[Цей текст із серії «Люди на своєму місці» був написаний для першого друкованого номера Reporters. Ми попросили п’ятьох письменників розповісти про людей з їхнього оточення, які не просто живуть власні життя, а й почуваються від того живими]
— У каждого человека есть низменные качества, мы все предрасположены в какой-то мере к хаосу, — каже й одразу перепитує, чи я розумію, про що він. Наче досі всі, кому це розповідав, розуміли погано.
Торгова точка Володимира була у жданівському універмазі. Продавав телефони, мобільні аксесуари й картки для поповнення мобільних рахунків. У 2014-му, в самий розпал війни, до нього приїхали чотири автоматники-ДНР-івці:
— Ты что, охамел? Закрывай свою халабуду!
Було зрозуміло, що на Володимира донесли.
Із початком війни Володимир завів «щоденник маячні» — так він його назвав. Описував там події, що коїлися у Жданівці. Перший запис пам’ятає детально. Прийшла до нього щось купувати мати знайомого-сепаратиста і плаче.
— Тьоть Люб, вы чего плачете? — питає він.
Розповідає, що Сєрьожа вивозить їх двома машинами у Ростов. Мовляв, знає, на смерть їдуть, бо в російських новинах повідомляли: на кордоні всіх розстрілює «Правий сектор».
— Я увидел, что это больные люди. Если она уверена, что это правда, почему не скажет: «Я никуда не поеду»?
Щоденник у жодному разі не можна було забирати з собою, але забиратися варто було чимшвидше:
— У меня три окна вылетело от взрывов. Я их забил клеенкой и фанерой. Домой приходили выбивать двери наркоманы, которые получили оружие. Все, кто был никем, стал всем.
З універмагу забрав речі, які зміг, а п’ять тисяч доларів готівкою скрутив у середину кросівок, які кинув на дно рюкзака. На блокпості зупинили четверо — двоє росіян, двоє місцевих. Хтось із них упізнав Володю. Поставили на коліна, відстебнули магазин автомата, показово зарядили бронебійний патрон.
— В затылок, в затылок стволом ткнули, — розповідає і злиться, наче це було вчора. — Потом еще покатали по полю. Потом в Кировском к гаражам подвезли. Ограбили и отпустили. Я в этот момент был некурящий, но после всего я пошел в магазин и купил пачку сигарет, закурил на нервах.
Володимир почав думати про партизанський загін, проте вчинив дещо поміркованіше. Виїхав до Запоріжжя, де вже в родичів жила його цивільна дружина. Пішов в управління Державної служби з надзвичайних ситуацій та зголосився у добровольці.
Заповнив іще дві анкети онлайн — у батальйон «Донбас» та «Артемівськ». З обидвох добровольчих батальйонів прийшли запрошення приїздити. Обрав «Донбас».
Уже в кінці вересня 2014-го Володимир прибув у батальйон, частина якого скоро приєдналася до підрозділу 93-ї бригади ЗСУ. Його разом з іншими військовими відправили під Донецький аеропорт.
— Большинство из нас думали, что мы идем умирать. Я взял отпуск на три дня и поехал расписаться с женой — чтоб, если умру, у нее хотя бы был хоть статус. Мы десять лет с ней жили и не думали о документах.
Тоді 93-ю бригаду відправили під Донецький аеропорт, де відбувались історичні бої.
— Жена тогда в церковь начала ходить. Приехала ко мне, дала мне ладанку, я её на штаны прицепил.
Тим часом у Жданівці українського військового судили на народному суді, про нього в соцмережах розпускали неймовірної вигадливості плітки.
— Когда был под аэропортом, в пятнадцатом году, сказали, что мою квартиру в Ждановке захватили. Сказал, чтоб больше мне не звонили. Освободят — приеду и буду разбираться.
Після демобілізації Володимир поїхав у Запоріжжя до дружини. Коли бачив місцевий горизонт, підсвідомо очікував вибуху. Спалах, потім звук — і ти розумієш, що в тебе 5-7 секунд, доки прилетить снаряд.
— Я видел не местность, а войну, смотрел и думал: а там бы я пулемет поставил.
Дружина бачила ситуацію під іншим кутом:
— Вовка, наверное, в старости будем бутылки собирать.
І Вовка почав думати.
Нещодавно родич, що приїхав у Запоріжжя з Австралії, подарував йому шкіряний брелок.
— Я когда ключи достаю, вспоминаю, и мне приятно. Подумал, кому-то тоже можно сделать приятно.
Спершу вирішив зробити власноруч брелок на пам’ять 93-й бригаді. Потім зробив більше брелоків та інших виробів зі шкіри з логотипом українських бригад і батальйонів. Їхав у місце їхньої дислокації й домовлявся в місцевих магазинах про продаж.
— У меня была цель, чтоб человек, который пришел купить пачку сигарет, ушел с брелком или обложкой для паспорта.
Справа зрушила з місця. Робив спершу лише для військових, далі розширив асортимент для цивільних. Ремінці, гаманці, ключниці. Виграв кілька мінігрантів на обладнання та відкрив свій цех у Запоріжжі.
— Выручает туристический магазин, который заказывает чехлы для шампуров. Они до первого локдауна заказывали чехлы в Москве, а когда границы закрыли, я у них все заказы забрал, — радіє Володя.
А щоденник маячні так і лежить схований в окупованій Жданівці.
