73-річна пані Ніна з села Грушуваха на Харківщині каже, що найбільше в житті боїться російських літаків.
— Це ужас, як вони по нам тут весною гатили! — ковтає сльози на власному подвір’ї. — От скажіть: хіба так може буть? Цивілізований же, наче, світ, а нас тут бомблять і вбивають.
Чотири місяці від початку повномасштабного вторгнення пані Ніна та її 55-річна донька жили у погребі. Інколи атаки росіян на Ізюмський район були такі масовані, що жінки по кілька днів взагалі не виходили на поверхню.
— В кінці червня, — продовжує заспокоївшись, — ми перший раз з 24 лютого заночували в хаті. Вона, звісно, наполовину розбита, шибки, ондо, майже всі повилітали. Але це все ж краще, ніж у підземеллі. Не знаю, скільки ще часу зможемо бути вдома, але погріб у нас завжди відкритий: якщо стрілятимуть — беремо собак, котів і всі разом туди.
Жінка та її донька — одні з небагатьох, хто залишився у Грушувасі. З понад 800 місцевих мешканців після відкритого вторгнення Росії у селі живуть не більше десятка осіб. Тут немає світла та водопостачання, не працює жоден магазин і вже давно немає фельдшерського пункту. Люди готують їжу на вогнищі і сподіваються, що російські снаряди не переб’ють їм решту птиці та худоби й залишать шанс зібрати з городів бодай якийсь урожай.
Поруч із цивільними на Ізюмщині налагоджують свій побут і військові.
— Коли знаєш, що наші десь близько, — каже пані Ніна, — навіть під авіацією почуваєшся якось захищеніше.
Саме під час однієї з російських авіаційних атак жінка познайомилася з 23-річним бійцем 93-ої ОМБр «Холодний Яр» із позивним «Мартін». Армієць їхав повз село на бензовозі: почув двигуни ворожих літаків і мусив ховатися.
— Зупинився, — тепер уже сміється жінка, — оце ж неподалік мого подвір’я. Разом те все перечекали: відбулися, на щастя, переляком, потисли руки та й, думала, по всьому. Коли наступного дня він знову приходе: «Добрий день, — каже, — я тут поруч проїжджав, то приніс вам їжі, беріть».
Між пані Ніною та «Мартіном» різниця у віці рівно 50 років, але це не заважає їхній дружбі. Військовий за можливості приїздить у Грушуваху, щоб допомогти старшій жінці та її доньці.
— А ми, — обіймає пані Ніна армійця, — тільки й можемо, що дякувати «Мартіну». Якщо в інших фронтових селах така ж біда, як оце у нас, то, знайте, люди: без наших військових ми, певно, всі б просто померли з голоду.