Донецьк
Каждый миг в Донецке — это почти что жизнь,
Я ему говорю: «Пожалуйста, удержись!».
Но его сыновья под вечер берут ножи
И идут пограбить дальние рубежи.
Я ему говорю: «Пожалуйста, не отпускай!»
Я ему говорю: «Сначала начнем давай!
Ты вот-вот исчезнешь, ну же, родной, выживай!».
Он в ответ молчит. У него теперь новый рай.
У него чужие зовутся теперь «свои»,
У него религия — выстрелы и бои,
В нем рыдают вороны, но молчат соловьи.
Он давно, давно ушел уже из семьи.
И теперь пожитки свои собрала семья,
Мы уходим молча от горечи и вранья,
Длинный поезд в рельсы тычется, как змея.
«Я люблю тебя, ты вечная боль моя».
И мне только чудится, он говорит: «И я»…*
Дике поле, земля козаків і селян-утікачів, промислова європейська Юзівка і радянське Сталіно — Донецьк пройшов довгий непростий шлях, перш ніж стати українським містом-мільйонником і зазнати російської окупації.
Перші шахти на території тодішньої слободи Олександрівки з’явилася ще на початку 19-го століття за ініціативи новоросійського генерал-губернатора Воронцова. Та промислове майбутнє Донецька забезпечив британський гірничий інженер Джон Юз, який через три десятки років заснував у цьому краї селище Юзівка, що скоро здобуло статус міста, і збудував там металургійний завод.
Місто пройшло через тотальну розбудову і кілька хвиль міграції, перш ніж усі його верстви — шахтарі та працівники заводів, інженери й культурна еліта — вкорінились і стали тими, кого сьогодні ми звемо донеччанами. Так само як і мешканці інших українських міст, вони переживали різні випробування: їх не оминули ані сталінський терор, ані німецька окупація, ані складний шлях у боротьбі за незалежність української держави. Мітингами, демонстраціями й шахтарськими страйками донеччани виборювали право бути частиною суверенної незалежної України.
Сьогодні місто вже шість років як захоплене російськими гібридними військами. В останню неділю серпня традиційно відзначаємо День міста. Сподіваємося, донеччани ще святкуватимуть його на вулицях вільного українського Донецька.
У цьому фотопроєкті публікуємо серію миттєвостей з історії міста — від початку нульових і до перших днів окупації — у світлинах донецького фотодокументаліста Сергія Ваганова. Член Національної спілки фотохудожників України, переможець міжнародних фотоконкурсів і багаторічний кореспондент українських та міжнародних фотоагенцій, таких як Associated Press, EPA, France Press, УНІАН, Сергій понад 20 років знімав Донецьк. Ці знімки склали символічну енциклопедію міста.
Ми також попросили поділитися емоціями від перегляду цієї серїі журналістку родом із Донецька Анну Хрипункову:
«Донецьк — це колекція історій та відчуттів. Звичайно, в кожного вона була своєю, але це нормально: місто ніколи не було монолітом стандартів. Його миттєвості були різними, неповторними. Ось Донецьк суворий та практичний, а ось — романтичний та легковажний; ось — спортивний та підтягнутий, а ось — лінивий, розлогий, ніжний від сонця і спеки.
Він завжди змінювався. Рухомий, активний. Живий. Відчути цей рух — щастя. Спіймати — талант на межі прозріння. Саме такий талант, як у Сергія Ваганова, що не лише спіймав наші, донецькі, миттєвості, а й зміг вловити саму їхню суть, самісіньку глибину.
Ба більше, він створював енциклопедію донецького життя — а вийшов календар. Кожна світлина — день Донецька. Вигравання його душі. Переглядаючи ці відсвіти нашого міста, відновлюємо власну історію буття.
Тут ми вперше виїжджали на новісіньку магістраль, а там уперше зареєструвалися на рейс у новому терміналі ДАПу. Тут ми відчували розривну хвилю від вибуху на шахті, що розчинив у повітрі сотні шахтарських душ, а там відбудовували нове місто. Тут ми були українцями, а там… — теж були ними. Цікаво спостерігати, як синьо-жовта лінія проходить крізь кожну з донецьких миттєвостей. Ми бачимо її скрізь, бо вона скрізь і була. Невимовна. Непомітна.
Донецьк не просто був українським. Він просто не міг бути якимось іще. Це відчуває кожен донеччанин, бо спершу звик до цього, потім перестав помічати, а згодом втратив. Ці знімки — компенсація втрати. Нагадування.
Сьогодні ми вже не можемо просто дивитися на світлини з Донецька — ми знов і знов проживаємо те, що було там, за ними. Ми ніколи не бачимо просто знайомі місця, вулиці, будівлі. Ми бачимо шлях від цього місця до самісінького нашого дому. Ми проходимо цей шлях кожного разу — від «Донбас Арени», від Кальміусу, від будівлі ОДА.
