust Memorial Museum
9. Колишній в’язень Мойсей Корн — член так званої «бригади смерті», 1944 р. Джерело: United States Holocaust Memorial Museum

[Репортаж опублікований за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]