Люба Марусяк живе під горою Ігрець на Гуцульщині разом із батьком Миколою та трьома дочками — Олесею, Людою та п’ятимісячною Оксанкою. Мама Люби, Калина, померла минулого січня, а чоловік поїхав на заробітки у Польщу.
Три покоління Марусяків і понині зберігають стиль життя своїх пращурів.
Родина володіє унікальною хатою-ґраждою — традиційною гуцульською садибою, де житлові і господарські будівлі утворюють замкнутий, зазвичай, прямокутний дворик.
Люба звикла до тиші. Івано-Франківськ, куди вона приїхала вчитися, виснажував її галасом, через який постійно боліла голова. Втім, Люба згадує часи навчання з любов’ю, адже в місті вона чи не вперше відчула свободу.
— Кожен знає свою роботу, кожен іде у своїх справах. А в селі всі про всіх мають знати: хто, куди, чого, — розповідає дівчина.
Вона ніколи не планувала жити по-гуцульськи. Повернулася додому, щоб доглядати за хворою мамою.
Гуцульське життя
О десятій ранку Микола готує все необхідне для сироваріння. Він виготовляє три види сиру: бринзу, вурду й будз. Як водиться на Гуцульщині, Марусяки не купують закваски, а використовують «глєґ» — фермент із шлунку теляти. Під дією ферменту з коров’ячого молока утворюється будз — згусток, який потім відправляють у пічку коптитися. Після приготування будзу залишається сироватка, до якої додають овече молоко і варять вурду. Її варити найважче, адже треба довго перемішувати на повільному вогні, аби не пригоріла.
Щодня о 6:30 Люба або Микола доять овець. З пів сотні їхніх овець — 30 дійні. Потім овець годують і випускають на пасовище. Увечері вівці самі повертаються додому, і Марусяки знову їх доять. Те саме повторюється з коровами, якими переважно займається Люба.
— Машина їсти не просить, а за тваринами потрібен догляд. Якщо хоча б тиждень не дивитися за худобою, вона здичавіє, — розповідає Микола.
Марусяків сир коштує сто гривень за кілограм. Головки будзу, які виглядають як хлібини, Микола важить старими вагами-качечками, бо не довіряє електронним. Зазвичай такі головки мають півтора-два кілограми.
Їхній сир цінують навіть місцеві жителі.
— Свої з села постійно замовляють бринзу на зиму, — тішиться Люба.
Серед селян вже мало хто тримає таке велике господарство, навіть тут це вже у дивину.
А ще сир купують туристи. Вони почали їздити до Марусяків ще у радянські часи — на ґражду подивитися. Раніше у таких садибах люди жили разом із тваринами.
Ґражду Марусяків збудував дід Миколиної дружини у 1925 році. Дідів батько був війтом села — достатньо заможним, аби мати наймитів. Господарство процвітало, але все змінилося з приходом радянської влади. У 1957-му землю та худобу родина була змушена віддати у колгосп. Лише у 1990-х, після здобуття незалежності, Микола усе викупив назад.
З ранньої весни до глибокої осені Микола майже щодня приймає туристів. Раніше Люба і не уявляла, що таким можна гроші заробляти.
Хата-ґражда на вигляд — як закрита від зовнішнього світу фортеця. Заходиш через дерев’яні двері у маленьке подвір’я. Тут для дітей підвісили пластикову гойдалку, довкола неї розкидані іграшки.
Будинок має коридор, дві кімнати і комору. Обабіч коридору симетрично розташовані двері. Кімната праворуч — для туристів. Вона завішана вишиваними рушниками та застелена ліжниками. Над іконами на стіні світяться лампочки. Тут багато родинних фото: сімейні, портрети, весільні. Нагорі, на сволоку, ратиці косуль підтримують топірці — зброю гордих гуцулів.
У кімнаті ліворуч живе родина. Там само розміщена і кухня.
Микола не уявляє життя без ґражди і не розуміє, навіщо ще кудись їздити.
— Чого їхати? Пусто валятися. Нема потреби, — замислившись, він тримається за підборіддя. На пальцях ледь видно цифри — 1960, рік його народження.
На туристів Марусяки не зважають, виконують собі свою повсякденну роботу. Але як запитати, охоче розкажуть історію сім’ї та хати.
Онуки Олеся й Люда, яким п’ять і чотири, вже звикли до туристів.
