Жити далі. Вийшов друком шостий номер журналу Reporters

Друкований журнал літературного репортажу виходить вшосте. Reporters №06/2024 — про те, як українцям, які переживають різні, подекуди незіставні досвіди війни, жити одне з одним далі: у втомі і надії, вдома і за тисячі кілометрів, з болем і у спробах знайти ґрунт, з якого проростуть емпатія, прийняття і єднання. Першими свої примірники традиційно отримають амбасадори та амбасадорки The Ukrainians Media.

ПРО АВТОРІВ

160 сторінок репортажів від Віри Курико, Світлани Ославської, Олени Лівіцької, Альони Савчук, Данила Павлова, Ольги Омельянчук, Ганни Грабарської, Сергія Коровайного, В’ячеслава Ратинського, Наталії Нагорної та інших. До номера також увійшли колонки письменників Артема Чеха та Андрія Любки, репортерок Христини Коціри та Ярослави Тимощук, польського журналіста Павла Решки та хорватської авторки Славенки Дракуліч.

На обкладинці — світлина від фоторедактора Reporters Данила Павлова. Це герої репортажу «Фасолька і Мірошка» — ветеран російсько-української війни Сашко Фасоля і його дівчина Анна Мірошніченко. На двох вони мають три коліна — і жодної стопи. Обидва стоять на силі й бажанні жити далі.

ІСТОРІЇ У НОМЕРІ

До журналу увійшли текстові і візуальні історії про те, що «везуть» із собою українці, покидаючи окуповані території, і про те, чому інші залишаються в обстрілюваних селах; про українське покоління, яке народиться для життя, а не для боротьби, і про те, чому війна ніколи не закінчується у день, коли закінчується війна; про драму довкола військового пантеону і чому не можна мірятися смертями; про майбутнє повернення з фронтів і про потребу знайти і поховати загиблих на війні; про чернігівців, які повернули драмтеатру сцену після влучання балістичної ракети, і про Посад-Покровське, де немає жодного цілого будинку, але жінки фарбують нігті, сіють озиму пшеницю і святкують життя.

«Ми сваримося у соцмережах і поміж собою. Через справді важливі речі і через дрібниці. Часом змусити нас забути про “срачі” можуть хіба нові, масштабніші за попередні, атаки з повітря й землі на наші міста. (…) Ворог у всіх нас один, і він зовні. Тож відповідальність кожного українця сьогодні — гідно чинити опір і піклуватися про своїх, аби лишатися сильними», — пише у редакторській колонці Марічка Паплаускайте.

ЯК ОТРИМАТИ

Журнал поки доступний лише для Спільноти The Ukrainians Media, за чиєї підтримки виходить друком. Тим часом придбати можна англомовний спецвипуск Reporters із 155 ключовими документальними кадрами повномашстабного вторгнення Росії в Україну.

У фітнес-залі із синіми стінами та широкими дзеркалами ходить узад-уперед рудоволоса жінка у ледь блакитній футболці та легінсах. Вона тримає тибетську чашу і крутить навколо неї чимось схожим на старий товкач. Чаша відгукується дзвоном. Місцями так, наче ти на дзвіниці старої церкви.

З величезних вікон видно хвилі гір: темнішу, чіткішу, суворішу й ту, що наче в диму, — розмиту, віддалену, але більш таємничу.

На підлозі, встеленій карематами, лежать жінки. Вони слухають монотонне звучання. Гір. Чаші. Голосу рудоволосої…

Але не всім вдається забутися. Всередині в цих жінок те, що забути навіть на мить — важко. Треба навчитися з цим жити. 

Фонд «Голоси дітей» уже другий рік поспіль організовує табори для дорослих та дітей з важким досвідом війни. Цього разу в Карпатах працює остання літня зміна. На ній жінки з дітьми. Винятково жіночий кемп для тих, хто втратив, хто чекає з полону, хто жив в окупації чи в зоні бойових дій. Ці жінки мусять мати подвійну силу: за себе і за своїх дітей. Вони водномить стали чимось схожими на соляні стовпи: соляні, бо носять у собі сльози, стовпи — бо є чи не єдиною опорою своїм дітям під час війни. 

Як працюють із жіночим болем в українському місті, що сховалося від війни у горах, але не втекло від неї? Троє учасниць проєкту знайшли силу розповісти свої історії.  Ще три тижні тому цього не зробили б, а тепер — можуть.

Їй треба лишатися сильною

Санаторій «Карпати» в курортному місті серед гір — Трускавці. Серпень на фінальній стадії: вдень — спека, вночі — зорепад. Людно. Працюють ресторації, кав’ярні, бутики та ринок із сувенірами. На парканах — афіші про виступи Романа Скорпіона, Іво Бобула, інших. Гори обіймають місто і заманюють туристів. У мирний час сюди їдуть відпочити й оздоровитися. Тепер часто — зцілитися від війни.

Тут війну чутно інакше: не у вибухах за вікном.

— Везу пораненого. Йому дзвонять, а він плаче. Питаю: чого плачете? Виходили, каже, з окруженія, з ними дівчинка-медсестра, 20 років, ше навіть замужем не була, а таке вперте, розумієте? Зубами плащ-палатку і раненого тягнула! Вся в крові, немита, сім днів спасалися… І от — підтвердилося: вона там в полі лежить, тоже мертва. Так мужик плакав, — місцевий таксист вириває зі спогадів одну із сотень розмов з військовими, яких возить до санаторіїв чи у шпиталь. 

Каже, вони то жартують, то плачуть, то мовчать. Можливо, цей же водій віз у санаторій «Карпати» котрусь із моїх жінок.

— Фонд опікується дітьми, але там розуміють: якщо дорослі поруч не можуть стабілізуватися і прожити біль, то діти — теж нестабільні. Ось звідки ідея про табір, —  пояснює психологиня проєкту Марина Дробишева, одна з тих, хто працює в ньому від першої зміни, яку провели у травні 2023-го. 

Кожне занурення в історії учасниць спонукає думати про якийсь особливий жіночий біль війни. Он вони на карематах у залі чи в колі на груповому батьківському занятті — різні за темпераментами, сміливі й не дуже, говіркі чи тихенькі. Але всіх щось незримо пов’язує.

— Він є. Він про те, що вона не знає, як буде далі, але їй треба лишатися сильною, щоб допомагати триматися своїм дітям. Це великий жіночий біль за країну, яка руйнується. Біль війни — то біль втрат. Ми втрачаємо мирне життя, уявлення про безпечний світ. Люди, яких ми вважали сусідами, стали нашими ворогами. Це біль утрат ціннісних, фізичних, втрат близьких людей. Для тих, хто поїхав, то втрата своєї країни, — міркує Марина.

У цій ситуації жінці треба бути не тільки тією, хто діє, а й тією, хто підтримує, турбується, каже вона. А на це не завжди є сили.

За три тижні учасники табору мають вісім занять в основній психологічній групі, дорослій та підлітковій. В усі інші дні — арттерапія, тілесна терапія, кіно- чи звукотерапія… На батьківських зустрічах психологи (а їх у зміні кілька) говорять з мамами про дітей. Психоедукаційна робота (роз’яснення, інформування про психічне здоров’я, психічні негаразди та їхні наслідки) розмежовується вправами на відновлення, дихання, візуалізацію.

Жінки не боронять нам побути з ними на тілесних практиках. Тут без їхнього дозволу жодного подиху не роблять публічним. Зала наповнюється голосами і жартами. 

— Обережно. Перше, що ми робимо в тілесній терапії, — дозволяємо собі турботу про себе, — чутно між дзеркалами.

У цей день вони вчаться робити елементарний масаж ніг, який би дуже згодився щовечора хвилин на 10-15. Далі сеанс зі звуковими чашами. Жінок просять не підніматися після сеансу різко і дати собі поспати, якщо хочеться. Тут, на карематі.

— Що б там не відбувалося у житті, моє тіло, мої емоції, мої почуття та думки — це те, чим я можу керувати, бо це завжди зі мною. Навіть якщо приходять думки, які мені не подобаються, я їх можу спинити, — здіймається над ними розмірений та спокійний голос.

У залі тиша. За вікном бринять гори, збирається на дощ, кожна потай приміряє на себе сказане, на свою біду і свою війну. Психологиня бере звукову чашу, розкручує, постукуючи, — дзвін розходиться залою, наче то стелиться дим перед дощем по землі.

— Дзинь, дзиинь, дзиииинь… 

— Ми наповнюємося і відновлюємося. Наповнюємося і відпускаємо. Ми відпускаємо і наповнюємося. І відпочиваємо… 

Сеанс із чашею плавно переходить у біосугестивну терапію. Потім трохи вправ на балансирах: тримати рівновагу, триматися за когось поруч, не впасти. Тим часом жінку, що обома ногами на балансирі намагається котити лабіринтами невелику кульку, міцно тримає за руку інша жінка.

І будуть дивитися, коли страшно

— Весь цей час я таблеток не пила. Тут я вийшла зі стану зомбі. Як приїду в Миколаїв — усе повернеться. Попереду боротьба, але тепер я знаю, як себе стабілізувати і не дійти до крайнощів.

Вікторія Шевченко спиняється під низкою годинників у холі санаторію. У мирну пору ті показують туристам час у столицях різних країн. Їй вони — про чекання. Це, каже, у війні найважче. Вікторія чекає з полону Дмитра — чоловіка і тата двох своїх доньок. Це його другий полон. У перший він втрапив на початку війни, тоді зміг вирватися від так званих деенерівців. Зі зламаними ребрами, слідами катувань, але зміг. А перед повномасштабним вторгненням Дмитро повернувся воювати. У боях за Маріуполь морпіх 36-ї бригади потрапив у полон вдруге. 16 місяців чекання, два листи від Червоного Хреста і постійне вдивляння в обличчя кожного звільненого, розпач.

— Усі кажуть: «Віко, ти повинна триматися, бо в тебе діти». Ні! Є стан, у якому навіть вони не тримають. Одна з мам на проєкті сказала фразу, від якої я довго відходила: «Мені треба просто, аби все закінчилося». Добре тим, хто вже поховав. Добре тим, хто вже дочекався. Але оце чекання — то найстрашніше. Вони — там, і їх не збираються повертати. 

У їхній однокімнатній квартирі в одному з центральних районів Миколаєва є комірка, там вона з дітьми ховається від російських обстрілів. Коли кепсько — хапають килим у коридорі й біжать у під’їзд. Там — далі від вікон, обійми стін і більше шансів.

Якось, коли Миколаїв лишився без води, постановили виїхати. У жінки там немає рідні. Мати — в Росії, їй вона не змогла довести, що росіяни їх не рятують, а вбивають, тому обірвала спілкування. Виїхали в Чернівці, але за трохи повернулися. Діти прагнуть бути там, де їм хочеться чекати на тата. Іноді вони кажуть, що хочуть «лягти там, де тато спав», бо так стає легше.

До повномасштабної Вікторія працювала у крамниці з іграшками і мріяла про власну справу. Тепер без роботи, а свою місію бачить у тому, щоб триматися і тримати одне одного — з дітьми й такими жінками, як сама.

Був період, коли не могла ні їсти, ні пити, ні спати.

— Думала: от сиджу їм, а він не їсть; сплю, а він не спить. Схудла і занедбала себе, стала хворіти. Діти казали: «Мамо, глянь на себе». Далі ми організувалися, зібралися в групи, стали плести сітки, устилки шити, допомагати ЗСУ — і я взяла себе в руки та почала лікуватися. Приїду додому і буду дуже старатися, аби наші дівчата теж ішли до психологів, не боялися, повірили. Інакше не впоратися, якою б сильною не була, — каже Вікторія, поглядаючи на годинник із написом «Київ», який угорі над нею монотонно відбиває свій, український, час. 

За три тижні у Трускавці ожила і 8-річна Уляна, а з 16-річною Даною нарешті налагодилися стосунки, які до того зовсім розклеїлися.

— Я не вірила в те, що 21 день роботи з психологами щось змінить. Здавалося: нап’юся транквілізаторів — і яке там «треба дихати». Але — ні. Тут мені сказали, що я помилялася, коли тримала все у собі. Ти постійно боїшся. Ти не дозволяєш собі заплакати при дітях. А тут — бачите? Я розказую, а сльози біжать. Дуже шкодую, що стільки місяців мучила себе і дітей.

Коли Уляна бачила на вулиці чоловіка, який тримав на плечах донечку, то не плакала: стискала кулачки і зціплювала зуби, відверталася й намагалася завернути у протилежний бік. Тато тримав її так само.

— А зараз, — зауважує Віка, —  ми можемо обійнятися, сісти й поплакати разом. У тому горі, у тій нашій однокімнатній квартирі, ми дуже віддалилися одна від одної. У мене своє, у них своє. Ми ніби й намагалися говорити. А тут нас навчили — як. Те, чого не помічаєш удома, тут стає очевидним. Таке враження, що його дістають і показують  тобі дуже фахові і чуйні люди. 

У Миколаєві Уляна тримає під ліжком коробку. В неї складає малюнки, листівки, якісь дрібнички… Після арттерапії у Трускавці вона теж приносить малюнки. Кладе їх у конверт, який зробила сама. Якось Вікторія, яка завше прагнула не втручатись у простір дитини, обережно спитала, що то за конверт.

— Мам, раніше всі малюнки були тобі, а тепер збираю татові. Приїде — буду діставати й показувати, де я була і що робила, — відповіла Уляна.

У Трускавці вони багато фотографують, світлини зберуть в альбом і занесуть його в їхню комірку у Миколаєві. З неї давно викинули старі іграшки й різні речі, постелили матраци, поставили воду, ліхтарі і все необхідне, щоб пересидіти обстріли. Туди, каже Вікторія, покладуть фотографії з гір та міста під ними і будуть дивитися, коли страшно.

А він: «Справишся»

— Я досі веду його сторінку у фейсбуці. Хочете подивитися? Там є один фрагмент із фільму, де тато говорить із донькою про свою смерть і життя після неї.

Христина гортає телефон, заходить на сторінку свого чоловіка Івана Фунтового, де чимало свіжих постів. Багато з них починаються: «Привіт, Вань…». Там пісні про війну, зворушливі слова на спільні річниці, багато пам’яті і ще більше жіночого болю. Так вона продовжує чоловікове життя.

Христина Фунтова — одна з учасниць кемпу. Якось у Чернівцях знайшла філію фонду, аби допомогти 7-річній доньці Златі пережити загибель тата.

Її останній день на цьому кемпі в Карпатах — в роковини його смерті. 

— Уночі 16 серпня скинув фотку: сидить в окопі. Я жахнулася і на мить подумала: схоже на могилу. Написав: «Спокійної ночі», я йому: «Мирної ночі». Вранці прокидаюся і бачу: там — обстріли. Зв’язок пропав 17-го. А 26-го мені просто написали: «Ваня погиб», — згадує жінка.

Іван Фунтовий був підприємцем в Одесі. Захищав інтереси малого бізнесу, зокрема — підприємців Старокінного  ринку, гуртував їх і багато разів обстоював на майданах та в чиновницьких кабінетах їхні права. Взявся їх захищати від часів ковіду, коли орендодавці не зробили бізнесу жодних  поступок. Був одним з активістів одеської служби пошуку зниклих дітей.

Почалася повномасштабна — згуртував підприємців для волонтерської допомоги ЗСУ. Вони й досі допомагають, а на Старокінному ринку в Одесі тепер висить меморіальна дошка на честь Івана Фунтового — військовослужбовця 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, який загинув у боях на Херсонщині.

Іванове тіло побратими змогли забрати на 40-й день після смерті, лише коли ЗСУ звільнили село Лозове на Херсонщині — біля нього Фунтовий загинув від поранення в голову. Ці 40 днів були найтяжчими.

— Сниться, ніби ми розмовляємо по телефону. Я кажу: «Де ж ти є? Як ми без тебе?». А він: «Справишся. Не шукайте, я просто тут маю ще трошки побути». Прокинулася з відчуттям, ніби він хотів спокою у своєму активному житті, побути там, де повітря, сонце, дощ, земля. Потім підірвали дамбу, піднявся рівень води у річці Інгулець, що завадило його привезти. А потім ми його поховали, — розповідає жінка.

Іван казав, що у вихованні дитини найбільше важить особистий приклад. Тому Христина дбає, щоби Злата мала цей приклад. Батьки змалку говорили з донькою на складні теми. І про смерть теж.

Довго обдумувала, як сказати Златі, що тато помер. Зробила це в потязі, дорогою. Так переживала і готувалася, що навіть тихенько зняла цей момент на відео — для себе. Хотілося побачити, чи все зробила правильно. Донька спершу не заплакала.

— Ми взяли з собою в купе його фото. Я поклала їх поруч, а вона: «Мамо, не говори. Давай подивимося на тата». Вже розуміла, що саме може прозвучати. Минуло пів години, зрештою я кажу: «Заєчко, тато помер». Пригорнула її. І тільки за годину в неї пішли сльози, — згадує.

На заняття у Трускавці Христина завше бере блокнот і нотує важливі тези. Тут уперше замислилася, що робитиме далі. Її Іван здобув другу вищу освіту в 35. Вона, дизайнер-модельєр та фінансист, думає: а можливо, психологія — сфера, в якій їй ростиметься далі?

