Щоб уявити Поляницю до появи модного курорту, треба приміряти на очі уявне «сито». Просіяти крізь нього кількаповерхові готелі та сімейні гостьові будинки. Ресторани, де подають не лише гуцульський банош, а й бессарабську мамалигу. Яскраві фігурки туристів. Тоді залишаться вкриті снігом пагорби, а на схилах — дерев’яні хати. Притиснені вогким снігом, наче ведмежою лапою, вони чекають на весну.
Іванко та Марічка
Щоб завоювати довіру в перші хвилини, треба сказати «Христос ся рождає». Але можна й інакше.
— Добрий день! — з’являємося на порозі в незнайомих людей. Селяни з довколишніх сіл люблять нарікати на поляницьких, що ті негостинні, нібито зіпсовані туристами й грошима. Але ось ми вже п’ємо каву та розглядаємо сімейні фотохроніки подружжя Івана та Марії Москалів – наголос на «о».
Іван: Я був лісником…
Марія: Кажи зразу — ліс крав.
Іван: Я не крав, я брав.
Удвох: Сміються.
Як живе типова гуцульська родина в Поляниці? Коло старої, ще батьківської, хати — гостьові будинки. Скільки дітей, стільки й котеджів. У фотоальбомі мають бути чорно-білі знімки баби Ганни чи Василини — обов’язково з цигаркою. Він згадуватиме, як працював на лісозаготівлі та їздив на заробітки. Вона — що дали у придане: «залізне ліжко і два покривала: увечері закриваєш вікна, вдень — ліжко».
Їхня садиба має назву «У Фанька». В дитинстві Іван не міг вимовити «Іванко», казав — «Фанько». На руці витатуювана «В» — певно, Ваня. Марія — руда і усміхнена, жарт до жарту. Їхній будинок у центрі Поляниці, поруч із церквою, дерев’яну різьблену веранду на цілий фасад складно не зауважити.
Як було до «Буковелю»?
Він: Худоба, ліс. Сусіди одне одному не завидували. Каждий день святкували, бо не мали шо робити.
Вона: Жити було складніше, але тихіше.
Він: Вимирало б село. Скільки цей ліс сі винищувати? Довго воно б сі не тримало.
Вона: Прийшлося б їхати на заробітки за границю.
Здається, селяни в Поляниці ще самі не цілком звикли до думки, що можна заробляти вдома, а не за кордоном. Тому — і пишаються, і трохи соромляться про це говорити.
Після Другої світової війни радянська влада боролася в селі з українським підпіллям і «розбивала хати», тобто руйнувала їх. Окремі родини виселили до інших регіонів УРСР. Поляниця тоді була малим присілком більшої Яблуниці — до неї 11 кілометрів. Після четвертого класу діти ходили туди до школи, часто пішки й по пояс у снігові. Мале село в горах було невигідне новій комуністичній владі. Сьогодні селяни пам’ятають це так: Хрущов хотів село знищити. Не вдалося.
У 1990-ті роки село готувалося вимерти вдруге. Мала Поляниця, може, на 70 хат, могла вся цілком виїхати за кордон. Звідси і їздили без упину ще за СРСР, наприклад, на буряки в Литву
У 1990-ті роки село готувалося вимерти вдруге. Мала Поляниця, може, на 70 хат, могла вся цілком виїхати за кордон. Звідси і їздили без упину ще за СРСР, наприклад, на буряки в Литву. Після розпаду — на «стройку» до Москви.
Але на початку 2000-х на схилах гори Буковель (є версії, що автентична назва гори — Буков’єль чи Буков’єнь, причому жіночого роду) збудували перші витяги. За майже 20 років чи не кожен тутешній селянин уже має свій готелик і щорічний заробіток принаймні у зимовий сезон. Єдине, на що нарікає Іван, — немає вже того спокою, який пам’ятає з дитинства в цих горах, де «виріс, таякби яблуко неранене». Іван розповідає, як шукає тишу в горах.
Праця
Від села поруч із дорогим гірськолижним курортом не чекаєш скромності у побуті. Тому-то поляницька церква й дивує: простий дерев’яний храм, всередині більше вишиваного, ніж позолоти.
Після недільної служби зазираємо до священика. Отець Богдан Скірчук саме відраховує і передає молодому чоловікові кілька ski-пасів, абонементів на катання. Родина священика має два гостьові будинки для туристів у селі Микуличин, звідки він приїздить щодня до Поляниці на службу. Пояснює:
— Діти повинні вчитися жити нормальним життям. Не брати все з парафії, а заробити.
