Шпарина

Цю київську новобудову, що височіє над лівим берегом Дніпра, оточують ряди таких самих бетонних мурашників. Вони насуваються на місто у загрозливій, геометричній прогресії. Якби не арка, крізь яку видніється Велика лаврська дзвіниця (випадкова вдача чи задумка архітектора?), уявити світ поза межами цього спального району було би неможливо. Більд-редактор всеукраїнської газети «День» Микола Тимченко щодня намотує десятки кілометрів містом у пошуках вдалих кадрів. Його погляд вихоплює несподівані урбаністичні поєднання, що час від часу виникають у безкінечному вирі київської забудови.

«Нічого нового тут немає — таке було і півстоліття тому, коли у Києві почали зводити висотні будівлі. Звичний розвиток міського простору, де варварство і культура сходяться у химерному, безжальному танго. І все ж я думаю, що малоповерхова забудова — людяніша. Мені важко знаходитися поміж висотками — купами бетону, що плавляться на спеці та продуваються всіма вітрами в холоди. Втім, можливо, сучасним містянам затишно ховатись у мурашниках. 

Ця споруда має гарний краєвид — Дніпро, за річкою сідає сонце… Мабуть, тамтешні мешканці переважно задоволені життям. Принаймні ті, у кого вікна виходять на правий берег. Мені чомусь подобається думати, що арку влаштували спеціально, хоча могли би втулити ще пару квартир: аби люди мали змогу вирватися і дивитись на Дніпро. Я обов’язково повернуся сюди у жовтні. Можливо, мені ще пощастить зловити у тій шпарині захід сонця».