Нині Христина вперто вчиться говорити про втрату, а найбільше — правильно розмовляти з донькою. Злата іноді сильніша за маму. Бувало, вночі Христина давала волю сльозам. Донька прокидалася, бачила сплакану маму і казала: 

— Мам, заспокойся. Ти сама знаєш: це — війна, і там так буває, що люди вмирають.

Після втрати Христина з донькою повернулася з Одеси до села, звідки вона родом, — Волоки Чернівецької області, за 30 км від Румунії. Тепер жінка дбає, аби в домі було місце тим, хто через війну втратив дах над головою. Саме тут 24 лютого, поряд із хворим батьком, вона почула про початок повномасштабної. Тут велів лишатися їй чоловік, який отримав повістку, без вагань пішов воювати і був командиром взводу протитанкових керованих ракет.

— Дивне відчуття: ти вдома, ти звідси родом, але тут уже не твоє життя. Бо ти почала його розвивати в іншому місті. Але й там уже не твоє, бо нема того, з ким ти пускала це коріння. І тобі цим нема з ким поділитися, бо ніхто тебе не зрозуміє. Це зрозуміють лише ті, хто втратив, — пояснює Христина, поки ми бродимо коридорами санаторію в сутінках курортного міста. 

Не збираюся

— Коли почалося, в нас у Пологах казали: «Кому наше місто треба? Хто сюди прийде?». Ми щодня дивились новини, а 2 березня  вони вже прийшли. За один день, за одну ніч. Сказали вивішувати білі ганчірки, щоб вони знали, що ми не проти росіян. Бо якщо проти, то прийдуть і… Шукали рушники, тканину, постіль. Біле було скрізь: на парканах, на куртках, у дітей, дорослих — в усіх, — згадує Алла Гончар.

Поява росіян у її рідному місті Пологи Запорізької області і страх вийти з 6-річним сином Іваном із хати заганяли Аллу в депресію.

— Перед тим розлучилися з чоловіком, і я жила в батьків. Обстріли були щодня. З них починався ранок, десь о 16-й вони наростали з новою силою. Лягала спати, а боялася закривати очі. Як чула вибухи, брала малого на руки, бігли в підвал — і він, — затихає жінка, — …впісювався.

У парку навколо санаторію — спокій. Тут відчуття — наче тебе ховають гори, які на обрії. Алла Гончар ніколи до цього не була на заході України, вона — донька півдня. Коли почалась окупація, зрозуміла: не зможе виїхати в іншу країну. Але їй спало на думку, що добре б пожити у якомусь такому ж, західному, місті, де працюють школи, бо Іван — от-от учень, йому треба живе спілкування з дітьми. 

Разом із сином місяць провели в окупації. Поки розповідає про пережите, він у дитячій кімнаті санаторію. Алла, як Вікторія і Христина, теж уперше говорить про свій біль так публічно. Каже, у групі жінок, що приїхали на кемп, кожна має свою тяжку історію. Історію кожної Алла приміряла на себе. Однак тут стало легше. Навчилася і звикла біль проговорювати. Дихати. Малювати. Розслаблятися під час тілесних практик. Аналізувати свої дії. Розуміти дітей. Чи просто інших людей. 

— Березень. Опалення не було. Холодно. Я мала віддалену роботу онлайн, але за кілька днів лишилась без неї. Перебили труби — не було газу. Потім зникло світло, інтернет. Ходили вдома у зимових куртках, у чоботах, у шапках. Спали одягнені. Коли треба мити голову — грієш воду, бо гарячої нема, а як висушити? Одягаєш шапку на помиту, так сидиш. Ставало дедалі менше продуктів, привозили хіба хліб. Іван тоді вперше почав їсти сало, — згадує.

Аллі дуже хотілося виїхати, та не знала як. Одного дня знайома запропонувала вибиратися з Пологів разом із ними, та забракло місця. 

— 23 березня у мене день народження. Такий настрій… Торта не було, хоча в нас традиція — може не бути накритим стіл, але тортик — тортик завжди є. І от саме 23 березня мав приїхати евакуаційний автобус. До того їх не було.

Тоді Алла вперше за час окупації вийшла в місто.

— Побачила, що все, де ми ходили з дитиною, — розбите. Шок. Ідемо, а син боїться підняти очі. Хапає мене і плаче: «Я не піду! Я не хочу!». Коли бачили тих солдатів — починало так трясти, що не могла себе взяти в руки. Евакуаційний автобус не приїхав, — так Алла провела день народження в окупації.

Згодом таки домовилися про виїзд із волонтером, який привозив ліки у місто. 

— Батьки плакали, бо лишалися. Невідомо, що сталося б дорогою. Я сіла, дитина біля мене — і не дихала. Було багато блокпостів. Ці блокпости надзвичайно страшні. Наші люди на вигляд приємні, а ці росіяни — жахливі. Виїхали за Пологи. За містом — село Інженерне, а перед Інженерним — черга машин. Раптом — два вибухи. На авто сиплеться земля, люди плачуть. Я молилася. За нас і за водія. Виїхали зранку і приїхали в Запоріжжя під вечір. На дорогу, яка колись займала півтори години, витратили день.

У Запоріжжі Алла застала інший світ. Світ, де люди «просто ходять», де усміхаються. Згодом сюди приїхали і її батьки. Місяців шість не могла спати. За трохи Іван почав затинатися. Із сином пішли до психолога. 

— Він грається тільки у війну. Якщо раніше малював, ліпив із пластиліну, то зараз усе зводиться до того, щоби хтось когось бив. Стараюся відволікати, та розумію, що від цього не дітися: діти по-своєму переживають цей досвід. Але тут змінюється він, і я разом з ним.

Алла Гончар не може знайти роботу офлайн. Каже: у Запоріжжі, коли чують, що ти — ВПО, відмовляють. Твій статус переселенки для них означає, що скоро виїдеш. 

— Бували періоди відчаю: все, нікому не потрібна і нічого не можу. Це такий стан, про який соромно говорити. Я ділюся цим, бо уже готова цим ділитися. Тепер мені хочеться, щоб інші жінки не опускали рук. Я поки що — не збираюся.

Зцілювати і зцілюватися

Рудоволоса жінка з чашею в руках із фітнес-зали — та сама психологиня Марина Дробишева. Її власна історія — теж про жіночий біль. Не тільки про те, як із ним бути. А й про те, як це стається.

Миколаїв. Залишалися тут з чоловіком та молодшим 13-річним сином до 5 травня 2022-го. Їхня оселя — у районі, найближчому до Херсону.

Її старший син воює з 2016-го. То був його вибір, пішов воювати з третього курсу університету, далі в армію, ще далі — на контракт. У травматерапію Марина занурилася, коли вперше зрозуміла: дитина прийшла з ротації, а вона не знає, що робити.

— Він удома, а ми не знаємо, про що можна розмовляти, а про що — ні, як спілкуватися і як йому допомогти.

За останні півтора року Марина бачила сина один раз, коли той недавно, після поранення, приїхав у Трускавець, де лікувався. Тому, каже Марина, вона може «хоча б трішечки зрозуміти, що таке — чекати».

В одному з кабінетів санаторію за трохи почнеться заняття з арттерапії. Одне з фінальних. Марина принесе туди кольорові мотки ниток і буде розказувати про нитки долі, про давню слов’янську богиню Мокошу та її помічниць Долю й Недолю. З ниток жінки плестимуть барвисту павутину, кожна думатиме про своє плетиво…

— За чотири місяці в зоні бойових дій ми, на жаль, отримали досвід і авіанальотів, і артобстрілів, і танкових обстрілів. Уже розуміли, де працює наше ППО, де — ні. У мене багато колег із Херсону, які мені тоді швиденько писали: «Марино, летить». А я їм: «Уже прилетіло». Бувало, ми не встигали спуститися у безпечне місце. Вирішили виїжджати. І поїхали на захід України — працювати в цьому проєкті. Так почалася наша перша зміна, — розповідає психологиня. 

Там, під обстрілами, вони з рідними випробовували психологічні практики зі стабілізації. Коли здригалися стіни, а тіло тремтіло, її молодший син тут-таки казав:

— Мамо, дихай!

Марина глибоко вдихала.

В останній день четвертої зміни проєкту ці жінки — сміливіші та спокійніші.  Просять більше порад, як бути вдома. Марина заспокоює: триматимуть зв’язок.

Підлітки тим часом збираються на занятті з незвичними музичними інструментами — звукотерапії. Їхні страхи губляться у звуках. Одне за одним пробують дістати «голос» то з одного інструмента, то з іншого.

І лунає багато простого дитячого сміху. Та безтурботних голосів.

*

Якось донька однієї з жінок проєкту принесла у номер мандалу з пластиліну. Психологи практикували мандалотерапію — медитативне малювання чи ліплення мандал, символічних зображень, в які закладають власні думки, мрії чи почуття.

Мама довго не насмілювалася спитати, про що ця мандала. Але стосунки з донькою стали теплішими — і таки зважилася.

— А що тут? — кивнула на кольорову мандалу, яку дівчина вирішила везти з собою у рідне місто.

— Це — твоє серце, яке не болить, — відповіла та.

Ці історії ми записали наприкінці літа 2023-го, коли випало провести час із жінками, які привезли поміж гори свої тривоги, та психологинями, які ці тривоги вкладали у звукові чаші, між нитки, пензлі, пластилін чи на мати у залі із дзеркалами, щоб ті стишилися і не ятрили ран.

Усі ті жінки говорили про те, як їх змінила зустріч у горах і яка вона важлива. А напередодні 24 лютого 2024 року, у день, коли минає другий рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке змінило їхні життя (всієї країни і кожного в ній), ми знову спитали цих героїнь: як вони?

Христина з Чернівців із донькою Златою у той момент саме була за столом у батьківській оселі в селі за 12 км від міста. Навпроти неї  сиділа Алла із Запоріжжя (а точніше, з окупованих Пологів) із сином Іваном. Обідали. Алла приїхала до Христини, з якою познайомилася у Трускавці завдяки «Голосам дітей», трохи відпочити і побути у тиші, бо в її Запоріжжі — важко. Планувала бути тиждень, але Христина вмовила залишитися, аби ще на трохи втримати цю маму із сином від вибухів над її містом та підвалів.

Вікторія з Миколаєва все ще чекає чоловіка з полону. Отримала звістку про те, де він, і знає, що живий. Недавно поховала чоловікову матір. За час полону той втратив обох батьків. Трускавець, каже вона, дав сил почати нову справу. Пішла вчитися, отримала диплом, відкрила масажний кабінет і робить масажі військовим, щоб допомогти їм зцілитися.

Два роки тому росіяни, зайшовши у Чернігівську область України, окупували село Ягідне. Вони наказали усім мешканцям — чоловікам, літнім людям, жінкам, дітям — покинути свої будинки і насильно утримували їх у підвалі школи. Упродовж місяця в тісному приміщенні перебували 360 людей. Сиділи, бо лягти не можна було. Недостатньо їжі, відро замість туалету, нестача кисню. Люди спершу божеволіли, а потім помирали.  

52-річна мешканка Ягідного Чернігівської області Ольга Меняйло протягом усіх днів окупації вела щоденник. Вона вхопила його з дому, щоб залишити записи для дітей на випадок, якщо всі загинуть. Попри те, що у підвалі майже не було світла, Ольга напотемки щодня вишкрябувала на папері кілька речень. 

Колись ці свідчення відіграють свою роль у притягненні росіян до відповідальності за скоєні злочини проти людяності. Повну версію щоденника Ольги Меняйло, а також інші документальні матеріали незабаром опублікує видавництво «Лабораторія» (детальніше тут) . Зараз записи зі щоденника та додаткових інтервʼю подані у скороченому вигляді. 

***

Коли я з чоловіком 24 лютого вперше почула вибухи і звуки літаків, попри шок, були переконана, що в селі буде безпечно. Ягідне розташоване за 50 кілометрів до білорусько-українського кордону, але туди навпаки зʼїжджалися родичі, діти і друзі з думкою: «Кому ж це село треба?»

Ми за річкою Десною, а це вже велика перешкода. Ми думали, що не пропадемо. Мали тушонку, консервації, картоплі повний погріб.

3 березня в Ягідне зайшли росіяни. Перестрілка була настільки сильна, що ми та наші сусіди з будинку, які сховалися у погребі дитячого садочку, звідти не вилазили. 

Ми там облаштували бомбосховище: підключили лампу, обігрівач та електричну духовку, стягнули туди матраци й пледи.

***

5 березня ми з чоловіком вийшли з погреба дитячого садочку, щоб приготували їсти — картошку в мундірах.

Поки та картопля варилася, ми побачили, як росіяни заганяють свої бронетранспортери у подвірʼя. Виставляють міномети. 

Біля машини стояли військова і солдати з автоматами, з червоними пов’язками на ногах і передпліччях. Того дня усі вікна вже були прострелені, тобто мали кругленькі дірочки. Було чутно, що кричать росіяни. 

«Всем нужно идти в школу!» — кричали росіяни. 

Ми запитали, що це робиться? Куди це нас зібралися везти? Жінка відповіла, щоб ми сідали в машину і нас відвезуть до школи. 

Ми знали, що в жодному разі не можна сідати у військову техніку росіян, тому я сказала: «Ми в машину не сядемо». І пішла разом із рідними пішки. 

Лєна, моя невістка, несла на руках чотиримісячного малого, а ми з чоловіком, сином і внучкою з сумками і пледами в руках по боках. До школи нам від дому іти 5 хвилин, але ті 5 хвилин закарбувалися в памʼяті назавжди. Росіяни витягували з хат і звозили до підвалу усіх, навіть лежачих.

***

Знайшли місце на лавочці в коридорі.  Хотіли нас поселити з дитям в кімнаті, але ми відмовилися,  бо там душно. Всі шоковані.  

Діждалися ранку. Все тіло болить від сидіння. Туалетні відра кругом повні. Усім мешканцям сказали вимкнути свої мобільні телефони, бо за них карають. 

Невістка Лєна тримала малого Олексія на руках. Як доглянути чотирьохмісячну дитину у погребі, де немає світла, води, туалету?

Площа підвалу — 170 квадратних метрів. Одна кімната більша та пʼять маленьких з вузеньким коридором.

Коли я заглянула в спортзал, мене охопив жах. Сумнівів не було — я заглядала в саме пекло. Світла не було. В темноті перше, що відчуваєш, — жара, духота, запах людського тіла і поту, змішаний з чадом від кількох свічок і керосинової лампи, що освітлювали це приміщення.  Люди сиділи на стільцях і на підлозі, впритул один до одного і їхні силуети мерехтіли в темноті, точнісінько як на старовинних іконах, що зображали пекло. Це було нестерпно.

Запасний вихід був закритий і заблокований знадвору гімнастичним конем. Російські солдати час від часу підходили до нього і перевіряли, чи ми там нічого не розблокували, і наказали навіть близько до нього не підходити.

Я вийшла надвір. Від шоку в усіх землисто-блідий колір обличчя. Виявилося, тут люди з Четвертої вулиці вже два дні, когось привели вчора, когось сьогодні. Всі дуже залякані. Виявляється, нам дуже пощастило, що нас не обшукували і не били перед цим. Більшість людей обшукували, забирали в них мобільні телефони і цінності.

Ми розуміли, що виходу у нас не було. Хто протестував — був розстріляний. У перший же день вони розстріляли трьох людей. 

***

Невже ми дозволимо тримати нас тут як скотину? Я була дуже збуджена, хотілося росіянам висказати все. Але наш знайомий Петро, який працював в ДСНС, мене осадив. Його дружина прошепотіла: «Нашу доньку Лілю двічі виводили на розстріл».

— Мы должны  освободить вас от нациков. И мы это сделаем  в ближайшие дни, — сказав мені російський солдат, коли я таки звернулася до нього. — Мы уже взяли Херсон, Николаев, Одессу. Наши уже в Киеве. Мы без единого выстрела взяли вашу Ивановку.  Осталось  только,  чтобы ваш Зеленский  подписал договор.

— Это все вранье.  Ничего  вы не взяли.

— Откуда ты знаешь? Военные сводки не врут. Это самые правильные данные.

— Ничего  там не правильно. У меня  знакомые,  родные в этих городах живут, они врать не будут. А вы зачем нас сюда всех согнали? Чтоб прикрываться нами? Почему  вы выгнали нас из наших домов? Почему  их разрушаете? Нам не нужно, чтобы вы нас освобождали.

— А кто ты такая? Ты почему здесь  панику разводишь? Иди отсюда! Иди куда хочешь!

Я повернулася в погріб. Була майже сьома вечора, а о сьомій починалася комендантська година. В погребі знайшла свою куму в одній з маленьких кімнат. Вона була в дуже пригніченому стані. Вони вже тут третій день. Голодні, страшенно залякані. 

