Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Новий дім

    Новий дім

    Ця історія — про важливість колективізму, що, здавалось би, давно знецінений. Протягом трьох років у стихійно перетвореній на сквот будівлі у центрі Одеси понад сто переселенців із Донбасу облаштовують нове життя замість понівеченого війною. Автор фоторепортажу Олександр Хоменко — український фотокореспондент, фоторедактор і журналіст, більдредактор сторітелінгового проєкту Ukraїner.

    «Покинутому будинку на вулиці Успенській, 4, в Одесі понад 120 років. 24 червня 2016 року в його двір увійшла група переселенців із Донбасу — щоб охороняти недоремонтовану комунальну споруду від можливого незаконного продажу. Чотири дні ночували просто неба. На п’ятий день пішов дощ, тож почали займати кімнати.

    Його збудували в 1874-76-х роках як гуртожиток для працівників порту. 2008-го споруда остаточно дійшла до аварійного стану, тому звідти усіх виселили й розпочали реконструкцію. 2014-го будинок передали на баланс області, та переселенці так і не знайшли документів про те, чи була реконструкція гуртожитку завершена. Будівля складається з трьох корпусів, один із яких на момент заселення був майже повністю відремонтований, а кімнати гуртожитку — перегруповані у квартири. Два інших корпуси перебували в аварійному та напіваварійному стані. 

    Зараз тут живуть 118 переселенців. Переважно це сім’ї з малими дітьми й люди літнього віку, для яких винаймання житла в Одесі — задороге задоволення. Їхні оселі на Донбасі або зруйновані, або лишились на окупованих територіях. Повертатися навіть після завершення війни ніхто з переселенців не хоче — надто травматичним був досвід війни. Але стихійно утворений сквот, де живуть переселенці, і далі належить міській владі, яка може будь-коли їх виселити.

    За три роки життя у сквоті переселенцям неодноразово доводилося гуртом відстоювати своє право на житло на акціях протесту. Побутові й організаційні питання вони теж вирішують на загальних зборах. Спільне господарювання утворює простір і для культурних ініціатив, зокрема тих, що мають на меті виховати дітей українцями. Війна змусила багатьох переселенців усвідомити, чому Донбас — це Україна».