Отець служить у Поляниці майже 20 років. Спостерігав, як змінювалося село за роки, що існує курорт. Він схвалює працю, збагачення і поступ. Двадцять років тому, каже, тут були дерев’яні мости. Їх змивала перша ж повінь, а потім кілька місяців їх лагодили.
Тепер через Поляницю проходить асфальтована дорога, якою щогодини їздять автобуси, а щосекунди авто. Щоправда, через це ходити пішки з одного краю села в інший стало непросто — а село довге, «тримається аж до Буковелю», як описують жителі його розмір. Особливо складно взимку, коли на узбіччях лежать кучугури снігу, а хідників немає. Проте на інший край села ніхто пішки й не ходить. Місцеві мешканці призвичаїлися: сідають на автобус. Це ті, хто не має власного авто.
Отець Богдан тішиться, що люди працюють у себе вдома, не виїздять «в гамерицький край». Він вважає, що поляницькі люди цінують це і що такий сценарій для них — найкращий. Якщо люди приїжджають сюди, то чому їх не приймати і не використовувати цю можливість, не заробляти з неї, — така його думка.
— Хтось більше побудував, хтось менше — всі не можуть бути рівні, комунізм минув. Як у тій притчі: комусь Бог дав два таланти, комусь — п’ять. Кому більше дано, з того більше буде питатися.
Можна сказати, що поляницькі гуцули в душі трохи протестанти. Праця, аскеза, покликання — знаходимо в Поляниці всі ці три стовпи протестантської етики
Не цінують селяни тільки гір. Іван Москаль згадує: колись можна було пити воду і з малих, і з великих потоків. Тепер не можна. Каналізація, автомобілі, сміття. Розуміє, що й сам винен, адже теж займається туристичним бізнесом. Однак рішення не бачить.
Церква в Поляниці греко-католицька. Може, отець Богдан не зрозумів би мого порівняння, але, коли його слухаю, на думку спадає вислів «протестантська етика». «Для Бога працюйте й багатійте», — більш як сто років тому описував соціолог Макс Вебер цю етику, доводячи, що протестантські громади мають специфічний підхід до праці, що й дає їм змогу багатіти. Можна сказати, що поляницькі гуцули в душі трохи протестанти. Праця, аскеза, покликання — знаходимо в Поляниці всі ці три стовпи протестантської етики. Про працю поговорили зі священиком, ідемо шукати два наступні складники.
Аскеза
Аскетизм по-поляницьки — це означає не приймати туристів. Або спорудити один невеликий будинок для гостей — і мати міру. Кожна старша людина в селі може пригадати, що сталося з тими, хто міри не мав:
— Попродали землю, гроші прогуляли — і вже на тім світі.
70-річна Анна Мироняк не будувала готелів і не приймає туристів, хоча в неї живуть «робочі». Бо з туристами, на її думку, сама морока: кожні три дні їм ліжко перестели, і все їм не так.
Щоб потрапити до її хати, треба піднятися від асфальту стрімкою стежкою. Минути кілька готелів, підійти до брами, подумати, чи великий у господарів пес, наважитись і перетнути порожні п’ятдесят метрів снігу. Мабуть, улітку тут косять траву на сіно. Могли б стояти будинки для туристів. Але немає. Ґаздиня несхвально говорить про тих, хто продав землю, — тепер у них перед хатою готель на готелі, що й хати самої не видно. На запитання, як живеться поруч із курортом, відповідь, з одного боку, така:
— Добре з «Буковелем», я нічо’ не можу сказати.
Але з іншого: то сир із полонини не дають забрати — «хіба вертольотом». Бо дорога до полонини лежить через курорт. То працівники курорту коней змушують мити, щоб проїхати через територію, то колеса фіри.
— Як вони заїхали в наше село, ніхто їм не боронив, не сказав: ми не пустимо, бо це дорога наших предків, — каже жінка про бізнесменів, які збудували курорт.
До слова, про землю предків. Коли їхатимете з Татарова до Поляниці, зверніть увагу на військовий цвинтар часів Першої світової. Він ліворуч від дороги. А поруч із ним — так каже баба Анна — є невеличкий лісок, молоді смереки. Кожну з цих смерек, стверджує вона, посадили колись на могилі — тут був цвинтар, де ховали самотніх жителів чи то з будинку для старих людей, чи то людей з інвалідністю. Тепер баба Анна бачить там туристів із наметами й не може заспокоїтися, все хоче їм сказати: дітки, та ви ж на кістках сидите.