— Привіт! Привіт! Ви до нас надовго? — весело зустрічають гостей.
Люда багато питає, а Олеся полюбляє позувати для фото. Набігавшись, гуртом розповідають про собаку Гавчика.
Микола також привітний до туристів — най бачать гуцульську культуру.
— Неподалік є ґражда-музей лише у Криворівні, а такої, щоб люди жили, то немає. То вони й ходять до нас, — міркує Микола.
Сир і туристи — не єдиний заробіток родини. Ще вони продають вовну й бичків. З однієї вівці отримують 2-3 кілограми вовни, а це 24-36 гривень. Продаж бичків — серйозніший прибуток: за одного дають від 7 до 15 тисяч. За гроші від бичків Марусяки майже добудували другий будинок.
Втім, як розповідає Микола, дворічний бичок — це гроші за місяць роботи у Польщі. Тому багато місцевих жителів їздить на заробітки.
— Але як всі поїдуть, то хто тоді тут працюватиме? — стомлено каже Микола.
Він трудиться у повну силу, хоча за останній місяць тричі бував у лікарні через проблеми з серцем.
Але як всі поїдуть, то хто тоді тут працюватиме?
Літо для Марусяків — найважча пора. Кількість роботи зростає вдвічі: догляд за худобою, доїння, туристи. Багато залежить від погоди, особливо приготування сіна на зиму. Влітку Марусяки наймають робітника, хоча знайти охочих до праці місцевих мешканців усе важче.
У листопаді вони конем завозять усі необхідні продукти. Зазвичай це цукор, борошно й картопля, яка після повені 2008-го на їхній землі не росте.
Взимку Марусяки здебільшого вдома. Снігу під горою намітає до 10 метрів, тому до них важко дістатися. Вони також не можуть спуститися в село.
— Але за великої потреби зійти можна, — додає Люба.
Навіть у дощ до Марусяків вибратися складно, бо дорогу розмиває. Звичайною машиною сюди не заїхати. Якщо раптом комусь стане погано, то викликають швидку у село, а хворого туди спускаються конем. Але Люба навіть вагітною вниз сходила сама.
— Виходжу за 40 хвилин до автобуса, — жартує жінка.
Втім, Марусяки не загублені для світу — мають мобільні телефони та навіть інтернет. Люба часто спілкується з подругами. Бракує лише живої бесіди, бо заклопотана родина рідко ходить у гості.
Принаймні вдома
Свого часу Люба ходила до дев’ятирічної школи Буківця у підніжжі гори Ігрець. Два останніх класи вчилася у Криворівні, де жили дід і бабця. Люба лишалася в них, а додому їздила на вихідні.
До якої школи ходитимуть їхні малі, Марусяки ще не задумувалися. Микола гадає, що, найімовірніше, вони вчитимуться в інтернаті у Верховині, бо вниз, до місцевої школи, далеко і важко ходити.
Поки дід міркує про майбутнє онучок, ті сперечаються за парасольки. Олеся не може знайти свою і засмучується. Пізніше з’ясовується, що її парасолька поламана.
— Я тобі свою віддам, — пропонує молодша Люда.
— Та?
— В мене є інша.
— Ура!!! — кричить щаслива Олеся, коли Люда відкриває парасольку з Вінні Пухом.
— Прийти сюди і звикнути тут жити — складніше, ніж народитися тут і вирости, — розмірковує Люба. — Хоча можна тут вирости, і це так набридне, що не знатимеш, як би втекти.
Як втекли її старші брат і сестра. Мають десь своє життя і повертатися до ґражди не планують.
— Онуки ростуть, тож, думаю, буде майбутнє.
Попри все, Микола оптимістичний щодо майбутнього ґражди та їхнього способу життя.
Прийти сюди і звикнути тут жити — складніше, ніж народитися тут і вирости
Люба не переконана і не обмежуватиме дочок. Але зараз зарано про це думати. Треба добудувати другий будинок, де житимуть Люба з дівчатками. Він за кілька кроків від ґражди, яка все більше перетворюється на готель для туристів. Але Микола налаштований лишитися в ґражді.
— Я звідси нікуди не піду.
Люба розуміє батька і ні про що не шкодує.
Каже, принаймні вона вдома.
Текст: Наталя Буштин
Відео, фото: Надія Миколаєнко, Алекс Конор