Могили, що лишила по собі непроста українсько-польська історія Волині, тривалий час були ґрунтом для дискусій і взаємних обвинувачень. Обидві країни давно дорікають одна одній у недбалому ставленні до поховань: українських — на території нинішньої Польщі та польських — на теренах України.
Волинь — один із тих регіонів, де католицьких, або в народі — «польських», цвинтарів досить багато. Історично склалося так, що ці місця не раз були під польською владою, тому від Люблінської унії 1569 року, коли Польща захопила Волинь і відтоді провадила політику полонізації цих територій, і аж до середини XX століття тут «виросло» чимало католицьких поховань. Наразі збереглося кількадесят таких некрополів, які заростають нетрями. Ці кладовища розташовані поруч із православними цвинтарями сіл і селищ, іноді вони лишились на місці польських колоній, від яких уже й сліду нема.
Цієї весни у волинських селах люди стали і розчистили старі й зарослі польські цвинтарі — так вони дякують полякам за їхню людяність і допомогу українцям у війні.
Наші постійні автори — репортерка Олена Лівіцька й фотограф Олександр Рупета — поїхали у невеличку Золочівку на межі Волині й Рівненщини, аби «підняти її хрести» і показати, як на одному маленькому цвинтарі серед забутої історичної правди проростає нині звичайна людяність. Читайте їхній репортаж у третьому номері друкованого журналу Reporters, який вийде незабаром. Отримати свій примірник можна, долучившись до нашої Спільноти.