Тіні забутих предків виразні навіть у туристичній Поляниці.
Покликання
У селі знають одну історію, містичну і трохи моторошну. Цим вона нагадує «Тіні забутих предків». Жив у цих горах у першій половині ХХ століття геніальний скрипаль. Звали його Юрко Савчин. Керував народною капелою, якось поїхав із нею до Києва на музичний конкурс. Грав чудово й переміг одного циганського скрипаля, також неперевершеного майстра гри на скрипці. Спересердя той чоловік нібито навіщував Савчину: «Ти більше грати не будеш». Юрко Савчин повернувся у рідні гори, а за рік помер від невідомої хвороби. Віддав життя за те, щоб неперевершено грати, — пішли по його смерті легенди.
Про цю історію дізнаюся після знайомства з поляницьким скрипалем Павлом Тимофієм. Сьогодні йому 62, він грав із учнями загадково загиблого Савчина і вчився грі в іншої місцевої легенди — сліпого скрипаля Василя «Темного» з Яблуниці. Незрячий з дитинства музикант так коментував його гру: «Я не бачу, але чую, що ти не тим пальцем торкаєшся до струни».
Павло Тимофій дістає з футляра «чехословацьку скрипку». Її купив 30 років тому в Підмосков’ї, коли був на заробітках. Стає на ґанку своєї хати, без куртки, але в шапці, і починає гру. Вода крапає з дахів, звуки летять схилом униз, до асфальтової дороги, якою в один бік їдуть на Буковель лижники і таксисти, а в інший — жінки у теплих хустках повертаються з церкви.
— Як називається?
— Гуцульські мелодії до співу, — знизує плечима Павло Тимофій.
Він каже, що музика підтримує життя. Але хто, які забуті предки подбають про життя Карпат?
Постскриптум від еколога
Богдан Проць, керівник громадської організації «Дунайсько-Карпатська програма» та заввідділу Державного природознавчого музею НАН України, пояснює, що найбільше шкодить Карпатам «мегакурорт»: він убиває і розвиток зеленого туризму і громад, і місцеві традиції.
Найгірше те, що «Буковель» — монополіст, із величезним фінансовим та людським ресурсом. Тому з ним не можуть змагатися місцеві власники бізнесу. Велика небезпека в тому, що курорт прагне розширюватися: до Бистриці й на Свидовець. А через території запланованого розширення мігрують великі хижаки (ведмеді, вовки), там є сотні червонокнижних видів рослин і тварин.
Крім того, мегакурорт перетворює цінну автентичну природу Карпат у вторинну формацію, «щось буденне», що можна збудувати будь-де.
— Тому курорти й санаторії в Карпатах мають бути невеликі, несуцільно забудовані, щоб лишалось місце для тварин та рослин, природних для цього ареалу. Цим тваринам і рослинам також належить частка природних ресурсів Карпат, і ми повинні це поважати.
А що ж селяни? Вони хочуть, з одного боку, щоби приїздили туристи, а з іншого — прагнуть менше витрачати й більше отримувати. Вони часто не бажають вкладати гроші у розвиток каналізаційної та фільтраційної систем, які дозволили б забрудненим стічним водам від садиб не потрапляти до струмків і річок. Наприклад, якість води у Пруті погіршилася протягом останніх 10–15 років. Але серйознішою проблемою є великі готелі: будуються швидко, часто не мають належних систем очищення.
— Більшість людей просто хоче заробити, і якщо їх контролювати, вони виконуватимуть правила, які встановлює природоохоронне законодавство. Якщо не контролювати — робитимуть так, як їм дозволяє совість.
«Буковель», каже Богдан Проць, має припинити розширюватися, а покращувати інфраструктуру в межах своєї території: більше очисних споруд, чисті прибережні зони. Дбати про охорону довкілля на прилеглих теренах, підтримувати місцеві громади.
— Власники садиб із роками розуміють: треба берегти довкілля, інакше ніхто до них не приїде.
Вони мають навчитися давати раду зі сміттям, поліетиленовими пакетами й задекларувати це, щоб і туристи розуміли таку потребу. А також вкладати гроші у відновлення річкових долин, лісу. Вводити технології з використанням енергії сонця й вітру. Розвивати суміжний бізнес із перероблення молока і м’яса, чи лікарських трав і грибів, щоб туристи могли купувати сертифіковану місцеву екологічну продукцію.
*** Дякую Надії Супрун-Яремко за її статтю «Поляницький музика Павло Тимофій — носій гуцульської скрипкової традиції»
[Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]