    Геннадій із Ровеньків — біля входу у двір сквоту на Успенській, 4
    Двір сквоту
    Заготівля дров для опалення сторожки. Невідремонтованих корпусів досі не опалюють. Люди гріються електроприладами, через що постійно зникає струм в застарілій мережі
    Олександр із Торецька проводить світло у двір
    Давид із Ровеньків грає у війну з бабусею. У перший корпус — майже завершений та поділений на квартири — поселили родини з двома і більше дітьми. Решта два корпуси були в аварійному стані, кімнати там відновлювали власними силами. Третій корпус і досі нежитловий
    Марина з Луганської області плаче, згадуючи, як дорогою на роботу потрапила під артилерійський обстріл. Її онук Назар лише нещодавно знову заговорив після психологічної травми від обстрілів
    Баба Дуся з Донецька — найстаріша мешканка сквоту. Разом із сином Сергієм вони живуть у маленькій кімнаті у другому корпусі
    Людмила з Донецька — в кімнаті, де живе з двома синами. Одного з них сильно побили під час проукраїнської демонстрації в Донецьку. «13 березня остання бійка у них була, коли зарізали цього хлопчика Чернявського. Мої Сашко та Юрко теж там були, і їх побили сильно, а Юрко зник на кілька днів, ми його взагалі не могли знайти. Сашко прийшов уночі весь побитий — ні очей, нічого, обличчя — суцільне місиво, все розірване. Каже: “Мамо, я їхав у маршрутці й тримав прапорець”. Юрко згодом теж повернувся — у напівсвідомому стані, в чужому одязі. Кричав, забивався в кут, намагався навіть із балкона стрибнути»
    Василь і Тетяна — батьки Наталії з Ровеньків, приїхали до неї в гості з Донеччини
    Ольга з Донецька називає свою кімнату «кімнатою Шахерезади» — через синє оздоблення. Її чоловік залишився на окупованій території, вона змушена туди час від часу їздити. «Я пройшла 90-ті, займалася бізнесом. У мене був заводик рибний. Як почалася війна, ми не вивезли нічого — сподівалися, що все ось-ось закінчиться. І от я, бізнесменка, заходжу у трамвай і кажу: “Люди, я не прошу грошей, якщо є хоч цукерка — дайте дитині”. Бо внуки фантики на вулиці підбирають і нюхають. Одного разу, коли ми жили на одеській Лузанівці, у подвір’я чужі діти кинули петарду. А мої попадали за звичкою, голівки накрили»
    Перший, майже повністю відремонтований корпус будинку на вулиці Успенській в Одесі. На склі одного з вікон на верхньому поверсі — новорічний малюнок
    Кімната у другому корпусі. Санвузол довелось облаштовувати просто тут
    Софія з Горлівки грається з цуценям у приміщенні, яке вона зайняла у першому корпусі. Жінка керує громадською організацією переселенців «Гарні люди», учасники якої заселилися в будинок на Успенській, а також очолює оргкомітет сквоту
    Наталія з Єнакієвого разом зі своїми трьома дітьми — у квартирі, яку вони займають у сквоті на вулиці Успенській в Одесі
    Юрій і Анна з Донецька граються із донькою Ангеліною — першою дитиною, народженою у сквоті переселенців
    Колишній шахтар Микола, його дружина Інна та доньки Наталія і Юлія разом із численними домашніми тваринами. Перед війною вони жили біля Донецького аеропорту, з ними 24 тварини. 2006 року Микола єдиний не загинув від вибуху газу на шахті імені Засядька. Врятувала його дружина Інна, не дозволивши передчасно залити шахту рідким азотом — він витісняє кисень, роблячи неможливим подальше вибухання
    Ірина з Донецька та її доньки Дарина і Марія у своїй квартирі у першому корпусі. Її чоловік Роман раптово помер від інфаркту, коли сім’я вже заселилася в будинок на Успенській
    Анна з Донецька відбирає одяг гуманітарну допомогу для мешканців Авдіївки. Рік тому жінка сама почала збирати такі пакунки й тепер щомісяця надсилає вбрання до прифронтового міста
    Фрагмент виставки малюнків дітей-переселенців у дворі сквоту
    Переселенці несуть пакунки із зібраним у сквоті одягом, аби надіслати їх у прифронтову Авдіївку
    Діти з Донбасу співають гімн України біля могилки щойно похованого ними їжачка у дворі сквоту
    Ірина з Торецька на гойдалці у дворі сквоту. Гойдалку для дітей зробили у перші місяці після заселення. Це улюблена, але не єдина розвага для тутешніх дітей — розміри двору дозволяють їздити на скейті й навіть велосипеді
    Єгор із Донецька вчить уроки
    Наталія з Єнакієвого годує доньку Ельвіру. Наталію переселенці прозвали «Мадонною Успенки». Вона однією з перших прийшла на територію будинку й ночувала разом з усіма надворі з немовлям на руках
    Діти репетирують святковий виступ у дворі сквоту
    Дорослі співають пісень, святкуючи річницю сквоту
    Розваги в обідній час
    Анатолій із Ровеньків вигулює собаку у дворі сквоту. Цей колишній шахтар тепер — місцевий майстер на всі руки, хоча в нього немає двох пальців
    Чоловіки вивантажують килим, який привезли для дитячого центру, обладнаного в одній з кімнат третього корпусу
    Юрій з Донецька в образі Чахлика Невмирущого відпочиває, готуючись до вистави з нагоди другої річниці сквоту 
    Олександр із Торецька вибиває килим у дворі сквоту
    Софія з Горлівки й Наталія з Єнакієвого готують Анну з Донецька до вистави з нагоди річниці сквоту
    Прибирання у дворі будинку, де живе понад сто переселенців із Донбасу
    Олена з Донецька і Віталій з Вигоди готують у дворі сквоту святковий стіл на першу річницю, відколи існує це їхнє помешкання 
    Спільне приготування до урочистостей
    Веселощі під час святкового застілля
    Дорослі й діти змагаються у перетягування каната
    Юрій та Анна з Донецька у дворі будинку
    Іра з Торецька виглядає у двір сквоту

    [Матеріал опублікований за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00