Вона мене попередила, щоб я телефон надійно заховала, бо за телефони вони вбивають. Я не могла повірити. І вона мені розказала, що її брат ішов по вулиці і говорив по телефону, росіяни побачили, забрали його, зв’язали — і тепер ніхто не знає, де він. Оля Сизоненко, яка біля нас сиділа, розповіла, що на розі Третьої вулиці лежить убитий Грищенко Леонід, який вийшов проти них зі звичайною гвинтівкою, а їхню хату спалили. Що вбили Янюка Толю за те, що він не хотів виконувати їхні накази. Розказала, що в погребі її свекрухи лежать двоє розстріляних хлопців зі зв’язаними  руками. 

Сьома година вечора. Вхідні двері закрили і підперли знадвору. Ми в пастці. В погребі гуде, як у вулику. Всі між собою переговорюються. Стільки емоцій, що  душа не витримує.

***

Нервова система в усіх напружена як струна. Діти плачуть або всі хором, або по черзі. Наш Олексійко плаче найбільше. Заколихати його дуже важко. Невістка змушена або тримати його біля грудей, або колихати його з максимальною амплітудою, заодно поплескуючи його по попці. На це важко навіть дивитися.

В коридорі тоді було досить холодно. Ми вкуталися як могли в ті пледи, що взяли з собою. 

Поспати не вдалося. За винятком, можливо, кількох хвилин забуття, якого вимагав стомлений організм. 

Постійний крик дітей, чийсь надривний кашель, чиїсь крики обурення, бо на них наступили, проходячи до туалету, хтось розмовляє крізь сон, вибухи — все це не дозволяло розслабитися. Думки постійно роїлися в голові, як набридливі мухи. Рятувало і трохи заспокоювало те, що я бачу своїх рідних живими і здоровими. А ще молитва.

Треба якось вижити. Щоб цей підвал не став для нас братньою могилою.

***

Ранок був тихий і погожий. Невеликий морозець. Вибухи чутно лише десь далеко. 

Чого ж нас тримати тут, якщо це для нашої безпеки? Ми в своїх погребах он яке пересиділи! А тут — тиша. Може, можна іти нам додому? Досить знущатися? 

В усіх ці питання в голові і на вустах. Підходимо до російських солдат. Відповідь одна: «Домой нельзя!».

І тут уже зрозуміло, що вибухи вже не несуть такої небезпеки, як їхні солдати. Бо це п’яні мавпи з гранатами і автоматами в руках. 

Один вихід і спасіння  для нас, це якщо вони підуть звідси назавжди. Тільки коли? Скільки нам тут мучитися? Ця ніч видалась нестерпною, здавалось, що ще одної такої ми не переживемо.

***

Все більше людей божеволіли. Здала Нікуліна. Все говорила зі своїм мертвим сином як з маленьким. Свєта Сорокопуд уявила, що вона власниця фабрики, і наводила порядки, звільняла всіх. Ми в коридорі чули, як хтось кричав і матюкався. Довелося його звʼязати і закрити рота кляпом. У Мольченка стався напад епілепсії. Діти плакали.

***

Сьогодні ввечері вмерла Поля Макатер. Її одразу винесли в кочегарку.

***

Померла баба Музика. 

Майже весь час сидимо в підвалі.

***

В котельні лежить баба Музичиха мертва. 

Люди там гріють воду, переодягаються, миються, вже ніхто не звертає на це увагу.

Я зайшла туди перевдягатися. Там нема нікого, тільки баба мертва. 

Скинула штани. І чую якийсь шурхіт. Дивлюся на бабу — не ворушиться. Моторошно. Тут з-за котла вийшов собака. 

***

Хоронили Музику, Індила і Нікуліну в одній могилі, а Луданого і Толю, внука Янючки, в іншій. Трьох трохи прикидали землею, а двох не встигли. Батюшка Ярема встиг відспівати, аж тут рашисти почали обстрілювати кладовище. Вибухало в кількох метрах від могил. Поранило Юру Предка в ногу навиліт. Анжелу в спину черконуло. Інші попадали в могилу до Толіків. 

Поранених на тачці привезли до школи.

***

На шістнадцятий день приблизно в 19.30 помер Доценко. Відразу в котельню не винесли, бо закрито, поклали на сходах з приходу.

***

Сьогодні в обід закрили нас в погребі, поки вони розвантажували машини з усім. Тоді, коли ми вийшли, то в дворі стояла повна тачка хліба. Всі побігли його розгрібати, хто 4–5 кусочків, хто повні руки.

***

Аня з моєю невісткою Лєною пішли мити голови. Почалася стрілянина. Всі забігли в підвал, а вони лишилися в кочегарці. Вибравши перерву, я збігала взнати, що там. Всі живі, миють голови, треба ще рушник. 

Принесла рушник, і знов пішла сильна стрілянина. Відключили газ, вже в кочегарці води не нагрієш. Зараз води повно, то ми з Володею взялися мити голови, поливаючи один на одного воду, під сильними обстрілами. Вікон в кочегарці вже не було, забиті клейонкою, але від вибухів О 09.00 дзеленчали залишки скла і відкривалися двері. Коли трохи притихло, повернулися в підвал. Нас зачинили.

У селі пожежа. Знову. Сказали, що це горить клуб, Яреми і Олійнички хата, Борисовни хата. 

Пів сьомої вечора росіяни відчинили підвал і дозволили винести відро з фекаліями. Хто скоріше підскочив, той встиг, мій Володя трохи затримався. Вже не випустили.  Фашисти відпочивають. 

Вечір, довго гуло, як у вулику, в підвалі. Всі обурювалися, кляли, матюкалися. 

Вночі гупало звідси щось схоже на танк і самоходку. Кілька раз гради, ще щось типу цього. 

До Тітовни не пустили. Її не могли ні погодувати, ні доглянути. 

Померла Тітовна. 

Діхтяр просився додому, казав, що не може тут залишатися, в нього рак і потрібні ліки і нормально лягти. Вони сказали, що не можна: «Не можеш терпіти, іди вішайся».

***

Зранку всі набрати води і сходити в туалет не змогли. Нова форма знущань. Росіяни крикнули, що десятеро людей можуть сходити в туалет. Десять чоловік підбігли, але рашисти завернули їх назад і закрили підвал.

Після обіду знову сказали, що пускатимуть в туалет по десять людей. Ми зайняли чергу на третій десяток. 

Потім прийшли росіяни і сказали, що випускатимуть тільки по троє. 

Тут стало погано Мойсеєвній. Їй поміряли тиск тонометром, який хтось взяв з собою. Тиск був супернизький. Люди почали гупати у двері й кричати, що людині погано. Покликали медиків російських. Ті зайшли і обімліли від спеки й задухи: «Виносьте її на свіже повітря». Дозволили вийти всім. Медики оглянули її й сказали, що їй вже не допоможеш, що вона все одно помре. Винесли у кочегарку й поклали поряд з мертвою Тітовною. 

***

Вдень до їхнього командира Клена підійшла Свєта Міненко, просила не закривати людей вдень, бо дуже душно в погребі і маленьке дитя задихається. Він сказав: «Хай задихається».

Сьогодні були відкриті двері аж до сьомої години. Ми аж трохи піднялися духом. Менше сварилися, навіть жартували і сміялися. 

Діти грали в слова. 

Ніч пройшла тихо. 

Стріляли небагато. 

Тільки наш малий Олексійко не хотів спати вночі: або гуляв, або плакав. 

***

Люба ходила до Мойсеєвни. Вона жива, але в поганому стані, не може ворушити ні ногами, ні руками. 

Солдати організували прибирання біля школи. Знайшли шкрябалки, замели все на купу. Під парканом школи вирили яму і там підпалили. Навели порядок. 

Хтось сказав, що в 12.00 організовується поховання померлих. 

На кожного покійника мав бути один представник, який копатиме яму. 

Мали поховати таких людей:

Бойко Марія

Доценко Павло

Цимбаліста Марія

Музика Марія

Радченко Владислав

Пізніше вирішили хоронити лише трьох. Бо сильні обстріли.

***

Мойсеєвна жива, але дуже слаба. Вона лежить в кочегарці. Там холодно, зате свіже повітря. Лежить нерухомо. П’є і трохи поїла.

Вночі гупало довгенько, але далеко. У нас ніч спокійна. 

Олексійко довго не міг заснути, заснув о 4 ранку. З’явилися нові звуки: бу-бу і пр-р-р.

***

Сьогодні Олексійкові 5 місяців. Ранок звичайний.

П’ятьом жінкам з нашої вулиці дозволили вийти додому. Дали 25 хвилин. Те, що ми побачили, нагадало мені гру «Сталкер».  

На вулиці валяється бите скло, шифер, осколки снарядів. Один снаряд стирчить в асфальті напроти гуртожитку. В нашому дворі два бронетранспортери. Вікон нема ні в кого. В хаті повне жахіття.

Мій кіт Мась вибіг до мене. Річі кликала теж, але не вийшов. Шукати нема коли. Кинулася збирати все по списку. Знайшла лише свої старі кросівки і татові тапочки. Дещо з одягу знайшла. Все побите. З вішалок весь одяг на землі, зі стінки все на землі. Поки щось знайшла, минув час. 

У туалеті завалено їхнім гівном. Я ще зверху кинула котячого. 

Посуду наготувала і через поспіх забула. В свій погріб бігла бігом. Вхопила кілька банок з собою. Назад всю дорогу  бігла бігом. Встигла. 

В роті пересохло, руки трусяться. Це великий стрес. Радує, що кіт Мась живий. 

***

Рано пів восьмої години пішли мужики копати могилу для Мойсеєвни. 

Росіяни випустили з погреба. Всі взялися прати, стригтися, купатися. Погода гарна. Тепло і світить сонечко. Вітру нема. Пахне весною. 

Кажуть, що наші вже в Красному і навіть ближче. Кажуть, що всі дороги заміновані. Кажуть, що вони передали списки всіх людей нашим, щоб нами прикриватися.

Сьогодні Альоні солдат Глухой приніс на листочку гімн Росії і сказав учити. А коли люди почали проситися додому, сказав, що хто вивчив гімн Росії, можуть іти додому і співати гімн. Ніхто нікуди не пішов. 

День минув спокійно. Лише трохи чутно вибухи. 

Люди повеселішали. Пішли чутки про скоре визволення. Всі вже знов заговорили про плани на майбутнє, про життя після війни.

Мріяли, як ми наваримо велику каструлю борщу і насмажимо велику сковороду картоплі на весь дім.

***

Луплять вони активно і постійно, ми не знаємо куди. Всі марять свободою.  

Там повністю розбите і розграбоване житло. Холодно, нема на чому варити їсти, нема ні газу, ні електрики. Але все одно дуже чекаємо, коли нас звідси випустять.

Десь близько одинадцятої години нас закрили в погребі і ми почули сильний рух. Їхали машини, бронетранспортери. Вимкнулось світло. 

Ми сиділи і боялися повірити в своє щастя. Через пару годин гул стишився, але почалася сильна стрілянина.

Коли вщухло, хлопці з кухні вийшли і побачили, що рашистів більше немає. 

Ми вийшли і обережно зайшли за школу — наче ніде не видно росіян. Після стількох днів мук в погребі ми не вірили в своє щастя. 

Серце калатало неймовірно, але зовні ми не показували ні радості, ні веселощів. Ми боялися навіть радіти. 

Хто поховав телефони, пішли по них. Вирішили сходити додому і ми з Володьою і Васьою Прокопчуком.  

Я відрила з землі телефон. У нього навіть залишилось трохи заряду. 

Ввечері дзвонили своїм рідним. Зв’язок був дуже поганий. Заряду лише кілька процентів. Яся Руденкова дала павербанк, але він зарядив лише до 7 процентів.

Подзвонила Аллі (сестрі — прим. ред.), обрадувала, що ми всі живі, попросила, щоб передала всім рідним. Ще багато хто з села просив подзвонити. Дзвонили. 

Вдома неможливо було ночувати, та й ми боялися, що вони не всі поїхали, тому повернулися ночувати в школу. Так зробили майже всі. 

Частина хлопців залишилась ночувати на дворі біля вогнища, щоб сторожувати.  

Ніч минула тихо. 

Але я не спала. Багато людей казали, що не могли спати.

***

31 березня. Перший ранок на свободі. 

Ще не було шостої ранку, як усі почали вставати і потихеньку виходити. 

Було холодно і сиро, моросило. Вирішили, що додому підемо втрьох з чоловіком та сином. Щоб трохи навести порядок.

У малій кімнаті ми почали затуляти плівкою вікно, але прийшов Серьожа й сказав, що приїхали наші солдати і записують усіх на евакуацію.  

Коли ми йшли до школи, здоровалися з нашими солдатами й казали «Слава Україні! Героям слава!». Хотілося кожного з них міцно обняти. Записалися на евакуацію на Вінницю. 

Там було кілька машин з нашими солдатами з голубими пов’язками. До тої, де оглядали хворих, була черга. Я не підходила, а невістка Лєна носила Олексійка слухати, бо той кашляє.

Вбиті:

Шевченко Вітя  — 03-5.03.2022 р.

Янюк Толя — 03.03.2022 р.

Грищенко Льоня  — 03.03.2022 р.

Нежиборець Роман — 03.03.2022 р.

Панайота Роман — 03.03.2022 р.

Радченко Слава   — 19.03.2022 р.

Биковець Микола — 03-06.03.2022 р.

Помилуймо Іван — 02.03.2022 р.

Белькевич Віктор — 23.03.2022 р.

Донець Генадій — 19-22.03.2022 р. 

Двоє Коваленків —  05.03.2022 р.   

Двоє чоловіків з Золотинки

Померли: 

09.03.2022 р. — Музика Дмитро

10.03.2022 р. — Індило Анатолій

11.03.2022 р. — Нікуліна Наталія

11.03.2022 р. — Луданий Анатолій

13.03.2022 р. — Макатер Палагея

17.03. 2022 р. — Музика Марія 

19.03. 2022 р. — Цимбаліста Марія

20.03. 2022 р. — Доценко Павло

23.03. 2022 р. — Бойко Марія 

28.03. 2022 р. — Будченко Марія

Шестирічний Рома майже не спілкується у лікарні з іншими дітьми, не бачиться з бабусею і сестрою. Поки що не планує іти до школи у перший клас і майже не замислюється про те, де його дім.

45-річний Віктор — його тато — ніколи не курить поруч із сином, навчився ставити йому уколи з першого дня діагнозу, тримає десятки упаковок ліків та велику пляшку антисептика поруч із ліжком. А ще знає, що дому у них більше немає. Але горювати над тим не має ні сил, ні часу. Віктор думає лише про те, аби кров сина знову стала чистою від ракових клітин. Цього разу назавжди. 

Із 2003 року 15 лютого офіційно вважають Міжнародним днем боротьби проти дитячого раку. Таку дату запровадили задля того, аби привернути увагу до проблем дітей з онкологією. 

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щороку у майже 300 000 дітей до 19 років діагностують онкопатології. Згідно з офіційною статистикою, в Україні такий діагноз щороку отримує близько тисячі дітей до 18 років.

«Коли нам скажуть, що Рома поборов цю заразу, — я плясатиму на Майдані так, як він того ще не бачив», — усміхається Віктор, поки син в одноразовій масці стрибає у дитячому куточку поруч. Зала найбільшої української дитячої лікарні «Охматдит», як і весь заклад, — сучасна й затишна. Така, ніби діти мали би приходити сюди погасати великими коридорами, врізаючись із розгону у мʼякі ігрові куточки з кольорового поролону, а не ковтали десятки препаратів, рятуючись від важких хвороб.

Віктору страшно набридли ці світлі стіни. Вони з Ромою приходять сюди залізно двічі на тиждень — на обстеження. Батько і син не мають поруч нікого, окрім один одного. 

Дім, якого немає

У рідному Кураховому на Донеччині чоловік працював на будівництвах і виховував із дружиною трьох дітей. Віктор ніколи не планував мати велику сімʼю — якби хтось у його підліткові роки сказав йому, що матиме трьох дітей, розсміявся би в обличчя. Але «воно якось сталося само собою». Пригадує, як повісив у квартирі три боксерські груші — бо «такі часи, треба все уміти і треба могти за себе постояти». Найбільше боксувати любила (та й досі любить) середня — десятирічна — донька. Віктор усіх дітей привчав до спорту. Старшому це стане в пригоді у велику війну, коли піде воювати. А зараз, у Києві, батько чекає на потепління, аби виходити з Ромою на пробіжки просто неба, — лікарі дозволили. Батько і син бігатимуть лише удвох.  

Все відбулося якось стрімко. Спочатку росіяни прийшли із великою війною — і маленьке прифронтове Курахове, що розкинулося за 18 кілометрів від більше не існуючої Марʼїнки, щодня здригалося від вибухів артилерії. Місто стоїть під щоденними обстрілами до сьогодні — дедалі пустіше і понівечене. Потім 22-річний Віктор, старший син, іде на фронт — і в листопаді 2022-го отримує поранення. Дивом не зачепило коліна — розрив тканин прийшовся над колінною чашечкою. За два тижні після того помирає уві сні дружина Віктора — від крововиливу у мозок («Вона, як і я, не любила ходити по лікарях, а потім стало пізно. Лікарі розводили руками»).