Що найцінніше у цих фото? Те, що на них — не тільки шахтарі, олігархи, зірки, протестувальники… Тут ми бачимо себе. У центрі Донецька відкривали пам’ятник Стусові, а ми? Де в ці хвилини були ми? Пригадуємо: вдома чи на роботі, поруч із філфаком чи у своєму спальному районі. Ми були там. У тому місті. У той самий час. Якби можна було потрапити всередину світлини, ми б знайшли себе за пів години. Ми точно знаємо, де шукати.
Ці світлини — відображення нас. Нагадування про нас. Машина часу. Шанс урешті-решт! Бо якщо минуле можна так легко пригадати завдяки таланту фотографа, то хіба ж пам’ять ця не може стати основою для майбутнього?».
29 липня 2013 року. Вид на річку Кальміус і Київський район Донецька. 
9 серпня 2013 року. Вид на Шахтарську площу з бізнес-центру «Північний».
15 травня 2012 року. Вболівальник української збірної на матчі ЄВРО 2012 між Україною та Францією. 
15 травня 2012 року. Донецьк у день матчу ЄВРО 2012 між збірними України та Франції. 
19 червня 2006 року. Вболівальник ФК «Шахтар» на тлі українського прапора.
20 травня 2009 року. Вболівальник донецького ФК «Шахтар» радіє перемозі клубу у фіналі Кубка УЄФА. 
21 травня 2009 року. Капітан ФК «Шахтар» Дарійо Срна вносить Кубок УЄФА до будівлі донецького аеропорту.
22 липня 2005 року. Підлітки-працівники нелегальної шахти-копанки у Макіївці. 
22 липня 2005 року. Працівниця нелегальної шахти-копанки у Макіївці. 
8 липня 2004 року. Мешканка селища Мандрикіно на власному обійсті.
23 лютого 2006 року. Безпритульний хлопчик несе молоко та хліб своїм друзям у підвал житлового будинку в Макіївці. 
16 липня 2006 року. Підлітки катаються на зчепленні трамвая у центрі Донецька. 
20 лютого 2004 року. Стриптизерки танцюють під час відкриття автосалону в готелі «Шахтар»
29 серпня 2009 року. Відкриття стадіону «Донбас Арена». На сцені — американська співачка Бейонсе. 
29 серпня 2009 року. Відкриття стадіону «Донбас Арена». 
4 березня 2011 року. Вид на чашу стадіону «Донбас Арена».
5 лютого 2014 року на змаганнях турніру «Зірки жердини» в Донецьку французький легкоатлет Рено Лавіллені з першої спроби подолав планку на висоті 6,16 м, встановивши новий світовий рекорд. Таким чином він побив результат Сергія Бубки. Це була остання «Зірка жердини» після 24 років існування всесвітньо відомого турніру. 
16 листопада 2012 року. Хокеїсти команди «Донбас» під час матчу разом з уфинською командою «Салават Юлаєв» на льоду стадіону «Дружба».
20 липня 2004 року. Рятувальник після підйому на поверхню. Вибух на шахті «Червонолиманська» у місті Родинське забрав життя 36 шахтарів і 1 рятувальника. 
19 серпня 2001 року. Шахтар Анатолій Маншилін, який постраждав в аварії на Шахті ім. О. Засядька, у кареті швидкої допомоги. У цей день від вибуху метану загинуло 55 людей. 
10 липня 2009 року. Шахтарі шахти ім. О. Скочинського в Донецьку наступного дня після аварії, що забрала життя 13 людей. 
9 грудня 2004 року. Шахтарі, потерпілі під час вибуху на одній з донецьких шахт, допомагають один одному в палаті опікового центру Інституту невідкладної і відновної хірургії ім. В. Гусака.
27 червня 2009 року. «Водяна битва» молоді у парку ім. Щербакова.
23 серпня 2013 року. Підйом національного прапора на флагштоці перед Донецькою ОДА у День прапора. 
9 лютого 2014 року. Активісти донецького Євромайдану на бульварі Пушкіна. 
22 травня 2005 року. Молоді люди цілуються під час святкування Дня Європи в Донецьку.
7 квітня 2014 року. Проросійські бойовики піднімають російський прапор над Донецькою ОДА. 
6 квітня 2014 року. Проросійські бойовики проривають кордон міліції перед Донецькою ОДА. Того дня її було остаточно захоплено.
28 квітня 2014 року. Останній український мітинг у Донецьку, жорстоко розгромлений проросійськими бойовиками на центральній вулиці міста. 
28 квітня 2014 року. Останній український мітинг у Донецьку, жорстоко розгромлений проросійськими бойовиками на центральній вулиці міста.
*Авторка вірша — Анна Хрипункова
Текст — Дарія Безрученко, Анна Хрипункова
[Серію опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.
