Жіночий голос фотографії

Фотодокументалістика — не лише чоловіча професія. Щоб побороти суспільний стереотип і водночас дати одна одній відчуття солідарності й підтримки, українські фотографки на початку 2020 року створили представництво світової організації Women Photograph в Україні.

Головна місія Women Photograph — підсилення голосу жінок у фотографії. Доступна для редакторів база даних організації містить контакти більш як тисячі незалежних фотографок-документалісток із понад ста країн світу. 

Ініціаторки Women Photograph Ukraine Оксана Парафенюк і Анастасія Власова успішно співпрацюють із низкою міжнародних видань, серед яких The Washington Post, The New York Times, The Wall Street Journal, The Times, Newsweek, The Guardian, National Geographic, Spiegel Online, Al Jazeera English та інші. Локальна українська спільнота вже об’єднує близько 70 професійних фотографок.

Багато жінок фотографок так чи інакше професійно стикалася з побутовим сексизмом та гендерною дискримінацією. Жінки часто натрапляли на поблажливе ставлення з боку колег-чоловіків, отримували іронічні коментарі й мусили доводити, що вони у професії невипадково. «Наприклад, фоторедактор міг зателефонувати і попросити підскочити і зняти акцію під Радою. Доїхати потрібен час, тож я кажу, що не встигаю, запізнюся. А фоторедактор відповідає: “Навіщо стільки часу? Ти що там, голову миєш?” Ясно, що такі слова ніколи не будуть адресовані чоловіку», — розповідає Анастасія Власова. Фотографка пояснює, що особливо нелегко жінкам на початку кар’єри: «На тебе всі дивляться як просто на дівчинку з фотоапаратом, яка за рік-два вийде заміж, народить дитину — і вся ця фотографія мине. Всерйоз тебе не сприймають. І тобі буквально треба доводити, що ти у професії надовго».

Анастасія багато знімає на Донбасі та має що розповісти на цю тему. «Якось я фотографувала військових на блокпості під Попасною. Це було легально, про нас із журналісткою знали. Раптом вийшов командир одного з підрозділів і почав повторювати, що, якби його воля, він би взагалі не пускав жінок на передову, бо жінки мають сидіти вдома, готувати борщі, народжувати дітей. У більшості таких ситуацій я усміхаюсь і відповідаю щось нейтральне. Але він це повторив удруге й утретє. Тоді я не витримала і кажу: давайте кожен буде займатися своєю справою — ви військовий, а я фотожурналістка, у мене редакційне завдання. Він просто вибухнув, погрожував розбити мені техніку».

Серед українських фотожурналістів дійсно більше чоловіків — у цьому легко переконатися на будь-якій події чи прес-конференції. Хлопці мають перед собою рольові моделі, особливо воєнних фотокорів, а дівчата — переважно ні. «Ми знаємо про Роберта Капу, Джеймса Нахтвея та інших, але роботи жінок, які теж знімали війни, менше на слуху: Герда Таро, Маргарет Бурк-Вайт, Катрін Лерой та багато інших», — говорить Оксана Парафенюк.

Учасниці Women Photograph наголошують — важливо, аби історії були розказані різними голосами. «Жінки приділяють більше уваги темам тілесності, материнства, прийняття себе. Це фізіологічні й водночас душевні теми, до яких героїні не завжди хочуть допускати фотографів-чоловіків», — розповідає фотографка Аліна Смутко. — «Війна на знімках воєнних кореспонденток часто має зовсім інший вигляд, аніж кадри тих самих подій, зафіксовані чоловіками. Мені бракує слів, щоб пояснити цю різницю, але її нескладно вловити очима. Є культури, у яких жінка ніколи не підпустить до себе чоловіка з камерою, але довіриться жінці. Якщо ми виносимо за дужки жінок у професії, то разом із ними викреслюємо і такі історії, таких героїнь. Може, якби “афганську дівчинку” фотографувала жінка, то Шарбат Гула дивилась би на нас зовсім іншим поглядом».

[Фотопроєкт опублікований за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]