Ще за два тижні Віктор приводить геть ослаблого Рому до лікарні і чує шокуюче: «рак крові». Ніхто не знає точної причини. Можливо, причиною став сильний стрес — після одного з обстрілів хлопчик дуже боявся навіть звуків перфоратора.

Рома досі не знає, що його мами не стало. Віктор береже його від поганих новин («уявіть тільки, скільки він всього витерпів»). Рома думає, що мама «поїхала за границю — заробляти гроші».

Світ Віктора здригнувся й полетів, попеліючи, під три чорти разом з фундаментом і фасадами — як акуратні будинки рідного міста від російських артснарядів і авіабомб. Старший син повернувся на фронт. Маму й доньку чоловік відправив до Рівного. Сам поїхав із найменшим до Дніпра — лікуватись. Пообіцяв собі не думати ні про що інше, крім його одужання. За таким принципом живе і сьогодні. Що робитиме далі? Коли Рома піде до школи, і де це буде? Коли нарешті зможуть воззʼєднатись ісімʼєю? «Це все фігня. Немає сенсу цим перейматись, поки він не одужає», — відрізає.

У дніпровській лікарні батько й син пролежали близько року. Віктор на ходу розбирався у катетерах, таблетках і процедурах. Сварив безвідповідальних молодих батьків, які не дбали про своїх дітей. Заспокоював тих, хто впадав у паніку. Учив до всього підходити з холодним розумом. Протирав спиртом понівечений стоматитом рот сина (той довгий час майже не відчував болю — побічний ефект хвороби). Сам за порадою лікаря став приймати заспокійливі — аби повернути собі втрачений сон. Рома став першою в Україні дитиною, яка пройшла опромінення. Далі була хіміотерапія. 

Далі був другий після раку вирок, який кожен боїться почути: «рецидив». Рома потребував пересаджування кісткового мозку. Це вперше від діагнозу і востаннє натепер сімʼя збиралася гуртом. Син приїхав у відпустку, донька — від бабусі, аби здати аналіз і визначити, хто з трьох найближчих може бути для Роми донором. Віктор-молодший підійшов на сто відсотків. Віктор-старший тому страшно зрадів: «це ж своє, рідне!». Від трансплантації минуло два місяці — на щастя, мозок повністю прижився. Страшне «рецидив» змінилося на обнадійливе — «реабілітаційний період». Він триватиме до року.  

Це означає, що вивчені до найменших деталей стіни «Охматдиту» ще довго ставатимуть Віктору перед очима за вивченим алгоритмом: здати верхній одяг на першому поверсі. Піднятись у відділення ліфтом і перед входом залишити у шафці речі і взути бахіли. Далі малий має лягти на кушетку і підставити медсестрі бліду шкіру — аби взяла аналізи через катетер на грудях. Тоді — кілька годин очікування на результати в дитячій кімнаті. Збирати пазли, стрибати по барʼєрах із кольорового поролону. Коли поруч нікого немає, можна навіть спустити з обличчя одноразову маску. Рома дуже спокійний, трохи соромʼязливий, але в цілому — приязний до дорослих (скоріше за все — вловлює настрій тата і повторює за ним). 

Віктор поки що замінює синові увесь великий світ. Він водить його в кіно і парки. Купив два пістолети, аби перестрілюватись іграшковими кульками. Він вивісив над ліжком електричну гірлянду, причепивши її у формі українського тризуба — показує відео, де син стрибає у різнокольорових вогниках гірлянди під пісні Наді Дорофеєвої. Малює з ним аквареллю на кухні. Читає йому свої вірші — Віктор постійно пише нові рядки. Спонтанно і цілеспрямовано — коли хоче комусь подякувати.  

Його римовані подяки вже чув весь колектив «Охматдиту» — наживо, Олена Зеленська — у відеозверненні Віктора. А ще дніпровські волонтери, які постійно приїжджали до дітей у лікарню, Ольга Полякова, що приходила в «Охматдит» поспівати малим свої «Шльопки». Він не те щоб любить увагу. Просто зірки, що приходять розрадити хворих дітей, — чи не єдина пригода, що стається з ними та їхніми батьками у цих стінах. 

Звісно, шестирічний Рома ще мало що розуміє і поки що не сильно потребує друзів і великих компаній. Але дуже сумує за сестрою, з якою кожного вечора говорить відеозвʼязком. Віктор сумує за донькою теж. І намагається вгамувати хвилювання за старшого сина, коли той довго не виходить на звʼязок, — він воює на одному з найгарячіших напрямків на сході. «Він не криса тилова, а імєнно на нулі». 

Віктор сам замінює синові цілий світ, поки його власний замкнений простором лікарні і квартири, що її для родини винаймає фонд «Таблеточки». Чоловік вважає, що йому неабияк пощастило. Не маючи можливості працювати, за весь час хвороби він не сплачував за жодні ліки, маніпуляції чи процедури — все покриває фонд. 

Зараз він має одну тривогу: через ліки син дуже погано їсть. Віктор згадує про це у розмові раз по раз — це його сильно тривожить: «Він, бідолага, навіть плакати починає, так йому набридли ті ліки». Ромі потрібні сили. Аби були сили, треба їсти. Він, може, й відчуває голод, але його постійно нудить. Батькові шкода його, і, щоразу по-новому вмовляючи сина зʼїсти бодай щось, він намагається не видати свого хвилювання.  

Віктор днями взяв сину акваріумних рибок — «кольорових, красивих». Він вважає, що в домі обовʼязково має бути якась живність, це дитині велика розрада. Котів і собак, звісно, не можна — закрихкий імунітет. Сьогодні Віктор дізнався, що рибок не можна теж — вони здатні передати дитині грибкові інфекції. Чоловік засмутився — він дуже вірив у те, що ті рибки покращуватимуть дитині настрій. Життя знову показало, що не завжди виходить так, як має бути. Віктор вірить і в те, що дитину повинні виховувати двоє батьків — «мають бути мама і тато. Обовʼязково».

Поміж двох воєн 

«Щодня три українські сім’ї дізнаються, що в їхньої дитини рак. Він не став на паузу під час війни. Натомість через повномасштабне вторгнення діти з онкологічними захворюваннями опинилися поміж двох війн: з раком та в країні. Тривале й виснажливе лікування хвороби ускладнилося новими викликами для сімей і, відповідно, більшою кількістю запитів про допомогу до фонду», — говорить В’ячеслав Биков, директор благодійного фонду «Таблеточки». 

«Таблеточки» — найбільший в Україні благодійний фонд у сфері дитячої онкології, який працює з 2011 року і надає допомогу дітям та їхнім сім’ям на кожному етапі лікування від раку. За час роботи фонду адресну допомогу отримали понад 7500 сімей. Наразі під опікою фонду щомісячно перебувають 500 дітей. Фонд працює у чотирьох напрямах: адресна допомога; допомога лікарням, де зосереджено лікування дитячого раку; безперервний професійний розвиток медичного персоналу; просування системних змін у сфері дитячої онкології та охорони здоров’я на національному рівні. 

«Руйнування лікарень у прифронтових регіонах та необхідність евакуації в безпечніші місця збільшили потребу у проживанні в амбулаторних квартирах фонду; загальна економічна нестабільність збільшила запити на ургентні й дороговартісні ліки та витратні матеріали; зменшення доходів підопічних сімей викликало зростання запитів на базову фінансову допомогу; а стресові ситуації через постійні обстріли та рідних на війні посилили потребу у психологічній підтримці. Тільки у 2023 році допомогу фонду отримали понад 1,5 тисячі онкохворих дітей та їхніх родин в Україні й за кордоном на суму понад 179 мільйонів гривень», — пояснює Вʼячеслав Биков.

Директор стверджує: разом із цим, на тлі постійних трагедій в Україні потреби дітей, які борються з раком, звучать відчутно тихіше. Команді фонду з кожним разом все складніше організовувати збори та залучати благодійників, адже фокус допомоги українців усередині країни, що логічно, змістився на підтримку ЗСУ. Значно послабився і фокус уваги закордонних донорів порівняно з початком повномасштабного вторгнення.  

Попри це, зупинитись не можна, адже час та безперервність в лікуванні дитячого раку є критично важливими для одужання. Завдяки постійним благодійникам фонд продовжує надавати життєво необхідну допомогу дітям. 

«В рамках Міжнародного дня боротьби проти дитячого раку ми шукаємо нових супердрузів дітей — благодійників, які оформлюють підписку на щомісячну допомогу. Саме регулярна допомога дозволяє нам своєчасно закривати потреби дітей в лікуванні, в частині, що не фінансується державною та комунальною медициною, а також забезпечувати лікарні та сім’ї всім необхідним для якісного догляду за дітьми. Оформити підписку можна на сайті. Це зручно, безпечно і дуже просто. А для дітей — безцінно!» — говорить директор «Таблеточок». 

*

«Знаєте, не бояться тільки дураки, а не переживають за дітей тільки відморозки. Звісно, що нерви здають. Але треба лишатися холоднокровним», — говорить Віктор, виходячи з дому по продукти й закурюючи на ходу, поки сина немає поруч. 

Двоє його синів мають кожен свою війну. До обох, аби не збожеволіти, Віктор має однаковий підхід. Сьогодні радіє тому, що у Києві тихо, а в лікарні не було поганих новин. Про нових рибок у новий дім замислиться після двох перемог. 

Оксана кружляє навколо вогнища. Фаєри миготять у її руках, пружне тіло вигинається в сутінках, волосся полоще вітер. Стихії танцю й вогню змагаються, поки нарешті зливаються в шаленстві енергій. Удалині виблискує осіння ріка.

Цей вечір відпочинку для своїх зафільмує хтось із друзів. Оксана похвалиться відео в соцмережах. І за це її вкриють ганьбою.

«Як ти можеш?! У тебе чоловік на війні!», «Танці не зупинять ракет!», «Для тебе немає війни!» — плюватимуться отрутою коментатори. 

Танцівницю і йогиню ці слова не образили. Все ж таки роки практик спокою і балансу. Але зачепили.

«Подумала: таких є багато — людей, які щось люблять. Але вони або не займаються улюбленою справою, або займаються, проте приховують. Як злочинці. А якщо не займаєшся улюбленою справою — це не життя, а пекло. Особливо зараз, коли будь-якої миті може прилетіти на голову, маємо цінувати кожну хвилиночку», — Оксана хоч і була впевнена у своїх поглядах, написала чоловікові на фронт. 

Одна гадка гризла їй голову: а раптом це вона так думає, а він — як оті тітки з коментарів. Мовчить, щоб її не образити, а сам вважає, що танці на публіку недоречні. 

Міркувала про стандарти щодо жінок, які стали дуже категоричними: волонтериш, оголошуєш збори на дрони чи автівки — ок, ти класна, ти молодець. У решті випадків — краще рот на замок. І головне — їх визначають чужі люди. Хтось, часто невідомий, оцінює твій вибір, дії, життя. 

Повна суперечливих думок, жінка чекала на відповідь. Її чоловік Сергій Степанчук присоромив кривдників публічно, написавши пост.

«Моя кохана дружина — тренерка і провідниця у світ танців та йоги. Нещодавно у неї була фотосесія, де вона танцювала та фаєрила. Виставила фото в інеті, і з’явилися людішки, які почали хейтити її. Нешановні зрадофіли, йдіть на … 

Вона танцює для МЕНЕ. Коли я бачу, що вона танцює і проводить людей у світ йоги, це означає, що вона живе. Що вона чекає на мене. І головне, що я на війні недарма.

Що вона не сам на сам із думками про довколишні жахіття, про маму в окупації, про доньку в іншій країні. Що вона на хвильку забула про війну. Можна з глузду з’їхати, якщо не можеш пройти це пекло без віддушини.

Тому танцюй, моє коханнячко, танцюй для мене та війні на зло… Не слухай нікого».

Приватні танці обов’язкові

Ми в Коростені, тут домівка Оксани й  Сергія. Він якраз у відпустці. Кафе, кава, бесіда. З кожною годиною вона стає відвертішою. Мої герої змінюються. Стають розслабленішими пози, відкритішими обличчя. І ось момент перетворення.

Переді мною — юна, жива-жива, смішлива пара, яка ніби недавно закохалася. Регочуться, торкаються одне одного, перебивають: «А пам’ятаєш?» — «Ні-ні, та не так усе було». 

17 років тому Оксана приїхала з Бердянська у столицю. Мріяла про велике місто, в якому на неї чекає щастя. Кинулася шукати роботу. Друг дитинства привів до агентства з продажу нерухомості.  Зайшла. Назустріч — міцний високий юнак. «Одна симпатична, інша геть не мій формат», —  провів поглядом дівчат Сергій. Не форматом виявилася Оксана. 

Далі втрапили вдвох на чийсь день народження, тоді на вечірку, і ще на одну. І одного вечора він свого шансу не проґавив. Стали зустрічатися. Оксана звільнилася з роботи, бо рієлторки з неї не вийшло. Поки шукала іншу, лишилася геть без грошей. Від безнадії вирішила влаштуватися в нічний клуб танцівницею. Сергія взяла із собою, щоб показав дорогу: Київ знала погано. Того мало водою не відливали, як зрозумів, що на Оксану чекає. Тим часом їй розповідали: «Приватні танці для клієнтів обов’язкові». 

Вийшла ошелешена: «Що думаєш?». 

«Звісно ж, ні, — відрубав Сергій,  — я б і чужу дівчину не пустив на таке».

Обрала його усвідомлено, навіть раціонально: торкнули риси характеру і чесноти, які рідко трапляються. «Таких динозаврів мало залишилося». Її підкупила його доброта, благоговіння перед жінками незалежно від віку, статку і статусу. 

Бачити світло

Сергієві було п’ять, коли мама народила йому сестру. Вона ходила на роботу, зачиняла малих удома. Сумно зиркав у вікно — друзі грають у футбол, а він скреготів зубами й чекав, поки сестра стане самостійнішою. Невдовзі звалили на руки двоюрідного брата, батьки якого працювали провідниками у  потягах. Що вдієш — носився і з ним. Хлопець уже вчився в технікумі, як знову довелося стати нянькою, вже для троюрідного брата. 

«Я сам  виріс у турботі. І  віддавати її — як дихати. Мене виховали так, що сім’я — це головне, ближчих людей не буває».

Оксанина родина  корінням з Росії. Бабуся дуже кохала діда, а він її «поколачивал». П’яний, на очах у трьох дітей. Мама розповідала про це дівчинці з інтонаціями: що тут такого? 

Батьки розбіглися, коли їй було два роки, й до Оксаниних шести тато не з’являвся. Нецікаво йому. Дбав про свій розвиток, він музикант. Тоді раптом увірвався в її життя: водив на ушу, займався з нею співами і грою на фортепіано, забирав на цілісіньке літо, вчив любити кожну стеблинку. Її серденько тануло. Далі знову раптово зник з її життя — як водою змило.

Оксана гнівалася. Оксана страждала. Оксана ображалася.

Минули роки. 

Після народження доньки якось вибралася до фітнес-центру. Там також  проводили заняття з йоги. Зазирнула й лишилася: зачепили за живе розмови з одним із майстрів: його відповіді були не книжними, не банальними, а глибоко співчутливими, проникливими.

Розмова зайшла про те, що в кожній людині є світло. Навіть у найтемнішій. І треба вчитися його розгледіти. Оксана не втримала запитання, яке її мучило: страшна історія про педофіла, недавно спійманого: «Як можна побачити світло в такій людині?» 

Відповідь шокувала: можна. Але треба мати такий рівень духовного розвитку, такі високі вібрації, які мало в кого є на цій планеті. Однак такі люди є.

Стала вчитися в цього йога пізнавати себе. А ще: захотілося  взаємодіяти зі світом інакше. Налагодити стосунки з деякими людьми і побачити їх в іншому світлі. Побачити світло в них. Зокрема, й у своєму батькові.

Забігаючи наперед: їй це вдалося. Вона пробачила. І вибудувала взаємини з ним, хоча далось це нелегко. Вже літній чоловік боявся, що від нього чогось хочуть. Квартири. Дачі. У ситуацію втрутився Сергій, який став одного дня на тестів поріг зі словами: «У вас є донька, у вас є онучка, їй потрібен дід». 

«Думають, що підкаблучник»

Коли років 15 тому Сергій переконував дружину, що росіяни рушать на українців війною і він піде битися, та дуже дратувалася: чому він так думає? Відповідав: цього вчить історія. Кожні сто років Україна і Росія зіштовхуються. І от ця війна стане останньою. 

Оксана сердилася: якщо ти такий українець, чому ж вибрав кацапку? Він сміявся, що перевчить її.

Вона дійсно не почувалася українкою: батьки — росіяни, і хоча всі й жили в українському Бердянську, у мами літературна російська, якої і доньку навчила, а українська — «то для селюків, для малограмотних». 

Коли Сергій привіз її після весілля у Коростень, ходила пхинькала. Тут і «тудою-сюдой», і «підожди». Суржик рвав її ніжний слух. А ще місто жахливо не сподобалося.  Наче застрягло у 90-х.  Його виправна колонія зі «злодіями в законі» горезвісна на весь колишній СРСР. Скажи десь у Тюмені, що ти з Коростеня, відразу: «Ааа, там тюрма». У місті й досі зберігся «муркаючий діалект», яким говорили блатні. 

