Україна боронить себе та світ, викликаючи подив і захват у людей світла, розгубленість і лють у полонених темряви. Стійкістю, мужністю, самопожертвою, гумором захисників України не можна не захоплюватись. Побіч з військовими, добровольцями, медиками, пожежниками, дипломатами, політиками — щоденні подвиги волонтерів, звичайних людей усіх вікових груп, священників, представників релігійних згромаджень, студентів. Всі вони стали героями цієї вітчизняної війни і творцями нової історії світу.
Щоби зберегти незліченні приклади солідарності, дієвої любові до своїх ближніх, до свободи і справедливості, до своєї Вітчизни, Український католицький університет ініціював волонтерський проєкт «Малі історії великої війни», який підтримала команда Reporters. Спільно ми публікуємо свідчення українців про велику війну, якої ніхто з нас не хотів.
«Коли ми почули вибухи, я якраз зупиняла кровотечу з носа в молодшої дитини. Може, так вона нас попередила. Ми почали ламати ляду в підвал, щоби сховатися. У Вишгороді в нас поруч полігон, тому спершу подумали, що це якісь навчання. Але швидко зрозуміли, що то були вибухи авіабомб. Дуже гучні, весь будинок здригався. І з’явилося якесь нелюдське, звірине відчуття.
Як стихло, побігли до сусідів. Ті теж були спантеличені. З’явилася перша інформація, люди почали гуртуватися. Хто мав змогу, виїжджали у найближчі села. Вишгород — стратегічне місто, тут розташована Київська ГЕС і аеродром неподалік, який росіяни й досі обстрілюють. Саме там спалили нашу “Мрію” — найпотужніший, найвеличніший літак у світі.
У перші дні ми не розпізнавали, що саме вдарило. Уже згодом стали відрізняти “Гради” від ракет. Росіяни обстрілювали нас уночі — до шостої-восьмої ранку гатили ракетами. Якось моя донька покликала мене й каже: “Мамо, дивись! Вертольоти!” Ми подумали, що то наші. Кажу їй: “Томо, не надумуй”, а вона рахує: “14, 15, 16, 17”. Вони летіли в напрямку ГЕС, дуже низько, щоб їх не бачили. Потім був бій, і вони падали у Київське море.
Ми вже не сумнівалися, що це — війна. А згодом побачили, що то не війна, а винищення. Росіяни не давали мирному населенню евакуюватися, обстрілювали житлові квартали. Ми розуміли, що дітей потрібно рятувати, бо вони вже не витримували напруги.
Десять днів під обстрілами. Десять днів — для дітей неможливо. Це не “Гради”, розумієте? Геть інший звук. Це звук жаху.
Останнє, що ми планували зробити в нашому театрі до війни, — видати книжку-театр за мотивами вистав нашого колективу. Подали проєкт до Українського культурного фонду, знайшли видавництво. Цю книжечку зі сторінками-декораціями безоплатно надавали б центрам для дітей з інвалідністю та інклюзивним класам. Сюжет було задумано так, щоби, граючи виставу, дітки з інвалідністю могли зрозуміти, що вони нічим не відрізняються від інших дітей. Ми планували презентувати її в кількох містах України: на Донеччині, у Львові, Харкові. Рішення щодо проєкту мало бути прийнято 1 квітня. А тепер я допомагаю вивозити дітей з-під обстрілів із Вишгорода й Києва.
Діти там не можуть бути. За будь-якої можливості треба забирати їх звідти. Але подекуди нелегко це зробити. Батьки бояться, вважають, краще сидіти на місці. У мене двоє здорових дітей, але й для них дорога була важкою. Дванадцять годин стоячи в електричці, переповненій дітьми, немовлятами, бабусями, — як у таких умовах їхати дітям з інвалідністю?
Я знаю, що зло буде покаране. Знаю, що є Бог, і Він — на стороні добра. Але якщо, крім Бога, можуть щось робити й люди, то вже час. Україна ні з ким не воювала, ні на кого не нападала. Це ж Європа, наші люди мають європейські цінності, і ми хочемо їх обстоювати. 2014 року українці обрали цей шлях. А зараз їх за це просто винищують».
Малі історії великої війни. Наталія Рибка-Пархоменко, заслужена артистка України, акторка Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, співачка