«Її звали Юдошія Томас Пулідо. Ми називали її Лола. Невисока, з кавово-коричневою шкірою та мигдальними очима, які я досі бачу, як вони дивляться на мене — мій перший спогад. Лолі було 18, коли мій дід подарував її моїй мамі, а коли наша родина перебралася до Сполучених Штатів, ми взяли її з собою. Життя Лоли можна охопити хіба що словом “рабство”. Її дні починалися ще перед тим, як усі прокидались, і закінчувалися, коли всі вже лягли. Вона тричі на день готувала, прибирала оселю, прислужувала батькам, а також доглядала за мною та чотирма моїми братами й сестрами. Батьки ніколи не платили їй і постійно сварили. У кайданах її не тримали, хоча цілком могли би. Безліч ночей, ідучи до вбиральні, я помічав, як вона спить у кутку, припавши до купи прання і затиснувши пальцями одежину, яку вона якраз складала.
Для наших американських сусідів ми були зразковими іммігрантами — родиною з рекламного плакату. Вони нам так казали. Батько мав диплом із права, мама вчилася на лікаря, а ми з братами й сестрами отримували добрі оцінки і завжди казали “будь ласка” та “дякую”. Ми ніколи не говорили про Лолу. Наша таємниця сягала серця того, ким ми були і ким — принаймні ми, малі, — хотіли бути. Її прах — у чорній пластиковій коробці розміром із тостер і завважки півтора кілограма — я поклав у полотняну торбу, упакувавши у валізу на рейс через Тихий океан до Маніли. Звідти я їхатиму автівкою до віддаленого села. А як приїду, віддам усе, що залишилося від жінки, яка 56 років прожила рабинею в моєму батьківському домі».
Читайте контраверсійну сповідь про сімейну версію злочину проти людства у репортажі пулітцерівського лавреата Алекса Тізона мовою оригіналу за посиланням.
Ілюстрація: з архіву Алекса Тізона / The Atlantic