Але Сергій з його позицією «боронити рідний край»  (і він боронив у 2014-2015 роках), єднання з собою і  з українською землею через східну філософію йоги сформували з Оксани українку. Зараз їй боляче спілкуватися з мамою-«ватницею», яка не розуміє, чому і за що воює її зять. Вона в Бердянську, дивиться вороже телебачення і виїжджати не хоче.

Донька Степанчуків, 15-річна Саша, уже кілька років навчається в польській школі. Оксана після початку великої війни жила то біля неї, то в Туреччині. Але влітку повернулась додому. Тут краще. Та й Сергію тепер є куди заскочити між переїздами. Поки домівка стояла порожньою, не хотів. А тепер там є та, яка відігріє душею. 

Зараз екватор його  двотижневої  відпустки, а він ні з ким із друзів не зустрівся. Все з Оксаною. «Думають, що я підкаблучник. А я просто люблю і поважаю свою дружину. Це не гріх», — сміється. 

Ми говоримо про Оксанину мрію — викладати танці та йогу.  Якщо другим вона зацікавилася дорослою, то танцювала з двох років. У школі вже навчала інших, і тоді ж зрозуміла, що це — любов на все життя. Але мама сказала: «Нічого викаблучуватися, йди вчитися на економіста». Ну що ж, танцювала для себе, коли всі йшли з дому. Самотня пташечка у клітці.

А потім подружка запросила в шоу-балет у Туреччину. Два роки Оксана спала вдень, а ночами: канкан, танго — програма кабаре. Блискітки, пір’я, гарні заробітки… Втомилася. 

Згодом із нею трапився Київ і агентство нерухомості. А тоді про її мрію почув Сергій. Побачив, як засвітилися її очі, коли вона йому довірилася. Очі захопленої дівчинки. І відчинив двері її клітки. 

Сергій вклав у бізнес коханої — студію танцю і йоги —  кошти, які відкладав на нове авто. В душі не був певен, що ідея спрацює. Почувши про йогу, знайомі крутили пальцем біля скроні. Священник не пускав прихожанок на заняття, бо «йога від лукавого». А Оксана не відступала. Проводила п’ять-шість занять на день, навіть якщо на них приходив один клієнт. З новенькими жартувала: «Вітаю вас у секті». І поступово, крок за кроком, атмосфера змінювалась, потягнулися люди. Коростень впустив у себе Оксану.

Війна навчила: що любиш — роби зараз 

2015-й. Повернувся додому  Сергій, який рік провів в АТО. До того терплячий, спокійний чоловік змінився невпізнанно: спалахував як сірник, без причини. Найбільше Оксана злякалася, коли той став кричати на доньку. Кричав і кричав, не міг зупинитись. Потім виходив, довго курив, вертався, лаяв себе і каявся. 

Ця агресія брала наді мною гору. Найбільше боявся, щоб не почати жаліти самого себе.

«Страшна штука, коли мужик, особливо той, хто приходить з війни, себе жаліє. Ниє, плаче, починає бухати й себе виправдовувати: “Я ж там був, я маю право”».

Оксана на той час уже кілька років практикувала йогу, перебувала в іншому стані. Збалансованому. І в їхніх стосунках виявилася єдиною дорослою. А що роблять люблячі дорослі? Мудро і терпляче направляють, вислуховують, підтримують. 

Сергій упорався. Багато майстрував з дерева, розфарбовував картини, зайнявся спортом. І потроху йогою. Не як духовною практикою, а фізичними вправами. 

Уже на великій війні, куди чоловік повернувся розвідником, чітко усвідомив, що хоче проживати кожну хвилину насичено. Війна навчила: що любиш — роби зараз. Занурюйся з головою, бо завтра може не настати.

Можна насолоджуватися кожним місцем, моментом, зустріччю. Це інший рівень життя, інший рівень стосунків.

«Ми з дружиною йшли до пізнання різними шляхами: вона через йогу, я через війну. Я зрозумів там: якщо є почуття і стосунки міцні,  то війна це все цементує. Виживуть пари, у яких сильний духовний зв’язок, спільні цінності. Кохання — сила, якої нічим не розірвеш», — впевнений Сергій.

«А ракети зупинятиму я»

Військовий  заступився за дружину публічно, коли її образили у фейсбуці. Хоча міг написати кривдникам особисто: мовляв, закрийте свої чорні роти.  Але подумав, що українці люблять публічно сваритися. Срачі, хайпи — наче наша національна риса. Когось зіштовхнути, позлити. Не встигло стихнути одне, як за ним з’являється інше, а публічної підтримки напрочуд мало. 

«Неважливо: моя дружина чи будь-яка інша жінка. Вони так за нас хвилються, а ще мають переживати, бо хтось забирає їхню радість». 

Пару підтримали друзі, клієнти, прості підписники, одна з них прокоментувала:

«Мій чоловік теж воює. І моє більш-менш нормальне, спокійне життя — це індикатор для нього, що вони (бійці) все роблять правильно. Він дуже тому тішиться. А наш друг приїхав із прифронтової. І сказав глибоку річ: у нас має бути більш ніж половина нормальних, які не бачили страхів війни . Тоді вони зможуть узяти за руку і витягнути тих, хто бачив».

Сергій додає ще одне послання хейтерам, які сердяться, що цивільне населення  живе як у мирний час:

«Мені легше, коли знаю, що з нею все гаразд. Її танці зупиняють мої чорні думки. Хай танцює, а ракети зупинятиму я». 

Оксана відповідає:

«Коли він ще воював в АТО, мій вчитель сказав: “Від твого стану, від твоєї практики залежить, як він там”. Я в тилу і хочу, щоб на передовій чоловік вловлював вібрації моїх думок, моїх чекань на нього, моєї сили».

Жінка уявляє це як купол, який розкривається над коханим. Біле осяйне шатро, під яким спокій, яким вона його наділяє. Під яким захист, яким вона його огортає. Під яким любов, якою вона його живить. 

Жінка бачить чоловіка. Вона бачить світло.

Вугледар звучить зовсім інакше, ніж мирні міста. Найцікавіше слухати його у вітряний час: місто скрипить горілим та рваним залізяччям, сичить повітрям, що продувається крізь розбиті шиби та порожні кімнати багатоповерхівок.

Вугледар шелестить гіллям дерев, іноді гавкає, а то й гарчить собачими голосами. Фуркає та воркує зграями голубів.

У безвітряний день тут гудуть безпілотники, що пролітають над містом.

Та хай там що погода, у Вугледарі щодня гримить артилерія. Звуки пострілу та вибуху снаряда жителі міста навчилися розрізняти на слух. Також вони знають, що коли в повітрі чутно свист, то треба падати, бо зараз прилетить геть близько.

Пильно слухати тут життєво необхідно.

Чорні будинки

Людину почути у Вугледарі непросто. Із 15 тисяч жителів міста в лютому 2024 року залишилося близько 150. Їх треба шукати під землею або на долішніх поверхах будинків: що нижче, то менший ризик влучання снарядів. Натомість мобільний зв’язок знайти можна хіба що вище п’ятого поверху. 

Люди стараються проводити на вулиці якомога менше часу, адже кожна хвилина просто неба — ризик загинути. Здебільшого досі обжиті квартири виходять вікнами на північну сторону міста, тобто спиною до фронту.

Осередки життя можна визначити за трубами буржуйок, що стирчать зі стін і випускають дим. Їх сюди привезли волонтери минулої зими. Палять дровами — пиляють стовбури в міських дворах і парках. Іноді після обстрілів надворі з’являються готові дрова.

На буржуйці смажать і варять. Завдяки волонтерам, які щотижня доставляють продукти, у Вугледарі можна з’їсти борщу з курятиною та сметаною або поласувати мандаринами. Втім, переважно трапеза прозаїчніша: на щодень люди їдять ковбасу з хлібом та консерви.

До раціону місцевих додалися й такі незвичні страви, як м’ясо голуба. Біля однієї зі шкіл облаштували велику пастку для цих пташок: вони злітаються на крихти хліба, розсипані просто неба, а тоді їх накриває цупка сітка.

У Вугледарі немає де взяти питної води: та, що в колодязях, надається хіба до прання та миття посуду. Мешканці повністю залежать від води, яку привозять волонтери.

Більшість людей живе спільно у великих підвалах. Старшиною одного з таких просторів є 42-річна Марина. Під її опікою у трьох широких залах — близько 30 людей. У кожній — по буржуйці, всі мешканці мають по ліжку, є туалет.

Журналістів, яких Марина впускає до сховища, просить вимикати фотоапарати, бо мешканці простору почуваються перед камерами, як у звіринці.

Жінка каже: аби нагріти таку велику локацію, забезпечити всіх технічною водою та їжею, треба щодня тяжко працювати.

— Два роки в таких умовах. Довго це. І це умови, що постійно погіршуються, — каже Марина.

У грудні 2023 року біля будівлі, де розташований їхній прихисток, упав снаряд і розвалив стіну.

Російські військові обстрілюють Вугледар майже щодня. Місто вже півтора року перебуває всього за два кілометри від лінії зіткнення. Примножуються вирви, трупи, руїни. Часто будинки займаються і горять поверх за поверхом так, що залишаються тільки обвуглені стіни.

Чорна троянда

Я побачив, як старий чоловік різьбить із вугілля квітку троянди. Він разом із дружиною живе в підземеллі торгового центру. Чоловік не захотів говорити ім’я й просив не фотографувати виріб.

— Я цю троянду ще не доробив. Приїжджайте наступного разу — дороблю і сфотографуєте (переклад із рос. — авт.).

Натомість дістав кнопковий телефон і показав на дрібному екрані фотографії інших скульптур, які виготовляв на замовлення вугледарської шахти, де й пропрацював життя. Доводиться різьбити ножем, бо інших інструментів нема. А це значно довше. Втім, чи хтось ще у Вугледарі кудись поспішає?

Коли приїздять волонтери або журналісти, молодші жінки фарбують губи помадою, на вії наносять туш, одягають найкращі речі. Люди заповнюють дозвілля звичками, характерними для мирного життя, хоч і зовсім не потрібними за тяжких умов виживання.

Марина у вільну пору читає книжки. До повномасштабної війни жінка працювала викладачкою у вугледарському коледжі. У неї велика бібліотека, а серед літератури багато свіжих українськомовних видань про сторітелінг, психологію та комунікації.

Час від часу жінка проводить ігри для людей, разом з якими живе у просторі:

— Треба назвати одну свою характеристику на першу літеру вашого імені. Наприклад, Марина — мудра. І так по черзі.

Інша схожа гра — «Хто чим куди їде». Наприклад, Марина — машиною в Маріуполь.

Грають лише в такі словесні вправи. Для настільних ігор немає достатньо світла, для рухливих — простору. Але жінка каже, що навіть такі прості розваги значно допомагають розслабитися і перемикати увагу.

Люди продовжують із повагою ставитися до свят та ритуальної культури.

На Великдень не вдалося приготувати паски, позаяк немає печей, але святковий хліб вугледарцям привезли волонтери. 

На Новий рік у кожній залі, розповідає Марина, поставили по ялинці, вбрали простір святковим «дощиком». Для вугледарців це — другий Новий рік під обстрілами.

Один чоловік виставив велику пластикову ялинку на порозі свого під’їзду, прикрасив її різнобарвними лискучими іграшками, одягнув зірку.

— Кофе, чай. Сіли. Колбаски взяли, хлєбушка. Консерву открили, — так 64-річний Сергій разом із дружиною зустрів новорічну ніч. На вході у під’їзд повісив кольоровий «дощик».

Поруч із під’їздом із землі стирчать дерев’яні хрести. Тут спочивають жителі міста, які загинули від російських обстрілів. Дід Сергій пригадує, як хоронив сусіда в листопаді 2022 року:

— Як я вийшов під під’їзд покурити, бах — в ногу і голову ранило. А сусіду зразу печень вирвало і селезьонку. Пішли, ямку викопали за домом, заховали.

Вугледар наповнений могилами, як вуличними ліхтарями. Цвинтар розташований за містом, і ходити туди довго й небезпечно. Тож уже півтора року померлих хоронять у дворах будинків.

Хрести різні: комусь привозили на замовлення, хтось робив їх із підручних матеріалів. Деякі могили без надгробків — на поховання вказує  хіба маленький насип землі, з кожним дощем дедалі менш виразний. Зрештою, й не всі тіла мають могили.

Чорна шкіра

На десятому поверсі однієї з багатоповерхівок на вулиці Молодіжній лежить людське тіло. Шкіра його повністю почорніла, й лише трохи, як одеколон, відчувається трупний запах. Місцеві кажуть, що небіжчик лежить так уже близько року.

Чоловік був на вигляд років п’ятдесяти. Ніхто з сусідів його сильно не знав. Кажуть, що спершу родичі хотіли вивезти тіло, але пошкодували грошей перевізнику. Поки думали, труп почав гнити. Так його й зоставили.

Що змушує людей залишатися в цьому місці, яке виглядає, мов декорація серіалу про постапокаліпсис?

Кожного ранку, виходячи на вулицю, вони бачать випалені дотла та розвалені будинки і стикаються з мертвою тишею, яку порушують лише знаряддя війни, тварини і вітер. Щомісяця хтось із них гине від російських обстрілів.

Марина лише в грудні 2023 року переконала батьків виїхати з Вугледару. У тата загострилися проблеми зі спиною, тож завдяки волонтерам він із дружиною тепер у Черкасах в лікарні.

54-річний капелан Олег Ткаченко, який щотижня привозить до міста воду та їжу, евакуював звідси кілька сотень людей. Зосталися найупертіші.

Вугледар було засновано лише в другій половині XX століття. Більшість жителів — вихідці з інших сіл та міст Донеччини, яким вдалося влаштуватися на одну з двох шахт, що розташовані на місці вугільних родовищ.

Дід Сергій, який розповідав про похорон сусіда, родом із села Володимирівка, що за десять кілометрів від Вугледару. Вся його родина живе під Волновахою, що окупована Росією з березня 2022 року. Чоловік говорить із ними по інтернет-зв’язку, коли волонтери привозять старлінк. Їхня рідна Володимирівка теж окупована.

Сергій чекає, поки війна закінчиться, а місто відбудують. Щоправда, з кожним місяцем вірити в це дедалі складніше. А чий прапор висітиме на флагштоках у повоєнному Вугледарі, його не обходить.

У багатьох вугледарців, як у Сергія, вся рідня живе під окупацією або в Росії. І дехто щиро вірить у благі наміри Росії та сподівається на возз’єднання з рідними, якщо місто потрапить під контроль росіян.

Двоє чоловіків, Микола та Віктор, живуть окремо від інших в одній із багатоповерхівок. Товаришують, бо разом працювали на шахті. Нещодавно Микола мав конфлікт із військовими, які перебувають у місті, бо зачинив двері в один із під’їздів. Він не хоче, щоб солдати заходили в покинуті квартири.

Обоє чоловіків сумують за Радянським Союзом і кажуть, що ця війна є братовбивством. Повторюють кліше з російського телевізора.

— Найбільші вороги світу — це Америка і Велика Британія, — каже Віктор, покурюючи сигарету. Микола підтримує.

Певно, переконати їх евакуюватися капеланові Олегу буде чи не найскладніше. Оскільки Вугледар розташований на узвишші, то в ясну погоду з міста можна побачити фронт та окуповану територію. А Віктор і Микола кожного дня виглядають звідти «визволителів».

Є у місті зовсім старі та немічні, яким простіше дожити віку тут. Вони навіть не виходять на вулицю. Є молоді хлопці, які, ймовірно, бояться мобілізації до війська. Частина людей симпатизує українським військовим. Один чоловік розказував, що допомагає солдатам шукати у місті загублені дрони.

Кожен має свою відповідь, чому залишається тут. Або не має її взагалі.

— Марино, ви стільки всього знаєте, вмієте. Могли б знайти собі місце. Чому ви не виїжджаєте? — запитую я, коли п’ємо каву.

— Знаєте, поки тут є наші хлопці… Мені іноді здається, що ми віримо в них більше, ніж вони в себе.

Чорні Запорожці

Під час наступу на Вугледар у січні та лютому 2023 року Росія втратила близько 130 танків та бронемашин. Невеликій групі штурмовиків вдалося висадитися на околиці міста, але їх швидко перебили. У New York Times назвали цю битву найбільшою танковою поразкою РФ.

Після неї росіяни вже понад рік не намагалися штурмувати Вугледар.

Місто обороняє 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. Спершу цей підрозділ розбив ворога в битві за Київ, а в серпні 2022 року зайняв позиції на вугледарському напрямку. Відтоді «чорні запорожці» не мали жодної ротації.

— Ми знаємо вже кожен кущ, під яким можуть бути росіяни, — каже 37-річний боєць Павло. Чоловік уже понад рік живе у Вугледарі.

Здебільшого цивільні намагаються триматися подалі від будинків, зайнятих військовими. Іноді солдати діляться з місцевими жителями продуктами і просять не вештатися вулицями.

За день до нашого приїзду у Вугледарі дістав поранення один військовий: російський дрон скинув на нього снаряд. Попри те, що штурмів тут не буває, ворог намагається знищувати «чорних запорожців» за допомогою безпілотників та артилерії. Українські військові відповідають так само.

Окрім Вугледару, «чорні запорожці» утримують дві вугледарські шахти та лінію окопів на південь від міста. Бійці в доброму гуморі, кажуть, що не втрачають пильності й готові до нових вказівок.

***

Який вигляд може мати карта Вугледару сьогодні? Багато колись актуальних позначок доведеться стерти. Усі попередні в’їзди в місто не актуальні, тож варто нанести нову дорогу — ґрунтівкою через поля. Замість магазинів та державних установ — позначити місця найбільших прихистків, де живуть місцеві. Іншим кольором — контрольно-спостережні пункти військових. Хрестиками — місця поховань. Напевне, все. Більше у Вугледарі нічого не залишилося.

Марія — вчителька од Бога. Маловідома загалу вчителька. Вона одна з тих, через кого у вересні 1965-го на прем’єрі фільму Параджанова в Києві піднявся Іван Дзюба. З букетом він вийшов на сцену.

— У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді, — заявив він. Завила сирена, щоби заглушити голоси. 

У застінках луцького КДБ сиділа юна і вродлива буквально вчорашня студентка педінституту, а кілька днів уже класний керівник 5-Б Марія і думала: 

— Яка то доба минула: друга? третя?.. Я вже арештована чи ще тільки затримана? 

Про те, що тим часом відбувається в Києві, ніхто з луцьких студентів та викладачів не знав. Дехто зв’яже події в одну вервечку дисидентського опору тільки через літ 20-ть.

***

Марія Мельничук дуже давно не говорила про пережите вголос. Життя винесло її на задвірки в село Затурці на Волині з усіма її високими мріями та почуттями. Лишило хіба, каже,  «спогади про великих людей». Щупальця КДБ так міцно проникали в кожну секунду таких, як вона, що життя ставало нестерпним. Вони лізли в дірки через стелю у квартирах, в листи коханим та друзям, у подружнє життя і робили все, аби ти божеволіла й ні на мить не позбулася відчуття, що хтось незримо продовжує ламати твій світ. 

Бо ти — та, яка колись зазіхнула на те, щоб зламати їхній. 

Кожен наступний спогад, кожну деталь вона витискатиме з себе. То в одній розмові, то в другій, то в третій. Потім якось скаже, що наші розмови схожі на допити, а тоді хутко перепросить, тепло всміхнеться: 

— Ні-ні, Олено, не образьтеся, мені велике щастя вас бачити. 

Марія воліє мовчати про багато що з тієї луцької справи 1965-го і луцького суду 1966-го. Той суд був першим судом над інтелігенцією 60-х в Україні. Посміли посадити двох, але зазіхали на всіх сімох. 

Семеро

Луцьк на початку 60-х був невеликим: вулиця Леніна перетікала у Радянську. Та ж виходила на майдан Лесі Українки і далі вела на Ковель, а звідти ген на той самий «загниваючий Захід». Педінститут стояв з іншого краю довжелезної Радянської, а за трохи вже й — залізничне полотно, станція  «Луцьк» і околиця.

На Леніна вже звели сірий і громіздкий у своєму сталінському ампірі обком КПУ, навпроти заклали парк, а між парком та обкомом, посеред вулиці, проводили партійні паради.

Утім, то був час, коли молодь ловила у повітрі подихи українства. Коли до Луцька дивом діставалися вірші молодих Миколи Вінграновського, Ліни Костенко чи Василя Симоненка, їх читали так спрагло, що нині складно уявити. Коли була якась нереальна мода на літературу і на слово в принципі. Вільнолюбство знайшло свою нішу — літгуртки, літстудії на кожному кроці, де тільки є небайдужий вчитель. Так у юне покоління закладали особливе шляхецтво духу, яке зовсім скоро дасться взнаки.

— Нас було семеро,  — зітхне суха, сивоволоса й змучена 80-літня Марія.

Малою вона жила на Гнідаві, на околиці Луцька. Школяркою якийсь час бігала через усе місто в першу луцьку ізостудію (так тоді називали фактично художню школу, студію «ізобразітєльних іскусств») вчитися й малювати, бо дуже те любила. Там вперше побачила Костю Шишка. На кілька літ старший і малював краще за всіх. Потім молодий луцький поет і художник Шишко, який навіть трохи працював інструктором в обкомі КПУ, теж стане одним із семи. 

— Сьогодні кажуть, що в Луцьку йому стоїть пам’ятник, так? З філіжанкою кави в руках? — спитає Марія, яка давно не була в місті, від якого живе за кілометрів 40. 

Семеро молодих людей, серед них двоє викладачів, четверо студентів та один недавній студент, згуртувалися у товариство. Читали вірші, обговорювали новинки в літературі. Задля цього збиралися в обумовленому місці. Найперше їх об’єднали інститутська літстудія і спраглість до поезії. Згодом теми для обговорення серйознішали. Розмови і завдання теж. Молодь активно розповсюджувала антирадянську літературу та публіцистику. Але себе вони, каже нині Марія, не називали ні студією, ні клубом, ні гуртком, ні, тим паче, дисидентським гуртком — ніяк. Просто, пояснює, хотілося такого спілкування, як чисте повітря. 

Літстудію при історико-філологічному факультеті Луцького педінституту вів тоді ледь більше як 40-річний викладач-філолог Дмитро Іващенко. Перший авторитет серед студентства. Пройшов Другу світову, опинився на Волині, вчителював, віршував і підтримував творчу молодь. У школі №3, де вчилася Марія, створив літгурток, який вела його дружина Віра, теж вчителька української і депутатка Луцькради на ту пору. Гуртківці опікувалися кімнаткою-музеєм Лесі Українки в будинку, де жили Косачі. Її створення добився Іващенко. Та після арешту луцьких дисидентів на всьому цьому поставили хрест.

Ще один викладач педінституту Валентин Мороз — усього років на десять старший за студентів і швидко знаходив з молоддю мову.  Їм викладав новітню історію, а не історію України, бо, згадує Марія, «ту йому не давали». Лекції читав бездоганно. Горів. Приходив в аудиторію, клав папку на кафедру і запитував: «Про що будемо сьогодні говорити? А може, ви послухали б про…». А тоді розповідав те, чого вони ніколи не прочитають у радянських підручниках.

Мороз був неабияким інтелектуалом. І якщо в Іващенку студенти цінували романтичність та закоханість у слово, вміння це передати іншим, благородність і делікатність, то в Морозі — ерудованість і вогонь, сміливість думки, каже Марія.

— … А ще — Толя Панас, Леся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Костя Шишко і я — ось і сім, — рахує Марія усіх, кого згуртувала спраглість до «чистого повітря» в радянському Луцьку.

Марія Мельничук закінчувала інститут у 1965-му. Активна літстудійка і редакторка факультетської, а потім й інститутської стінгазети. Вона щоперерви бігала між студентами і випрошувала, що хто написав. Часто ген до ночі робили стіннівку. Газету вішали на другому поверсі інституту (колишньої луцької гімназії), і вона збирала навколо себе рій читачів.

Десь тоді Мороз приносить в інститутські стіни звістки про рухи з Києва та Львова, про те, як інтелігенція закладає розколини у підвалини режиму. Надворі — хрущовська відлига. І здається, Союз має всі шанси дати тріщину. Розмови про це не можуть бути аж дуже публічними — і з часом найсвідоміші й талановиті збираються не в інституті, а за іншими адресами. 

Так виростає товариство, яке згодом КДБ назве злочинною організацією, юних студенток — розпусницями, а їхніх викладачів — такими, що їх спокусили на антирадянщину. Усі разом вони — вороги народу.

«І що зі мною не станеться…»

У цій немічній жінці в домашньому одязі, яка варить на плиті улюблені пельмені й сипле в них приправу «Ролтон», яка проводить зими у кімнаті без опалення, фактично втратила власне житло і не почувається господинею в домі, в якому живе серед убогості, важко впізнати одну зі студенток з великими перспективами, талановиту улюблену вчительку для луцьких та затурцівських учнів. 

Але це доки вона не починає говорити. Або читати вірші.

Тоді спина Марії випрямляється, глибокий голос ріже слова так, наче хто точить ножа. В очах — вогонь, і то не відбиток від горіння газової плити. 

— Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться… — чеканить Марія. 

Та щойно стихає вірш Ліни Костенко, через усі її мільйони зморшок пробігає такий сум і така недоказаність, що ти розумієш: ніколи не знатимеш, яку насправді долю вона собі вибрала. Чи — їй вибрали. Бо їй таки вибирали. І, може, то і є найвища форма КДБістського катування.

Про те, що в Затурцях живе шістдесятниця, свідок тієї самої першої розправи над інтелігенцією в Україні, безпосередня учасниця подій зі зламаною долею, знає не так багато людей. 

Вона ще тут, а світ уже забув про її існування, про гучну справу, суд за драмтеатром, допити, теплі листи з Мордовії — про все. Бо спочатку (2 вересня) її повели в КДБ (і всіх їхніх), а тільки потім (4 вересня) у кінотеатрі на перегляді фільму Параджанова піднявся Дзюба. І то був рішучий протест, викликаний арештами і в Луцьку, де жив Іващенко і всі студенти, і у Франківську, де застали Мороза. 

— Ми всі дуже любили поезію. Відчувалася хрущовська відлига. Здавалося, тоталітарний режим іде в минуле. І всі, мабуть, розслабилися.  Це ж тоді почалося: «Я — формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам не фігурально: — Якщо народ мій числиться формально, тоді я дійсно — дійсний формаліст», правда? Це Вінграновський. Він і актор тоді, і поет. У «Повісті полум’яних літ» Довженка як гарно він зіграв Івана Орлюка, бачили? Ми захоплювалися Драчем, Павличком, Дзюбою. У нас були особливі викладачі — як-от Володимир Покальчук, чи перекладачі Василь та Борис Луцкевичі. Дмитро Полікарпович стежив за новинками журналів та книжок. Хоч і на відстані, але був Євген Сверстюк і В’ячеслав Чорновіл, тримали з ними контакти і знали, що відбувається у Києві чи у Львові, — згадує Марія.

У той час було модно писати листи. Тому студентство (зокрема найактивніші Леся Ковальчук і Толя Панас)  активно листується з Валентином Морозом, навіть коли той не в Луцьку, а в Івано-Франківську, де жив. Через викладачів отримують та розповсюджують заборонену на той час і крамольну для СРСР літературу.

— Дмитро Іващенко ніколи не ходив без фотоапарата. Він засвітлив усе моє дитинство, — згадуватиме племінниця шістдесятника Леся Обухович, яка вважає його своїм другим татом, провела багато часу в його квартирі і зве тепло «дядя». 

Саме він часто робив фотокопії антирадянських книжок та матеріалів, які потім розходилися в різні куточки Волині.

Було кілька луцьких адрес, де збиралися усі семеро. Найперше то квартира Іващенка на Леніна, але там було небезпечно, каже Марія, бо вона прослуховувалася. Тому іноді молодь ішла у кімнату до Мороза в центрі, поруч із собором, в гуртожиток, де жили семінаристи. Тоді на зібраннях була присутня і дружина Мороза Рая, і його малий син Валентин. Або ж на вулицю Березну на околиці, додому до студентки Мирослави Герасимович.

Деколи студенти приходили і в «дядіну кімнату», яку той мав у хаті батьків Лесі Обухович, теж на околиці. Тут  він сам клав підлогу і поставив англійський замок. Її тому й звали «дядіною», часом там працював наодинці, а бувало, там збиралися студенти: відкрити двері зовні без ключа було неможливо. 

Улітку 1965-го лише одна із семи все ще була студенткою інституту — Леся Ковальчук. Мирослава Герасимович учителювала в селі на Волині. Толя Панас —  в Криму. Костя Шишко працював в обкомі. А Марія завершила навчання і збиралася на роботу.

Людина в сірому

— Мені пощастило з людьми. У школі в мене були особливі вчителі, а в університеті я одразу втрапила в теплі обійми Дмитра Іващенка, — скаже вона. — У переносному, звісно, сенсі. Він дуже мною опікувався. Навіть коли складала державний іспит — не відходив.

…Їй 22. Того ранку прокинулася дуже натхненною. Дмитро Іващенко, якого вона досі зве Дмитром Полікарповичем, поклопотав їй про роботу недалеко від Луцька, десь треба було відпрацювати два роки в селі — такі були норми. Пропонували Бірки ген під Білорусь. Але вдома лежала прикута до ліжка мама: Марії треба бути ближче. І от Затурці. Яка вона піднесена! Вже планувала, як вестиме таку ж літстудію, як тут читатимуть вірші, як писатимуть їх. Як він вестиме її життям і надалі й буде їй найсправжнішим методистом у світі. Вона не припиняє мріяти.

Відбула 1-ше вересня. Вже бачила своїх учнів: світлих, чудесних «чубчиків», яких вона навчить любити пізнавати світ так, як любить це сама. А 2-го вдягнула чорну завужену спідницю ледь нижче коліна, светр, бо прохолодно, туфлі, взяла новенький портфель із матеріалами, темне волосся красиво виклала високо-високо і полетіла до школи. Сьогодні — чотири уроки.

Дворами розглядала людські жоржини. Може, колись вона матиме тут свій двір і в неї теж цвістимуть айстри із жоржинами, а поруч буде хтось найрідніший? Але ні — вона буде в Луцьку, в рідному Луцьку, де знає кожен закуток і де кожен закуток щемить. От тільки відпрацює чуть.

На порозі старої школи стояв директор. Він часто так робив: зустрічав учителів та учнів. Але цього ранку В’ячеслав Йосипович не усміхався. Марія трохи смикнулася і, може, на секунду щось запідозрила. Подумала: раптом що з мамою? Зрештою, всі семеро знали, що режим може кинути їх за ґрати. Ну але ні: школа, жоржини, тихо.

— Маріє Павлівно, зайдіть до мене в кабінет, — глухим голосом сказав директор. 

У кабінеті сиділа людина в сірому.

— Я вже не пригадаю, чи то був мій слідчий Ковтун, чи хто інший. І тільки там я подумала, що справді ж: у дворі школи стояв їхній бобік.

Сірі стіни КДБ — біля старого цвинтаря в Луцьку і під самим інститутом. Коридор довгий і темний. У кабінеті слідчого Ковтуна Марію спершу тримали більш як добу і без упину вели допит. Вона розуміла, що вони багато знають, фактично — все. Навіть про хвору матір, про стосунки з Іващенком, про лекції на квартирах  і вірші. 

— От вам ваша хрущовська відлига! — казатиме у ті дні слідчий з прізвищем Кольчик арештованому Іващенку. 

Кадебісти біснувалися через хрущовські реформи і те, що їхні віжки слабшали. Конче треба було довести свою потрібність державі. Усю луцьку групу, всіх сімох, затримали у перші дні вересня 1965-го. З Морозом — те саме в Івано-Франківську. В кінці серпня — на початку осені Україною прокотилася хвиля арештів патріотичної інтелігенції. Відлига закінчилася. 

— Мій слідчий Ковтун був (думає, — авт.) …чемний. А в  Дмитра Полікарповича — Кольчик. Моєму і 40-ка ще не було, а Кольчику — більше. Старшим у них в КДБ тоді був такий собі Васілевський, моорда протівна… — згадує Марія. 

Після доби допитів її завезли додому, давши підписати папір, що нікуди не їхатиме зі своєї хати на Гнідаві і прийде в КДБ знов. Удома — налякана хвора матір: з Березної на Гнідавську прибігала мама Мирослави Герасимович і розповіла про арешти їхніх дітей та викладачів. Дівчина взялася заспокоювати неньку і з усіх сил показувати, що тримається.

Якогось дня приїхали з обшуком і сюди, не цуралися засунути руку навіть у грубку: шукали книжки серед попелу. 

Обшуки провели і на квартирі в Затурцях, де мешкала Марія Мельничук. Господиня оселі стояла біля одвірка і плакала. А Марію вкотре везли в бобіку до Луцька. 

— До побачення, — тихо сказала вона жінці, прощалася. 

Тоді до Луцька їхала не тільки Марія, а й вилучені у неї матеріали дисидентів. Це праця «З приводу процесу над Погружальським» (стаття Євгена Сверстюка, відредагована Іваном Світличним, яку масово розповсюджували у самвидаві після того, як у травні 1964-го вчинив підпал в українській бібліотеці АН УРСР її працівник Віктор Погружальський, спопеливши унікальний книжковий спадок України) і «Лист письменниці Ірини Вільде її землякам, які не бояться правди».  У самого ж Іващенка знайшли книжки «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця та «Україна і українська політика Москви» Мирослава Прокопа. У спогадах той писатиме, що отримав їх  через викладача інституту Степана Забужка. Позаяк вони стали ключовим доказом у справі, а свідок Забужко не з’явився на суд, бо захворів, а потім виїхав з родиною до Києва, Іващенко звинувачував Забужка, що колега підставив їх, рятуючи себе. 

— Продав, — відріже Марія, яка так і не відпустила цих думок.

«Зайшла і повернулася, як у школі»

Справа тривала менше як рік. Марія поміж допитами викладала у школі й іноді на зборах колективу хтось кидав їй у спину, що знає, чим вона займалася. 

У місцевих газетах від серпня 1965-го до кінця січня 1966-го, в період слідства і аж до вироку, — жодного слова про події. Лишень партійні вісті, ідеологічні зведення з війни у В’єтнамі, що нині дуже нагадують російські новини, і колгоспні звитяги на кшталт «кожному бидлу своє стійло».

20 січня. Одразу після свят. Двоє викладачів на лаві підсудних, п’ятеро молодих людей — свідки. У судову залу приміщення за драмтеатром у центрі міста набивається багато глядачів. На засідання навмисно приводять студентів-активістів із комуністичними поглядами, аби ті нтка зашеймили патріотів.

Марія страшенно боялася. Вона не може пригадати, у що була вдягнена того дня, як ішла чи їхала на той суд. 

— Зайшла і повернулася, як у школі — обличчям до людей. Наче в класі. А тут мені підказують: треба навпаки — до суду, — сумно всміхається. —  Дмитро Полікарпович сидів згорблений, розбитий, похнюплений, розчавлений. Я потім хотіла йому сказати: та треба було сидіти собі спокійно і все, чого вже… А Мороз то був енергійний, він борець.  

Мороз того дня за антирадянську агітацію та пропаганду отримав чотири роки, Іващенко — два. Адвокатка Іващенка виголосила таку промову, що йому, згадує Марія, треба було нагороду давати, а не садити. Згадала всі його фронти та медалі, всі заслуги. Військові відзнаки взяли до уваги. Дехто виходив із зали зі словами: «Мало дали».

— Вам треба його щоденник знайти. У тому щоденнику він пише про мене під грифом М. Там є, казали мені, слова: «М. стояла і вся тремтіла», — справді тремтітиме голос Марії.

Щоденник

«Новий синедріон засідає. Є на ньому пілат. Є багато книжників і ще більше фарисеїв. Іду на Голгофу з хрестом. І чую гучне: “Розіпни його! Розіпни!”. 

Проходжу через зал суду. Більше сотні пар очей, знайомих і незнайомих, пронизують наскрізь. Більшість зі злобою. Публіка вдало підібрана. Думаю, що ніхто сюди не проник із співчуваючих. Бачу й знайомі обличчя студентів. Уже “одшліфованих”. 

Але ні! Є й співчуваючі. Бачу по очах. Але це вже потім помітив».

*

«Милі, гарні юнаки і юнки! Як вам важко говорити! Та ніхто з вас не сказав жодного слова неправди. 

Тих, що писали доноси, і хто повинен був свідчити тут, на суді, не було. “Раптом” похворіли. Не було і Забужка. Теж виявився “хворий”. Чомусь думається мені, що основна провокаторська роль саме його. А може, помиляюсь! Час покаже!

Мабуть, найважче було М. Стояла перед трибуною і не могла промовити жодного слова, вся тремтіла».

*

«Все йшло на суді за зарані складеним планом (…) Суд мене дечому навчив. Вірніше, розкрив очі на деякі речі. Не знаю, чи вдасться мені коли-небудь викреслити із серця ці дні. 

Я просто був романтиком. Вірив у те, що тверезий глузд мусить бути основою нашого буття. Тепер переконався, що глузд — це “пережиток”. Треба в житті керуватися не глуздом, а барометром партійної політики».

*

«30 листопада виконано обіцянку Миколи Михайловича. З Ігорем Юрійовичем проїхалися по місту. Якщо не враховувати 6 листопада, то це вперше рівно за три місяці — на вулицях Луцька. Коли їхали повз інститут, серце в лещата затиснув. Воно ж калатало як підкошена перепілка. По вулиці Радянській скрізь бачив знайомих. Так хотілось всіх і все бачити! Але погляд никнув. 

Нарешті поворот на Ковельську. Майдан ім. Лесі Українки ще здалеку очима вп’явся в постать поетеси. Скульптура легка, ажурна і ніби в рухові. Пустинний майдан одразу оживає. Ось вона — смілива орлиця(…) Луцьк таки вшанував свою землячку. Не кожне місто може гордитися таким ім’ям. 

Невелике розчарування. Скульптура не Гончарева. Автор скульптури заслужений діяч мистецтв УРСР Л. Муравін. Відчув велику прикрість за своє профанство в цій галузі мистецтва: я зовсім нічого не знаю про Муравіна, навіть не знаю, хто він такий. 

Жаль, що погода похмура. До того ж скрізь розкидані клапті снігу, перемішаного з піском. Майдан ще майже не впорядковано. Фон жалюгідний — напівзруйновані старі будинки. Та знаю, що він швидко зміниться. Напевне, скоріше, ніж я потраплю в Луцьк. Та чи й потраплю?

Невеличка зупинка на майдані. Подорож продовжується повз мебльовий магазин по вулиці Карла Лібкнехта, потім Глушецька. Ніхто ніколи не взнає, що творилось у моїй душі, коли проїжджали цими вулицями. Та й кому до того? Адже ніколи не повернуться ті чарівні вечори і ночі, ніколи вже не торкнеться рука дівочого лона, ніколи не слухатиму тих щирих дитячо-дівочих слів-пісень. Найтяжче те, що винен у всьому сам».

*

«Майже дві години лежав на нарах. Безнадія? Ні. Я ж нічого кращого і не сподівався, слідчий ще на початку слідства сказав: “За це Мордовії не уникнути”. 

Треба буде попросити В. Л., щоб розшукала якого-небудь довідника про Мордовію. Не випадає ж туди потрапити повним невігласом. Тим більше, що кілька днів тому почув по радіо, що Мордовія твердо стоїть на шляху утвердження розвинутого соціалізму. Що ж! Буду допомагати мордвинам повністю завершити цей “розвинутий”.

…Знову потягнуться одноманітні дні, нудні та сірі, табірне життя. 598 днів. Так тобі й треба, романтику. Не хотів іти в ногу з життям, не хотів вірити своїй “найбільшій захисниці інтересів народу” — “своїй славній комуністичній партії”, почав “збочуватися”. Та й дозбочувався».

*

«Я безсилий передати словами те почуття, яке сповнило мене, коли на ліжко поруч ліг лист, написаний таким знайомим і дорогим мені почерком. Ще не відкрив його, а навколо мене все одразу змінилось, посвітлішало, засяяло-заграло веселковими барвами. Здалось, ніби саме Сонце вкотилось у похмуру секцію, залоскотало мій зір золотистим промінням і заволало: пий мою красу!  пий!

Я не читав Твого листа, ні, я пив його. Я пив його як келих доброго п’янкого трунку, і чим більше пив, тим сильніша сповнювала мене спрага!».

(Зі щоденника Дмитра Іващенка, до якого він робив записи під час ув’язнення в Луцьку  у 1965-му і відбування покарання за ст. 68 КК СРСР у селищі Явас Мордовської АРСР у 1966 році. Копії надала племінниця Леся Обухович)

Прийшла до дерев

Про роль М. у житті Іващенка знає його родина. Їй справді багато місця у його спогадах. Але КДБ проникне і в цю історію. Ще на допитах студенткам дорікатимуть, що спілкуються вільно з викладачами. У Марії з Іващенком, в якого не ладиться сімейне життя, складаються теплі взаємини, щире кохання. Її цим добивають. 

Нікого із п’яти режим не відпускає навіть після суду і аж до скону (режиму). КДБ йде слідами гуртківців роками. Хтось спивається, як Шишко. Хтось їде працювати в нетрі Полісся, бо не може влаштуватися деінде. Навіть якщо хтось працює в Луцьку, його таки вибивають з колії.  Тоді, в 1965-му, ув’язнення молоді вдається уникнути, думає Марія, тільки через те, що хтось нагорі прагне зменшити резонанс, що шириться світом після арештів.

Марія працює в Затурцях, веде літстудію. Увесь цей час вона отримує листи з Мордовії. 

— Це були такі товсті листи. Писав про все: про тих, хто був з ним там поруч, про роботу свою там, давав мені методичні поради щодо уроків. Я ж йому розповідала про себе: як діти, що в школі… А ті листи оформляв у такі красиві палітурки, — згадує вона. 

Коли Іващенко повертається з Мордовії, просить Марію, аби вийшла його зустріти. Але стається так, що того дня та мусить везти дітей на екскурсію до Львова. Зустріч на автостанції не відбулася. Змінилися обставини, телеграми не надішлеш, не подзвониш… Чоловік сприймає то за її вибір, а Марія приходить сюди, як тільки повертається, і весь день чекає. Згодом знову домовляються, і вона знову мусить спізнитися через обставини, що від неї не залежать, а він знову йде. 

Нині припускає, що ті «незустрічі» були підлаштовані спецслужбами, щоби розвести однодумців і не дати спілкуватися. Вони ніколи більше не проговорять цих взаємних образ. 

Марія втрачає матір, а за тим і батька. Працює у Затурцях три роки і постійно бачить, як за нею стежать. Їде до Луцька, якийсь час вчителює на декретному місці, влаштуватися на постійне не може: «Может, хоть кандідат в члєни?». Потім вчителює ще у двох школах. Виходить заміж за художника, який неочікувано з’являється у її житті. Тепер думає, що він з’явився неспроста, бо у перший рік спільного життя Марію відвідує Мороз (як тільки звільняється з ув’язнення), про це одразу стає відомо КДБ — і Марія починає підозрювати у тому, що «продав», свого ж чоловіка. Життя не складається, звісно. Вона зривається. Важко хворіє і більше не повертається на роботу. Зрештою їде з міста назавше.

Номер телефону в квартирі Іващенка пам’ятає дотепер. Хотіла сказати, щоб себе не картав. І ще, може, що. 

— 25933,  — каже глухо. —Набирала згодом: або ніхто не бере, або дружина. Тепер розумієте, чому я тут? Я сюди втекла, прийшла до дерев. Тут мені спокійно і добре. А там було дуже важко.

Легенди

— Кажуть, що лікар і вчитель до смерті лишаються у професіях. Чули таке? — запитує Марія, поки на своїй сірій кухні знову варить пельмені на чорній плиті й сипле в них приправу, щоб вийшов бульйон і «два в одному».

Їй ледве вистачає сили доглядати за собою та 95-річним Харитоном, з яким ділить хату. Але про школу вона знаходить сили говорити безкінечно і натхненно. Здолала рак. Кохається у своїх затурцівських учнях, і коли має щастя дочекатися дзвінка когось із них — не чує під ногами землі.

Уже геть старшою Марія Мельничук стала жити з самотнім Харитоном Сегейдою, вчителем історії із затурцівської школи, який створив у селі місцевий музей та заклав дендропарк, бо захоплювався лісівництвом.

Вона не хотіла нікого поруч із собою. Але на 15 літ старший Харитон Пилипович став їздити до Луцька, наполягав на спілкуванні й у самотній Марії розгледів супутницю. Разом ходили слухати рухівців на початку 90-х, разом стояли на площах і дивилися, як летить у прірву Радянський Союз. Марія раділа до щему, до тремтіння. Аплодувала виступам. І бачила, що трохи радів і він.

Нині здається, що в одній хаті в селі на Волині, вифарбуваній колись у синє і жовте, живе дві самотні легенди. 

— Не вмію себе любити. Я так розумію, що людину мусить любити хтось інший і про неї дбати. Правда ж?  — Марія піднімає на мене глибокі очі, вражені кон’юнктивітом.

У Затурцях вона найбільше любить місце під хатою у квітнику, тут же стоїть і маленький ослінчик — аби сісти. Рівно такий малий, щоб вмістити дрібну Марію та її кота. Звідси вона дивиться на квіти, дерева і каже, що то — її солярій, як в Лесі Українки у «білому будиночку» в маєтку Косачів на Волині. 

— Легенди? Не знаю, чи ми легенди… Але зовсім різні. От я сніг розкидаю. Я колись малювала: у мене все має бути гарно, рівненько… А він — туди-сюди і пішов.  Патріотом себе вважає, і я думаю, що він ним є, інакше ми не жили б. Але той патріотизм — «празнична одежина, а мій — то труд важкий, гарячка невдержима». Як у Франка.  Він з тих, хто найперш думає про себе. Я ніколи не задумуюся про користь: усе через оце, — показує рукою на жовтий светр десь у районі серця.

Її учні часто вмовляють немічну вчительку перебратися до Луцька. Обіцяють допомагати і з житлом, і з побутом, і просто відстояти себе. 

Вони досі, зі слів учениці Наталії Гатальської,  пам’ятають її саме такою: стрункою, вродливою, у чорному чи зеленому светрі з гудзиками і в чорній вузькій спідниці, строгою, але легкою на підйом — гасати лісом, їхати в музей… Безмежно відданою мові та літературі. 

Їм шкода 80-літню неймовірну жінку, яку зламали обставини і яка духом лишилася на висоті, а в побуті — майже на дні й не має сили з ним справитися. 

— Може, колись я наважуся, — каже та. Але стає зрозуміло: ніколи.

Десять років триває російсько-українська війна. Завдяки тим, хто став на захист країни десять літ тому, Бланко, Малий, Каша та Гайз виросли і змогли так само піти воювати за свою землю.  Тепер і вони стали ветеранами війни, яка триває. 

Олександр Бабенко — документальний фотограф, відеограф із Харкова. Після початку повномасштабного вторгнення почав працювати з іноземними медіа як продюсер. Із вересня 2022 року як фотограф сфокусований на створенні репортажів біля лінії розмежування. Співпрацює з Associated Press, EPA, Getty Images, Reuters та іншими. Висвітлював звільнення Андріївки, наслідки підриву Каховської ГЕС у Херсоні, оборону Бахмуту, звільнення Харківщини та інші події російсько-української війни. Найбільше працює в Донецькій області та продовжує фіксувати війну на цьому напрямку фронту.

У цьому репортажі фотограф розповідає про тиждень із життя на фронті двадцятирічних хлопців, які стали ветеранами.

Проєкт Олександра Бабенка — серед фіналістів у рамках грантової підтримки документальних фотографів від УАПФ, який втілюють за підтримки International Press Institute.

*

Донеччина. Сніг лягає на землю, накриваючи голі посадки, вирви від прильотів та необроблену землю. О четвертій вже вечоріє. В одній із хат, де штори досі закривають дверні прорізи, а на стінах залишились портрети попередніх мешканців, живуть військові. Вже 11 місяців Донецька область є для них домом.

Вдома тепло, поруч із радянськими книжками заряджаються батареї для дронів, на протертому килимі стоїть БК, біля пакетів із продуктами лежать магазини. Війна стала повсякденням, але ввечері це не так відчутно.

Ця хата більше нагадує студентські квартири.

Тут — Бланко, Малий і Каша. Кожен із них того віку, про який тепер кажуть: половину їхнього життя триває війна.

*

Каші — 25, він найстарший з екіпажу, із собою завжди носить дві речі: свій жетон та жетон загиблого друга.

Каша спочатку був військовим кухарем, але не міг сидіти в тилу, поки побратими на лінії, і перевівся в аеророзвідку.

Хлопці підколюють один одного, з колонки грає музика, хтось дивиться ютуб, хтось грає в карти. 4-та ранку, на термометрі – 11. Екіпаж вантажиться у джип із 1990-х і вирушає на позиції. Виїзд так рано, щоб мінімізувати ймовірність бути поміченими дронами ворога. Дорога — чи не найбільша небезпека в цій роботі. Проти водія одночасно стара машина, погодні умови, ризик бути ураженим ворогом та погані шляхи.

*

За кермом — Малий, йому 20.  Родом із тимчасово окупованих територій, тому  зустрів повномасштабне вторгнення одним із перших. Зранку 24 лютого 2022 року разом з іншими добровольцями він виїхав з рідного міста. Батько та  сестра чекали його на кільцевій дорозі, щоб передати рюкзак із речами першої потреби: «Сестра в слезах, у бати самого слезы наворачиваются. Он отдает всё, что было: все деньги, сигареты. Сеструха — две пачки стиков. Смотрю: батя уже со слезами, а мне сигналят, что надо ехать. Я обнял, поцеловал, и всё, уехал».

Більше Малий не був вдома.

На світанку екіпаж починає роботу: сховавши машину, розгорнувши антену та надійно замаскувавшись у бункері, хлопці піднімають дрон.

*

Бланко так само 20, він наймолодший у підрозділі. Позивний такий, бо народився в Іспанії. Виконує обовʼязки командира екіпажу.  На спині Бланко, поруч із синьо-жовтим прапором, — шеврон із черепом та написом:  «Ротації не буде. Ми тут до кінця». Цей шеврон є в багатьох із підрозділу, першим його почав носити Гайз.

*

Богданові (Гайзу) теж 20. Але — назавжди. Хлопець із Львівської області. З білосніжною усмішкою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, працював у Польщі, але повернувся та пішов на війну добровольцем. 18 серпня 2023 року Богдан загинув під час виконання бойового завдання.

Гайз, Бланко та Малий отримували перший військовий досвід у піхоті. Гайз згадував: «Біля Бахмуту, зима, 20 градусів морозу. Ми з усім БК дісталися нових позицій. Копати неможливо. Прийшли, лягли на землю, питаємо один одного, чи помремо сьогодні, і сміємося».

*

Минув рік без місяця, ситуація інша. Ця позиція — за щастя: надійні бетонні стіни та розташування бункера під землею дозволяють почуватися спокійно. Окопні свічки зігрівають, а Бланко та Малий по черзі здійснюють польоти, шукаючи ворога та коригуючи вогонь артилерії. Змінюються батареї дрона та положення сонця, минає день. Знов у темряві екіпаж залишає позиції.

Не на позиціях роботи вистачає. Потрібно ремонтувати машини, підтримувати себе у формі, жити. Походи в супермаркет, військторг та на каву розбавляють військові завдання та дозволяють відчути звичну рутину.

— Бланко, що ти будеш розповідати онукам про своїх побратимів?

— Про Малого? Вічно їдемо кудись, веселимось, музика на всю. Мішка — ведмідь, він мені найбільше на нього схожий. Прям такий добродушний. Той, в кому ти на 100% впевнений. Він тебе не кине. У нього спочатку честь, потім гроші.

—  А будеш розказувати про Гайза?

— Звичайно. Багато про кого є розказати, не треба забувати про всіх.

Памʼяті Богдана (Гайза) Підгайного, з яким мені пощастило познайомитися і сфотографувати його під час роботи. Памʼяті кожного, хто віддав своє життя за свободу.

У мами Стефанії син зник безвісти на фронті. І в мами Галини, і в мами Людмили. Чоловік в Ірини, чоловік в Олени. Понад 26 тисяч людей в Україні із 2022 року вважаються зниклими безвісти. Стільки ж сімей живуть в очікуванні, переживаючи те, що психологи називають невизначеною втратою. У Червонограді та ще двох громадах Львівщини сім’ї зниклих військових об’єднуються у спільноти самопідтримки та самодопомоги — «Жити чекаючи». Їхній досвід  цінний і для інших громад, бо його вже зараз можна використовувати.

Галина й Людмила — мами

Галині п’ятдесят дев’ять, у неї троє синів — і всі пішли на фронт. Найменший син писав щодня. І з навчань у Великій Британії, і коли вперше йшов на позиції. Жінка передивляється отримані знімки й бачить тепер, що у нього сумні очі. Хоч він писав їй із гумором: мамо, не переживай, я виспаний, ситий, сильний і розумний.

Її син зник безвісти в боях на Донеччині, скоро після того, як прибув. Галина не тямила себе і казала: «Хай би серце розірвалося і я все забула». Тоді бачила очі чоловіка, очі, як у побитого собаки.

— Галю, а я? А мені тоді як самому?

Галина просила у нього вибачення. Він мав рацію. Як би вона могла його залишити? Вони мають чекати.

Її чоловік, пенсіонер уже не з міцним здоров’ям, сів тоді у волонтерський бус і поїхав до села, де зник безвісти син. І це він привів Галину на зустріч з іншими сім’ями. Хоч на першій вона просто намагалася тримати себе в руках і навіть не чула, про що там говорять.

Людмилі п’ятдесят років. Понад рік тому її син зник безвісти на Луганщині. Він добрий хлопець, каже мама. Коли хтось на вулиці впаде, він тої ж миті кинеться допомогти. Син обожнює котів і собак. З Людмилою тепер живе його кіт. Син навіть носив його із собою в магазин під курткою. Казав: «Левчику, вибирай, який йогурт їстимемо».

Коли почалася повномасштабна війна, Людмила просила не залишати її. Син обіцяв бути поруч, доки його не прикличуть. Наприкінці березня 2022 року принесли повістку. «Це я відчинила двері. І я довгий час звинувачувала себе, бо не розуміла, що в тому немає моєї вини». Тому Людмила захотіла допомогти іншим.

Це короткі історії лише двох сімей з Червонограда, із сімдесяти семи тих, які беруть участь у проєкті «Жити чекаючи».

Глибоко, боляче, надовго

Анастасія Жидкова працює у проєкті «Психічне здоров’я для України» за підтримки Швейцарії. Його розпочали чотири роки тому одночасно зі стартом медичної реформи, аби підтримати її в питаннях охорони психічного здоров’я на рівні країни, областей і громад. Настя координує напрям із підтримки людей, на яких вплинула війна. Навесні 2023 року проєкт розпочав супровід родин зниклих безвісти.

— Деякі громади вже намагалися працювати із цим викликом, але не знали напевно, як це робити. Йдеться про невизначену втрату, а на той момент майже не було організацій і фахівців, які би працювали із цією темою глибоко у громадах. Зрештою, Україна ще ніколи не зіштовхувалася з такою кількістю зниклих безвісти. І це глибоко, боляче й надовго, — каже Анастасія.

Команда проєкту знайшла партнерів — львівську громадську організацію «Metta», яка працює з військовими та їхніми сім’ями із 2014 року. Разом вони створили  план підтримки родин у Дрогобицькій, Миколаївській та Червоноградській громадах Львівщини. Проєкт назвали «Жити чекаючи», де обидва слова однаково важливі.

— Ми хотіли створити групи самопідтримки, де сім’ї зможуть спілкуватися, проводити час, підтримувати одне одного — коли їм треба і стільки, скільки треба. З-поміж цих сімей ми сформували команди рівних помічниць. У травні 2023 року вони приїхали до Львова на навчання, опісля повернулися у громади й почали спілкування з родинами. 

Помічниці, Настя називає їх фасилітаторками, формують і підтримують спільноту. 

— Спочатку вони допомагають сім’ям пройти шлях після отримання сповіщення про зникнення — куди треба звернутися, яку заяву написати, хто й за що відповідає, — пояснює Настя. — Інколи навіть заповнити заяву. І не лише тому, що вони це пройшли, а ще й тому, що в малих громадах старші люди можуть не мати соцмереж, електронної пошти, тож їм ніяк дізнатися, як  діяти.

Водночас  групи підтримки стають  безпечним місцем, де сім’ї можуть висловити свій біль, гнів, образу, де їх можуть нарешті послухати, пояснює психологиня проєкту Юлія Стадницька. Бо рідні зниклих  тепер ходять у ТЦК, поліцію, де на них часто немає часу, де з ними можуть говорити грубо.

— Після першого контакт уфасилітаторки продовжують спілкування з тими, хто не проти. Вони запрошують їх на спільні заходи: спекти піцу, помалювати, послухати концерт чи поїхати разом у гори. Так вони здобувають новий  досвід, знаходять спільності й отримують дрібку позитивних емоцій.

Уся суть в об’єднанні, від якого на якийсь час може стати краще. Після цього помічниці починають проводити групи взаємопідтримки «рівний — рівному».

Усього в проєкті «Жити чекаючи» на Львівщині 142 родини. Сьогодні «Психічне здоров’я для України» та «Metta» готують рекомендації для громад, які так само шукають відповіді — що вони можуть зробити, аби допомогти сім’ям, які проживають невизначену втрату.

Якщо спростити, найперше громади мають бачити цю проблему, каже Настя Жидкова. Тобто перший крок — вивчити потребу, скільки родин із таким статусом живуть у громаді. Далі — створити локальні дорожні карти  про те, як цим сім’ям діяти, де і яку допомогу вони можуть отримати. Потрібно також залучити партнерів, які навчать фахівців, котрі першими контактують із родинами (працівників поліції, соціальних служб, ТЦК, священнослужителів), психологічних особливостей проживання невизначеної втрати.

— За тим — зібрати активних представників із родин і спитати в них — як вони хотіли б, аби цю підтримку організували. А далі діяти, враховуючи принцип «рівний — рівному». Саме громади  мають звернути увагу на сім’ї зниклих безвісти й розбудовувати для них послуги, — говорить Анастасія Жидкова. Їм точно не варто чекати, наприклад, вказівок від держави. На місцях  краще знають свої родини, бачать потреби та ресурси.

«Можна я прийду?» Групи

Оксана Гончарук — одна із рівних помічниць, фасилітаторок «Жити чекаючи» в Червонограді, невеликому шахтарському містечку на півночі Львівської області. Вона дружина ветерана АТО й чинного військовослужбовця. Її двоюрідний брат, з яким вони дуже близькі, — зниклий безвісти. Оксана мріє, як колись вони знову зберуться сім’ями й поїдуть на риболовлю.

Перша зустріч із проєктом «Психічне здоров’я для України» і ГО «Metta» минула напружено. Це навіть якщо сказати м’яко, пригадує Оксана.

— Все кипіло, дехто кричав, дехто виходив. Міська влада дала оголошення про цю зустріч для охочих, люди подумали, що дадуть якусь інформація про наших рідних. А тут — психологічна допомога.

— До неї поставилися скептично. Як ви можете допомогти нам, коли не знаєте нашого болю? — пригадує Оксана. — Усе змінилося тої миті, коли сім’ям розповіли, що схожий досвід мають і ті, хто ці групи хоче організувати.

Після зустрічі тридцять три родини залишили на аркушах свої телефони.

У проєкту «Жити чекаючи» тепер є кабінет у Будинку воїна в Червонограді. Влада оплатила автобус та бензин для першої спільної екскурсії для сімей.

— Перш ніж почати, ми поїхали за місто по історичних місцях, — згадує Оксана Гончарук. — Пам’ятаю, коли ми заходили в автобус, було дуже тихо, усі сідали порізно, а вже назад ми їхали в розмовах. Минуло пів року, я бачу, як ми змінюємося. На початках усі лише плакали. Тепер з’явилися усмішки.

Дехто прийшов до групи одразу. Як-от пані Стефанія. Їй 86 років, зник безвісти її єдиний син. Вона перша мовила: «Можна я прийду?» Потім сказала, що разом з іншими жінками їй стає легше. Водночас була Галина, у якої зник наймолодший син. Спершу жінка не хотіла ходити на ці зустрічі, чоловік її буквально вмовляв.

Усіх трьох синів Галина народжувала нелегко, особливо наймолодшого. Він був великим, каже, як гарне рожеве поросятко. Щойно хлопчик уперше закричав, Галина зомліла.

Сьогодні жінка видається на дрібку спокійнішою, бо їй вдалося, вона так і каже, повернути собі двох інших синів із війни — за законом, який дозволив демобілізувати тих, у кого близькі родичі зникли безвісти.

Коли родина Галини отримала сповіщення, чоловік одразу кинувся в Будинок воїна, де він і зустрів дівчат із «Жити чекаючи». Вони допомагали їм із першими кроками і запросили до спільноти. На перших зустрічах Галина не мала сил не те що на слово — на вдих.

— Я не хотіла ні бачити когось, ні чути. Думала, про що вони взагалі розказують, що обговорюють? Така біда, а хтось навіть усміхається.

— Мені не стало легше. Я не зрозуміла нічого, окрім того, що все ж хочу прийти ще раз. І тепер я тут завжди. Бо тут не питають — як тобі, боляче чи ні, чи багато ти плачеш ночами. Вони просто мене розуміють.

Галині запам’яталася перша спільна поїздка в гори. А особливо — хресна дорога, яку вони разом ішли.

— Так, там я йшла й переживала весь той біль знову і знову, але переживала його з такою повагою.

Якийсь час Галина крутила в голові: син отримав повістку на риболовлі. Перед тим він зайшов до неї, вона була на городі біля дому — копала. Він привіз їй пачку кави, знаючи, що мама її дуже любить. Галина часто думала: якби вона тоді кинула лопату, можливо, зробила б кави, він не поїхав би на риболовлю й, може, все було б інакше? Вона відчувала провину. Психологиня з групи сказала, що так не можна. І розповіла, як написати про це почуття. Хто винен у тому, що так сталося? Жінка написала: ТЦК, війна, Росія. Найперше Росія.

У п’ятдесятирічної Людмили  теж троє дітей. У проєкті Людмила — фасилітаторка. Шістнадцять місяців тому її син зник безвісти на Луганщині. Одного дня він мав піти на позиції, але не дійшов. Як кажуть, почався сильний обстріл. У той самий день зранку Людмила говорила з ним. Син мав отримати посилку, яку вона йому перед тим спакувала — продукти, футболки. Посилка дійшла, але він не встиг забрати. Її повернули Людмилі.

— Я вирішила стати фасилітаторкою. Адже поступово набуваєш якогось досвіду, уже знаєш, куди дзвонити, з ким і як говорити. А коли я тільки починала пошуки, мені у ТЦК сказали — сядьте й нічого не робіть. Навіть не сказали, що треба написати заяву в поліцію. Я пройшла весь той шлях і відчуваю, що можу допомогти іншим. І в такий спосіб я допомагаю й собі.

На першій зустрічі, згадує Людмила, усі, хто хотів, розповіли свої історії.

— Говорили по колу, плакали. А тоді ми кажемо: «На цьому стоп, тепер ми говоритимемо про нас». Як нам вижити в цій ситуації, як нам вчиняти, як підтримати себе для того, щоб дочекатися. Ми мали почати вчитися допомагати одна одній, а не прокручувати цей біль до нескінченності.

Невизначена втрата й сила групи

Те, що переживають сім’ї зниклих безвісти, називають невизначеною втратою, пояснює Іванна Адамчук, місцева психологиня червоноградської групи. Це страждання, у якому важко поставити крапку. Воно має свій початок, але невідомо, коли матиме кінець. У такому стані люди живуть  місяцями, а іноді роками.

— Мета наших спільнот — аби сім’ї оволоділи собою і своїм життям знову.

— Країна ще не знала цієї невизначеної втрати в такому масштабі, тому і громадам, і психологам треба вчитися з цим працювати. У наших групах  люди зі спільним досвідом, спільним горем об’єднуються для  допомоги одне одному. Подібне можна  побачити в групах анонімних залежних. Існує таке поняття, як сила груп. Нехай кожен переживає своє горе по-різному, але загалом створюється простір, у якому тебе розуміють, де дозволені будь-які емоції, де тебе не засудять і не змусять почуватися незручно.

Іванна Адамчук не бере прямої участі в групах самопідтримки. Вона була присутня лише на початку. Нині вона консультує та підтримує ведучих груп — здійснює супервізію. Також надає індивідуальні консультації, втім сім’ї просять про них не так часто. Здебільшого їм вистачає оцих спільних зустрічей одне з одним.

Через пів року роботи «Жити чекаючи» психологиня  помічає зміни в родинах.

— Одна наша жінка сьогодні йшла до церкви, й сусіди сказали їй, що вона має гарний вигляд. І вона прийняла цей комплімент. Бо раніше вона опустила б очі від провини, що її чоловік зник безвісти, а вона — гарна. Вона пропрацювала цю провину. Вона шукає в собі сили. Все частіше жінки самі пропонують теми для зустрічей. Вони хочуть поговорити про ресурси, гнів, стрес. Ми вивчаємо ці поняття й починаємо їх контролювати. Те, що ми контролюємо, більше не лякає нас так сильно.

Олена й Ірина — дружини

Чоловік п’ятдесятирічної Олени одразу пішов у ТЦК. Потім пояснював їй — хтось мусить. А він — людина, яка прожила шмат життя, побудувала дім, посадила дерево, виростила дітей. Ще якийсь час його лишали в Червонограді, а в травні мали вже їхати на схід. Олена каже, що вони прожили тридцять років у цілковитій любові, у великій повазі, щасті, маючи не більше від того, чого хотіли.

Олені написали з ТЦК в телеграм: ваш чоловік пропав, приходьте по сповіщення. Олена прочитала це й вийшла до колег. Усі дивилися, а вона не могла вимовити й слова, як у казці Андерсена, коли Еліза, давши обіцянку мовчанки, шила братам сорочки, аби врятувати їх від прокляття. Олена знала: коли сказала би хоч слово, не дожила би до вечора.

Ірина з чоловіком і двома малими дітьми виїхала з Криму одразу ж після так званого референдуму. Чоловік знав, що лишатися не можна, казав, що буде війна. Другий день народження сина святкували в селі біля Червонограда, куди й перебралися. У тому ж чотирнадцятому році чоловік пішов на фронт. Перед повномасштабною війною він служив за контрактом і саме мав їхати додому на ротацію, уже надіслав речі поштою. Востаннє сім’я бачилася, коли його на трохи пустили з Бахмуту — у січні.

Чоловік подзвонив Ірині перед Великоднем. Сказав, що йде на завдання. Як завжди, не буде зв’язку — може, днів три. Останнє повідомлення від чоловіка отримала в неділю, а у вівторок прийшло сповіщення: під час виконання бойового завдання втратили зв’язок з усією групою.

У травні «Вагнер» виклав фото його військового квитка. Але ні слова ані про загибель, ані про полон. Ірина довго не могла вийти з дому. Чи навіть засміятися. Бо якось засміялася про себе, а одинадцятирічний син забіг до кімнати й спитав: «Тато знайшовся?».

Пізніше Ірина приєдналася до зустрічей з іншими жінками. Вона почала їздити з ними на екскурсії. Їй не стало легше. Але цього року вона хотіла би поспівати з ними колядки в день, коли народився Христос.